П`ятниця, 29 Бер 2024, 08:54
Сайт викладача гуманітарних дисциплін
 Любченка Андрія Андрійовича
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Історія української державності та культури [17]
Захист України [43]
Культурологія [20]
Історія України [4]
Теми рефератів з Культурології [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

12:45
Тема № 11. Національна культура в сучасній Україні

Загальносвітові тенденції XXI століття характеризуються зростанням уваги до підвищення інтелектуального і культурного розвитку людини, коли інтелект особистості стає основним показником прогресу, головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Тому не тільки у ринково розвинутих країнах, але й у тих, що прагнуть побудувати суспільство знань (Україна також стає на цей шлях), пріоритетними визначені наука як сфера, що генерує нові знання, і освіта як галузь, що олюднює знання і забезпечує інтелектуальний і культурний розвиток особистості.

Уособленням стрімко зростаючих змін у житті людства в кінці ХХ – на початку XXI століть стала глобалізація усіх сфер соціально-економічного, політичного, культурного життя. Через свою багатомірність і багатозначність цей феномен ще й досі не знайшов точного й вичерпного визначення, зміст процесів глобалізації, її складові елементи трактуються по-різному, висловлюються їх суперечливі оцінки.

Варто зауважити, що осмислювання процесів глобалізації здійснюється і в економічному, і в історичному, філософському, політичному, соціальному, культурному, психологічному та інших аспектах. Вже один цей факт є свідченням складності та багатомірності феномену глобалізації, розуміння якого вимагає як диференціації, так і синтезу результатів наукових досліджень, виокремлення загального й особливого, поєднання широкого світоглядного та вузькоспеціалізованого підходів.

Твердження про глобалізацію як об’єктивний історичний поступ розвитку світогосподарських відносин можна вважати правомірним щодо таких об’єктивних факторів, як інтернаціоналізація та міжнародний розподіл праці, які дійсно існували давно, а тепер одержали нові істотні імпульси, а також нову матеріальну основу у вигляді інформаційних технологій та нових комунікацій. Специфіка відношень між учасниками процесів глобалізації визначається провідними економічно розвинутими країнами, політикою лібералізації, наданням свободи руху практично усім чинникам виробництва.

Аналізуючи численні думки дослідників різних наукових шкіл щодо характерних рис глобалізації, серед них у першу чергу можна виділити такі її суттєві ознаки:

* зростаючу взаємозалежність і взаємопов’язаність країн і народів у різних сферах людської життєдіяльності, що у перспективі має привести до утворення планетарного співтовариства людей, формування цілісного світу;

* становлення світового фінансово-економічного простору, ринку планетарного масштабу, злиття окремих економік у глобальну систему із загальними для всіх правилами з метою попередження та переборювання валютно-фінансових криз;

* інформаційну революцію, наслідком якої стало створення світової мережі спілкування на базі новітніх комп’ютерних і медіатехнологій, глобального телебачення, Інтернету;

* універсалізацію світу, розповсюдження системи ліберально- демократичних і соціокультурних цінностей, накопичених євроатлантичною цивілізацією;

* поширення ідеології і політики глобалізму, прагнення використати об’єктивні процеси в суб’єктивних цілях – заради формування нового світопорядку на принципах уніполярності.

 Нові об’єктивні умови початку XXI ст. – трансформація наукової системи із регіональної в національну, перехід до ринкових відносин, відкритість країни перед світом та її незахищеність від зовнішнього технологічного і культурного вторгнення , вплив глобальної світової кризи – зумовили необхідність вироблення нової функціональної парадигми, на основі якої має функціонувати науковий потенціал країни.

За роки незалежного розвитку у цій сфері вже відбулися істотні зміни:

 * у галузі науки та наукового обслуговування з’явилася економічна багатоукладність;

* відбувається послаблення принципу централізованого управління наукою, зокрема, всередині самої Національної академії наук України, оскільки інститути, особливо ті, що здатні до комерціалізації наукових результатів, дедалі більше виходять з-під централізованого управління. Причому, ця тенденція характерна не тільки для деяких академічних інститутів, але й для їх підрозділів та навіть окремих науковців;

* Національна академія наук значною мірою втратила статус головного штабу країни;

* з’явилися нові державні галузеві академії наук та більше трьох десятків офіційно зареєстрованих громадських організацій, що називаються академіями з дуже незначним рівнем співпраці з НАН України;

* за роки незалежності чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт скоротилася з 295 тис. осіб у 1991 р. до 96,8 тис. у 2008 р., тобто майже втричі, відбулося істотне скорочення чисельності науковців найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у науковій сфері, хоч їх загальна чисельність у різних сферах, в тому числі освітній, в Україні постійно зростала;

* складною проблемою науково-технологічної сфери в умовах ринкового реформування залишається інформаційне забезпечення науковців. Починаючи з 1991 р. ситуація з комплектацією навіть провідних наукових бібліотек залишається незадовільною. Лише завдяки міжбібліотечному обміну провідним бібліотекам вдається одержувати обмежену кількість закордонних видань. До цього часу ще не всі наукові установи, особливо в регіонах, мають доступ до  Інтернету, але найгірше те, що далеко не всі науковці можуть ним користуватися.

Отже, можна зробити, висновок, що за роки ринкових реформ науковий комплекс фактично був виключений із числа стратегічних державних пріоритетів. Акценти реформ були зосереджені переважно на зміні форм власності та фінансовій сфері, що призвело до скорочення вітчизняного наукового потенціалу, стан якого не відповідає інтересам України, її місцю у світовому науковому співтоваристві.

Певну роль у цьому відіграли й прорахунки в стратегії реформування науки. У результаті наука опинилася фактично поза процесами реформування економіки, не забезпечувала послідовного створення наукового «заділу», вкрай необхідного для активізації факторів економічного і соціального прогресу, подолання відставання України від розвинутих країн. Такий стан, а також реальні процеси, що відбуваються у вітчизняному науковому комплексі, вступають у протиріччя з практикою світового співтовариства.

Зростання ролі інтелектуальної складової як важливого чинника соціально-культурного розвитку спонукує до переосмислення значення вищої освіти та її інтеграції з наукою в системі економічних Незалежна Україна  відносин. Осмислення місця і ролі вищої освіти пов’язано не тільки з теоретико-методологічними проблемами удосконалення діяльності вищих навчальних закладів в сучасних умовах, а ще й з тим, що вона має сприяти завершенню соціально-економічних реформ, зростанню науково-економічного та культурного потенціалу суспільства. Освіта, зокрема вища, є джерелом інноваційного потенціалу держави, сферою, де здійснюється виховання майбутніх фахівців у дусі пріоритетів інноваційного розвитку, відбувається трансформація суспільних цінностей у напрямі переваг творчої роботи. Доведено, що інноваційний характер поведінки (підприємливість) властивий людям з достатнім рівнем креативності та загального інтелекту.

Головною метою державної політики щодо освітньої галузі визначено створення умов для розвитку особистості й творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати й навчатися протягом життя, оберігати і примножувати цінності національної культури, розвивати й зміцнювати суверенну демократичну державу як невід’ємну складову європейської та світової спільності. Національна доктрина розвитку освіти України у XXI столітті визначила основні соціально-економічні та правові засади демократичного функціонування й сталого розвитку та реорганізації в цілому системи вищої освіти, спрямованої на оптимізацію мережі вищих навчальних закладів, розширення доступу громадян до здобуття якісної вищої освіти, підтримку інтеграційних процесів з іншими ланками освіти, реалізацію заходів щодо соціального захисту працівників навчально-виховного процесу.

Аналіз традиційної системи вищої освіти, що функціонує у державі, свідчить, що її характерною особливістю є одноцільова спрямованість на використання соціального замовлення – на підготовку спеціалістів у різних професійних галузях. Інші функції – такі як проведення науково-дослідних робіт і виготовлення наукоємної продукції – є допоміжними щодо основної. Існуючі підходи передбачають передусім одержання студентами заздалегідь заданого результату за допомогою визначених засобів і методів, проте у визначенні цілей і виборі методів їх досягнення вони практично участі не беруть. Внаслідок у процесі навчання набуваються лише ті знання, що були створені до початку навчання. Разом з тим зміни у сфері на­уково-технологічного розвитку, що проявляються у стрімкому зростанні інформації з усіх галузей знань, призводять до того, що при підготовці фахівців для нових напрямів розвитку науки і техніки виникає потреба у засвоєнні все більшого обсягу знань, а, відповідно, й збільшення терміну навчання.

З іншого боку, швидке скорочення життєвого циклу набутого запасу знань (до 5 років) не дозволяє збільшувати період навчання. Подолати вказане протиріччя можна одним способом – коли підготовка спеціалістів буде інтегрована з процесом набуття нових знань. У такому випадку підготовка кваліфікованого спеціаліста повинна ґрунтуватися на вирішенні конкретних наукових, технічних і виробничих проблем, а випускник вузу зможе починати трудову діяльність без додаткової перепідготовки.

Впродовж останнього десятиліття були здійсненні істотні кроки щодо приведення структури вищої освіти до стандартів розвинутих країн Європи, визначених ЮНЕСКО, ООН та іншими міжнародними організаціями. Відповідно до статусу навчальних закладів було встановлено чотири рівні акредитації: I i II – технікуми, училища, коледжі та прирівняні до них навчальні заклади. У 2020 р. їх налічувалось176 закладів вищої освіти України.

ІІІ і IV рівні – університети, інститути, академії, консерваторії, яких у цей час налічувалося 315, у тому числі майже половина із них – недержавні вищі навчальні заклади. Поява системи платної освіти стала принципово новим явищем у ході реформування ВНЗ і зараз закріплена й функціонує як повноправний соціальний інститут суспільства. Диверсифікованість діяльності дає змогу освітнім установам забезпечувати фінансову стійкість за умов несприятливої економічної кон’юнктури, маневрувати ресурсами в межах вузу у відповідь на зміну попиту на той чи інший вид освітніх послуг.

У навчальних закладах III-IV рівнів акредитації освіту здобувають 1,5 млн. студентів, 14 тисяч аспірантів і докторантів. Така мережа забезпечує навчання 400 студентів на 10 тис. населення, що наближається до рівня багатьох розвинутих країн. Їх досвід переконує, що стара філософія освіти, коли вона розглядалася лише як підготовка молодих людей до життя, як уявлялося ще півстоліття тому, себе вичерпала. Тепер замість девізу «освіта на все життя» має впроваджуватися принцип «освіта впродовж всього життя».

Новий підхід до якості і тривалості освіти дає змогу своєчасно оновлювати і поповнювати отриманий у школі та ВУЗі запас знань, швидше адаптуватися до змін, краще розуміти суть проблем і знаходити шляхи їх інноваційного вирішення. Особливої уваги заслуговує післявузівське навчання, оскільки набуті знання стрімко старіють в умовах наукової революції, технологічного перевороту, різких змін у політичній та соціальній сферах. Слід зазначити, що в Україні має місце нерозвиненість системи безперервної освіти населення, що значно ускладнює перехід до проголошеного державою курсу на перехід до інноваційного розвитку економіки та побудови знаннєвого суспільства.

Суттєвим стимулом реформування вищої освіти є інтеграція України до європейської освітньо-кваліфікаційної моделі. Болонський процес, започаткований у 1999 р., передбачає зближення освітніх систем шляхом формування єдиного відкритого європейського освітнього простору, впровадження кредитної системи на основі трансферу кредитів, а також спрощення процедури визнання кваліфікацій.

У травні 2005 р. на конференції міністрів освіти європейських країн у члени Болонського процесу була прийнята Україна, підтвердивши зобов’язання створити єдиний європейський простір у галузі вищої освіти до 2010 р., де будуть діяти однакові й обов’язкові для всіх країн стандарти освітніх кваліфікацій і рівнів.

Незважаючи на певні позитивні зрушення в науково-освітній сфері під впливом ринкових чинників, поки що в українському суспільстві становище вищої освіти і науки не відповідає реальному статусу духовного виробництва у суспільстві. Державна політика у сфері вищої освіти має орієнтуватися на перевірені світовою практикою моделі національної інноваційної системи. Відповідаючи на історичні виклики XXI століття, вища школа повинна забезпечувати високу функціональність людей в умовах, коли зміна ідей, знань і технологій відбувається значно швидше від зміни поколінь. Необхідно віднайти раціональні схеми співвідношення між лавиноподібним збагаченням знань, розвиток високих технологій та здатністю особистості щодо їх творчого засвоєння.

Рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій кінця ХХ – початку XXI ст. став неодмінною умовою та індикатором куль­турного розвитку та економічного благополуччя країн ЄС та США. Для них інформаційні технології стали локомотивом технологічного розвитку та основою їх конкурентоспроможності. Для України та її регіонів вкрай актуальною постає проблема впровадження інформаційно-комунікаційних технологій як одного з найважливіших механізмів розбудови сучасного високотехнічного суспільства. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) все глибше проникають в усі механізми масових комунікацій, освіту, виховання, навчання, справляючи значний вплив на формування особистості, спосіб життя людей, систему міжособистісних спілкувань тощо. Це означає, що інтелектуальна інформатизація суспільства в інноваційній економіці є процесом, у якому соціальні, технологічні, економічні, політико-культурні механізми перебувають у тісній взаємодії і становлять собою процес прогресивно зростаючого використання ІКТ для виробництва, переробки, збереження та поширення інформації, особливо знань, для прийняття ефективних управлінських рішень.

Інформація є основною категорією знань, значення її теоретичного осмислення неухильно зростає, підтвердженням чого став прийнятий Верховною Радою України восени 1992 р. Закон України «Про інформацію». У ньому закріплені положення щодо основних принципів інформаційних відносин державної інформаційної політики, головних напрямів інформаційної діяльності у державі, організації освіти, наукових досліджень в галузі інформаційної діяльності. У законі сформульовано основні принципи інформаційних відносин, а саме: гарантованість права на інформацію; відкритість, доступність інформації та вільний її обмін; об’єктивність, вірогідність інформації; повнота і точність інформації; законність одержання, використання, поширення та збереження інформації.

У середовищі фахівців існують різні підходи щодо визначення суті поняття «інформаційно-комунікаційні технології». Але здебільшого до нього відносять усі форми технологій, необхідних для створення, збереження, обміну та використання інформації у її різноманітних формах: книги, програмне забезпечення, систему одержання даних, комп’ютери, цифрові й нецифрові бібліотеки, засоби зв’язку: пошту й електронну пошту, радіо і телебачення, стаціонарні та мобільні телефони, веб-сайти й форуми.

Але поки що Україна за рівнем розвитку і використання інформаційних технологій значно відстає від економічно розвинутих країн, а існуючі темпи інформатизації є недостатніми для подолання низької ефективності її економіки. Специфікою України є те, що інтелектуальний потенціал для розвитку інформатизації суспільства є, проте економічні й правові механізми для розвитку підприємницької діяльності у сфері інформаційно-комунікаційних технологій, стимулювання попиту на інформаційну продукцію ще остаточно не сформовані.

Сприятливі умови для широкого використання переваг інформаційних технологій створює мережа Інтернету, забезпечуючи економію часових, матеріальних, енергетичних та фінансових ресурсів за рахунок переміщування співробітників, зниження витрат на формування і підтримування внутрішнього інформаційного середовища організацій, ефективної координації, колективної діяльності на внутрішнофірмових рівнях та на рівні глобальних ринків.

Створюючи глобальний ринок інформаційної системи, комп’ютерна мережа є і фактором, і одночасно причиною глобалізації. З допомогою Інтернету можна легко розвивати світові мережі наукових досліджень, об’єднувати вчених і дослідників світу для обміну базами даних і результатами досліджень, проводити онлайн-конференції та здійснювати спільні дослідження тощо. Основана на ІКТ технічна і професійна освіта також є тією сферою, яка може сприяти низьковитратній освіті у різних галузях. Потреба у високоякісному швидкому доступі до Інтернету невпинно зростає. Дослідники припускають, що, можливо, через деякий час технічна основа Інтернету, яка невпинно удосконалюється, матиме інші форми. Але для населення планети глобальний інформаційний простір є такою звичайною річчю, як і інші досягнення цивілізації.

Українські вчені були одними із перших серед тих, хто передбачав глобальні наслідки для людства від появи і розповсюдження інформаційних технологій. Завдяки дослідженням академіка В.Глушкова та представників його школи розроблялися такі напрями інформатизації, як облік, фінансово-кредитна система, сфери державного управління, соціальна, освітня, охорони здоров’я, наукові дослідження та ін. Українські науковці були серед безперечних світових ідеологів створення глобального інформаційного простору.

На жаль, впродовж двох останніх десятиліть Україна, зберігаючи потенційні можливості для прориву на ринку інформаційних тех­нологій, не змогла зберегти та примножити передові позиції у розвитку інформатизації суспільства й нині за цими показниками значно відстає від багатьох провідних країн. Хоча останніми роками сталися значні зрушення у галузі телекомунікацій, сфері мобільного зв’язку, надан- ні деяких Інтернет-послуг, Україна у 2008 р. за кількістю користувачів Інтернету на 100 тис. жителів посідала 85-те місце серед 104 країн світу та 81-ше за кількістю абонентів мобільного зв’язку, що свідчить про низький рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій в Україні. Проте інвестування у телекомунікаційну галузь останніми роками дещо поліпшується. Кількість українських інтернет-користувачів, за даними компанії, зросла на два мільйони, що на 33 відсотки більше, ніж у 2019 році. Станом на початок 2021-го ця кількість становила майже 30 мільйонів, тобто приблизно 67 відсотків населення країни.

Сучасний гуманітарний простір є складною системою, головними конструктивними елементами якої є, насамперед, освіта, наука, релігія, культурна сфера та інформаційний простір. Від стану розвинутості освіти, науки, інформаційно-комунікаційних технологій залежить інноватика, а відтак, конкурентоспроможність економіки, життєвість та добробут нації.

Аналіз проблем, що накопичилися у різних сферах реалізації державної культурної політики, дає можливість визначити ймовірні стратегічні напрями їх розв’язання:

* належне збереження й розвиток національної культурної спадщини, перетворення її на реальний чинник соціально-економічного розвитку суспільства;

* формування громадянського суспільства як сукупності відносин та інституцій, що мають розвиватися у соціально-політичній та культурній сферах відносно незалежно, автономно від державної влади;

* сприяння створенню цілісного мовно-культурного простору, наповнення його різноманітним національним культурним продуктом;

* інтеграція української культури до світового культурного простору, формування культурно-мистецькими засобами позитивного іміджу України у світі.

Аналіз світових процесів та досвіду реформування українського суспільства за роки незалежного розвитку свідчить, що саме культура та науково-освітній потенціал здатні допомогти подоланню негативних кризових явищ, а виховання особистості цінностями загальнолюдської культури призводить до соціально-економічного оздоровлення суспільства. Загальна культура суспільства справедливо вважається важливим чинником національної безпеки, запобігаючи таким негативним проявам, як культ насильства, політичний екстремізм, ксенофобія, злочинність та моральна деградація. При цьому особливої уваги і турботи вимагає духовне виховання молоді, формування в неї високих естетичних та етичних запитів.

Для сучасного українського мистецтва властивий зв'язок з традиційною культурою. Плідно працюють знані митці та представники молодшої генерації: А.Чебикін, В.Чепелик, О.Чепелик, В.Токарєв, В.Полтавець, В.Зноба, І.Марчук, В.Перевальський, Є .Прокопов, В.Басанець, П.Кулик, О.Пінчук, І.Чичкан, О.Бородай, О.Гнилицький, Ю.Соломко та ін.

      В Україні та за її межами відома творчість І.Марчука (нар. 1936). Його творчість близька до європейського сюрреалізму, ку-бофутуризму і гіперреалізму, демонструється у музеях і виставкових залах Європи, Америки та Австралії ("Грація", "Двоє", "Єва"). Його мистецтво пройшло випробування часом - радянська влада забороняла його твори і своє визнання він отримав тільки за часів незалежності України. Свою творчість І.Марчук поділяє на тематичні цикли: "Голос моєї душі", "Цвітіння", "Пейзаж", "Портрет", "Спадщина", "Кольорові прелюдії", "Абстрактні композиції".

       Скульптор П.Кулик (нар.1933) - монументаліст, автор ряду пам'ятників, установлених в Україні, США, Канаді (пам'ятник гетьману І.Підкові у Львові та Черкасах, князю Володимиру та княгині Ользі в Чікаго, І.Франкові у Торонто). Після здобуття незалежності у Києві встановлено пам'ятник видатному вченому та політичному діячеві М.Грушевському (ск. В.Чепелик). А.Кущ та В.Зноба взяли участь у скульптурному оздобленні головної площі країни - Майдану Незалежності у Києві. Скульптор О.Пінчук (нар. 1960) відомий станковими композиціями ("Феодосій Печер-ський", "Свідомість та підсвідомість", "Нічний звір"), працює з бронзою та керамікою, створює метафоричні образи зі складним змістом. Класикою книжкової графіки стали ілюстрації С.Якутовича, В.Перевальського, О Петрової.

      Останнім часом значно розширили свої можливості живопис, скульптура і графіка. У доробку сучасних українських митців представлені такі види мистецтва, як інсталяція, об'єкт, художня акція; значного розвитку набуває фотомистецтво. Митці у нових політичних реаліях по-новому підходять до національних традицій, засвоюють досвід світової культури, використовують сучасні технології, продовжують пошуки нових засобів художнього вираження.

     У 90-х роках формується школа українського постмодернізму в живописі (А.Савадов, О.Гнилицький, Г.Сенченко, О.Ройтбурд, В.Рябченко, С.Ликов та ін., групи "Паризька комуна", "Одеська школа", "Вольова грань національного постмодернізму"). Художники поєднують неоромантизм, експресіонізм, неоархаїку, елементи соц-арту, реалізму. Основний пошук художників у 90-ті роки здійснювався в сфері позараціонального, підсвідомого та суб'єктивного (проект "Тихий карнавал підсвідомості", представлений на Третьому міжнародному артфестивалі, художники Л. Нестеренко, В.Овсейко, Р.Гарасюта, В.Харченко).

       Художники нині мають безліч можливостей для реалізації своїх творчих задумів, до їхніх послуг нові галереї, виставки, вернісажі. Справжньою подією у культурному житті нашої держави стало відкриття великих приватних виставкових центрів.

       Розвивається театральне мистецтво. В Україні збереглася мережа державних театрів, які залишаються провідними і не зможуть у ринкових умовах виживати без підтримки бюджетного асигнування. У 90-х рр. були спроби створення комерційних репертуарних театрів, але вони виявилися невдалими. Натомість маємо зразки успішних антрепризних комерційних проектів, серед них - театральна компанія "Бенюк і Хостікоєв" (спектаклі "Синьйор з вищого світу", "Біла ворона", та ін.). Крім звичних для нашого театру жанрів з'являються нові - мюзикл ("Ех, мушкетери, мушкетери!", театр ім. І.Франка у Києві), рок-опера ("Біла ворона"), спектакль-перформанс з використанням технологій театру абсурду ("Не боюся сірого вовка", реж. А.Жолдак, актори Б.Ступка, А.Роговцева, Б.Бенюк, В.Спесівцева).

       Сучасна українська популярна музика продовжує розвивати традиції народного мелосу та зарубіжної естради. Продовжують розвиватися рок-музика, поп-музика, джаз, бардівська пісня та ін. Далеко за межами України відомі популярні виконавці С.Ротару, В.Зінкевич, І.Попович, О.Білозір, А.Кудлай, О.Скрипка, С.Вакарчук, О.Пономарьов, І.Білик, групи "ВВ", "Океан Ельзи" та ін.

       Після здобуття незалежності Україною було розроблено і прийнято законодавчі акти, що регулюють діяльність у сфері телебачення, створено та організовано діяльність Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.

       Одним із основних завдань Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення є підтримка вітчизняних аудіовізуальних засобів масової інформації у їх становленні та розвитку. Радою була здійснена значна робота щодо організації вивчення громадської думки телеглядачів стосовно діяльності телерадіоорганізацій та напрямів подальшого розвитку телерадіоінформаційного простору України. Телепродукцією, якій віддається найбільша перевага є новини, телесеріали, художні фільми, розважальні та музичні програми. Переважна більшість глядачів відзначає необхідність дотримання національними телевиробниками інтересів держави, висвітлення діяльності державних органів, зростає інтерес до програм економічного та фінансового характеру.

        У 90-х роках у телеінформаційному просторі складалася досить складна ситуація у сфері мовної політики. Це було пов'язано з історичними та етнокультурними особливостями різних регіонів України. Якщо східний, південний регіони та великі міста орієнтувалися переважно на російську мову, то жителі західного регіону частіше висловлювалися за переважання української мови.

     Нині українські телеканали здійснюють мовлення переважно українською мовою, проте часто пропонують глядачеві низькопробну телепродукцію, розраховану на невибагливий смак.

      Якщо на початку 90-х років минулого століття вітчизняні телеканали не могли гідно конкурувати з продукцією зарубіжних телеканалів (у т.ч. російських), то зараз українські телеканали здатні бути на рівні, а іноді переважати іноземні ("Інтер", "Україна", "Студія 1+1").

      В умовах швидкого розширення і насичення українського телепростору, зростає вплив телебачення на свідомість населення, на темпи реформування економіки, структурування політичної системи країни, розповсюдження культурних цінностей серед широкого загалу українських громадян.

        За роки незалежності в Україні було відновлено чимало істори-ко-культурних пам'яток, створено нові музеї, заповідники. Так, були відбудовані пам'ятки архітектури - культові споруди, знищені за радянських часів: церква Богородиці Пирогощі (1996), Михайлівський Золотоверхий монастир (1998), Успенський собор Києво-Печерської лаври (2000). У 1994 р. було створено Вишгородський історико-культурний заповідник.

      У Батурині на Чернігівщині реставровано цілий комплекс споруд XVII-XVIII ст.: палац К.Розумовського, цитадель Батуринсь-кої фортеці, скарбницю, Воскресенську церкву. У 2009 р. тут створено Національний історико-культурний заповідник "Гетьманська столиця".

    Значною подією у культурному житті України стало відкриття нового музейного комплексу у Києві - Мистецького арсеналу. Першою у залах новоствореного музею стала виставка "

From the depths..." ("З глибин..."). З'являються перші музеї, галереї, арт-центри, відкриті коштами приватних осіб.

     Україна є місцем проведення сучасних конкурсів і фестивалів у галузі сучасної та класичної музики, виконавської майстерності, театру, образотворчого мистецтва, індустрії моди тощо. Уже традиційними стали конкурси молодих естрадних виконавців "Червона рута" (з 1989 р. у різних містах України), "Крок до зірок", "Таврійські ігри", конкурс артистів балету імені Сержа Лифаря, музичний конкурс "Київ Музик Фест" (з 1989 р.). Київський український драматичний театр ім. І. Франка проводить Міжнародний фестиваль жіночих монодрам "Марія" та конкурс акторської майстерності ім. М.Яковченка (з 2008 р.). Перемога української співачки Руслани Лижичко на пісенному конкурсі "Євробачення - 2004" сприяла популяризації українського музичного мистецтва на Батьківщині та за її межами. У 2005 р. конкурс Євробачення відбувся у Києві.

     Крім фестивалів, які стали традиційними і проводяться щороку, в Україні відбуваються заходи, приурочені вшануванню пам'яті видатних українських митців. Так, восени 2009 р. у столиці відбувся фестиваль, присвячений століттю від дня народження поета Б. - І.Антонича та Міжнародний театральний фестиваль, присвячений творчості і пам'яті художника і сценографа Д.Боровського (1934 - 2006, сценографія спектаклів "Наполеон і корсіканка", "Дерева помирають стоячи", "Насмішкувате моє щастя" у Російському драматичному театрі ім. Лесі Українки у Києві).

      Важливо, що різноманітні конкурси проводяться не лише у столиці. Так, у Бердянську щороку проводиться міжнародний кінофестиваль, в Одесі - фестиваль кращих вистав російською мовою "Зустрічі в Одесі", у Харкові - Міжнародний музичний фестиваль "Харківські асамблеї", конкурс молодих композиторів "ПенІаТОІЧ" у Миколаєві. що сприяє розвиткові креативних здібностей творчої молоді.

     В Україні проводяться міжнародні мистецькі пленери - "Дивос-віт" на Запоріжжі та "Хортиця - крізь віки", у Дніпропетровську, що сприяють обміну досвідом українських та зарубіжних художників.

      За участю меценатів у Скадовську проводиться традиційний Всеукраїнський благодійний дитячий фестиваль "Чорноморські ігри", що допомагає виявити і підтримати юні таланти.

       Та найбільше різноманітних конкурсів і фестивалів щороку відбувається у Львові, серед них: Міжнародний театральний фестиваль "Золотий Лев", Міжнародний форум книговидавців, молодіжний театральний фестиваль "Драбина", Міжнародний конкурс оперних співаків ім. С.Крушельницької, ковальський фестиваль "Залізний лев", фестиваль "Країна мрій", свято кави, шоколаду та ін. Всього щороку у Львові проводиться понад 100 різних фестивалів, тому цьому місту у 2009 р. присвоєно звання "культурна столиця."

      Із великими труднощами нині стикається бібліотечна мережа через недостатнє фінансування. У 2005 - 2009 рр. навіть національним та державним бібліотекам не виділялися кошти на закупівлю літератури. У таких умовах важко зберігати фонди, особливо рідкісні та старовинні книги, яких в українських бібліотеках знаходиться понад 750 тис. Матеріально-технічна база бібліотек залишається на рівні 80-х років. Особливо тяжке становище сільських бібліотек.

      Останнім часом зростає роль культури в суспільному житті. Про це засвідчує поява імен митців у списку "Топ-100 найвпливовіших людей України - 2009". У цьому списку зустрічаємо ім'я співака Олега Скрипки (46 місце), актора Богдана Ступки (64 місце), кінорежисера Кіри Муратової (69 місце), співака Святослава Вакарчука (77 місце), художника Іллі Чичкана (80 місце), діяча індустрії моди Ірини Данилевської (94 місце), гурт "Бумбокс" (96 місце).

     Тільки тепер, після здобуття незалежності, в українців з'являються справжні можливості для реалізації свого духовного потенціалу. Державна політика в галузі культури повинна сприяти цьому, адже стати рівноправним членом загальносвітового співтовариства можна лише тоді, коли цілеспрямовано буде розвиватися не лише економіка, а й культурний процес.

Категорія: Культурологія | Переглядів: 556 | Додав: lybchenko85 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Червень 2020  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz