Колективна безпека (КБ) – система співробітництва держав з метою спільної боротьби проти агресії.

Ознаки системи КБ:

1.       Тверді зобов'язання учасників договору надавати взаємодопомогу жертві агресії за принципом “один за всіх і всі за одного”

2.       Співробітництво держав з підтримання міжнародного миру, відвернення загрози агресії

3.       Дотримання всіма учасниками принципу мирного співіснування

4.       Надання допомоги в боротьбі проти будь-якої агресії як зовнішньої так і здійсненої проти іншого учасника договору

5.       Відкритий характер системи – її доступність для всіх держав, що визнають її принципи

6.       Існування механізмів введення в дію системи колективних засобів підтримання миру

КБ – відкрита система проти будь-якої агресії, тоді як Колективна оборона – закрита.

 Щоб система КБ діяла необхідно виконати 2 умови:

а) світ має сприйматися усіма учасниками системи як неподільне ціле;

                б) агресор має бути ідентифікованим.

            Національна безпека – державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина.

           ЗУ «Про основи національної безпеки» – «національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки та ін.»

          ЗУ «Про основи національної безпеки» – «національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки та ін.»

Об’єктами національної безпеки є:

• людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

• суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

• держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб’єктами забезпечення національної безпеки є:

• Президент України;

• Верховна Рада України;

• Кабінет Міністрів України;

• Рада національної безпеки і оборони України;

• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

• Національний банк України;

• суди загальної юрисдикції;

• прокуратура України;

• місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

• Збройні Сили України, Служба безпеки України

• громадяни України, об’єднання громадян.

       Гібридна війна  — різновид ескалації конфліктів, властивий для 21 ст., що поєднує застосування державних та недержавних, традиційних і нетрадиційних стратегій, ресурсів, засобів, методів підривної діяльності, механізмів кібервійни з метою досягнення певних політичних цілей.

      Термін «гібридна війна» відсутній у міжнародно-правових документах. Виник у 1990-х у рамках дискурсу, започаткованого дослідниками Р. Волкером (1954; США), В. Неметом (1962; США). Набув поширення завдяки праці Ф. Гоффмана (1958; США) «Конфлікт у ХХІ столітті. Поява гібридних війн» (англ. «Conflict in the XXI century. The emergence of hybrid wars»; 2007).

      Окремі засоби гібридної війни здавна застосовували у конфліктах воєнних. Однак одночасне застосування новітніх засобів боротьби (кібертехнологій, соціальних мереж, агресивної пропаганди, економічного тиску, ядерного шантажу та іншого) привносить принципово нову якість щодо усталеного розуміння війни і характеризує гібридну війну як унікальне явище 21 ст.

      Окремі приклади гібридних воєн сучасності:

• ліванська війна 2006;

• російсько-грузинська війна 2008;

• російська агресія в Криму та на Сході України з 2014;

• повномасштабне вторгнення РФ в Україну 2022.

       Характеристика гібридної війни

       Гібридна війна має воєнний, дипломатичний, політичний, правовий, психологічний, фінансово-економічний, соціальний, ідеологічний, інформаційний виміри. Зазвичай ці напрями реалізації гібридної війни поєднують в різні комбінації і, застосовуючи у воєнних цілях, перетворюють на зброю. У гібридній війні діє принцип єдиного координаційного центру, що здійснює керівництво звичайними та іррегулярними (пропагандистськими, терористичними, кримінальними) силами. Основним інструментом гібридної війни є ініціювання та підтримання державою-агресором в іншій державі, обраній для агресії, внутрішніх протиріч і конфліктів. При цьому сторона-агресор зазвичай публічно заперечує свою причетність до розв’язаного конфлікту, ретельно маскує його справжній перебіг та ініціаторів.

      Характерні ознаки гібридної війни:

• цілковита підпорядкованість військових завдань політичним і медійним цілям;

• поєднання традиційних та новітніх методів ведення війни;

• приховане локальне застосування регулярних збройних сил;

• залучення нерегулярних збройних формувань (терористів, сепаратистських рухів, партизанів);

• вирішальна роль пропаганди та інформаційно-психологічних операцій для впливу на громадську думку.

        Способи ведення гібридної війни:

• фінансування та безпосереднє здійснення актів тероризму державного;

• підтримка сепаратизму;

• ініціювання псевдодержавних утворень;

• озброєння, матеріальне забезпечення та підготовка нерегулярних збройних формувань, озброєних загонів терористів, бойовиків із місцевого населення;

• утримання населення конфліктного регіону в постійному страху за своє життя.

        Методи гібридної війни активно застосовують як окремі держави, так і воєнізовані терористичні утворення (Аль-Каїда, Талібан, Хезболла).

Гібридна війна в Україні

            Використання терміна «гібридна війна» набуло особливого значення у зв’язку з розв’язаною 2014 РФ агресії проти України, результатом якої стали окупація АР Крим та окремих районів Донецької і Луганської областей (ОРДЛО). Російська агресія спонукала до розширення змісту гібридної війни, стимулювала процес осмислення цього явища як окремого феномена. Агресія РФ проти України є спробою формування гібридного світоустрою, що означає:

• відновлення світопорядку часів холодної війни з відповідною поляризацією світу та довільним тлумаченням норм міжнародного права;

• маніпулювання демократичними стандартами з метою виправдання політики масової брехні;

• повзучу експансію зі створенням псевдореспублік та використанням сепаратистсько-терористичних угруповань;

• підрив легітимності влади і роздмухування внутрішньодержавних суперечностей на території жертви агресії;

• створення пропагандистськими та репресивними засобами всередині своєї країни та на окупованих територіях квазіреальності закритого типу;

• «захист співвітчизників», «співгромадян», освячений ідеологією «руського світу»;

• підміна гібридної агресії поняттям «громадянська війна», ідентифікація агресором себе як «миротворця» та посередника, приписуючи об’єктові нападу роль нападника.

           Розв’язана 24.02.2022 РФ широкомасштабна війна проти України засвідчує, що гібридна війна може здійснюватися з метою пошуку слабких місць в обороні противника задля подальшого відкритого збройного захоплення території суверенної держави. При цьому використання елементів гібридної війни продовжується, що засвідчує спроба з боку керівництва РФ розмиття відмінностей між станом війни і миру під виглядом «спеціальної військової операції».

           Протидія гібридній війні передбачає:

• розробку альтернативних стратегій з урахуванням ключової ролі сил спеціальних операцій;

• спроможність критичної інфраструктури до протистояння зловмисним діям та завданим руйнуванням, до динамічного відновлення;

• належне використання інформаційно-комунікаційних можливостей (публічної дипломатії; взаємодії держави, військових і громадськості; Засоби масової інформації засобів масової інформації та соціальних мереж; волонтерської діяльності);

• формування нової моделі системи національної безпеки та оборони, спроможної відповідати на виклики сьогодення і майбутнього;

• поєднання асиметричних зусиль різних країн, застосування жорстких економічних санкцій проти агресора;

• створення коаліції держав із метою захисту демократії та загальнолюдських цінностей.

       До основних елементів Воєнної організації України належать: Верховна Рада, Президент, Рада національної безпеки і оборони, Кабінет Міністрів, Міністерство оборони, Генеральний Штаб ЗС України, інші військові формування, правоохоронні органи, інші центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, окремі громадяни

Рада Національної безпеки і оборони України (РНБО)

«Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони. Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України». Конституція України. ст. 107.

        Станом на 4 квітня 2023 року членами РНБОУ є:

1. Зеленський Володимир Олександрович — Президент України, Голова Ради національної безпеки і оборони України

2. Галущенко Герман Валерійович — Міністр енергетики України

3. Данілов Олексій Мячеславович — Секретар Ради національної безпеки і оборони України

4. Єрмак Андрій Борисович — Керівник Офісу Президента України

5. Загородній Анатолій Глібович — президент Національної академії наук України

6. Залужний Валерій Федорович — Головнокомандувач Збройних Сил України

7. Камишін Олександр Миколайович — Міністр з питань стратегічних галузей промисловості України

8. Клименко Ігор Володимирович — Міністр внутрішніх справ України

9. Костін Андрій Євгенович — Генеральний прокурор України

10. Кулеба Дмитро Іванович — Міністр закордонних справ України

11. Лапутіна Юлія Анатоліївна — Міністр у справах ветеранів України

12. Литвиненко Олександр Валерійович — Голова Служби зовнішньої розвідки України

13. Малюк Василь Васильович — Голова Служби безпеки України

14. Марченко Сергій Михайлович — Міністр фінансів України

15. Пишний Андрій Григорович — Голова Національного банку України (за згодою)

16. Резніков Олексій Юрійович — Міністр оборони України

17. Свириденко Юлія Анатоліївна — Перший віцепрем'єр-міністр України — Міністр економіки України

18. Стефанішина Ольга Віталіївна — Віцепрем'єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України

19. Стефанчук Руслан Олексійович — Голова Верховної Ради України (за згодою)

20. Федоров Михайло Альбертович — Віце-прем'єр-­міністр України з інновацій, розвитку освіти, науки та технологій — Міністр цифрової трансформації України

21. Черкаський Ігор Борисович — Голова Державної служби фінансового моніторингу України

22. Шмигаль Денис Анатолійович — Прем'єр-міністр України