Пошук

Вхід на сайт

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Понеділок, 20.11.2017, 19:56
Сайт викладача Любченка Андрія Андрійовича Гість | RSS
Суспільно-правові дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід
Каталог статей


Головна » Статті » Культурологія

КУЛЬТУРА АНТИЧНОГО СВІТУ

1.Антична культура та її періодизація.

У нашому курсі під поняттям "антична культура" слід розуміти формування, розквіт, занепад і загибель цивілізацій басейну Середзем­номор'я, Причорномор'я й територіально близьких до них земель з III тисячоліття до н.е. до середини V н.е. Найвагоміший слід у культурній історії залишили п'ять великих цивілізацій: Егейська (Кріто-Мікенська), Грецька, Етруська, Римська, що протягом багатьох віків сплавилися в єдиний і неповторний образ античності, характерними рисами якого були міфологічний спосіб мислення, рабовласницький тип економіки, полісна система державності, політеїзм у релігійному житті, тонке естетичне чуття як обов'язковий елемент світосприйняття.

Культура античності, проіснувавши більше трьох тисячоліть, зали­шила настільки глибокий слід в історії людства, що навіть її трагічна загибель унаслідок навали варварів, для котрих пам'ятки античності були будівельним матеріалом і в буквальному, і в переносному сенсі, й довготривале панування християнської релігії, що поставала на зовсім інших ідеологічних засадах і повністю відмовлялася від здобутків своєї історичної попередниці, не спромоглися стерти цей слід остаточно. В певному сенсі можна казати, що антична традиція ніколи не перерива­лася, натомість прийняла дещо інші, незвичні для себе форми. Витвори грецьких і римських скульпторів були ідеалом (зразком, "класом") для цілих європейських культурних епох, наприклад, Ренесансу й класициз­му; антична архітектура й скульптура донині цінуються спеціалістами й аматорами за яскраву емоційність, гуманістичну наповненість, ясність стилю, чітку логіку й винятковий естетизм.

Античне мистецтво звично сприймається нами як синонім абсо­лютної досконалості, ідеальна міра прекрасного. Такий погляд, безу­мовно, помилковий, але є в ньому дещиця істини. Досконалість антич­ного мистецтва настільки ж відносна, як і досконалість єгипетського, китайського чи готичного мистецтва. І єгипетські, і китайські майстри також нерідко сягали вершин художньої досконалості в межах власної світоглядної парадигми. Однак античному, насамперед грецькому, мис­тецтву властиві деякі специфічні риси, що змушують нас як представ­ників європейської культурної традиції увірувати в його абсолютну дос­коналість з більшою переконаністю, ніж в абсолютну досконалість будь-якого іншого мистецтва, й додають античному художньому генію особ­ливу виховну силу. Греки вперше в світовій культурі звели в ранг вищих цінностей поняття свободи й індивідуальності (попри різницю між змістом цих категорій в античній і сучасній культурі) й цим начебто наблизили нас до себе, стали зрозумілішими для нас, ніж будь-яка куль­тура древності.

Між тим шлях до затвердження цих цінностей у світовій культурі був складним і довгим. Людині античної доби, як і первісній людині чи представникові культур Стародавнього Сходу, властиве було специфіч­не сприйняття світу, що ми його називаємо міфологічною свідомістю.

Завдяки своєму універсальному значенню й унікальній для старо­давнього світу гуманістичній парадигмі антична міфологія (власне, знову ж таки переважно грецька, оскільки вона стала зразком вже для їх су­часників греків — римлян) була для наступних культур (особливо з епо­хи Відродження) символом і навіть синонімом самої античності. Ви­разні, світлі, надзвичайно рельєфні у своїй образності міфи класичної Греції надихали європейських творців на створення живописних, скуль­птурних і літературних шедеврів, що збагатили світову культуру. Саме на шляхах вивчення міфів, у пошуках матеріальних підтверджень ан­тичних сюжетів були здійснені найбільш вражаючі відкриття в області античної археології, історії й культури народів, що населяли колись ба­сейн Середземномор'я.

Періодизація античності:

Класичний період (приблизно 480-323 рр. до н.е.) характеризуєть­ся, незважаючи на відносну недовготривалість, блискавичним підне­сенням усіх форм культури, вищими досягненнями якої стали в архітек­турі та містобудівництві — афінський Акрополь з його перлиною — Парфеноном, у скульптурі — творчість Поліклета, Фідія, Праксітеля, Скопаса, Лісіппа, в літературі й театральному мистецтві — трагедії Есхіла, Софокла й Еврипіда, у філософії—ідеї Сократа, Платона, Аристотеля. Афіни стають наймогутнішим політичним центром і культур­ною Меккою середземноморського світу, створюють союз полісів, до якого входять понад 200 давньогрецьких міст, але непримиренне проти­борство двох моделей розвитку еллінської культури — афінської й спар­танської — знекровлює Грецію й робить ЇЇ відносно легкою здобиччю Македонської держави.

Елліністичний період (323-30 рр. до н.е.) проходить під знаком кризи традиційних античних цінностей і водночас широкої експансії куль­турних здобутків стародавніх греків далеко за межі навіть Великої Греції. Утворення велетенської держави Олександра Македонського та її на­ступниць — елліністичних монархій — уперше в історії створило умови для всебічної інтеграції в єдине ціле багато в чому протилежних куль­турних традицій "Заходу" й "Сходу" (щось на зразок сьогоднішніх глобалізаційних тенденцій світового розвитку). Афіни перетворюються на своєрідний "музей" цінностей античного світу, а першість переходить до східних культурних центрів — Олександрії Єгипетської з її уславленою бібліотекою при Мусейоні — "храмі Муз", Антіохії, Селевкії, Пергаму — збудованих за регулярним планом велетенських міст с сотнями тисяч різноплемінних жителів. Численні пам'ятки свідчать про величність і оригінальність елліністичної культури, яка навіть після підкорення Ри­мом останньої елліністичної держави ще довго справляла помітний вплив на культуру завойовників і зумовила її піднесення в І—II ст. н.е.

Культура Стародавнього Риму також мала досить довгу передісто­рію. Найдавнішою цивілізацією на Апеннінському півострові — колисці племені латинів, що згодом перетворили свій крихітний поліс на найб­ільшу в античності світову імперію, — була етруська культура, яка сфор­мувалася ще в IX—VIII ст. до н.е. (так звана "культура Вілланова") й остаточно розчинилася в римській лише в І ст. до н.е., залишивши після себе багато культурних ознак, що здаються нам "суто римськими" (імена й функції божеств, перших царів, перший алфавіт, основні принци­пи архітектури, магічні знання, маски як прообраз римського портрету, традиційну одежу — тогу, сенат як вищий орган влади, навіть капітолійську вовчицю — знаменитий символ "Вічного міста").

Царський період (753-509 р. до н.е.), про який дійшли до нас в основному легендарні свідчення, розпочався з легендарним заснуван­ням Риму й проходив під знаком повного домінування етрусків, доки не завершився вигнанням останнього царя Тарквінія Гордого й установ­ленням аристократичного республіканського ладу.

Республіканський період (509-31) був епохою становлення Риму як непереможного воєнно-політичного механізму, наповненою безперер­вними війнами — спочатку за підкорення італіків — корінних мешканців Італії й сусідів латинів, потім з Карфагеном у серії Пунічних воєн за панування у Середземноморському басейні й створення наддержави після скорення Македонії й завоювання Греції (й заразом початок широ­ких запозичень з різних сфер давньогрецької культури); нарешті, боротьба між патриціями й плебеями, криза республіканських політичних інсти­тутів і згубні для Республіки громадянські війни.

Період Імперії— ранньої (31 р. до н.е.-193 р. н.е.), протягом яко­го Римська держава сягнула вершини своєї могутності й процвітання в умовах встановленого Октавіаном Августом "римського миру" й вели­ких успіхів у справі романізації скореного населення; й пізньої (193^176 р.), для якої характерні були насамперед перехід від завойовницької політи­ки до оборонної стратегії, спрямованої на утримання захоплених тери­торій і запеклі спроби зберегти цілісність держави на тлі зростаючої анархії й перетворення армії з інструмента політики на фактор розкла­дання політичної системи.

2. Культура Стародавньої Греції.

Егейська культура була відкрита на рубежі XIX й XX століть анг­лійським ученим і аристократом Артуром Евансом. Центром цієї куль­тури був острів Крит, на північному узбережжі якого досліджені міста-держави Кносс, Фест, Агіа(Айа)-Тріада. Вони разюче відрізнялися від потужних фортець Сходу або акрополів материкової Греції. Знамениті палацові ансамблі були, по суті, інтегральною формою організації сусп­ільно-ритуальної й господарчої діяльності, що забезпечувала добробут околишніх сільських поселень і переважно мирні стосунки з ними. Ха­рактерною була повна відсутність укріплень навколо міст і гаваней — потужний морський флот критян сам був до певних часів найліпшою захисною стіною.

Критські палаци, передовсім Кносський, мали дуже складну й по­декуди заплутану просторову організацію, знайомство з якою в "темних" порівняно з критянами мікенців-ахейців цілком вірогідно могло вик­ликати асоціації з лабіринтом. Будувалися вони десятиліттями, без виз­наченого плану; різнофункціональні приміщення, наче чарунки осиних гнізд, прирощувалися до ядра, яким був просторий внутрішній двір (у Кносському палаці мав розміри 30x50 м — ціла площа за стандартами тих часів), пристосовувалися до пагорбкуватого критського рельєфу й мали від двох до п'яти поверхів. Незважаючи на складну структуру й величезну кількість приміщень, палаци мали високорозвинені системи освітлення, вентиляції й каналізації. Так звані "світові колодязі" — прик­метна риса палацової архітектури Криту — слугували водночас і вен­тиляційними шахтами. Інтер'єр палаців, підкреслений оригінальними, розширеними знизу вгору критськими колонами (як архітектурний еле­мент уперше з'явилися в Європі саме на Криті), свідчить не лише про високий рівень будівельної технології, а й про світле, радісне сприйняття світу, орієнтацію на земну сторону буття.

Егейському живопису притаманне співіснування двох традицій: канонічної, парадної, відповідно до якої фігури трактуються з великою мірою умовності (як у Єгипті — торс і в деяких випадках очі анфас, голова та кінцівки в профіль), і реалістичної, чи натуралістичної, що до­магається портретної виразності.

Культура Криту справила настільки глибоке враження на пращурів стародавніх греків, що найдавніших пласт грецької міфології (походження світу й богів, перемога Зевса й богів-олімпійців, битва з титанами й т.п.) став яскравим відлунням їхніх архаїчних уявлень про крито-мікенську культуру й насамперед культуру Криту, де народилися боги Зевс і Діоніс, за однією з версій — богиня Афродіта (Кіприда, тобто родом з Кіпру, що був периферією кікладської гілки егейської культури); тут у нетрях палацу, збудованого легендарним Дедалом, блукав Мінотавр, велетень з головою бика, котрому афіняни змушені були віддавати на поталу кращих дівчат та юнаків, аж поки син афінського царя Егея (звідси Егейське море) Тесей не переміг потвору й не вибрався з лабіринту за допомогою дороговказної ниті Аріадни.

Мікенське населення ("ахейці"), не обмежилося завоюванням Кри­ту й протягом ХУ-ХИ ст. до н.е. поширило свій вплив і присутність на весь басейн Егейського моря й малоазійське узбережжя, завоювавши Трою. Хетські джерела згадують країну Аххіява, з якою асоціюються гомерівські ахейці. Розкопки поблизу малоазійських античних міст Фокеї й Галікарнассу виявили гробниці тих часів з ахейськими воїнами й жінка­ми вочевидь місцевого походження, причому деякі деталі зброї й обладунку дивним чином нагадують описи з "Іліади". Вчені вважають, що десятилітня "Троянська війна" була в дійсності ще більш довготрива­лою й географічно розпорошеною серією воєнних конфліктів між ахей­цями й анатолійцями (мешканцями Малої Азії), а "Одіссея", як і історія інших героїв Троянської війни, з котрих майже ніхто не повернувся до­дому, відбиває процес колонізації ахейцями узбережжя Малої Азії в про­цесі "Троянської війни".

Саме в ахейцях бачили греки своїх предків, котрі завоювали для них території й своїми славними діяннями забезпечили собі й нащадкам

не менш важливе для міфологічної свідомості заступництво богів. Від учасників Троянського походу вели свої родоводи громадяни грецьких полісів, і кожен еллін (самоназва греків), ставши 14-літнім підлітком, мав вивчити напам'ять "Іліаду" й "Одіссею", а це, нагадаймо, складає відповідно 15689 і 12107 рядків широкого шестистопного гекзаметру (недарма Гомера називали "вихователем Греції").

Центри мікенської культури були відкриті в 70-80-х рр. минулого століття знаменитим археологом-аматором, феноменальним полігло­том і мільйонером Генріхом Шліманом, котрий все своє життя фана­тично вірив у історичну достовірність гомерівських міфів і багатодесятилітніми зусиллями, що увінчалися сенсаційними розкопками на Гіссарликському пагорбі (де тепер локалізується Троя), а згодом в Мікенах і Тірінфі, довів свою правоту.

Головна відмітна риса культури материкової Греції пізньо елладського періоду полягає в акценті на будівництво грекомовними царями-вождями приголомшливих фортифікаційних систем із сухою "циклопіч­ною" кладкою з величезних необроблених кам'яних блоків (стіни Мікен довжиною в 900 м мали товщину від 6 до 10 м, а Тірінфа— 17,5 м і були складені з брил вагою 5-6 т). Палацове будівництво також відзначаєть­ся високим рівнем майстерності. Палац у Пілосі (місті мудрого Несто-ра), типова будівля героїчної епохи, з точністю до деталей відповідає гомерівським описам і складався з вестибюлю (продомосу) й тронного залу з великим округлим вогнищем у колі колон (домосу, або мегарону за Гомером). Традиції мікенської палацової архітектури втілилися зго­дом в античних храмах.

мікенської Греції в цілому нагадує критський, але в ньому відчувається перевага першої, офіційної традиції. Очевидно, після розг­рому Криту майстрам, що мігрували на материкову Грецію, легше було відновити закріплені канонами прийоми, та й увесь стиль життя мікенців відповідав героїчному стилю в мистецтві. .

Цивілізація Стародавньої Греції пов'язана з мікенською (ахейсь­кою) й генетично, й культурно. Щоправда, держави під назвою "Старо­давня Греція" не існувало ніколи, а суверенність Греції як територіаль­ної держави було вперше формально визнано лише 1832 р., тому термін цей суто умовний. Еллада (Древня Греція) являла собою ряд етнічно, лінгвістично, релігійно й ментально споріднених міст-полісів, стосунки між якими були складними й нерідко суперечливими.

Грецька культура не була статичною, вона істотно змінювалася протягом своєї історії. Так, грецьких богів ми звично представляємо у вигляді прекрасних людей, якими вони втілені у статуях епохи грецької класики. Але в більш ранні часи греки поклонялися цим же богам у вигляді тварин, рослин, навіть каменів та інших фетишів (наприклад, дерев'яних колод — ксоанів). Так само і з міфологічними сюжетами: міфи складалися поступово, щонайменше протягом сторіч. Збережені

в структурі міфу залишки найдавніших міфологічних мотивів несуть у собі виразні сліди світобачення сивої давнини, що поступово витісняло­ся в тім самім сюжеті прогресивнішими для певної фази розвитку сус­пільства елементами.

Основна риса грецької культури — міфологічний спосіб світосп­рийняття. Грецька міфологія, надзвичайно розгалужена й насичена ге­роями й подіями, протягом усієї історії існування античної цивілізації відігравала, безумовно, визначальну роль у розвитку не лише релігії, але й літератури, філософії, мистецтва, у зв'язку з чим культурний кос­мос древніх греків і їхнє відношення до категорій простору й часу, при­роди, суспільства й особистості найкраще висловлене саме в міфах і пов'язаних з ними релігійних віруваннях, сфокусованих на стосунки між богами й людством. Міфологічне світосприймання древніх греків фор­мувалося й трансформувалося не менш тисячоріччя, з часів Гомера (приблизно 9-8 ст. до н.е.) до правління імператора Юліана Апостата (Відступника, роки правління 361-363), який востаннє зробив спробу захистити релігійні цінності античної цивілізації. Грецька релігія досить рано вийшла за рамки суто релігійної свідомості й стала "метарелігією", тобто синкретичною міфопоетичною світоглядною системою широких і почасти релігійних поглядів, нескінченно відкритою нескінченному світові. Греки не мали навіть у своїй мові терміна, що відповідав би нашому розумінню релігії; вони користалися словами зйсебейя (шану­вання) і фрескейя (преклоніння), що так само вживалися і в інших, нерелігійних сферах суспільного буття.

Першим філософом, за свідченням Аристотеля, традиційно вва­жають Фалеса з Мілета, одного з семи грецьких мудреців і фундатора мілетської філософської школи. Фалес і його послідовники Анаксимандр і Анаксимен поклали початок традиції моністичного способу пояснен­ня світу й зро­били рішучий прорив крізь товщу міфологічної свідомості у сферу нау­кового пояснення природних явищ, відкривши фундаментальні принци­пи сталості речовини, природної еволюції всесвіту й переходу кількісних змін у якісні. Геракліт з Ефесу бачив всесвіт як вічне становлення, взаємоперехід різноманітних форм буття, фундаментом якого вважався во­гонь. У півден­но-італійському місті Кротоні Піфагор розробив не менш оригінальну спробу об'єднання в рамках спіритуалістичної філософської системи й стилю життя — піфагореїзму — міфологічного й наукового типів світог­ляду. Левкіпп і Демокрит запропо­нували плюралістичний підхід до пояснення фізичних підвалин світу, розробивши концепцію атомів як неподільних часток буття. У сфері пізнавальної діяльності Демокрит вирізняв "темне" й "світле" й вважав навіть, що володіння"світлим" знанням допоможе людині перебудувати її атомарну струк­туру й удосконалитись фізично.

Учень Платона Аристотель, великий систематизатор-раціоналіст, ав­тор майже 170 праць з питань фізики, хімії, зоології, ботаніки, психології, політології, етики, естетики, логіки, метафізики, історії, теорії літерату­ри, риторики, впровадив у категоріальний апарат філософії поняття сут­ності, форми й матерії, можливості й дійсності, причини й слідства.

Ари­стотель першим узагальнив всі форми політичного життя стародавніх греків, давши нам уявлення про принципи державницького будування в епоху Античності й показавши, що особливі досягнення греків у пол­ітичній практиці пов'язані не лише з появою в них чинного письмово зафіксованого права, а передовсім з високим рівнем розвитку демократії (народовладдя), незважаючи на обмежений характер влади й по­няття народу, до якого належали лише повноправні, закононароджені громадяни поліса (за наявності великої кількості частково неповноправ­них, так званих метеків, і цілком безправних — рабів).

Антична демок­ратія існувала в різних формах, залежно від широти прав населення: як власне демократія (Афіни), олігархія, влада окремої групи населення, наприклад, аристократичних кланів (Спарта), монархія, тобто єдинов­ладне правління (Сіракузи, де існував цар, чия влада все ж таки обме­жувалася народними зборами), тиранія — влада тирана, тобто людини, яку народ (принаймні формально) наділяв особливими політичними по­вноваженнями (Пісістрат, Перикл). Політика як основна колективна форма життя полісу (недарма Аристотель називав людину "політич­ною твариною") уповільнювала процес індивідуації людини й викарбо­вувала з неї насамперед громадянина-патріота.

Саме цим слід поясню­вати виняткову увагу грецької античності до розвинення цивільних яко­стей людини; родина, виховання, освіта розглядались як явища суспільні, розвитку котрих служили театр, література, пластичні мистецтва, му­зика. Саме повнота всебічного розвитку людини як громадянина роби­ла з неї чи не найвищу цінність античної культури й надавала грекам підстав для виокремлення себе з варварського, рабського оточення, яким вони вважали для себе деспотично-теократичні культури Стародавнь­ого Сходу (греки першими з європейців осмислили своє чільне місце в сучасному їм культурному світі в рамках бінарної опозиції, сформульо­ваної як проблема "Заходу- Сходу").

Грецька культура залишалася вищим досягненням цивілізації ще багато сторіч. Вона стала фундаментом культури всесвітньої імперії Олександра Македонського й елліністичних держав діадохів — воєна­чальників Олександра, що стали монархами по його смерті. Поліси стали прообразом міст-держав навіть у долині Інду. Грецька мова й система освіти стали загальноприйнятими в усьому цивілізованому світі, що заз­нав впливу європейців.

3. Культура Стародавнього Риму.

Останнім етапом у розвитку античної культури стала цивілізація Стародавнього Рима. Древній Рим, як жодна інша держава, уплинув на хід загальнолюдської історії завдяки, по-перше, створенню "всесвітньої", а точніше — пансередземноморської імперії, що акумулювала кращі досягнення древніх культур Європи й Близького Сходу, і, по-друге, ката­строфі цього культурно-політичного конгломерату, на уламках якого ви­никли й візантійсько-слов'янські культури, й середньовічна західноєв­ропейська цивілізація, що зуміла завдяки успадкованим різними шляха­ми й у різний час античним культурним традиціям затвердитися в поло­женні лідера сучасного цивілізованого світу й визначити шляхи форму­вання загальнолюдської культури й цивільного суспільства в ХІХ-ХХ ст. Блискуча, яскрава, інтелектуально бездоганна грецька культура мало була пристосована для завдань глобальної перебудови суспільного бут­тя, як це мало місце в період найвищої експансії Рима з його невтрим­ним прагненням до зовнішніх завоювань і надмірно політизованою куль­турою, що стала найбільш функціональним, раціоналістичним і стійким в умовах постійного розширення сфер впливу типом античної цивілізації, довговічність якої проявилася ще й у тому, що традиції римської культу­ри на багато сторіч пережили її політичне тіло.

Завдяки ранній консолідації декількох незначних і культурно відста­лих сільських громад у громаду цивільну й небаченої фанатичної орієн­тації на політичну експансію Рим за кілька століть перетворився з ма­ленького містечка на березі Тибру в центральній Італії, що цілком конт­ролювалася етрусками, у наймогутнішу й величезну імперію, що охоп­лювала майже всю Британію, усю континентальну Європу на захід від Рейну й південь від Дунаю, велику частину Азії на захід від Євфрату, Північну Африку й острови Середземномор'я. У період пізньої Респуб­ліки й перших століть Імперії Рим безроздільно володарював над ба­сейном Середземномор'я, підкоривши своїй владі практично весь ан­тичний культурний хронотоп. Вищим досягненням римлян і їх внеском в античну й сучасну культуру стали не невитончені мистецтва, а юрисп­руденція, адміністративне й державне управління, міське планування. Велич культури Рима складалася в створених ними й доведених до досконалості в умовах античного часу військово-політичних і соціаль­но-економічних механізмів і установ.

Римськ суспільство вже в період Республіки було майже цілком мілітаризованим і н уявляло собі життя без війни, але поряд з цим вело дуже гнучку й структуровану політику стосовно об'єктів своїх войовничих стрмлінь, інкорпоруючи скорені народи у власне культурне середовищ й соціально-політичну систему; союзники й васали Рима, що прийняли його традиції, врешті-решт ставали римськими громадянами, що античний час означало бути громадянами світу, а ц привело практич­но до днаціоналізації влади (у період принципату сенатські місця й навіть імпраторський трон нерідко займали вихідці із самих різних областей Середземномор'я), інтернаціоналізації населення Римської імперії, гло­балізації культурного й громадського життя і введення єдиного життє­вого стандарту, що для багатьох означало входжння в коло найбільш розвинутої цивілізації стародавності й мало похальні наслідки. Римсь­к право, що представляло собою дуже складну, але глибоко продума­ну систму прецедентів і коментарів, було на початку VI в. кодифікова­н візантійським імператором Юстиніаном і стало основою сучасного західноєвропйського й міжнародного права. Римські дороги, що зігра­ли вличезну роль у розвитку систем комунікацій, збереглися донині й сьогодні дивують своєю добротністю, а в античному світі вони просто н мали собі рівних. Римські міста демонстрували безпрецедентний рівень комфорту й гігієни з їхніми системами водопроводів, очисних споруджнь, дамб і акведуків (у І ст. до н.е. система водопостачання в Римі забзпечувала на кожного жителя до 600-900 л води на днь, а Нью-Йорк у средині XX ст. міг дозволити собі 520 л на душу наслен­ня). Римська архітктура дещо поступалася грецькій у виразності й збалансованості елементів, але вирізнялася сміливістю інженерних рішнь, монументальністю форм і технічною досконалістю. Латинська мова, що н тільки породила блискучу літературу, але й стала у най­давніші часи одним з основних мханізмів романізації, зайняла унікаль­не місце в історії світової культури, залишившись єдиною "живою мер­твою" мовою: румун, португалць, француз, а тим більше іспанець або італієць без надмірних зусиль опанують латину, а якщо врахувати опосредкований вплив латині через французьку на англійську мову, стане ясно, що на сильно трансформованій латині говорить тпер (і користається латинським алфавітом) майже все людство.

Етнічні джерела римського народу дуже різноманітні: сікули, сабі-ни та інші представники древнього населення Апеннінського півостро­ва. Особливо великою була роль етрусків — досить загадкового наро­ду, що створив найбільш розвинуту культуру на території до римської Італії, а згодом розчинився в римському етносі. Вплив етруської куль­тури відбитий не лише в легендах про перших царів Рима, але й у безпе­речних фактах: римляни майже повністю перейняли систему вірувань і культової практики етрусків, їхні архітектурні традиції, а на основі ет­руського алфавіту, що являв собою адаптацію грецької абетки, створи­ли класичний латинський алфавіт із 26 літер; знамениті римська тога з пурпурною облямівкою, фасція як державний символ, військові тріум­фи, гладіаторські бої, розповсюджена серед римлян практика магії й гадання — все це має етруське походження.

Юридичний, нотаріальний підхід властивий і давньоримській релігії, що формувалася на анімістичних і магічних засадах, культі предків і мала синкретичний характер. Імена й функції богів були запозичені в сусідніх народів (етрусків, греків, троянців, фракійців)

Римські міфологія, а отже, й історія світу починалися й закінчувалися Римом; римляни, щоправда, визнавали існування світу до 753 р. до н.е. (легендарна дата заснування Риму), але воно осмислювалося як неви­разна передмова до провіденціальної місії їхнього міста. Римляни не лише, на відміну від греків, не уподібнювали своїх богів собі, але й навіть довго не могли визначити ім'я і стать своїх божеств і уявляли їх як "божественні множинності", з яких поступово виділялися парні одно-функціональні божества. Надмірна широта, а точніше — державний праг­матизм релігійних поглядів вже в період пізньої Республіки спричинила безвір'я й скептицизм серед представників інтелектуальної еліти; цей духовний вакуум не судилося заповнити навіть культу імператорської особи, що сприяло у кризовий період (III—IV ст. н.е.) широкому розпов­сюдженню християнства.

Державно-правова система включала в себе й досить розвинуту соціальну структуру суспільства:

патриції (від лат. "раїег" — "батько"), вища верства суспіль­ства, родова аристократія, що походила за легендою від трьохсот римсь­ких кланів — нащадків вершників Ромула. З числа патриціїв довгий час обирався вищий законодавчий орган Римської держави — Сенат (від лат. 8епе$ — "старший");

плебеї— повноправні громадяни-власники, що обирали сена­торів і на всезагальних зборах — комісіях ухвалювали найважливіші політичні питання, але самі не мали права бути обраними на посади магістратів; інтереси плебеїв у сенаті після довгої боротьби за еманси­пацію їхніх прав почали представляти трибуни, що мали право "вето" (заборони) на прийняття законів;

люмпени — правомочний, але незабезпечений шар населення, люди, що утратили власність і джерело доходів, що живуть за рахунок щоденних роздач хліба;

пролетарі — єдину власність яких складали діти, що не дава­ло їм можливості навіть брати участь у війнах — найдостойнішому для істинного римлянина занятті, оскільки озброюватися треба було за свій рахунок (усі повноправні громадяни, що досягай 21 року, мали почесне право бути записаними в легіон, тобто стати військовослужбовцями, але до періоду Імперії на вищі військові чини могли претендувати лише патриції);

вільновідпущеники (колишні раби) і колони — практично без­правне населення, що не мало права обирати й обиратися на державні посади, але отримали право на власність і користування землею;

раби — повністю безправні істоти, які вважалися не за людей, а за "знаряддя, що вміє говорити".

Орієнтація на практичний результат, прагнення до порядку й чіткої організації суспільного буття позначилося не лише на політичному уст­рої Рима, а й на всіх напрямах розвитку його культури. Римляни не стільки породжували нове знання, скільки накопичували, узагальнювали й сис­тематизували створене їхніми попередниками. В результаті давньо­римська цивілізація залишила нам такі видатні науково-літературні пам'ятки енциклопедичного характеру, як "Географія" Страбона (І ст. н.е.), "Природничу історію" Плінія Старшого, "Історію" та "Аннали" Тацита (обидва — І-ІІ ст. н.е.), медичні студії Галена (II ст. н.е.) та ін.

Широ­ко застосувавши у зведенні архітектурних споруд бетон, арки, куполи, колони, римські зодчі й будівельники запровадили ряд нових або по-новому реалізованих архітектурних форм і типів — величні тріумфальні колони з багатими наративними (оповідальними) рельєфами, тріумфальні ж кількаярусні й кілька пролітні арки, багатокілометрові акведуки, віа­дуки, мости, багатоповерхові будинки — інсули, вілли, гігантські бази­ліки, терми, храми, цирки, театри, гробниці-тумулуси. Гігантизм був при­таманний і офіціозній скульптурі (статуї Октавіана Августа, Нерона, Костянтина Великого сягали кільканадцяти метрів заввишки) при вра­жаючому реалізмі скульптурних портретів.

Філософію і в римський час розвивали переважно греки, але бага­то освічених римлян захоплювалися ідеями стоїцизму й епікуреїзму, без яких не було б поеми "Про природу речей" Лукреція Кара, численних трактатів і промов сенатора Цицерона або однієї з найпопулярніших книг усіх часів — "Наодинці з собою" ("Утішання філософією") імператора Марка Аврелія. Римська культура знала "срібний" і "золотий" віки літе­ратури, до здобутків якої слід віднести чеканну прозу Юлія Цезаря, ви­тончену лірику Катулла, лірику й сатири Горація, елегії Овідія, епічну поему "Енеїда" Вергілія, славнозвісний "Сатирикон" Петронія — пер­ший роман і блискучу сатиру на римське суспільство ранньої Імперії (І ст. н.е.).

Однак перетворення на всесвітню державу спричинило поглиблен­ня кризи традиційної для європейської античності системи цінностей, насамперед занепад демократично-правових установ і полісної моделі

регулювання державних і особистих відносин громадян. Рим, а разом з ним і вся антична культура вступають у період агонії. Поступово руй­нується економічна й військова структура, держава позбавляється за­собів і боєздатної армії для захисту від варварських нападів

У 476 р. н.е. черговий варвар, готський воєначальник Одоакр, захопив Рим, скинув варварського ж імператора Ромула Августула й відіслав імпе­раторські регалії до Константинополю—столиці Східної Римської імперії. Племена германців та іллірійців руйнують міста імперії, розселяються теренами Італії й засновують свої держави, що складають уже пролог до епохи Середньовіччя.

Християнська релігія, що просочилася в Європу й набра­ла суспільної ваги саме завдяки державній політиці Рима й якнайкраще пристосувалася в лоні європейської культури. Давньоримська цивілізація, пере­живши колапс в усіх напрямках, скоротилася до крихітного престолу єпископа всіма напівзабутого Рима, щоб, починаючи з епохи Відродження, перетворитися у найбагатшу спадщину античного світу й голов­ну інтегруючу силу західноєвропейської цивілізації.

Категорія: Культурологія | Додав: lybchenko85 (05.03.2017)
Переглядів: 81 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
avatar

Copyright MyCorp © 2017