План заняття:

1. Освіта.

2. Наука.

3. Література.

4. Мистецтво.

5. Архітектура.

 Освіта. Під тиском революційних подій царизм змушений був скасувати укази 1863, 1876, 1881 рр. щодо української мови. Кількість початкових шкіл в Україні зросла з 13,6 тис. 1897 р. до 18,7 тис. 1911 р. В 1912 р. було відкрито багато вищих 4-річних початкових училищ. Але загалом рівень освіти в Україні залишався незадовільним. У 1914-1915 рр. діяли 452 середні школи (140 тис. учнів) та 19 вищих навчальних закладів (26,7 тис. студентів).

          У Західній Україні освітянський рівень був іще нижчим, оскільки його гальмувала австро-угорська влада. В Галичині понад 980 сіл (із 6240) взагалі не мали шкіл. Середніх шкіл було 49, і лише в чотирьох із них навчання велося українською мовою. На Буковині існувала лише одна українська гімназія, в Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою.

Напередодні революції 1917 р. ситуація з освітою дещо поліпшилася. В окремих містах діяли Вищі жіночі курси (Київ, Харків, Одеса). Було відкрито Фребелівський жіночий педагогічний і комерційний інститути в Києві, технологічний і ветеринарний у Харкові, засновано Київську та Одеську консерваторії. На землях Західної України діяли два університети — Львівський і Чернівецький, а також політехнічний інститут і Академія ветеринарної медицини у Львові.

В Україні налічувалося 27 вищих навчальних закладів (35 тис. студентів). Проте на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, жодної української школи, що перебувала б на державному утриманні.

             Велику роботу щодо освіти і культури проводило товариство «Просвіта», яке до 1914 р. заснувало в Галичині до 2880 читалень, 430 народних будинків, школи, гуртки художньої самодіяльності тощо. У 1913 р. в Україні виходило лише 19 україномовних періодичних видань, тоді як у Галичині — 66. Російських газет і журналів видавалося 226. Позитивно впливали на культурно-просвітню роботу народні будинки, засновані земствами на їхні кошти, при яких діяли різні гуртки та курси. Проте перед війною було заборонено діяльність "Просвіти", видання книг українською мовою. У 1913 р. з 5283 книг, виданих в Україні, було лише 176 українською мовою.

Наука. Початок XX ст. був сприятливим і для розвитку української науки. Д. Заболотний першим запропонував ефективні способи боротьби з чумою. Вчені-ботаніки С. Навашин і В. Липський одними з перших дали науковий опис рослинного світу Індонезії, Тунісу, Алжиру. Чимало відомих вчених через політичні переслідування змушені були емігрувати. Так, видатний біолог І. Мечников, який тривалий час працював в Одеському університеті, переїхав до Парижа, де заснував лабораторію та став лауреатом Нобелівської премії (1908) за досягнення в новій галузі біології та медицини — імунології (вчення про захисні властивості організму від інфекційних захворювань).

Розвиткові вітчизняної авіації сприяв перший аероклуб, що відкрився в Одесі 1908 р. Його вихованці М. Єфимов і С. Уточкін брали участь у вітчизняних і міжнародних авіаційних змаганнях, де встановлювали рекорди швидкості, висоти і тривалості польоту.

Відомими вченими тих часів у галузі радіофізики, геофізики, радіотехніки були Д. Рожанський, Т. Кравець, М. Пильчиков. Історичну науку України гідно представляли О. Єфименко, В. Барвінський, Д. Багалій, І. Лучицький, В. Іконников та інші. Завершений О. Єфименко ще наприкінці 90-х років рукопис "Історії українського народу" було видано російською мовою в Петербурзі під час революції 1905—1907 рр. Там же вийшов її двотомний збірник праць "Південна Русь". Єфименко була першою в імперії жінкою, яка 1910 р. отримала вчений ступінь почесного доктора історичних наук.

     Демократичний підхід щодо висвітлення питань соціально-економічної історії Лівобережної України XVII—XVIII ст. Простежується у працях В. Барвінського ("Селяни в Лівобережній Україні в XVII— XVIII ст.") та ін.

   Слобідська Україна була в центрі досліджень відомого історика Д. Багалія — автора фундаментальних праць з історії Харкова, розвитку української культури на Слобожанщині. 

Розвиткові суспільствознавчих наук сприяли чотиритомний - словник "Словарь української мови", упорядкований Б.Грінченком,

тритомна "Українська граматика" А. Кримського,

 упорядковані й науково прокоментовані В. Гнатюком багатотомні фольклористичні та етнографічні дослідження з життя українців Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття. В 1908 р. в Петербурзі було видано українською мовою "Історію України-Руси" М. Аркаса. Відомий спеціаліст у галузі історії історичної науки в Україні В. Біднов так оцінив книгу М. Аркаса: "Ні одна українська книжка, крім "Кобзаря", не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса". Побачив світ і "Нарис історії українського народу" М. Грушевського, який вийшов 1904 р. в Петербурзі російською мовою, був, за словами автора, своєрідним конспектом його багатотомної "Історії України-Руси".

І. Франко був автором ґрунтовних монографічних досліджень з історії України (в основному її західноукраїнського регіону). Він цікавився історією масових соціальних і національних рухів, боротьби передової громадськості населення Західної України за збереження і розвиток своєї культури, мови, освіти в умовах насильницького насаджування католицизму та уніатства, колонізаторської політики Польщі, а згодом — Австрійської монархії.

Археологічну науку представляв В. Хвойка, який відкрив у Придніпров'ї перші пам'ятки трипільської культури. Концепцію В. Хвоїнки про те, що трипільська культура — це самобутнє населення України, поділяли англійський археолог Л. Вуллі у праці "Початки цивілізації людства" і французький вчений М. Буль.

Розвиткові науки в Україні сприяло Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. До 1914 р. воно випустило до 400 томів досліджень у вигляді "Записок", переважну частину яких становили праці М. Грушевського, І. Крип'якевича, І. Франка та ін. У 1907 р. було створене Українське наукове товариство у Києві, головою якого теж було обрано М. Грушевського. Ці товариства координували наукові дослідження в Україні, виконуючи, власне, академічні функції.

Література. Нових вершин досягла українська література, представлена І. Франком, Лесею Українкою, М. Коцюбинським, В. Винниченком, П. Мирним. І. Нечуєм-Левицьким, О. Маковеєм, О. Кобилянською, О. Олесем, А Тесленком, В. Стефаником, М. Черемшиною, Л. Мартовичем та ін.

М. Коцюбинський закликав письменників розробляти теми "філософічні, соціальні, психологічні, історичні та інші", не обмежуватися описом життя селянства, а й звертати увагу "на інші верстви суспільності, на інтелігенцію, фабричних робітників, військо, світ артистичний та ін. "Це побажання значною мірою втілив у своїй творчості В. Винниченко. В його численних оповіданнях і повістях ("Краса і сила", "Голота", "Талісман" та ін.), написаних під час революції 1905—1907 рр., чітко відображено соціальні процеси на селі. А після поразки революції у творах "Чесність з собою", "Рівновага", "Щаблі життя", "Брехня", "Великий молох" письменник показав суперечливий і неоднозначний світогляд інтелігенції, яка часто зневіряється у власних ідеалах.

Пафосом боротьби за волю пройнята поезія Лесі Українки ("Осіння казка", "В катакомбах", "Пісні про волю" та ін.), де перед читачем оживають бурхливі колізії життя українського народу, його переживання і прагнення.

А. Тесленко вивів у своїх оповіданнях новий тип людини тодішнього села. Піднесення визвольної боротьби проти гнобителів показав у творах "Осінній ескіз", "Чайка", "Мужицька арифметика" С. Васильченко.

Майстром короткої психологічної новели був В. Стефаник. З 1899 р. по 1905 р. він видав чотири збірки своїх творів ("Синя книжечка", "Камінний хрест", "Дорога", "Моє слово"). Близькими до творчості Стефаника були оповідання М. Черемшини, Л. Мартовича, які розкривають процеси соціального розшарування на селі. До кращих творів світової літератури належить повість О. Кобилянської "Земля".

Мистецтво. У 1907 р. М. Садовський заснував у Києві перший в Україні стаціонарний український театр, де наступного року було відзначено 25-річчя сценічної діяльності М. Заньковецької.

Катеринославський аматор — кінооператор Д. Сахненко екранізував вистави цього театру "Наталка Полтавка" і "Наймичка", започаткувавши тим історію українського художнього кінематографу.

На сцені театру Садовського, поряд з уже відомими операми "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського і "Наталка Полтавка" М. Лисенка, ставили "Чорноморців", "Утопленицю", "Різдвяну ніч", "Енеїду" Лисенка, "Катерину" М. Аркаса (його перша й остання опера, після написання якої він осліп), "Роксолану" Січинського, "Продану наречену" Б. Сметани. Подібні постановки давали можливість колективу органічно поєднувати драматичне і музично-вокальне мистецтво.

Композитор М. Леонтович створив низку композицій на основі українських народних пісень. Західноукраїнський композитор С. Людкевич написав кантату "Кавказ" на слова Т. Шевченка. Разом із художником І. Трушем композитор організував видання "Артистичного вісника" — першого в Україні україномовного фахового мистецтвознавчого журналу.

Найвищим рівнем вокального мистецтва володіла випускниця Львівської консерваторії С. Крушельницька. Своїм голосом вона підкорила слухачів багатьох країн світу.

Талановитий живописець І. Труш залишив нащадкам портрети І. Франка, Лесі Українки, М. Лисенка. Саме він організував 1905 р. у Львові першу всеукраїнську художню виставку. Особливий успіх на ній мало полотно "Геть із Запоріжжя", автором якого був племінник Т. Шевченка та учень І. Рєпіна Ф. Красицький.

Помітний слід в образотворчому мистецтві залишив учень і друг І. Рєпіна, передвижник М. Пимоненко. Особливою правдивістю вражали його картини "Жертва фанатизму", "Конокрад", "Проводи рекрутів", "На Далекий Схід". Високі мистецькі принципи утверджували й інші передвижники: О. Левченко (пейзажі спустошених українських сіл); С. Свєтославський (життя народів Середньої Азії); М. Самокиш і М. Яровий (революційні події 1905-1907 рр.).

Монументальні полотна створив О. Мурашко ("Похорон кошового"), С. Васильківський ("Козаки в степу", "Козачий табір", "Козачий пікет"). У 1900 р. Васильківський і Самокиш видали "Альбом української старовини", де були портрети Б. Хмельницького, П. Могили, І. Ґонти, Г. Сковороди.

Архітектура. В архітектурі початку XX ст. в Україні поширився загальноєвропейський стиль модерн із характерними для нього природними декоративними формами, синтезом мистецтв. У Києві це — будинок із химерами архітектора В.Городецького, Державний банк (архітектори О. Вербицький, О. Кобелєв), перший в Україні критий ринок на Бессарабському майдані торговою площею 2896 м2 (архітектор Г. Гай, скульптурне оздоблення Т. Руденка та О. Теремця); у Харкові — художня школа (архітектор К. Жуков); у Полтаві — школа І. Котляревського (архітектор В. Кричевський та ін).

Отже, на початку XX ст. революційне піднесення мас, зростання їхньої самосвідомості сприяли розвиткові культури. Саме тоді . розгорнулася творчість багатьох митців і вчених, які зробили вагомий внесок в історію України, в боротьбу народу за демократизацію, за вільне життя.