Тема № 2. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.
План.
1. Загальна характеристика початку державності на українських землях.
2. Кіммерія.
3. Таврика.
4. Скіфія.
5. Сарматія.
6. Грецькі міста-держави.
7. Боспорське царство.
8. Гетика.
9. Держава гунів.
1. Праці вітчизняних істориків свідчать про те, що процеси виникнення, формування і розвитку української державності — явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і напруженої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Аналіз різноманітних наукових концепцій історичного розвитку України (державницької, народницької, націо¬нально-державницької та ін.) переконує, що чітко визначених, конкретних хронологічних межгенезису української державності, які в сучасних умовах вважалися б загальновизнаними, у вітчизняній історіографії фактично не існує.
Початки Української держави своїм корінням сягають сивої давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення. Адже новітні праці з історії державності України засвідчують, що «хронологічні коливання» дослідників при розгляді цієї надзвичайно важливої наукової проблеми залишаються досить відчутними (нерідко різниця у судженнях авторів сягає навіть кількох століть). Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (в першу чергу грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тис. до н. є. вступили кочові племена Північного Причорномор'я — кіммерійці, скіфи, сармати та ін.
Ось чому з державних утворень саме цих народів, які не мають прямого генетичного відношення до українців, слід починати висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчихпроцесів на території України.
2. Кіммерія (IX—VII ст. до н. е.), займала величезну територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було місто Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Кіммерійці, як відомо, були першим народом Східної Європи, справжнє ім'я якого, зафіксоване в писемних джерелах, дійшло до нашого часу. Одна з перших згадок про них зустрічається, зокрема, в «Одіссеї» Гомера (VIIIст. до н.е.), де автор називає північне узбережжя Чорного моря «землею кіммерійців».
Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях видатних істориків давнини: Геродота, Страбона, Птолемея, які описували життя кіммерійців у наступні часи. Виходячи з їхніх творів, а головне, з археологічних знахідок наших вітчизняних вчених, можна зробити висновок, що головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Чільне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер називає цих кочівників «гіпомологами-млекоїдами», тобто тими, хто доїть кобилиць. Крім того, кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями. Майже всі знайдені досі знаряддя праці та озброєння кіммерійців виготовлені з бронзи. Проте слід зазначити, що поряд із бронзовими зустрічаються й вироби, виготовлені із заліза.
На думку відомої української дослідниці нашої минувщини Н.Полонської-Василенко, «кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вийшли з родової і племінної знаті». Зокрема, в писемних джерелах згадуються імена кіммерійських правителів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса), Шандакшатру.
Про наявність царського прошарку в кіммерійському суспільстві свідчать також двоколісні колісниці, які в індоєвропейських народів виступають як атрибут царів і богів. Такі колісниці були знайдені археологами в кіммерійських похованнях, що говорить про царський статус померлих.
Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі яка була рабовласницькою. На думку М.Брайчевського, у VIII-VII ст. до н.е. кіммерійці переживають свій героїчний період і виявляють неабияку військово-політичну активність. В числі перших, кіммерійці створили нову грізну військову силу –кінноту, яка була елітною частиною їхнього війська. Численне легке кінне військо, що практично не мало обозу, було надзвичайно рухливим, а велика дальнобійність луків і пробивна сила кіммерійських стріл створювала відчутну перевагу над суперником. Тому невипадково кіммерійці вважалися грізною силою в державах Стародавнього Сходу. В цьому зв’язку можна сказати, що під час воєн з ними загинули царі Фрігії та Лідії, а ассірійці замість військових конфліктів шукали союзу з Кіммерією.
Починаючи з останньої чверті VIII ст. до н.е. кіммерійці постійно турбують північні кордони держави Урарту, згодом проникають до Ассірії і Малої Азії. Під час цих походівв 714 р. до н.е. вони вщент розгромили об’єднані сили царя Урарту Руса І, захопивши в полон її туртана (головнокомандуючого).
У постійних війнах кіммерійці захоплювали багато полонених, яких згодом перетворювали на рабів. В середині VII ст. до н. е. кіммерійці під проводом царя Лігдаміса заволоділи Лідійським царством, захопили його столицю Сарди і навіть вдерлися на заселене греками малоазійське узбережжя Егейського моря. Однак в 40-х роках VII ст. до н. е. вони зазнали відчутного удару від скіфів. Після цієї поразки кіммерійці осідають поблизу міста Синоп, а в потім і зовсім зникають з історичної арени.
До якого ж етносу належали кіммерійці? Це питання й сьогодні залишається дискусійним. До кого тільки не відносили цей народ різні дослідники –до кельтів, таврів, неврів, скіфів – землеробів, скіфів –орачів, амазонок, тохарів, італійських кімврів. У наш час найбільшого поширення набула висловлена ще в XIX ст. точка зору, згідно з якою кіммерійці відносяться до східної гілки фракійських племен.
Не менш популярною
...
Читати далі »
Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.
Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках.
Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувалися мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.
Місцеві гончари досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд із побутовим широко використовувався і культовий посуд.
Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану,