викладач Любченко А.А.

Тема: Україна на завершальному етапі Другої світової війни. Основні визвольні операції.

lybchenko85 — Sun, 14 Apr 2024 14:34:50 GMT

Тема: Україна на завершальному етапі Другої світової війни. Основні визвольні операції.

1. Початок звільнення України від німецьких окупантів. Битва за Дніпро

Невдовзі після контрнаступу радянських військ під Сталінградом (листопад 1942 - лютий 1943 року) розпочалося визволення території України. Першим населеним пунктом, звільненим від окупантів, стало село Півнівка Ворошиловградської (нині Луганської) області. 18 грудня 1942 року сюди увійшли війська Південно-Західного фронту. Корінний перелом у німецько-радянській війні настав після битви на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 року), що забезпечило сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу Червоної армії. І хоча бої за Донбас тривали ще у січні-березні, його остаточне звільнення відбулося саме після Курської битви — 22 вересня 1943 року. Протягом серпня-вересня того ж року від німців також було очищено усю Лівобережну Україну. Радянські війська підійшли до Києва 700-кілометровою смугою від Лоєва до Запоріжжя.

Передбачаючи криваву сутичку не на життя, а на смерть, у серпні 1943 року гітлерівці розпочали будівництво «Східного валу» — лінії укріплень уздовж річок Дніпро та Молочна. Натомість Червона армія підготувала понад 20 плацдармів на західному березі Дніпра, тобто територій, на яких зосередили війська та бойову техніку для наступу на Київ і Правобережну Україну. Форсування Дніпра розпочали майже одночасно в кількох місцях: біля Києва — війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту, біля Черкас — війська 2- го Українського (колишнього Степового) фронту, біля Дніпропетровська (нині Дніпро) — війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту, в напрямку Кримського півострова — війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту.

Наступ на Київ розпочався з Букринського плацдарму, за 80 км південніше від Києва. Проте Вермахт тримав міцну оборону, зосередивши тут 10 дивізій. Тоді радянське командування потайки від німців, кілька дивізій повернули на лівий берег Дніпра, за 110 км на північ від Києва, а звідти знову перейшли на правий берег Дніпра на Лютізький плацдарм. 1 листопада 1943 року розпочався одночасний наступ з Букринського та Лютізького плацдармів, а 6 листопада 1943 року радянські війська увійшли до Києва. Під час форсування Дніпра та Київської наступальної операції загинуло 417 тисяч радянських воїнів, а з урахуванням чорносвитників — не менше 800 тисяч осіб. «Битва за Київ» стала однією з найкривавіших воєнних операцій Другої світової війни.

Чорносвитниками називали піхотні підрозділи Червоної армії, сформовані з місцевого населення окупованих територій відразу після їхнього звільнення. Такі піхотинці не мали ні належної амуніції, ні зброї. По суті, вони були «гарматним м’ясом» при наступі Червоної армії. Політруки і командири виправдовували цей злочин так: «Поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю провину окупації». Навіть німці так не ставилися до слов’ян, які воювали в підрозділах Третього Рейху і яких вони вважали нижчою расою. Отже, на зміну німецьким окупантам приходили радянські — ще жорстокіші.

2. Вигнання німецьких військ та їхніх союзників з території України

У той час як війська 1-го Українського фронту звільняли Київ, війська 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів форсували Дніпро на півдні. У ході тримісячних боїв гітлерівці залишили Запоріжжя та Дніпропетровськ (нині Дніпро), пониззя Дніпра. Переможна «битва за Дніпро» відкрила для Червоної армії шлях на Правобережну та Південну Україну. Із грудня 1943 року розпочався загальний наступ Червоної армії на Правобережній Україні 1400-кілометровою смугою від Полісся до Криму.

До середини січня 1944 року в результаті Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Житомирська, частково Київська, Вінницька і Рівненська області були майже повністю очищені від німецьких військ.

Перемога під Корсунь-Шевченківським у наступальній операції січня-лютого 1944 року увійшла в історію під назвою «Сталінград на Дніпрі», бо в оточенні опинилося 10 гітлерівських дивізій. Одночасно з Корсунь-Шевченківською проведено Рівненсько-Луцьку операцію.

26 березня 1944 року під час Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією біля Чернівців, а 8 квітня 1944 року війська 1- го Українського фронту — на кордон із Чехословаччиною. Успіх наступальних операцій на українській території значною мірою пов’язують із радянським воєначальником, генералом Василем Герасименком. Він перший і єдиний в історії народний комісар оборони УРСР/УССР. Оборонне відомство очолював упродовж березня 1944-листопада 1945 року.

Протягом квітня-травня 1944 року в результаті Кримської наступальної операції звільнено від окупантів Кримський півострів. Під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції (липень-серпень 1944 року) Червона армія зайняла західні області України й увійшла на територію Польщі. У серпні 1944 року лише за десять днів війська 2-го і 3-го Українських фронтів звільнили Ізмаїльську область України та Молдову в результаті Яссько-Кишинівської наступальної операції.

8 жовтня 1944 року від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР/УССР у довоєнних кордонах — село Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. Завершила звільнення України Карпатсько-Ужгородська наступальна операція, коли війська 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 року взяли під контроль Закарпатську Україну. Згідно з Указом Президента, з 2009 року 28 жовтня проголошено Днем визволення України від фашистських загарбників, коли вшановують ветеранів і пам’ять про загиблих воїнів.

Підсумуйте свої знання

1. Запам'ятайте дати і події, пов'язані з ними:

- 18 грудня 1942 року — звільнення першого українського населеного пункту — село Півнівка Ворошиловградської (нині Луганської) області;

- 6 листопада 1943 року — звільнення Києва;

- 18-20 травня 1944 року, 27-28 червня 1944 року — депортація кримських татар та представників національних меншин з Кримського півострова;

- 8 жовтня 1944 року — звільнено село Лавочне Дрогобицької області — останній населений пункт УРСР у її довоєнних кордонах;

- 28 жовтня 1944 року — остаточне визволення України від німецьких загарбників та їхніх союзників.

2. Поясніть значення понять: «Східний вал», плацдарм, чорносвитники.

3. Назвіть наступальні операції Червоної армії, в результаті яких було визволено Україну.

4. Поміркуйте. Які воєнні злочини вчинила радянська влада під час визволення України? Відповідь обґрунтуйте.

Тема: Сталінський геноцид проти кримських татар (травень 1944р.).

lybchenko85 — Sun, 14 Apr 2024 13:12:41 GMT

Тема: Сталінський геноцид проти кримських татар (травень 1944р.).

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18–20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945–1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 – початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 особа, Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Тема: Рух Опору в Україні в роки Другої світової війни.

lybchenko85 — Sat, 13 Apr 2024 16:44:55 GMT

1. Опір окупантам. Український визвольний рух

Після відступу Червоної армії опір окупантам на території України здійснювали партизани та підпільники. Серед них були, зокрема, ті, котрі підтримували радянську владу і прагнули її відновити. Вони воювали проти гітлерівців. Водночас націоналістично налаштовані підпільники мріяли про побудову незалежної Української Держави. Початково вони боролися проти радянської влади, а з нацистами пробували співпрацювати. До прикладу, навесні 1941 року у складі Вермахту було створено українські національні батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» чисельністю по 500-600 вояків кожний. А услід за німецькими військами рухалися «похідні групи», організовані мельниківцями і бандерівцями, які агітували населення за самостійність України та сприяли входженню українців до органів місцевої влади та в поліцію. До прикладу, член ОУН (м) Володимир Багазій був бургомістром Київської міської управи у жовтні 1941 - лютому 1942 років. За саботаж розпоряджень окупаційної військової адміністрації та призначення в управу національно свідомих кадрів його розстріляли в Бабиному Яру. Завдяки «похідним групам» оунівські осередки було відкрито навіть на Донбасі та в Криму.

Важливою подією українського національно-визвольного руху стало скликання 30 червня 1941 року у Львові з ініціативи ОУН (б) Українських національних зборів. Було створено уряд — Українське державне управління. Очолив його Ярослав Отецько, який того ж дня оприлюднив Акт відновлення Української Держави. Нацисти засудили таку надмірну активність бандерівців і невдовзі розпустили уряд. Вони заарештували понад 300 членів ОУН (б), частину з яких розстріляли. Степана Бандеру і Ярослава Отецька заслали до концтабору Заксенгаузен. Популяризація Акта відновлення Української держави, вимога звільнити Степана Бандеру і Ярослава Стецька, а також відмова присягати Адольфу Гітлеру були основними причинами розпуску українських легіонів у складі Вермахту та ліквідації «похідних груп».

Натомість ОУН (м) у жовтні 1941 року в Києві утворила Українську Національну Раду, члени якої позиціонували себе як національний політично-громадський центр. До Ради входило понад 130 делегатів. Її скликання привітали Андрей Шептицький і Августин Волошин. Президію УНРади очолив професор Микола Величківський. Своїми головними цілями Рада визначила виховання молоді як свідомих громадян, розвиток національної культури й освіти, відбудову економіки та відновлення церковно-релігійного життя. Активісти видавали журнал «Українське слово», організували Спілку українських письменників, налагодили зв’язки між українськими землями, що належали до рейхскомісаріату «Україна». Та вже у лютому 1942 року групу українських націоналістів розстріляли в Бабиному Яру. Серед них - Олену Телігу, Ореста Чемеринського, Івана Ірлявського, Костянтина Гупала, Василя Кобрина, Ганну та Івана Рогачів. Відтоді ОУН перестала розглядати Німеччину як союзника і почала підготовку до боротьби проти окупантів.

1. Які українські батальйони діяли у складі Вермахту? Чому утворювалися «похідні групи»?
2. Коли і хто проголосив Акт відновлення Української Держави?
3. Коли виникла Українська Національна Рада? Які цілі вона визначила головними?

Мовою джерела. Хорунжий «Роланда» Теодор Корчак про реакцію українського населення на легіонерів «Роланда»:

«Хотілося цілувати ту нашу землю, хотілося кричати до всіх рідних: «Ми вже йдемо до вас визволяти від большевицьких банд!» Скоро пережили ми, однак, приголомшення через прийняття нас населенням... Не можу збагнути, чому те, що вчора видавалося таким простим і ясним, сталося таким спершу загадковим — та перша зустріч з українцями в Україні. Замість відкритих рамен ... нас зустріли байдуже, холодно, мовчанкою, а то й міряли нас ворожими поглядами.»

1. Поміркуйте. Чому українці зустрічали легіонерів вороже?

2. Тарас Бульба (Боровець). Роман Шухевич. Українська головна визвольна рада

У червні 1941 року у селі Немовичі на Рівненщині за підтримки керівництва Державного центру УНР в еміграції виникла Поліська Січ. Її отаманом став Тарас Бульба (справжнє прізвище Боровець). Ворогами української державності отаман проголосив відступаючі частини Червоної армії, радянське підпілля і партизанські групи. Натомість певний час вів перемовини з нацистами. Його навіть призначили комендантом поліції Сарненського району. Проте в листопаді 1941 року після відмови розстрілювати євреїв січовики, чисельність яких становила 3-4 тисячі осіб, перейшли у підпілля й називалися Українською повстанською армією (УПА). Повстанці контролювали частину Полісся, а в районі штабу Січі — міста Олевська — проголосили Олевську Республіку. В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано поліцію, перейменовано вулиці. У липні 1943 року Тарас Бульба через ідеологічні розходження зі Степаном Бандерою перейменував свою армію на УНРА — Українську народну революційну армію, яка проіснувала до 1948 року.

Зважаючи на популярність військових підрозділів УПА на Волині й Поліссі, бандерівці в жовтні 1942 року свої збройні формування назвали також Українською повстанською армією. Ця армія діяла переважно на Волині та в Галичині. У 1943 році її очолив Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка). Лише за два роки існування до лав УПА вступило 30-40 тисяч вояків. Діячі УПА вважали ворогами українців комуністів, нацистів, поляків. Причиною загострення польсько-українських відносин стали масові вбивства українців, здійснені Армією Крайовою. Це була підпільна польська армія, керівництво якої прагнуло відновити кордони довоєнної Польщі. Її жертвами стали мешканці Холмщини, Підляшшя, Галичини й Волині. Кривава польсько-українська боротьба, унаслідок якої гинули не лише солдати, а й мирні жителі, тривала до 1947 року.

Коли частина України була звільнена від німецької окупації, серед українських націоналістів, передовсім членів ОУН (б) та УПА, виникла ідея «у вирі сучасної тоталітарної війни оборонити український народ та ... повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу». Задля цього 11-15 липня 1944 року скликано Установчі збори Української головної визвольної ради (УГВР) — нового органу політичного керівництва українським визвольним рухом. У зборах взяли участь 20 осіб як із Західної України, так і з Наддніпрянщини, головував Ростислав Волошин. Делегати визначили демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України та проголосили універсал УГВР до українського народу. Було обрано президента — Кирила Осьмака. Виконавчим органом влади проголошено Генеральний секретаріат на чолі з Романом Шухевичем. Раду підтримувала УГКЦ. Збройну боротьбу УГВР провадила через УПА, а пропагандистську роботу здійснювала через ОУН (б).

1. Як пов'язані Поліська Січ, УПА та УНРА?
2. Коли й де виникла УПА, створення якої ініціював Степан Бандера?
3. Стисло охарактеризуйте діяльність УГВР.

Народився у селі Бистричі на Рівненщині в багатодітній сім'ї. У 1932 році створив підпільну організацію «Українське національне відродження» (УНВ), за що відбував заслання в польському концтаборі Береза Картузька. За наказом Президента УНР в еміграції Андрія Лівицького, у серпні 1940 року перетнув радянський кордон і розпочав організаційну діяльність зі створення української армії. Відомий як засновник військових формувань «Поліська Січ», Українська повстанська армія, Українська народна революційна армія. Військове формування воювало спочатку лише проти радянських з’єднань, а з 1942 року — вже проти нацистів. Під час переговорів у Варшаві з німецьким командуванням Тараса Бульбу заарештовувало гестапо, від листопада 1943 року ув'язнений у концтаборі Заксенгаузен. Після завершення війни виїхав до Німеччини, а згодом — у Північну Америку.

«Вождь мусить панувати не багнетом і нагаєм над тілом свого народу, а тільки над його душею, своєю духовною силою».

Мовою джерела. Тарас Боровець (Бульба). Армія без держави (витяг):

«... Ми навмисне не вступали в бої з відступаючими військами Червоної армії, а полювали головним чином на банди НКВС. Вся наша початкова бойова акція зводилася до розбивання в’язниць, трудтаборів та відбивання від большевиків великих транспортів мобілізованих в Червону армію запасників, в’язнів та репресованих, їх тисячами гнали енкаведисти на схід через наші ліси. Головну ж увагу ми звертали на відбирання від всіх большевиків зброї та вогнеприпасів по магазинах і транспортах. Зброю та амуніцію ми відразу таємно ховали».

1. Поміркуйте, чому об'єктом нападів нової армії були формування НКВД

Народився у місті Львові. Рід Шухевичів виплекав не одне покоління політичних, громадських, військових діячів, відданих Україні. Дід Романа Шухевича — Володимир — працював педагогом, займався етнографією, був дійсним членом НТШ. Батько Осип здобув юридичну освіту та працював суддею, а у 1918 році долучився до творення ЗУНР. У дитячі і юнацькі роки Роман захоплювався музикою, спортом, вступив до «Пласту». По завершенню навчання у Львівській політехніці здобув фах інженера. У 1925 році став членом УВО, а з 1929 року — ОУН. Упродовж 1930-1934 років керував низкою замахів на польських урядовців. За підозрою у причетності до вбивства польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького у 1934 році був засланий до концтабору Береза Картузька. Брав активну участь у створенні революційного проводу ОУН (б). Навесні 1941 року очолив батальйон «Нахтігаль» у складі нацистського Вермахту. Після завершення контракту в грудні 1942 року відмовився співпрацювати з німцями й перейшов на нелегальне становище. Протягом 1943-1950 років під псевдонімом Тарас Чупринка був командиром УПА. Від липня 1944 року — голова Генерального секретаріату УГВР. Загинув у збройній сутичці з оперативною групою НКВС поблизу Львова. Посмертно нагороджений Золотим хрестом Бойової Заслуги 1-го класу та Золотим хрестом Заслуги, Пластовим Золотим хрестом. У 2007 році Роману Шухевичу присвоєно звання Герой України.

«Ми боремось не тому, що ненавидимо тих, хто знаходиться перед нами, а тому, що любимо тих, хто у нас за спиною!»

Народився у місті Шишаки на Полтавщині. Під час Першої світової війни відповідав за харчування солдатів Південно-Західного фронту. В 1917 році був делегований до УЦР від Київського губернського земства, працював в уряді УНР. Протягом 1920-х років — співробітник наукових інституцій, переважно аграрного сектора. У 1928, 1930, 1938 роках — заарештований за звинуваченнями у шкідництві та антирадянській агітації. За німецької окупації був звільнений. У жовтні 1941 року увійшов до Української національної ради. Брав участь в організації Української повстанської армії. 15 липня 1944 року обраний президентом УГВР. У вересні 1944 року органи НКВС заарештували Кирила Осьмака. Згодом особливою постановою Міністерства державної безпеки СРСР був ув’язнений на 25 років у Владимирській тюрмі на території Росії, де й помер.

«В єднанні — сила нації.»

3. Радянський партизанський рух. Сидір Ковпак

Іншою формою опору окупантам був радянський партизанський рух. До нього входили люди, котрі не підлягали мобілізації за віком чи станом здоров’я; частина радянських солдатів, які не встигли відступити за Червоною армією; рідше — спеціально підготовлені загони, які залишилися на час окупації. Від 1941 до 1945 року цей рух об’єднував понад 180 тисяч партизанів, третина з яких загинула. Для координації діяльності партизанських з’єднань 30 травня 1942 року було створено Український штаб партизанського руху (УШПР). Його очолив Тимофій Строкач. УШПР налагоджував зв’язки між партизанськими з’єднаннями, постачав їм зброю та ліки. На кінець 1942 року на окупованій українській території діяло кілька великих партизанських з’єднань.

Найбільшого розмаху партизанська боротьба набула в 1943-1944 роках. Партизани знищували ворожі гарнізони, спалювали чи підривали підприємства, військові склади. У серпні 1943 року вони розпочали «рейкову війну» — руйнування залізниць. Ця спецоперація тривала більше місяця і спричинила 520 аварій німецьких залізничних ешелонів. Обсяги перевезень зменшилися майже вдвічі. Окупанти відчували гостру нестачу продовольства та зброї. У червні 1943 року з ініціативи Сидора Ковпака, командира Путивльського партизанського загону, розпочався Карпатський рейд. Він тривав 100 днів. За цей час партизани пройшли понад 2 тисячі кілометрів від Путивля на Сумщині через Правобережжя до Карпат. У результаті Карпатського рейду було підбито 2 літаки, 4 танки, 5 гармат, спалено 333 автомашини, підірвано 19 ешелонів, 47 залізничних і шосейних мостів довжиною 3,6 тисячі погонних метрів. Це суттєво послабило позиції німців на Курській дузі. Проте стосунки ковпаківців з вояками УПА та місцевими жителями були неоднозначними: від співробітництва до сутичок.

На території України під час окупації діяли також підпільні організації і групи. Якщо партизани вели збройну боротьбу, то підпільники агітували населення проти нацистів, рятували остарбайтерів, перешкоджали вивезенню продовольства до Німеччини, здійснювали теракти проти окупаційної адміністрації. Однією з найвідоміших підпільних організацій була «Партизанська іскра» у Кримках на Миколаївщині. За відвагу й мужність майже 100 українських партизанів та підпільників були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

1. Коли і з якою метою було створено Український штаб партизанського руху?
2. Назвіть форми боротьби радянських партизан.
3. Які радянські підпільні організації діяли в Україні?

Сидір Ковпак (1887-1967)

Народився у селі Котельва на Полтавщині. Брав участь у Першій світовій війні, зокрема в Брусиловському прориві. У 1918-1921 роках сприяв утвердженню радянської влади в Україні. Протягом 1920-1930-х років пройшов шлях від помічника повітового військкома до голови Путивльського міськвиконкому Сумської області. У 1930-х роках здобув вишкіл з підготовки організаторів партизанської та підпільної боротьби. Після початку німецько-радянської війни приєднався до партизанського руху. В жовтні 1941 року у Спадщанському лісі сформовано Путивльський загін на чолі зі Сидором Ковпаком. Проте постійне перебування в одному й тому ж лісі було небезпечним, тому командир загону ініціював нову тактику ведення партизанських боїв — рейдові війни. Найвідоміший Карпатський рейд. За таку діяльність Сидір Ковпак отримав звання Героя Радянського Союзу.

У той час, коли... на теренах України

у Львові проголосили Акт відновлення Української Держави, ...

Тоді... у світі

німецькі і румунські війська розпочали операцію «Мюнхен», у ході якої Північна Буковина та Бессарабія повернулися під румунський контроль.

Т. Бульба-Боровець. Армія без держави:

Підсумуйте свої знання

1. Запам’ятайте дати і події, пов’язані з ними:

- 30 червня 1941 року — проголошення Акта відновлення Української Держави.

- 14 жовтня 1942 року — День створення Української повстанської армії.

2. Поясніть значення понять: «похідні групи», Поліська Січ, «рейкова війна», Український штаб партизанського руху.

3. Напишіть мініесей «Радянський партизанський рух під час німецько-радянської війни».

4. Спростуйте або доведіть думку. «Українські націоналісти воювали і проти радянської влади, і проти нацистів».

Тема: Окупаційний режим в Україні в 1941-1944рр. Холокост.

lybchenko85 — Sat, 13 Apr 2024 12:41:57 GMT

1. Поділ українських земель Німеччиною та її союзниками. «Новий порядок».

Упродовж року від початку німецько-радянської війни всю територію України окупували німецькі війська. Щоб управляти цими землями, їх було поділено на декілька зон. Дистрикт «Галичина», а це Львівська, Станіславська й Тернопільська області, належав до Генерал-губернаторства для окупованих польських земель з центром у Кракові. Ці території були частиною Третього Рейху. До складу Румунії було передано Чернівецьку та Ізмаїльську області, а в межиріччі Південного Бугу та Дністра, від Чорного моря до міста Могилів включно, — створено підконтрольне Румунії губернаторство «Трансністрія». Частина Сумщини та Чернігівщини, Харківщина і Донбас становили прифронтову зону та перебували під безпосереднім управлінням німецької військової адміністрації. Більшість українських територій увійшли до рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Очолював рейхскомісаріат Еріх Кох.

На усіх загарбаних територіях нацисти встановлювали «новий порядок» — окупаційний режим, що передбачав масове знищення людей, економічне пограбування та експлуатацію людських і матеріальних ресурсів. Для управління окупованими територіями гітлерівці створили спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій, яке очолював Альфред Розенберг. Визначальною рисою «нового порядку» був всеосяжний терор. Для його втілення окупанти поширили на українські землі дію каральних органів — державна таємна поліція (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) та озброєні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (СС).

Втілення намірів Адольфа Гітлера щодо українських земель як «життєвого простору» для німців — план «Ост» — розпочалося влітку 1942 року, коли на Вінниччину переселили понад 10 тисяч німців, а українців примусово звідси вивезли. Зважаючи на значний економічний потенціал України, окупаційна влада намагалася використати його сповна. Зокрема, було відновлено діяльність окремих підприємств і шахт та створено систему заготівельних компаній для викачування сільськогосподарської продукції. Оголошено трудову повинність, до роботи залучали осіб віком від 14 до 65 років, які працювали по 12-14 годин на добу за мізерну платню чи продовольчий пайок. Щоб викачати з України якомога більше зерна, м’яса, олії, цукру, картоплі та іншого продовольства, німці залишили колгоспи і радгоспи, тільки називали їх по-іншому: громадські збори, загальні двори, державні маєтки. Праця на них мало відрізнялася від рабської. Водночас з українських музеїв, бібліотек, архівів, картинних галерей до Німеччини вивозили культурні цінності.

1. На які частини було поділено окуповану територію України?
2. Що таке «новий порядок» ?
3. Яким чином нацисти реалізовували план «Ост»?

Мовою джерела. Рейхскомісар Еріх Кох про «новий порядок» в Україні:

«...немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає в Німеччині. Це завдання повинно бути виконано, незважаючи на втрати».

1. Яким чином вислів «мета виправдовує засоби» стосується міркувань Еріха Коха?
2. Як пов'язані процитований текст та ілюстрація праворуч від нього?

2. Окуповані та окупанти

Під час Другої світової війни частина населення співпрацювала з окупаційною владою та ворожою армією. Але мотиви співпраці були різними. З одного боку — спроба пристосуватися до нових умов та зробити кар’єру, боягузтво, патологічна схильність до садизму та антисемітизм (ненависть до євреїв). З іншого боку — спосіб порятунку життя близьких людей, бажання помститися радянській владі за всі заподіяні кривди; прагнення відродити Українську державу.

На окупованих територіях з представників місцевого населення, котрі виявили бажання співпрацювати з окупантами, призначали адміністрацію: бургомістрів у містах, голів у районах, старост у селах, допоміжну поліцію. Поліцейські батальйони використовували для боротьби з партизанами, при облавах населення для вивезення його до Німеччини. Також поліцаї охороняли залізниці, дороги, підприємства. Дозволено видання українськомовних газет. Такі заходи здійснювали, щоб підігріти антирадянські настрої. Воєнні втрати змусили німців переглянути своє ставлення до національних формувань у складі Вермахту.

Напередодні німецько-радянської війни за участю українців були створені батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Згодом діяли похідні групи ОУН, найчисельнішим був Буковинський курінь. У 1943 році сформувалася добровольча дивізія СС «Галичина» — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини. До цих військових формувань вступали люди, які сподівалися утворити зародок українського національного війська.

Зважаючи на масову мобілізацію німців до лав Вермахту, у Німеччині зростала потреба у робочій силі. Тому на українських землях розгорнули кампанію з набору робітників до Третього Рейху. Якщо спочатку, в результаті рекламної та пропагандистської роботи, набір здійснювали за бажанням, то згодом забирали примусово. Усього за період окупації з України було вивезено понад 2 мільйони чоловіків та жінок працездатного віку. Людей, вивезених під час війни зі східних окупованих територій на примусові роботи до Німеччини, гітлерівці називали остарбайтерами (дослівно «східні робітники»). Чимало з них померли, не витримавши важких умов праці.

1. Чому люди співпрацювали з окупантами?
2. Назвіть форми колабораціонізму на українських землях.
3. Кого називали остарбайтерами?

Мовою джерела. Катя Горбач з Чернігівщини про умови роботи в Німеччині:

«Устаю рано і допізна 17 часов роблю... Уже жнива скончили, начинаїм молотить, а за тим і буряки, і картоплю вибірать, і піде зима».

Мовою джерела. Галина Овчаренко з Чернігівщини про умови життя у таборі в місті Еленбург (Німеччина):

«Хочу вас побачить вас усіх як колись бачила і походить по волі як ходила колись бо ми тут як ви, знаєте жевемо основані дротом ну так, уже остигло криз нього дивитись і в великі сім'ї жити більше чим тисяча душ в лагері а в кімнаті в кожні по двінадцять душ».

1. Про які умови життя остарбайтерів йдеться в уривку ?

3. Масове знищення військовополонених і євреїв

Бійців Червоної армії, які потрапили в полон, відправляли у табори для військовополонених. Для цивільного населення створювали концентраційні табори. Тут опинялися люди різних націй і віросповідань, зокрема євреї і цигани, а також прихильники радянської влади, комуністи й усі, хто чинив спротив окупаційному режимові. На території України налічувалося 180 таборів для військовополонених, зокрема Дарницький у Києві, Янівський у Львові, Хорольський на Полтавщині. Люди гинули від важкої праці, голоду, тортур, холоду. Усіх, хто не міг працювати, розстрілювали.

Складовою частиною «нового порядку» стало «остаточне розв’язання єврейського питання», що передбачало «очищення Європи від євреїв». Якщо спочатку йшлося лише про їхнє виселення за межі німецьких територій, то під час війни нацисти перейшли до масового знищення євреїв. Політика планомірного і систематичного знищення єврейського населення в роки Другої світової війни називається Голокостом (власна назва геноциду євреїв). Жертвами Голокосту в Україні стало 1,4 мільйона євреїв. Символ нечуваної людської жорстокості — Бабин Яр, урочище на околицях Києва, де окупанти щовівторка і щоп’ятниці розстрілювали людей різних національностей, насамперед євреїв (від 100 до 150 тисяч осіб). Лише за два дні, 29 та 30 вересня 1941 року, там знищили майже 34 тисячі євреїв. Нацистське керівництво навіть створило спеціальні групи для ліквідації цивільного населення та військовополонених айнзатцгрупи.

Але були люди, які навіть під загрозою смерті рятували євреїв. Вони переховували їх від нацистів, надавали їм фальшиві чи справжні чужі документи, організовували втечі з гето чи таборів, переправляли в безпечні місця. На теренах України представники різних національностей врятували понад 17 тисяч євреїв. Тому з 1953 року в державі Ізраїль діє Комісія для вшанування подвигу таких людей і присвоєння їм почесного звання «Праведник народів світу». Звання надаються тим, хто здійснював активні вчинки для порятунку євреїв, навіть якщо ці дії виявилися безуспішними; хто рятував безкорисливо. Рятівниками євреїв були люди різних політичних поглядів та релігійних віросповідань. До прикладу, митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький надав притулок і зберіг життя 150-ти євреям і 15-ти рабинам (духовним лідерам єврейської громади). Загалом в Україні таке звання отримало 2515 осіб.

1. Ким були в'язні концтаборів?
2. Що таке Голокост? Чому Бабин Яр є символом Голокосту?
3. Кого називають «Праведниками народів світу»?

Олена Вітер (ігуменя Йосифа) — настоятелька греко-католицького монастиря ордену студитів і водночас членкиня ОУН. У 1941 році була заарештована НКВС за причетність до ОУН. Одна з небагатьох пережила масові розстріли в’язнів Львівської тюрми. Під час німецької окупації ігуменя переховувала від нацистів єврейських дітей у львівському сиротинці, яким опікувалась. Ігуменя і монахині не лише доглядали за дітьми, годували їх та одягали, а й навчали християнським молитвам.

12 жовтня 1945 року сестру Йосифу знову заарештували радянські каральні органи. У 1955 році вона вийшла на волю, але їй заборонили мешкати у Львові. Олена Вітер поселилась у місті Скалат на Тернопільщині. 11 лютого 1976 році їй першій серед українців було присвоєно звання «Праведник народів світу».

Підсумуйте свої знання

1. Поясніть значення понять: «новий порядок», план «Ост», колабораціонізм, остарбайтери, Голокост, «Праведник народів світу».

2. Попрацюйте з інтернет-ресурсами, що містять спогади колишніх остарбайтерів.

3. Підготуйте повідомлення «Доля примусових українських робітників у роки Другої світової війни».

4. Підготуйте презентацію на тему: «Добро в найстрашніший час. «Праведники народів світу» в Україні / у моєму населеному пункті».

Тема: Початок німецько-радянської війни 1941-1945 рр. Оборонні бої літа-осені 1941 року.

lybchenko85 — Sat, 13 Apr 2024 11:09:48 GMT

План заняття:

1. Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1939-1941 роках

2. Бойові дії в 1941-1942 роках. Відступ Червоної армії

3. Мобілізаційні заходи. Злочини комуністичного тоталітарного режиму

1. Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1939-1941 роках

Ситуація в Україні напередодні радянсько-німецької війни була неоднозначною. Після геноциду і терору 1930-х років у республіці практично зникла опозиція сталінському режиму. Нове керівництво УРСР/УССР, очолюване Микитою Хрущовим, стало слухняним виконавцем волі московського центру. Утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою, жорстка централізація були визначальними перешкодами на її розвитку, хоча Україна мала потужний природно-ресурсний потенціал, сформовану транспортну інфраструктуру та промислову базу. Упродовж 1930-х років проблеми в економічній сфері лише накопичувалися. Низькою залишалася продуктивність праці та якість продукції на підприємствах, адже під час репресій безпідставно звинуватили у саботажі та знищили багато кваліфікованих кадрів. До скорочення чисельності робітників призвело збільшення призову до армії. Щоб стимулювати зростання виробництва, влада вкотре вдалася до проведення соціалістичного змагання, а також запровадила звання Героя Соціалістичної Праці та медалі «За трудову відзнаку», «За трудову доблесть». Хоча тривалість робочого дня залишалася вісім годин, тривалість робочого тижня збільшувалася до 7 днів. Робітники й службовці, які запізнювалися на робоче місце або самочинно залишали його, підлягали жорстокому покаранню: їх відправляли до виправно-трудових таборів. Селяни, залучені до колгоспів, не були зацікавлені в результатах своєї праці.

Від 1939 до 1941 року розвиток української промисловості був спрямований для задоволення військових потреб, тобто посилилася мілітаризація економіки. Видатки з державного бюджету на цю сферу за два роки зросли удвічі. Значною мірою це було зумовлено окупацією Радянським/Совєтським Союзом прибалтійських країн та війною проти Фінляндії. Напередодні німецько-радянської війни промислове виробництво України збільшилось усемеро порівняно з 1913 роком. На заводах виготовляли військове спорядження, зброю, військові кораблі. На військову сферу працювали українські науковці: запустили виробництво танків «Т-34», які не мали аналогів у світі; розробили установки реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) «Катюша»; відкрили новий спосіб швидкісного автоматичного зварювання металів.

Значну увагу приділяли підготовці військових кадрів. На території УРСР діяли військові школи та училища. Проте зважаючи на «зачищення» офіцерського складу в 1930-х роках, керівний склад армії поповнили людьми, котрі не мали вищої військової освіти, але були віддані сталінському режимові. Проводили навчання з цивільної оборони, яке здійснювали професійні спілки, комсомольські та інші організації. Серед трудових колективів навіть організовували змагання за кращу організацію оборонно-масової роботи. Населення поступово звикало до ідеї невідворотності війни. Щоправда, згідно з пропагандою, війну мали вести на території противника.

1. Як радянська влада розв'язувала проблеми промисловості?
2. Наведіть два-три приклади мілітаризації економіки УРСР.
3. Які заходи з підготовки до війни здійснювали в соціальній сфері?

2. Бойові дії в 1941-1942 роках. Відступ Червоної армії

Поки СРСР у 1940 році роззброював і демонтовував укріплення на старому державному кордоні та розбудовував новий, Третій Рейх (нацистська Німеччина) розробляв план «Барбаросса»: Адольф Гітлер сподівався швидко перемогти у війні, напавши на СРСР/СССР зненацька. Німецький план блискавичної війни (бліцкригу) передбачав встановлення контролю над Україною за кілька тижнів, над СРСР — за кілька місяців. Для його реалізації було сформовано три німецькі армії. Група армій «Північ» через Прибалтику мала вийти до Ленінграда, «Центр» — через Білорусь до Москви, «Південь» мала окупувати Україну. Підготовка до вторгнення розпочалася з лютого 1941 року, коли Німеччина зосередила війська поблизу радянського кордону. І хоча розвідка неодноразово попереджала Йосипа Сталіна про велику ймовірність нападу Німеччини на СРСР/СССР, той не довіряв розвідникам, називаючи їх дезінформаторами. І лише за годину до німецького нападу було дане розпорядження привести усі військові частини у бойову готовність та укріпити оборону на державному кордоні. Але було вже занадто пізно.

Рано вранці 22 червня 1941 року німецька авіація раптовим здійснила наліт і бомбардування стратегічних аеропортів та міст СРСР/СССР. Так розпочалася німецько-радянська війна, яка двічі прокотилася по українських землях. На території України діяли група німецьких армій «Південь» і радянські війська Південно-Західного й Південного фронтів, а також моряки Чорноморського флоту, Дунайської та Пінської флотилій. Німеччина суттєво поступалася СРСР/СССР чисельністю бойової техніки, проте мала кількісну перевагу в солдатах. Німецькі війська (Вермахт) майже без перешкод здобували один населений пункт за іншим. Однією з найбільших танкових битв війни стала битва в районі Луцьк—Рівне—Дубно—Броди, що тривала з 23 до 29 червня 1941 року. Червона армія втратила багато одиниць бойової техніки і зброї, чимало військових потрапили в німецький полон.

За таких умов збройні підрозділи змушені були відступати вглиб території. На початку липня німецьке командування спрямувало війська на Київ. Оборона столиці тривала від 7 липня до 19 вересня 1941 року. Підходи до міста захищало три лінії оборони, було викопано протитанкові рови протяжністю 55 кілометрів. Проти ворога піднялося народне ополчення, підтягнулися й винищувальні батальйони. Втрати серед німецьких військ становили близько 100 тисяч солдатів, втрати радянської сторони були в 6,5 разів більшими. При обороні Києва загинув командувач Південно-Західного фронту Михайло Кирпонос.

Майже через місяць — 25 жовтня — німці вступили до Харкова. Подібною була ситуація й на Південному фронті. Від 5 серпня до 16 жовтня 1941 року йшли бої за Одесу. Найдовше вистояв Севастополь, героїчна оборона якого тривала від 30 жовтня 1941 року до 4 липня 1942 року. І хоча німцям вдалося захопити ці міста, проте план блискавичної війни, на реалізацію якого так розраховував Адольф Гітлер, провалився.

В травні 1942 року радянські війська розпочали контрнаступ поблизу Харкова, проте потрапили в оточення. Німці взяли у полон 240 тисяч солдатів та офіцерів Червоної армії. Загалом під час німецько-радянської війни бранцями стали до 5,7 мільйонів червоноармійців. З них близько 3,8 мільйонів потрапили в полон протягом червня-грудня 1941 року. Для декого з військовополонених це був свідомий вибір, оскільки так вони тікали від сталінської тиранії.

22 липня 1942 року захоплено останнє українське місто — Свєрдловськ (нині місто Довжанськ) Ворошиловградської (нині Луганської) області. Вся Україна опинилася під німецькою окупацією.

1. У чому полягав план «Барбаросса»? Що таке бліцкриг?
2. Коли розпочалася німецько-радянська війна?
3. Назвіть тривалість оборони Києва, Одеси, Севастополя.

Мовою джерела. Військовий кореспондент Євген Петров про оборону Севастополя:

«Немає більше Севастополя з його акаціями і каштанами, чистенькими вулицями, парками, невеличкими світлими будинками... Він зруйнований. Але є інший Севастополь... Зараз це місто моряків і червоноармійців, з яких просто неможливо когось виділити, оскільки всі вони герої».

1. Продовжіть речення. Бути патріотом — це... .

3. Мобілізаційні заходи. Злочини комуністичного тоталітарного режиму

Війна з Німеччиною вимагала від радянської влади рішучих заходів. 30 червня 1941 року було створено Державний комітет оборони (ДКО), якому передали всю повноту влади в СРСР/СССР. Завданням ДКО було визначено всебічне використання матеріальних, духовних та військових можливостей країни для досягнення перемоги над ворогом. Тож було активізовано мобілізацію людських і матеріально-технічних ресурсів, тобто переведено всі галузі народного господарства на воєнний стан та збільшено призов військовозобов’язаних у діючу армію. На хвилі патріотичного піднесення багато людей добровільно вступали до її лав.

Чимало громадян, які за віком чи за станом здоров’я не могли воювати в регулярній армії, записувалися до народного ополчення. Їх долучали до будівництва оборонних споруд, охорони стратегічних об’єктів, а інколи — до участі у бойових діях. Із жителів прифронтових територій створювали винищувальні групи для попередження диверсій ворога. Якщо раніше населення навчалося цивільній обороні, то з початком війни — військовій справі. Жінки обов’язково проходили курси санітарок. Промислові підприємства перебудовували на випуск військової техніки і зброї. На виробництві працювали пенсіонери, жінки, а інколи й діти. У липні-серпні 1941 року на підконтрольних територіях жнивували швидкими темпами, щоб забезпечити армію хлібом.

Наступ німецьких військ призвів до евакуації — вивезення населення, а також матеріальних засобів із місцевостей, що перебували під загрозою нападу, вглиб СРСР/СССР. Перевозили в росію, Казахстан, Узбекистан, Киргизію, Таджикистан, Туркменію. З України евакуювали найбільші підприємства, державні установи, заклади культури й освіти, науково-дослідні установи, музеї, архіви, майно багатьох колгоспів і радгоспів, зокрема трактори, худобу, зерно. Усе, що не вивезли, — підлягало знищенню, щоб не дісталося ворогу. Такий прийом називають «тактикою випаленої землі». Руйнували промислові підприємства, шляхи сполучення, насамперед мости й залізниці, запаси продовольства, затоплювали шахти. Зокрема, після краху оборони Києва у вересні 1941 року диверсанти НКВС зруйнували більше 200 будівель: адміністративних, житлових споруд. Тисячі киян загинули, 50 тисяч людей залишилися без даху над головою.

Водночас радянська влада руйнувала і людські долі. Було здійснено попереджувальні арешти можливих ворогів, які перейдуть на сторону ОУН при приході німців. Їх звинувачували в антирадянській націоналістичній діяльності та етапували за межі України. Жертвами сталінського терору стали українські громадські діячі. Академік Агатангел Кримський помер у лазареті Кустанайської в’язниці (Казахстан). Коли виникла загроза німецького оточення, поета Володимира Свідзінського разом з іншими арештантами заживо спалили у хліві. Філолога Кирила Студинського та педагога Петра Франка розстріляли по дорозі до міста Уфи (росія).

Після початку німецько-радянської війни тюрми, що були переповнені політичними в’язнями, стали проблемою, особливо — у прифронтовій зоні. Перед відступом органи НКВС знищили українських в’язнів, котрих утримували у тюрмах Львова, Тернополя, Дубна, Рівного, Луцька, Золочева, Києва, Харкова та інших міст. Лише упродовж кінця червня — початку липня 1941 року жертвами злочинних дій влади стали 24 тисячі політичних в’язнів. Більшості з них інкримінували контрреволюційну діяльність. Це були патріотично налаштована молодь, активісти ОУН, священники, інтелігенція.

Розстріли в’язнів почалися першого ж дня війни. За кілька днів радянська влада знищила 30-35 тисяч людей. Наймасовіша страта відбулася у в’язниці Луцька 23 червня 1941 року. Тому в наш час щороку 23 червня вшановуємо пам’ять жертв розстрілів у тюрмах Західної України. Масові вбивства в’язнів, які здійснили органи НКВС, вважаються одним з найбільших злочинів комуністичного тоталітарного режиму — злочином проти людяності, виправдання якому немає.

22 червня щороку в Україні відзначається як День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни

1. Які мобілізаційні заходи здійснила радянська влада?
2. З якою метою проводили евакуацію? Чому застосовували «тактику спаленої землі»?
3. Хто насамперед став жертвою сталінського тоталітарного режиму під час війни?

Мовою джерела. Зі спогадів Миколи Куделі, який вижив під час розстрілів у Луцькій тюрмі:

«Я ... підбігаю до муру, піднімаюся по дошці вслід за якимсь хлопцем, але його скошує куля і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. ... Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Упав. Притих. Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в'язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову — трупи, трупи, трупи...»

1. Чому НКВС розстрілювала політичних в'язнів?
2. Які почуття у вас викликають спогади?
Відеофакт

18 серпня 1941 року чекісти 157 полку НКВС, які охороняли станцію, вивели з ладу її обладнання і підірвали Дніпровську гідроелектростанцію (ГЕС). Це стало несподіванкою не лише для німців, котрі наступали, але й для червоноармійців, які відступали. Унаслідок вибуху 20 тонн толу, не попередивши мирне населення, виникла пробоїна завдовжки близько 150 метрів, крізь яку ринула вниз багатометрова хвиля води, спричиняючи руйнування й загибель людей, що перебували в береговій зоні. В зону затоплення потрапило 450 тисяч людей. Жертви серед військових і мирного населення оцінюються у 10-12 тисяч осіб.

1. Який прийом застосувала відступаюча Червона армія?
2. Чи є, на вашу думку, підрив Дніпровської ГЕС воєнним злочином?

Закріпіть свої знання.

1. Запам'ятайте дати і події, пов'язані з ними:

- 22 червня 1941 року — початок німецько-радянської війни;

- 23-29 червня 1941 року — танкова битва в районі Луцьк-Рівне-Дубно-Броди;

- 30 червня 1941 року — створення Державного комітету оборони СРСР;

- 7 липня - 19 вересня 1941 року — оборона Києва,

- 5 серпня - 16 жовтня 1941 року — оборона Одеси;

- 30 жовтня 1941 року - 4 липня 1942 року — оборона Севастополя;

- 22 липня 1942 року — Україну окупували німецькі війська.

2. Поясніть значення понять: мобілізація, евакуація, план «Барбаросса», бліцкриг, воєнний злочин, «тактика випаленої землі».

3. Підготуйте повідомлення «Героїчна оборона України під час німецько-радянської війни».

4. Підберіть докази того, що СРСР/СССР готувався до наступальної війни, а не до оборонної.

Тема: Окупація західноукраїнських земель військами СРСР та їх радянізація (вересень 1939 – червень 1941)

lybchenko85 — Thu, 28 Mar 2024 07:39:40 GMT

https://babel.ua/texts/72239-82-roki-tomu-srsr-okupuvav-zahidnu-ukrajinu-tak-tak-same-okupuvav-a-ne-priyednav-os-yak-ce-bulo-istoriya-v-arhivnih-foto

Тема: Утвердження тоталітарного режиму (1928-1939 рр.). Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки.

lybchenko85 — Tue, 12 Mar 2024 17:25:45 GMT

Тема: Утвердження тоталітарного режиму (1928-1939 рр.). Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки.

Згідно з марксистсько-ленінською теорією, індустріалізація була ключовою в комуністичному (соціалістичному) будівництві. Індустріалізація мала забезпечити відносну економічну незалежність соціалістичної держави від капіталістичного оточення, створення потужної армії та військового потенціалу. А також, як підкреслював В. Ленін, «велика машинна промисловість здатна організувати і землеробство», тим самим змінюючи соціальний склад населення на користь робітництва. Отже, індустріалізація в СРСР була за своїм змістом імпортозамінною і мала забезпечити наздоганяючий розвиток. Пріоритет надавався розвитку важкої промисловості.

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з’їзд, у 1927 р. Визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання непу і скасування товарно-грошових відносин.

Реалізація планів п’ятирічки почалася 1 жовтня 1928 р. Перший рік був сповнений трудового ентузіазму населення, що сподівалося на краще майбутнє, яке їм обіцяли. Щоб стимулювати продуктивність праці, було запроваджено соціалістичне змагання між підприємствами, партія закликала до трудової свідомості, виробничої дисципліни та раціоналізаторства.

Відносно успішне виконання планів першого року п’ятирічки дало підстави Й. Сталіну неодноразово змінювати план п’ятирічки в бік збільшення. Темпи зростання мали становити вже 37,7 % на рік замість 16,5 %, як передбачав початковий план.

На основі показників першого п’ятирічного плану на 1928— 1932 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України. Для України встановлювали напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії.

Фактично закріплювалася структура господарства, яка існувала на початку XX ст., розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. Виникало враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання здійснити великий стрибок у соціалізм. Проте така надіндустріалізація не підкріплювалася реальними можливостями. Внаслідок цього на новобудови не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, обладнання. Щоб створити враження успіху, із 1,5 тис. підприємств, які передбачалося збудувати (в Україні зводили 400), було виділено 50—60 найбільших, які забезпечувалися всім необхідним. Серед них, у свою чергу, було виділено 14 найважливіших, що зосереджували на собі увагу всієї країни. В Україні мали бути збудовані «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпроалюмінійбуд, ДніпроГЕС, Краммашбуд, Харківський тракторний завод тощо.

Виконання цих планів потребувало величезних людських і матеріальних ресурсів. У 1931 р. радянські закупки становили 30 % світового експорту машин та обладнання, у 1932 р. — майже 50 %.

Крім того, до СРСР запрошували на роботу іноземних інженерів та кваліфікованих робітників із високою оплатою. Особливо багато їх приїхало зі США та Німеччини (ці країни найбільше потерпали від «великої депресії»). За короткий час вдалося ліквідувати безробіття. У 1930 р. була закрита остання біржа праці. Проводили трудові мобілізації в селах.

Для покриття матеріальних витрат першої п’ятирічки в першу чергу використовувалися внутрішні, а не зовнішні ресурси:

- доходи державного сектору економіки;

- «ножиці цін» між промисловою та сільськогосподарською продукцією (розрив між цінами товарів, що купуються, і цінами, за якими товари відпускаються);

- доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини й сільськогосподарської продукції за кордон (у роки Голодомору 1932—1933 рр., коли гинули мільйони селян, СРСР вивозив зерно за кордон);

- повна націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу);

- скасування конвертації червонців, інфляція (у 1926/1927 рр. у грошовому обігу було 1,3—1,4 млрд карбованців; у 1933 р. – 8,4 млрд карбованців; 1937 р. — 11,2 млрд карбованців);

- трудовий ентузіазм, соціалістичне змагання; збільшення норм виробітку за умови збереження тих самих зарплат, подовження робочого дня за офіційно проголошеного 8-годинного;

- розкуркулення та колективізація села, які призвели до пограбування селянства державою;

- зниження життєвого рівня населення. У 1928—1929 рр. Стався ще один голод, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і предметів першої необхідності;

- примусові державні позики, коли в робітників в обмін на облігації та лотереї забирали частину заробітку. Так, протягом 1927—1929 рр. було випущено три державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн карбованців;

- використання праці в’язнів; із 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля — система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. У 1930 р. вони Були об’єднані в систему ГУЛАГ (російською – «Главное управление лагерей»). Уперше масове використання праці в’язнів відбулося під час будівництва Біломорканалу, який з’єднав Біле й Балтійське моря. Тут працювало 100 тис. в’язнів, які здешевили будівництво в чотири рази. У 1935 р. на примусових роботах працювало 2,85 млн осіб;

- антирелігійна кампанія, пограбування церков; продаж за кордон національно-культурних цінностей із музеїв і церков;

- збільшення прямих і непрямих податків; підвищення цін на вино-горілчані напої («п’яні гроші») (у 1927 р. завдяки продажу горілчаних напоїв бюджет отримав понад 500 млн карбованців, у 1930 р. – 2,6 млрд, а в 1934 р. – 6,8 млрд карбованців);

- встановлення жорсткого режиму економії. Так, у республіці в 1927 р. при Раднаркомі УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат за 2,5 року заощадила майже 65 млн карбованців;

- вилучення в населення золота, срібла, коштовного каміння, валюти через мережу «Торгсин» (Всесоюзне об’єднання торгівлі з іноземцями). У 1932 р. контора «заготовила від населення» 21 т золота (26,8 млн карбованців), 18,5 т срібла (300 тис. карбованців) а вже в 1933 р. — 44,9 т золота (58 млн карбованців) та 1420,5 т срібла (22,9 млн карбованців). Значними також були суми в іноземній валюті. Незважаючи на концентрацію і централізацію наявних ресурсів, уже в 1930 р. 40 % об’єктів було заморожено через їх нестачу. З’явилося таке поняття, як «штурмівщина», - коли плани капітального будівництва неодноразово переглядали, і кожен із них мав бути виконаний.

Й. Сталін розумів, що плани нереальні. Проте він ставив найвищі вимоги, а потім змушував виконувати їх, залякуючи керівників і спеціалістів виробництва репресіями. Будь-які зриви будівництва або виробництва пояснювалися діяльністю «шкідників», із якими Державне політичне управління (ДПУ) розпочало «нещадну боротьбу». Першими жертвами стали керівні та інженерні кадри Донбасу, які протестували проти надвисоких темпів розвитку, що спричиняли тяжкі аварії з людськими жертвами.

У 1928 р. у місті Шахти Ростовської області було проведено показовий судовий процес. У період роботи Верховного суду СРСР, де розглядали цю справу, у газетах було розгорнуто кампанію із метою цькування звинувачених. Її вершиною став лист 12-річного хлопця, який вимагав розстріляти свого батька.

Підсумовуючи результати Шахтинської справи, Й. Сталін висунув тезу, яка стала основою його подальшої політики: у міру просування країни до соціалізму класова боротьба буде неодмінно посилюватися.

У 1928—1931 рр. ДПУ «пересіяло» 1,256 млн старих спеціалістів, із яких 138 тис. осіб визнали «шкідниками». Серед них 23 тис. осіб були оголошені «ворогами народу» та знищені. Для запобігання невдоволенню Й. Сталін у 1931 р. заявив, що політика недовіри старим спеціалістам лише шкодить партії. Проте мети було досягнуто: навіть можливий спротив було зламано.

Щоб уникнути можливого спалаху невдоволення в середовищі робітництва, у вересні 1932 р. були запроваджені трудові книжки, до яких заносили весь трудовий шлях робітника. Безперервна робота на одному місці відкривала доступ до соціальних благ: премії, путівки на відпочинок тощо. Щоб зменшити переміщення кадрів, у листопаді було запроваджено прописку. За неявку на роботу негайно звільняли, позбавляли продовольчих карток і виселяли з помешкання.

Зі знищенням старої «буржуазної» інтелігенції розгорнулася широка кампанія з висування на керівні посади робітників-комуністів (140 тис. робітників стали керівниками) і форсованого формування нової «пролетарської» інтелігенції. При всіх вищих навчальних закладах діяли робітничі факультети (робітфаки), які готували до навчання. Кількість студентів на робітфаках зросла з 50 тис. до 285 тис. осіб. Проте це мало вплинуло на трудову дисципліну, кваліфікацію робітників та управлінців. Майже 50 % директорів були призначені на ці посади з-поміж робітництва, 89 % мали лише початкову освіту. Через це часто ламалося обладнання, побудовані заводи роками не могли налагодити виробництво.

У 1933 р. розгорнулася нова боротьба на виробництві, тепер із «саботажництвом» — невиконанням планових показників. Щоб стимулювати активність робітників, поряд із репресіями почали активно застосовувати ідеологічну обробку й моральні стимули (нагороди, похвали). Усе це дало змогу здійснити грандіозні плани з відносно мінімальними фінансовими витратами.

Щоб довести тріумф першої п’ятирічки, Й. Сталін маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавали не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники стрімко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п’ятирічки за чотири роки й три місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано. Проте й це були небачені результати.

У 1933 р. було оголошено про дострокове виконання першої п’ятирічки. Цей рік почали вважати першим у другій п’ятирічці (1933—1937 рр.). Цього разу були заплановані менш напружені плани темпів зростання — 16,5 % на рік. Передбачалося збудувати 4,5 тис. підприємств, із яких 1 тис. — в Україні. Новим гаслом стало «Кадри вирішують усе!».

Із другої половини 1935 р. радянське керівництво зрозуміло, що без матеріального стимулу робітник не працює ефективно. Прагнучи довести, що «жити стало краще, жити стало веселіше», воно скасувало всі обмеження в заробітку. Запроваджувався принцип: скільки виробив, стільки й заробив. А скасування карткової системи розподілу дало змогу витрачати зароблені кошти для покращення життєвого рівня. Це зумовило появу нового явища радянської дійсності — стахановського руху, який став у першу чергу ідеологічною кампанією.

У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник кадіївської шахти «Центральна- Ірміно» Олексій Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма — 7 т). Весь видобуток записали на рахунок О. Стаханова, не беручи до уваги роботи кріпильників, які йому допомагали. У вересні 1935 р. він поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів — 227 т. У лютому 1937 р. гірник М. Ізотов нарубав відбійним молотком за допомогою 12 кріпильників 607 т вугілля.

Заробіток стахановців становив від 700 до 2000 карбованців на місяць (середня зарплата робітника була 150—200 карбованців). Їм також у першу чергу надавали місця в будинках відпочинку, нагороджували орденами й медалями, запрошували на свята й урочисті засідання, обирали депутатами рад тощо. Досить швидко приклад О. Стаханова почали використовувати в усіх галузях народного господарства. Рекорди стахановців були підставою для підвищення норм виробітку й планових завдань на 15—20 %. Водночас показовим було те, що, наприклад, на шахті імені Й. Сталіна (колишня «Центральна-Ірміно»), де лише за неповний 1937 р. Було зафіксовано тисячі «найрізноманітніших рекордів на всіх видах вугільних робіт», виконали лише 70 % від встановленого плану.

Підвищення норм виробітку та планових завдань призводило до перенапруження виробничого процесу й неминучих зривів, які розглядали як саботаж або шкідництво. Винуватці потрапляли до рук каральних органів. Таким чином, стахановський рух не сприяв підвищенню життєвого рівня робітництва.

За час другої п’ятирічки в Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», а також Новокраматорський завод важкого машинобудування— один із найбільших у Європі.

Незважаючи на те що жодна з перших п’ятирічок не була виконана в повному обсязі, індустріалізація перетворила УРСР з аграрно-індустріальної на індустіально-аграрну республіку.

Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, третє місце — за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), четверте місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п’ятий житель України, то напередодні Другої світової війни — кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формувалися національний український робітничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва), порівняно з группою «Б» (виробництво предметів споживання), в умовах фактичної ліквідації ринкових зв’язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача. Це зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для групи «А» сприятливих умов. Про це свідчив і стрімкий дефіцит споживчих товарів.

Протягом перших п’ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Посилення централізації економічного життя призвело до формування командно-адміністративної системи. Уже в 1927—1928 рр. важка промисловість України (группа «А») на 89 % перебувала в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50 %. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітників від засобів виробництва, призводили до зниження життєвого рівня народу.

Тема: Західноукраїнські землі в 1920-30-х рр. ХХ ст..

lybchenko85 — Wed, 06 Mar 2024 08:02:44 GMT

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці —16% населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125,7 тис. кв. км. земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн. осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Проте у 1919—1923 рр. вважалося, що з погляду міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. На Паризькій мирній конференції ( 28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов’язана поважати права українського населення. З огляду на етнічний склад (64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% —представники інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування».

Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі активно застосовувались репресії, внаслідок яких протягом 1919—1922 рр. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в’язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.

Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. Вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Пілсудського у 1921 р., на С. Грибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.).

Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського електорату на виборах. Водночас штучно роз’єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині —між ними залишався так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською росією. Це мало на меті не допустити консолідації українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деукраїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на «троянського коня» для українців наддніпрянської України.

В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю «відокремленням» від неї лемків та ін.

На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. У Парижі Рада послів великих держав —Великобританії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною.

Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи —«осадники» (200 тис.), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему. Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (коронні польські землі) і Польщу «Б» (східні креси—Західна Україна та Західна Білорусь). Польща «А» мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «українець» і «український», замість них нав’язувались назви «русин», «руський». Вживання української мови було заборонено в усіх державних установах. З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського «прометеїзму», яка означала, що історична місія Польщі —допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об’єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. В Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв’язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн.) жила в Галичині —Колишній частині Австро-Угорщини. Галичани Були переважно греко-католиками. Друга (2 млн.) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші —колишній частині Російської імперії. До 80%

українських селян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль у громадсько- політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1% українського населення.

В середині 20-х років утворились націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп зібралися 29 січня 1929 р. на з’їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського народу, є «умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі». Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну

боротьбу аж до відновлення втраченої незалежності України та встановлення українського суверенітету на всіх землях українського народу.

Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець. Ідеологія ОУН базувалась на «інтегральному націоналізмі», розробленому Д. Донцовим. Згідно з нею в історії є один закон —«закон боротьби і вічного суперництва націй».

Українська нація є абсолютною цінністю; незалежна Україна —найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під керівництвом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з абсолютною владою. ОУН проголосила свою опозиційність до соціалізму і демократизму, протиставляючи їм національний солідаризм. Націоналісти міфологізували історію України, пропагуючи культ боротьби, самопожертви, національного героїзму. Особливе значення надавалося соборності (національній єдності). Передбачалось, що соціально-економічна організація Української держави повинна базуватись на розвитку аграрної сфери, спиратися на співпрацю між державою, кооперативами та приватним капіталом.

У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику «перманентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера.

У 30-ті роки було здійснено сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція —вбивство у 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію). Процесс над учасниками теракту відбувався з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 рік у Варшаві, завершившись трьома вироками до страти, які потім були замінені на довічне ув’язнення (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець) і двома вироками до довічного ув’язнення. Інших було засуджено до ув’язнення від 7 до 15 років. Варшавський процес дав змогу польській громадськості дізнатися про боротьбу українців.

ОУН нараховувала до 40 тис. членів. Її посиленню сприяло розчарування в легальних методах боротьби, західних демократіях, радянській системі, піднесення національної свідомості. Це все радикалізувало політичний рух, зростання політичного екстремізму, посилення його динамізму.

У 1938 р. Є. Ковалець був убитий радянським агентом, а його наступником став Андрій Мельник, який сподівався, що боротьба гітлерівської Німеччини з СРСР допоможе здобути незалежність Україні.

Суттєвим чинником суспільно-політичного життя у Західній Україні булла греко-католицька церква. У 1939 р. вона налічувала 4,4 млн. віруючих і 4440 церков. Значний вплив мала діяльність митрополита Андрія Шептицького, який енергійно протестував проти політики пацифікації і підтримував політику нормалізації. Шептицький виступав проти екстремістських дій, не схвалюючи ні теракти ОУН, ні політику комуністів. Проте його діяльність стримувало протистояння з єпископом Г. Хомишиним і Василіанським орденом, які не бачили специфіки діяльності греко-католицької церкви в Україні.

Православна церква налічувала до 2 млн. віруючих. У 1924 р. під тиском польського уряду вона розірвала зв’язки з Московським патріархатом і проголосила автокефалію.

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, частину українських земель (Ізмаїльський, Акерманський, Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину) окупувала Румунія. Режим тут був жорстокішим, ніж у Польщі: до 1928 р. на цих територіях тривав воєнний стан. Українців (500 тис. осіб) проголосили «зукраїнізованими румунами» і намагалися насильно їх асимілювати. Українські школи були закриті або румунізовані, українська преса заборонена. На румунський взірець змінювалися прізвища.

У 1927 р. почалася деяка лібералізація режиму, що дало змогу активізувати громадське життя. Як і в Польщі, суспільно-політичний рух розвивався трьома напрямами: 1) легальним; 2) комуністичним; 3) націоналістичним.

В Румунії була встановлена військова диктатура, партії та організації розігнано.

Дещо кращим, ніж у Румунії та Польщі, було становище українців у Чехо- Словаччині. Закарпаття в Чехо-Словацькій державі мало статус окремого краю і називалося Підкарпатська Русь (згодом Підкарпатський край). Край займав 9% площі Чехо-Словаччини, а його населення —5% населення країни. У 20-ті роки тут була проведена аграрна реформа: 2/3 земель отримали чеські військові колоністи, 29 тис. га було розподілено між 32 тис. господарств. Зарплата робітників була в 1,5—2 рази меншою, ніж у центрі країни.

Певні успіхи були у сфері освіти. Наприкінці 30-х років у Закарпатті існувало 483 початкові школи, у містах —21 чотирирічна. Проте через відсутність вищих навчальних закладів українська культура не могла самодостатньо розвиватись.

Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехо-словацької території була передана Німеччині, празький уряд 11 жовтня 1938 р. надав автономію Карпаторуській державі, яка повинна була знаходитись у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став А. Волошин.

Претензії на Закарпаття висунула Угорщина. Згідно з рішенням німецько-італійського арбітражу у Відні 2 листопада 1938 р. міста Ужгород, Мукачеве, Берегове переходили до Угорщини. Столиця Карпатської України булла перенесена з Ужгорода до Хуста. Розпочалася українізація освіти й державних установ, були заборонені всі партії, крім урядової —Українського Національного об’єднання (УНО).

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської України, де УНО здобула до 90% голосів. 15 березня 1939 р. Сейм проголосив незалежність Карпатської України, яка ставала республікою на чолі з президентом. Державною мовою визнавалась українська, барвами державного прапору—синя і жовта. Президентом було обрано А. Волошина. Розпочалося створення організації національної оборони — «Карпатської Січі». Волошин звернувся до Німеччини з проханням взятии Карпатську Україну під протекторат, але німці відмовилися, порадивши не опиратися угорській армії, яка 14 березня 1939 р. напала на Карпатську Україну. 40-тисячна угорська армія тиждень воювала з удесятеро меншою Карпатською Січчю. Загинуло 5 тис. закарпатців, угорцям вдалося окупувати все Закарпаття.

Незважаючи на короткочасність існування, Карпатська Україна стала яскравим епізодом у боротьбі за українську незалежність.

Отже, 20—30-ті роки ХХ ст. були складними й трагічними у політичній історії України. У Східній Україні, де існувала УСРР, відбувалося становлення й утвердження тоталітарного політичного режиму з масовими репресіями, трагічною загибеллю мільйонів людей. Радянська політична система, яка сформувалася у ці роки, не передбачала демократії та свободи, українська державність була лише формальною.

Західноукраїнські землі, перебуваючи у складі чужоземних держав, повною мірою відчували на собі політичне, економічне, соціальне, національне та релігійне гноблення.

Тема: Більшовицька політика коренізації та її особливості в Україні. Українізація, її наслідки.

lybchenko85 — Sun, 03 Mar 2024 16:35:01 GMT

З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту - представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не переважувала у ньому 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки на 14% - з українців.

На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті, і мали декларативний характер і відкрито ігнорувалися членами КП(б)У. І не випадково. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, де переважали росіяни (61,1%). Українців нараховувалося 29,8%, євреїв - 14%.

Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації, український різновид українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державній партії були інші завдання: укоренитися в національних республік. Звідси й назва політичного курсу - коренізація.

Цей тактичний маневр партії мав розв’язати кілька завдань:

• український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло;

• радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, яке їх часто сприймало як окупантів і ворогів;

• новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів в Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв. буржуазними демократіями.

Результати коренізації (українізації) 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35% до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. На початку 1924 р. кількість членів КП(б)У майже не змінилася (39884 чол.), але відсоткове співвідношення національностей було вже іншим: 47,1% росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925-1934 рр. - генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці – німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву – поляк С. Косіор.

Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн. осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн., євреїв - 1,4 млн., поляків - 392 тис., німців - 375 тис., греків - 105 тис., болгар - 101 тис., білорусів - 28 тис., чехів - 12 тис., вірмен - 9 тис., татар - 10 тис., а загалом - 5 млн. 107 тис. представників різних національностей.

З урахуванням інтересів національних меншин і місцями їх компактного проживання створилися національні райони і сільради. У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська автономна республіка.

На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379 російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46 болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67 селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських, єврейських і 1 польський).

Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин. Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл (у т. ч. і російських), що охоплювало понад 400 тис. різних національностей.

Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося. Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті політичної ситуації. Остаточне згортання політики коренізації відбулося з призначенням на посаду першого секретаря ЦККП(б)У М. Хрущова у 1938 р.

Після цього майже всі 888 шкіл, які ще існували на той час і в яких навчання здійснювали мовами національних меншин, було закрито, а учнів переведено до російсько або україномовних шкіл. Ліквідували також національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Російська мова знову мала першість у вищій та середній спеціальній школі, наукових установах.

Здійснення політики українізації. Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою - за бажанням.

До кампанії по ліквідації неписьменності було залучено профспілкові та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперативи, працівників загальноосвітньої школи і культурно-освітніх установ. У 1923 р. створено добровільне товариство «Геть неписемність!» на чолі з головою ВУЦВУ Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких була представлена вчителями, назвали культармійцями. Створювалися пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалася 20% знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

Основною формою освітньої і виховної роботи ставала школа. Модель освіти охоплювала: дошкільне виховання - дитячий садок, заклади соціального виховання (початкова 4-річна школа та 7-річна загальноосвітня школа); професійну школу (школи фабрично-заводського учнівства, індустріальні профшколи, сільськогосподарські школи та ін.); вищу освіту (технікуми, інститути). Окремою частиною освітянської системи були установи політосвіти. У такому вигляді система освіти УСРР суттєво відрізнялася від запровадженої в РСФРР і проіснувала, з незначними змінами й модифікаціями, фактично до початку 30-х років.

У 1920 р. було ліквідовано університети і на їх базі створено вузькопрофільні ВНЗ. Комплектування ВНЗ оголошено справою партії, профспілок і комнезамів. З 1921 р. при ВНЗ почали відкривати робітничі факультети, які мали підготувати робітників до вступу у вищі навчальні заклади і були одним із найважливіших засобів «пролетаризації» вищої школи в УСРР.

У 1920 р. діти робітників у ВНЗ України становили 3%, селян - 6%. Тільки в середині 20-х років відбувся злам у соціальному складі. У 1926 р. до ВНЗ було прийнято 28,5% робітників, 24,8% селян.

Перехід до загальної освіти здійснювався паралельно з українізацією. І саме в освітній галузі політика українізації досягла найбільшого успіху. Наприкінці 20-х років 97,2% українських дітей навчалися в українських початкових школах. 2/3 учнів середньої школи в УСРР відвідували українські заклади, а 21% - заклади, де навчання велося українською й російською мовами.

Майже 1/4 студентів навчалися винятково українською мовою, ще 68% - і українською, і російською. У 1929-1930 навчальному році всі вузи вважались українізованими на 40%, професура також на 39,5% була українською. Зросла кількість українців серед студентства: 1929-1930 навчальному році - 62,8%, 1930-1931 - понад 70%.

Після ліквідації університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована республіканському наркомату освіти. Із 1930 р. основним осередком науково-дослідної роботи у ВУАН стали інститути. В 1936 р. їх стало вже 26. У цьому ж році після затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук (з 1937 р. - АН УРСР).

Облік наукових кадрів в УСРР вівся через Секцію наукових робітників (СНР). Наприкінці 1925 р. в Україні нараховувалося 3025 зареєстрованих науковців. Станом на 1929 р. серед них українці становили 45,9%, євреї - 20,7%, росіяни - 29,4%. Наприкінці 20-х років серед аспірантів питома вага українців сягала 60%.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Популярними були твори прозаїків М. Хвильового, Ю. Яновського, В. Підмогильного, М. Івченка, Є. Плужника, поетів В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з О. Курбасом, ім. Франка під керівництвом Г. Юри та ін.

Творчість українських митців мала значний вплив на піднесення національної самосвідомості народу. Водночас під тиском більшовицької влади вони змушені були поширювати засобами мистецтва комуністичну ідеологію серед широких мас українців.

Отже, для опанування національних рухів керівництво РКП(б) запровадило політку коренізації, яка в Україні отримала назву «українізація». Досягнення в національно-культурній сфері не мали вирішального значення для більшовиків. Вони розглядали українську мову, літературу, систему освіти, театр, кіно, живопис, музичні твори лише як знаряддя для поширення комуністичної ідеології. Тому більшовики рішуче виступили проти націонал-комуністів. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, в т. ч. і український, повинен піти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 р.

О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Всі ці акції були проголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичних ухилом».

З кінця 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав її основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Радянська влада повертається до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.

Тема: Культура України доби Української революції 1917 – 1921 рр.

lybchenko85 — Tue, 20 Feb 2024 18:45:50 GMT

Культура України доби Української революції 1917 – 1921 рр.

Українська революція 1917 р. відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти сталa Центральна Рада — представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкривалися виключно на громадські та народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який скоординував роботу громадських організацій.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р.

Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов’язковими по всіх середніх школах. Для національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які Були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з’їзд вважав за потрібне з нового навчального року організувати ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала в приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій. Більшість цих гімназій (25) були відкриті по селах.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами: 1) українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; 2) заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського Народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико- філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах — 570, на факультетах — 800, а саме: на історико-філологічному — 420, фізико- математичному — 140, юридичному — 240. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, в першу чергу, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними — студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтва — перша вища художня школа в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні — вільними слухачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти в сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в культурному житті України того часу став початок роботи другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. У Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій «Просвіті», запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко- правничий. Деякі кошти на утримання дала «Просвіта», крім того, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, які були закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана Петра Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях. Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони складали більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів.

Намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. В 1918 р. Їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України та історію української літератури.

На рівні початкової школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими користувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька великих видавництв, які випускали українські видання в нечуваному до того числі примірників.

6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито в Києві перший Державний Український Університет, а 22 жовтня — другий Український Університет у Кам’янці-Подільському. В цей же період започатковано Державний Український Архів, в якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, засновано національну Галерею мистецтва, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку, фонд якої швидко зростав. Наприкінці 1918 р. у ній налічувалось понад 1 млн книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Українська Національна Бібліотека могла конкурувати з кращими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьманського уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Української академії наук, потреба в якій була дуже нагальною. Академія мала три відділи: історико-філологічний, фізико- математичний та соціально-економічний. Президію та перших академіків (по

три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати академіки.

Першим президентом запропонували бути М. Грушевському, але він відмовився, тому призначили видатного вченого зі світовим ім’ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського. До культурних досягнень Гетьманської держави слід додати заснування Українського театру драми та опери, Української Державної капели, Державного симфонічного оркестру тощо.

В ЗУНР активно здійснювалась перебудова системи народної освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались державними, а вчителі ставали державними службовцями, за рішенням освітніх органів дозволялось засновувати приватні школи; українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами — поляками та євреями визнавалось «право на школу в рідній мові». Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії і учительські жіночі семінарії.

Реорганізовувалась і розширювалась мережа спеціальних і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню української мови, математики, історії, географії України та інших слов’янських земель. За бажанням учнів викладались також польська, німецька та інші мови. Педагоги зобов’язані Були скласти професійну присягу на вірність Українській Народній Республіці.

У тяжкі для розвитку мистецтва роки Громадянської війни одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дискусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю художніх прийомів. Творці плаката зробили великий поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, національне її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається намагання глибше відбити особливості народного характеру, знайти характерний типаж, підкреслити національне в одязі, засобах художнього виразу. Такими є плакати, створені І. Падалкою і Т. Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з’являється плакат пропагандистський, розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об’єднаних однією загальною темою. Такі плакати розвивали традиції народного лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політичними текстами і закликами. Серед них високими художніми якостями відзначається плакат-портрет роботи В. Єрмілова «Іван Франко» з творчим використанням народного орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати «УкРОСТА». Поєднання образного змісту з народною піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом політичної агітації.

Національно – демократична революція 1917–1920 рр. стала однією з найбільших вершин в національному поступі нашого народу. Це був час відродження і консолідації української нації, формування і становлення національно–державних інститутів, зростання національної свідомості. Центральна Рада, гетьманщина, ЗУНР, Директорія – важливі сходинки у створенні незалежної України. Період українських визвольних змагань 1917 – 1920 рр., поєднавши національно–визвольний і державницький аспекти, за масштабами та гостротою політичної боротьби не має аналогів у вітчизняної історії. У ці роки українська демократична державність зуміла заявити по себе на повний голос. Однак наприкінці 1920 р. процес національно–державного відродження був перерваний перемогою радянської влади на більшій частині території України (спорадичні повстанські виступи впродовж 1921 р. не могли змінити цілісності встановленої державної системи, сутності її функціонування) і окупацією західноукраїнських земель Польщею, Румунією, Чехословаччиною.

В Україні, як і в росії утвердилася воєнно–більшовицька партійна диктатура, яка заклала підвалини жорстокого тоталітарно–репресивного режиму. Але хоча революція в кінцевому підсумку зазнала невдачі, в українська державність була ліквідована, багатий та повчальний досвіт тієї вікопомної доби має велике не лише науково – пізнавальне, а й практично–політичне значення.

Основний урок подій 1917 – 1920 рр. в Україні полягає в тому, що успіх боротьби за державне відродження міг бути досягнуто лише за умови згуртованості усього народу. Але соціальна база революції виявилася надто вузькою. Провідником ідеї творення власної держави стала нечисленна українська інтелігенція. Вона переважно спиралася на розпорошене і політичне непідготовлене селянство, яке, у свою чергу, легко пасувало перед

демагогічними обіцянками більшовиків. Настрої останніх здебільшого виражав пролетаріат міст, а великі землевласники та промисловці були білогвардійської орієнтації.

До того ж лідери нації не вирішували оперативно нагальні соціально– економічні проблеми, що сприяло б розширенню соціальної бази революції. Це призвело до низки прорахунків, невдач, поразок і, зрештою – до провалів планів, які накреслювались на початках революційного шляху. Суспільна практика неодноразово (принаймні крупномасштабно – тричі) довела помилковість довільного ранжування завдань революції, відкладання деяких із них “на майбутнє”.

Cерйозною вадою революції стала відсутність чіткої програми побудови національної держави всередині українського проводу. Зокрема Українська держава П. Скоропадського базувалася на поєднанні і монархічних, і республіканських, і демократичних засад. Не мали чіткого уявлення куди вести народ (чи до соціалізму, чи до демократичної держави) політичні діячі УНР.

Надзвичайно шкідливим для національної справи було протистояння соціальних, національних і політичних прошарків, груп і партій, які так чи інакше виступали за державне відродження України. Окремі політичні потоки не злились в одне спільне державницьке річище, тому існувало, а часом і конфліктувало кілька державних формувань української революційної хвилі – УНР, УСРР, Гетьманат, ЗУНР.

Центральну Раду шляхом перевороту ліквідував гетьман П. Скоропадський, гетьманський режим впав під тиском Директорії УНР, не було єдності між УНР та ЗУНР, більшовицький радянський уряд України під проводом російського керівництва боровся проти Центральної Ради, а потім – проти Директорії.

Помилкою провідних діячів українського проводу була переоцінка зовнішніх сил, як опори в боротьбі за незалежність. Після вибуху революції 1917 р. Україна опинилася в центрі боротьби великих держав. Всі ці сили переслідували власні інтереси, часто протилежні інтересам українського державно – національного руху. Тому, якою б не була вага зовнішніх чинників та сил у державотворчому процесі, опору слід завжди шукати всередині країни.

Проте попри за все, боротьба за українську державність в 1917 –1920 рр. не пройшла безслідно. Головним її здобутком стало відродження у свідомості мас ідеї самостійної державної традиції, яка викристалізується в наступних поколіннях.