План заняття:

1.Проблема епохи Відродження в сучасній культу­рології.

2.Типологія й періодизація культури Відродження.

3.Характерні риси італійського Відродження.

4.Прикметні риси Північного Відродження.

1. Проблема епохи Відродження в сучасній культурології.

У сучасній науці існує кілька точок зору щодо терміну "Відрод­ження". У широкому сенсі цей термін означає етнокультурне піднесен­ня, спалах національної самосвідомості, активізацію розвитку національ­ної культури (наприклад, "процес національного Відродження в Україні"). У вузькому сенсі мова йде про певний період розвитку світової, головно європейської, культури в період з кінця XIII століття (Італія) до початку XVII століття (в деяких європейських країнах — Англії, Португалії, Польщі, Україні — трохи пізніше), протягом котрого більшість євро­пейських країн виявили у своїх національних культурах ознаки типолог­ічної спільності, які дозволяють визначити їх як ренесансні. Саме таке значення терміна "Відродження" ("Ренесанс" — від франц. Кепаіззапсе) прийнято в цьому розділі навчального посібника.

Слід зауважити, що культура Відродження аж ніяк не є необхідною стадією розвитку для будь-якої національної культури (на відміну від міфологічного — первісно-античного чи теоцентричного — середньов­ічного етапів). Деякі характерні риси Ренесансу були пережиті окреми­ми культурами на пізніших етапах розвитку. От чому серед істориків і культурологів не вщухають суперечки відносно не лише ролі й місця, але й закономірності Ренесансу як необхідної ланки в культурному про­цесі. Загалом існують три основні парадигми інтерпретації цього куль­турно-історичного феномену:

• доба Відродження є цілком самостійним, якісно новим ета­пом в історії європейської культури, що наслідує Середньовіччю, але при цьому залишається ментальною протилежністю останнього як куль­турно-історичний феномен, споріднений з греко-римською античністю;

  • Ренесанс являє собою останню стадію розвитку Середньовіч­чя, квінтесенцію всього виробленого й усвідомленого європейською куль­турою за десять середньовічних століть (видатний голландський куль­туролог Й. Хейзінга називає Ренесанс "осінню Середньовіччя");

• Ренесанс — епоха переходу від Середньовіччя до Нового часу з усіма властивими такому "мосту" протиріччями, непослідовністю, регресивними проявами (наприклад, феномени Реформації й Контрре­формації, секуляризації й інквізиції тощо).

Сам термін "Відродження" для характеристики епохи ХІV-ХVІ ст. був уведений її сучасниками — італійськими гуманістами. Генетично пов'язаний з релігійно-етичним поняттям "відновлення", цей термін на­буває в зазначений період принципово іншого змісту: відновлення куль­тури, підйом літератури, мистецтва, науки після їхнього тривалого зане­паду в Середні Віки .

Отже, епоху Відродження слід сприймати як період в історії євро­пейської культури, головно ХІУ-ХУІ ст., що характеризується перено­сом культурних інтересів зі сфери вищого (небесного) світу, з області сакрального до матеріальних проявів життя. Епоха Відродження характеризується сплес­ком художньої творчості, насамперед у царині пластичних мистецтв (жи­вопису, скульптури), кристалізацією на основі церковної латини й місце­вих народних говорів національних мов і становленням національних літератур, формуванням національних держав на основі королівських доменів як форми феодальних володінь, торгово-економічним розвит­ком, а на його основі розвиненням міст і пов'язаної з ними цивілізації, духовною секуляризацією (розвитком світської культури) й зростанням індивідуалістичних тенденцій у суспільному житті й побуті.

2.Типологія й періодизація культури Відродження.

Процес "переживання" Відродження нерівномірно протікав у різних європейських країнах залежно від загального стану суспільного розвит­ку. Виділяються три основні типи ренесансних культур, що відрізняються повнотою переживання й реновації культури: італійське Відроджен­ня, північний Ренесанс і часткове Відродження у периферійних віднос­но центру розповсюдження культурних імпульсів країнах.

Італійське Відродження в цілому характеризується послідов­ністю процесу духовного розкріпачення, виходом з-під влади церкви (як економічно, так і політично — саме цей процес отримав назву секуля­ризації), піднесенням у всіх сферах художньої творчості, появою нових жанрів у мистецтві (та й власне мистецтва в сьогоднішньому розумінні цього слова). Італія справедливо вважається батьківщиною культури Відродження. Саме тут ця культура вперше заявляє про себе фактом появи книги прозових есе й ліричної поезії Данте Аліґ'єрі (1265-1321 рр.) "Нове життя" ("Уііа пиоуа"), цього першого в Європі літературно­го твору, виданого національною мовою.

Північне Відродження (країн, розташованих на північ від Італії: Нідерландів, Німеччини, Франції) відрізнялося більш стислим та інтен­сивним, дещо "згорнутим" протіканням ренесансних процесів, перено­сом ренесансної проблематики з зовнішніх проявів (у формі пластичних мистецтв, видовищних форм культури) на вирішення внутрішніх питань віри, державності, права тощо. Північне Відродження починається в середині XIV й триває до кінця XVII ст.

Третій тип ренесансних культур представляють культури, що пере­жили лише часткове Відродження, "проживши" його за відносно корот­кий час — 40-70 років і в далеко не в повному обсязі навіть у порівнянні з Північним Відродженням. До такого типу ренесансних культур відно­сять культуру Англії, Португалії, ряду слов'янських країн: Чехії, Польщі, України.

У своєму розвитку ренесансний тип культури пройшов кілька етапів, що найбільш чітко розрізняються в італійській культурі, розвиток котрої проходив у п'ять етапів: Проторенесанс (друга половина ХШ — поча­ток XIV ст.), раннє Відродження (XIV — початок XV ст.), зріле Відрод­ження (XV — перша чверть XVI ст.), Високе Відродження (перша чверть XVI — середина XVI ст.), Пізнє Відродження (друга половина XVI — початок XVII ст.).

Найважливішими рисами ренесансної культури є:

1) розвиток індивідуалізму, емансипація особистості, внаслідок чого "героєм епо­хи" стає сильна, героїчна особистість;

2) світський характер мислення й суспільної поведінки.

Завдяки цим рисам Відродження певною мірою здійснило переворот у сформованому в Середні Віки життєвому укладі й феодально-католицькій світоглядній парадигмі.

3. Характерні риси італійського Відродження.

Зазначені процеси розгортаються в Італії на тлі дуже розвинутої міської культури, що до середини XIII ст. виходить з-під влади церков­ників і світських феодалів, і завдяки насамперед гуманістам — універ­ситетським викладачам так званих циклу "лю­динознавчих" дисциплін: літератури, мови, філософії, історії, риторики, логіки, граматики і т.п. Найважливішим досягненням гуманістів стає їхня проповідь права особистості на широке задоволення всіх її потреб, на повний розвиток здібностей.

Отже, італійський Ренесанс "відроджував" не стільки власне ан­тичність, скільки своє уявлення про неї. У центрі духовних пошуків гу­маністів знаходилася людина-творець (антропоцентризм), котрій най­більше дано богом і з якої він відповідно найбільше стягуватиме.

Однією з найяскравіших ознак італійського Відродження стало нове розуміння мистецтва й науки, заняття якими перестали вважатися не-достойними шляхетної людини. Тому в роздробленій на безліч карлико­вих держав Італії, що розмовляла на різних діалектах, діячі мистецтв — Мазаччо, Леонардо да Вінчі, Микеланджело Буонаротті, Рафаель Санті, Донателло й багато інших — були настільки відомі, що їхні імена не потребували навіть прізвищ, аби бути впізнаними.

Свідомості ж широких народних мас цей пе­реворот не торкнувся, тому в історії культури ренесансної Італії є й такі несвітлі сторінки, як поява численних єресей, що набували широкого поширення у нижчих верствах населення міст-комун.

Картина культури італійського Відродження була б неповною без розгулу Священної інквізиції й створення внутрішньої церковної поліції — ордена братів-єзуїтів (від латинської вимови імені "Ісус"), численних процесів проти єретиків і відьом (трактату "Молот відьом", випущено­го ченцями Інститорисом і Шпренгером у середині XV ст. — в епоху зрілого Ренесансу...).

І все ж таки ця епоха увійшла в історію як повів свободи, як народ­ження надії. Саме в трактатах діячів італійського Відродження вперше осмислено велику роль новаторства, декларовано необхідність ство­рення чогось нового як виправдання людського існування. Саме італійські гуманісти зробили першу спробу наукового осмислення як попередньої культури, політики, державності, так і своєї (наприклад, Н. Мак'явеллі в трактаті "Государ"), створили модель нового суспільства, заснованого на ідеалі демократії й віри в Бога (утопія Томмазо Кампа-нелли "Місто сонця").

4. Прикметні риси Північного Відродження.

Північному Відродженню були притаманні кілька особливостей. По-перше, оскільки в Німеччині й Нідерландах роль міст була порівняно з Італією набагато меншою, набагато повільніше були й темпи розвитку ренесансних елементів у культурі ("живильним ґрунтом" для якої було, як уже вказувалося, саме міське життя). У цілому можна сказати: якщо Італія породжувала нове, то решта Європи його запроваджувала.

У феодально-селянській Європі ще більшою була розбіжність між культурною елітою й основною масою носіїв культури. Але саме тут було досягнуто рівновага між античними й середньовічними джерела­ми нового духовного руху. У Північному Відродженні важливішою вия­вилася не зовнішня "перебудова" поводження, побуту, почуттів, а гли­бокі внутрішні зміни поглядів на світ, а через них — і взаємин між людь­ми, між людиною й суспільством, а пізніше — між людиною й Богом, що знайшли вихід у могутньому релігійному русі Реформації. Незважа­ючи на велику кількість технічних відкриттів, серед яких і винахід дру­карства німцем Й. Гутенбергом, і розвиток металоплавильних та мета­лообробних технологій, склодувного ремесла, і розповсюдження вітря­них млинів.

Одне з найважливіших відкриттів зроблене культурою Північного Відродження в сфері політико-економічній. Це так зване магдебурзьке ("німецький") право — право міст, що жили на основі самоврядування, вільних економіко-політичних об'єднань, навіть вибору князів-сюзеренів. Магдебурзьке право стане джерелом створення європейських цивіль­них кодексів Нового часу.

Реформація, що виникла в елітарних колах (її ідеоло­гами стали вчені Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен), швидко захоплює свідомість самих широких кіл суспільства. Північне Відродження вирізняється граничною екзальтованістю внутрішніх переживань, що.

Мистецтво Північного Відродження поєднало середньовічний символізм і поновому осмислений містицизм, що надало йому нових смислових відтінків.