Тема 1. Вступ. Предмет Культурології як науки про культуру.

План

1. Предмет і завдання дисципліни

2. Культура як предмет культурології

3. Основні концепції культурології

1. Предмет і завдання дисципліни

Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці XX ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія — це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія — це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.
   Культурологія — це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю.
   Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв´язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.
   Методи й принципи культурології. Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури , представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:
   Діахронний — виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.
   Синхронний — порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.
   Порівняльний — виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.
   Типологічний — виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.
   Археологічний — вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.
   Семіотичний — ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.
   Психологічний — вивчення суб´єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.
   Біографічний — тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей.
   Цивілізаційний — осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи.
   У 2003 р. на відміну від курсу «Українська та зарубіжна культура», що обмежувався рамками історії культури, «Культурологію» було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.
   Термін «культурологія» у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик Вільгельм Освальд, який виявив різницю між культурологією й соціологією, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт  (1900 —1975 pp.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця «Наука про культуру» (1949 р.) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначення предмета культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика1 і посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження «культурологія» закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
   В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
   Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
   Другий. Філософія культури або теорія культури. її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
   Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури — масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
   Отже, культурологія — це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.

2. Культура як предмет культурології

   Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов´язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не просто про обробіток землі, а про «обробіток окремої ділянки, яка неможлива без особливого душевного настрою» селянина. Поступово поняття «культура» поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання, тобто вдосконалення самої людини — у листах Марка Тулія Цицерона (106—43 pp. до н. е.), відомих під назвою «Тускуланські бесіди» (45 р. до н. е.), у вислові «культура духу є філософія» йшлося саме про це. В епоху Середньовіччя слово «культура» продовжує використовуватися у значенні аграрного виробництва («agri cultura»), але в інших сферах людського буття воно набуває значення «культу» («cultus»). У XVII ст. слово «культура» починає вживатися як самостійний термін для означення духовного світу людини, що здатна протистояти природі, а культурна європейська людина Нового часу починає протиставлятися «природній людині минулого».
   Зараз культура — це складний суспільний феномен, що відіграє величезну роль у життєдіяльності людини: праця, побут, дозвілля, спосіб життя як окремої особи, так й усього суспільства, менталітет тісно пов´язані з рівнем розвитку культури.
   Культура впливає на характер поведінки, стиль і форми спілкування людей, їх свідомість, духовні потреби, ціннісні орієнтації. Рівень культури визначає подальшу долю людини, ціль її життя.
   Отже, культура — це специфічний спосіб організації та розвитку людської життєдіяльності, представлений продуктами матеріальної й духовної праці, системою соціальних норм й настанов, духовними цінностями, сукупністю відносин людей з природою, між собою та ставленням до власної особистості, це система життєвих орієнтацій суб´єкта.
   Культура та цивілізація. У значенні «культури» часто вживається поняття «цивілізація». Цивілізація — це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.
   Поняття «культура» вживається:
   - для характеристики певних історичних епох (первісна культура, антична культура, середньовічна культура і т. ін.);
   - для визначення конкретних людських спільнот, народностей, націй (українська культура, культура племені майя, американська культура тощо);
   - для визначення специфічних сфер життєдіяльності (культура праці, політична культура, художня культура), у вужчому смислі — як сфера духовної життєдіяльності людей;
   - як сумарний термін, що характеризує предметні результати діяльності людини: машини, споруди, результати пізнання, твори мистецтва, норми моралі й права і т. ін.).
   Під поняттям «культура» розуміють людські сили й здібності, що реалізуються у процесі життєдіяльності: знання, вміння, навички, рівень інтелекту, морального й естетичного розвитку, світогляд, засоби й форми спілкування людей.
   Поняття «цивілізація» (лат. civilis— громадянський, державний) подекуди вживається як синонім культури, у вузькому смислі — матеріальної культури. У даному випадку — це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (антична цивілізація, християнська цивілізація, сучасна цивілізація).
   Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовно-культурних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класової диференціації суспільства, утворенню держави, появі міст як окремих суспільних організмів, будівництву монументальних споруд.
   Базове значення поняття цивілізація лежить в уявленнях стародавніх греків і римлян про переваги існування людей за законами й у державі. Держава — це суспільство, у якому править закон, за яким живуть усі люди даного суспільства, отже, вони розглядаються як цивілізовані, тобто такі, що мають громадянські права й відповідні достоїнства. Народи, що не знали законів і були підпорядковані царю, стародавні греки не відносили до цивілізованих, вважаючи, що ці народи позбавлені таких доброчесностей вільної людини, як мужність, справедливість та людська гідність.
   Значення поняття «цивілізація» змінилося у XVIII ст., коли французькі матеріалісти-просвітники стали визнавати цивілізованими тільки суспільства, побудовані на засадах розуму, справедливості й приватної власності. У подальшій історії людства стало очевидним, що цивілізація разом із культурою становлять суперечливу єдність, виступаючи у ролі її функціонального підрозділу: якщо культура є системою смислу людського буття, то цивілізація становить предметний ресурс культури.
   Цивілізація й культура також становлять два різні способи реалізації творчих сил людини. Якщо в культурі усе матеріальне й практичне слугує духовному, то в рамках цивілізації дух слугує матеріальному й практичному. Цивілізація характеризується засобом і рівнем оволодіння силами природи, а культура виникає у результаті оволодіння людиною своєю власною природою. Відтворення робочої сили, збільшення вільного часу — це ознака цивілізації, а відтворення особистих структур людини шляхом виховання й навчання — ознака культури, її традицій, норм і цінностей.
   Співвідношення культур. Культура — це фактор, що організовує усі рівні життя людей. Вони взаємопов´язані, але неоднорідні:
   - народна культура (корінна) створюється у глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;
   - «висока культура», до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені, винахідники, проповідники, пророки, вожді, вони виховані народною культурою і справжні її носії;
   - елітарна культура — культура, притаманна еліті суспільства, до якої належать родова аристократія, фінансово-промислові магнати, політичні лідери з владними повноваженнями. Вона включає у себе ритуально-етикетні, мовні та морально-етичні особливості, запозичення елементів інших культур, дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;
   - демократична культура — культура, невіддільна від культурного буття трудового народу, цілий пласт його життя, культура вільна, майже не формалізована;
   - масова культура з´явилася на початку XX ст. Для неї характерні стандартизація культурної діяльності, профанація, активне тиражування за допомогою ЗМІ (мода, кіно, телебачення і т. ін.). «Масова культура» суперечлива: з одного боку, вона робить доступними культурні здобутки «високої культури», а з іншого — вульгаризує їх, підмінює оригінальність копією, робить пересічним спілкування з мистецтвом, наукою, породжує конформізм та посередність.
   Культура як цілісне явище умовно поділяється на підгрупи: побутова, політична, правова, художньо-творча, технічна, виробнича.
   Побутова культура характеризується особливостями народів, що тривалий час проживають на певній території;
   Політична культура — важливий фактор суспільства, що формується відповідно до реальних соціально-економічних відносин, які сформувалися у різних народів у різні часи;
   Правова культура — формується на базі перших двох, чим вищий рівень суспільства, тим вищий рівень правових відносин, але нині, з ускладненням соціально-економічних умов і державних структур, дедалі важче стає впорядковувати правові відносини, які часто суперечать нормам побутової та етнічної культури і служать не людині, а потребам партій і великого капіталу, хоча подаються як загальнолюдські чи загальнонаціональні;
   Художньо-творча культура уособлює багатоаспектність і багатовимірність людської художньої діяльності, охоплюючи народну художню творчість і професійну мистецьку діяльність. Якщо народна творчість не передбачає опанування певним видом діяльності на рівні професії, то для професійно-мистецької роботи потрібно пройти серйозну школу професійного навчання;
   Технічна культура — оскільки нині техніка супроводжує людину протягом усього життя і відіграє суттєву роль у формуванні її характеру й поведінки, нагальним питанням є відносини та взаємозв´язки людини й машини, які визначає технічна культура;
   Виробнича культура стосується проблем і норм етичних відносин між собою членів виробничих колективів та їх взаємин з керівництвом. Вона потребує вироблення оптимальних моделей виробничих відносин із максимальною адресною прив´язкою, тому загальні етичні норми, розроблені в часи колишнього СРСР, не придатні нині, бо не враховують психологічні особливості людей, сформованих в одній політичній системі і раптом кинутих у іншу.
   Форми вираження культури. У своїй багатогранності та розмаїтті культура має такі форми вираження: наукові, технологічні, мистецькі, світоглядно-релігійні та ін.
   Наука як уособлення і найвищий рівень розвитку культурного процесу узагальнює, класифікує, формує освітній процес. Це стимулює розвиток суспільної думки, що сприяє нагромадженню національного валового продукту, національного валового доходу та визначає суспільно-економічний рівень життя людей.
   Технологічна культура забезпечується науковим рівнем розвитку суспільства. Вона полегшує працю людини, вивільняє кількість позаробочого й вільного часу, завдяки чому людина одержує більше можливостей для розвитку та самовдосконалення.
   Світоглядно-релігійна культура розділилася на дві незалежні системи — партійну й релігійну. Якщо партійна обіцяє усі блага людині відразу, то релігійна, відволікаючи від земного буття, здійснення своїх програм переносить у потойбічний світ.
   Мистецтво — це процес і сукупний результат людської діяльності, особлива форма суспільної свідомості, що являє собою вираження дійсності в художніх образах. Будучи складовою духовної культури, мистецтво дає можливість людині виявити свої художньо-творчі здібності, утвердитися на рівні самодостатнього суб´єкта. Мистецтво включає в себе всі види художньої творчості — літературу, архітектуру, скульптуру, живопис, графіку, декоративно-прикладне мистецтво, музику, танок, театр, кіно та інші види людської діяльності. Його суть полягає у чуттєвому вираженні надчуттєвого, воно є також естетичним освоєнням світу в процесі художньої творчості. Розкриваючи питання про співвідношення культури та мистецтва, студенти повинні враховувати характерні особливості мистецтва: по-перше, його тісний зв´язок з переживаннями й чуттєвими емоціями, по-друге, його чуттєве сприйняття та суб´єктивне бачення дійсності, по-третє, образність і творчий характер, по-четверте, його неперевершене значення як могутнього засобу спілкування людей.
   Функції культури слід зазначити такі:
   - людинотворча — засвоюючи досягнення культури, людина пізнає себе і визначає своє місце в суспільстві й у світі, мету свого життя;
   - інформативна — збагачення людини попереднім досвідом, тобто, щоб стати культурною, людині необхідно пройти через усі епохи попередньої культури (І. В. Гете);
   - регулятивна — культура створює норми і правила для організації спільного проживання людей;
   - аксіологічна — встановлення ціннісних пріоритетів;
   - гедоністична — спрямування на отримання задоволення, насолоди.
   Таким чином, культура — це специфічна форма об´єднання людей і формування духовної свідомості окремої особи.
   Історична типологія культури ( гр. typos — відбиток, зразок + logos — слово, вчення) являє собою основні соціокультурні періоди людства: культура Стародавнього світу, культура Середньовіччя, культура Нового та Новітнього часу, які включають у себе культуру первісного суспільства, культуру народів Стародавнього Сходу, культуру Античного світу, культуру Середньовіччя, культуру епохи Відродження, культуру абсолютизму й Просвітництва, культуру епохи промислового перевороту і соціальних зрушень, культуру XX ст.
   Історія культури українського народу є одним із ланцюгів історії світової культури. Народи сучасного світу формувалися у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних факторів, разом з ними формувалися і зростали їх унікальні культури. Не є винятком і українська культура. її особливості великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, сприятливого для землеробства. Українська культура належить до культур східнослов´янського типу, суттєві риси якої поєднують її з культурою інших племен, що у другій половині І тис. н. є. утворили державу Київська Русь. Формування сучасної української культури відбувалося у складних умовах, визначених перебуванням нащадків давніх русичів у складі таких європейських держав, як Литва, Польща, Австро-Угорщина, Румунія й Росія, де, вбираючи досягнення інших народів і зба-гачуючи їх власним надбанням, вона формувалася як унікальне світове явище. Нині, розвиваючись як культура власної держави, культура українського народу вступає в новий етап свого розвитку — культурний ренесанс України XXI ст.

3. Основні концепції культурології

   Знайомлячись з основними концепціями культурології, ми повинні мати на увазі, що до першої половини XIX ст. феномен культури розглядався лише на засадах її раціонального осмислення. У другій половині XIX ст. його аналіз здійснювався в рамках науково-концептуальних напрямів культури, які стали фундаментальною основою культурології. Із зростанням духовної кризи людського суспільства, незважаючи на видимі успіхи сучасної цивілізації, між природним середовищем та людиною постала колосальна техногенна перепона, що призвела до дисгармонії свідомості та людського духу. Блага цивілізації й потреби духовного розвитку сучасної людини перебувають у постійній конфронтації. Нині культурознавство уже відмовилося від раціональних цінностей європейської культури. Зневірившись у спекулятивно-філософських композиціях, воно стало на шлях широких культурологічних узагальнень позаєвропейської конкретики й виявлення проблемного поля самозначущих і самобутніх культур.
   У період від Ренесансу до Просвітництва сформувалася теорія про можливості людини, покликаної змінювати й удосконалювати світ за допомогою власного розуму. Так виникло світське уявлення про культуру як реалізацію людського розуму. Але це твердження містило у собі протиріччя, оскільки нічого не говорилося про прогрес розвитку самого людського розуму.
   Філософія Гегеля як теорія культури. Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770— 1831) — представник класичної німецької філософії, уперше поставив питання про співвідношення культури й людського розуму. У філософській системі Гегеля культура продовжувала виступати як реалізація розуму, але не людського, а всесвітнього. Він вважав, що розвиток світової культури виявляє таку цілісність і логіку, що не може виводитися зі складової індивідуальних зусиль людей. Не ігноруючи розмаїття культурних форм і якісної різниці національних культур, Гегель вважав їх лише ступенем у саморозвитку Всесвітнього Духу.
   Філософія культури Шпенглера. Визначний німецький філософ, історик Освальд Шпенглер (1880—1936) розвинув учення про культуру як безліч замкнених «організмів» (єгипетського, китайського, індійського і т. ін.), що виражали «колективну душу народу», яка проходить певний цикл життя, який триває упродовж тисячоліть. На його погляд, органічна культура, умираючи, перероджується на свою супротилежність — цивілізацію, пануючим принципом якої є голий практицизм і раціоналізм. Шпенглер став виразником больових проблем європейської культури. Незважаючи на те, що він не пояснив процес зародження нових культур, він уперше поставив питання, які стали відправною точкою серйозного сучасного дослідження про людину, культуру й цивілізацію.
   Людина, творчість та культура у філософії Бердяева. Визначний російський релігійний філософ Микола Олександрович Бердяев (1874—1948) був першим виразником духовного драматизму переломної епохи, коли старі культурні форми стали тісними для подальшого розвитку людства, яке перейшло до створення нових форм і засобів утілення. Він вважав, що людина як вільний творець, стоїть вище культури, тому його творчість обмежують сталі культурні форми. Говорячи про історичну долю Росії, Бердяев покладав надії на «чудо релігійного перетворення життя» як альтернативу сковуючому символізму культури й механічно-бездушному порядку цивілізації.
   Культура й несвідоме начало у концепції Фрейда. Австрійський мислитель, лікар-психіатр і невропатолог Зигмунд Фрейд (1856—1939), проаналізувавши відомі концепції культури, вирішив зосередити свої дослідження на самій людині. Він створив новий напрям у психології та медицині, який назвав психоаналізом, принципи його розповсюдив на різні галузі людської культури — міфологію, фольклор, художню творчість, релігію й т. ін. Відкривши в людині несвідоме начало природного походження, яке направляють сексуальні бажання та бажання смерті, Фрейд виявив рушійну силу її творчого потенціалу — сублімацію, тобто використання сексуально-біологічної енергії не за прямим призначенням. Саме вона, на його погляд, і є рушійною силою потягу людини до знань, мистецтва та високого ідеалу.
   Культура й колективне несвідоме у концепції Юнга. Швейцарський психолог і філософ Карл Густав Юнг (1875—1961), як і Фрейд, починав працювати лікарем-психіатром. Однак він не зупинився на сексуально-біологічному трактуванні несвідомого, а віднайшов, що типові образи, які з´являлися його пацієнтам у сновидіннях, збігаються із символами світової культури, про які вони не могли знати. Це явище Юнг пояснював як природну силу й назвав його колективне несвідоме, а його первинні форми — архетипами колективного несвідомого. Так, виходило, що колективне несвідоме має культурне походження, але передається у спадщину біологічно. Отже, людині для забезпечення цілісності своєї душі треба не боротися з несвідомим, а вести з ним конструктивний діалог. Причиною руйнації символів є раціоналізм, що зіпсував здатність людини відповідати божественним символам та ідеям і віддав її «на милість» психічного пекла. «Демони» вириваються з-під контролю ослаблої культури, тому XX ст. стає віком нечуваних психічних епідемій, що маскуються під ідеологічні забарвлення. Отже, європейська культура, щоб відродити втрачену єдність людської душі, повинна докорінно змінитися.
   «Виклик та Відповідь» як рушійна сила у розвитку культури у концепції А. Тойнбі. Англійський історик і соціолог Арнольд Джозеф Тойнбі (1889—1975) багато творів присвятив детальним описам різноманітних культур і створив загальну концепцію розвитку культури. Як і Шпенглер, він виходив із того, що у великій кількості існуючих культур закладено певну істину, однак кожну з них Тойнбі розглядав не як замкнутий у собі організм, а як ступінь на шляху реалізації людиною свого божественного призначення. Вважаючи, що людський шлях не визначається божеством, він розкрив альтернативи розвитку культури. Рушійною силою культури Тойнбі вважав боротьбу двох творчих начал, закладених у людині: «божественне» й «диявольське». На його думку, розвиток культури здійснюється шляхом «Відповідей» творчого людського духу на «Виклик», що закидає йому природа, а кінцевий результат розвитку залежить від конкретних ситуацій, оскільки на один і той же «Виклик» може бути декілька варіантів «Відповідей».
   Цінність як головний принцип культури у концепції П. Сорокіна. Визначний російський соціолог і культуролог Питирим Олександрович Сорокін (1889—1968), розвиваючи концепції Шпенглера й Тойнбі, визнавав прогресивний розвиток сучасної західної культури, але, визначаючи її стан як кризовий, оцінював її не як остаточний занепад, а як необхідну фазу становлення нової цивілізації, що врешті-решт об´єднає все людство. На його думку, культура є сукупністю усього створеного або визнаного даним суспільством на тій чи іншій стадії розвитку, у процесі якого суспільство формує різноманітні культурні системи: пізнавальні, релігійні, етичні, естетичні, правові т. ін., що формуються у систему вищих рангів. Ця тенденція веде до створення культурних надсистем, кожна з яких має власну ментальність, філософію й світорозуміння, а об’єднуючим фактором цих систем є цінність. Саме цінність за П. Сорокіним і складає фундамент кожної культури.
   Культура як сукупність знакових систем: структуралізм К. Леві-Стросса, М. Фуко та ін. Помітне місце в сучасній культурі посідає структуралізм. Це сучасний напрям розвитку гуманітарного знання, пов´язаний з використанням структурного методу моделювання, елементів семіотики, формалізації та математики у лінгвістиці, літературознавстві, етнографії, історії та ін. Об´єктом дослідження структуралізму є культура як сукупність знакових систем (мова, наука, мистецтво, міфологія, мода, реклама). Основа структурного методу полягає у виявленні структури як відносно стійкої сукупності відношень; визнання методологічного примата відношень над елементами системи. Основні ідеї структуралізму були розроблені у роботах французьких учених, серед яких виділялися етнограф і соціолог Клод Леві-Стросс (1908), філософ, історик культури й науки Мішель Фуко (1926—1984), філософ Жак Дерріда (1930), психіатр Жак Лакан (1901—1981).
   Концепція гри (Й. Хейзинга, X. Ортега-і-Гассет, Е. Фінк). Найрозповсюдженішою нині серед культурологічних концепцій є концепція ігрової культури. Найяскравіший її представник — голландський культуролог, історик і філософ-ідеаліст Иоганн Хейзинга (1872—1945). Розвиток культури за його теорією відбувається у процесі гри. Уся культурна творчість — це гра: поезія, музика, художня творчість, мораль і усі можливі форми культури. Різні версії такої концепції мають місце у концепціях інших культурологів. В основу цієї концепції покладено тлумачення мистецтва як гри, тобто спонтанної, незаінтересованої діяльності, яка сама по собі приємна і не має певної мети. Культуротворча властивість гри полягає у тому, що у своїй діяльності з перетворення навколишнього середовища людина «програє» цей діяльний процес у власній уяві. Як вважав Хейзинга, елементи гри присутні в усіх сферах матеріальної культури й визначають зміст її форми — цілі епохи «грають» у пошуки ідеалу та шляхів його здійснення, не створюючи принципово нових орієнтирів.
   Аналіз сучасного культурного стану в аспекті теорії гри здійснив іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1883—1955). Піддаючи критиці сучасну «масову культуру», він протиставляє їй «живу» культуру, що є особистим надбанням людини. Конкретні елементи такої культури складають елітарний пласт культурного процесу, що може протистояти «масовій культурі». Важливим елементом людського буття вважає гру німецький філософ Е. Фінк, який ставить її в один ряд із такими поняттями, як смерть, праця, прагнення до влади й любові, що не властиві тваринному світові, бо фантазія як засіб оперування уявленнями притаманна лише людині, яка у процесі гри реалізує свої високі духовні надбання.
   Культурологічна думка в Україні. Завдання української культурології полягало в осмисленні культурно-історичного процесу розвитку української культури. Це питання виникло на початку XIX ст., в епоху романтизму, коли з боку прогресивної частини інтелігенції було виявлено посилений інтерес до народної творчості та культури. Однак перші положення про культуру заклав ще Григорій Савич Сковорода (1722—1794). Він розробив принципи символічного трактування культури, представляючи її як три світи, які складають людська спільнота й світ окремої людини, світ природи («макрокосм») та «світ символів» (або Біблія). Усе в світі має «зовнішню» або матеріальну натуру, і «внутрішню» (духовну натуру), які являють собою дуалістичний світ вічного і тлінного, доброго й злого, піднесеного та приниженого.
   Діячі «Кирило-Мефодіївського братства» проголосили тезу про унікальність кожної національної культури та її етноцентричний характер. Історик Микола Іванович Костомаров у своїй статті «Дві руські народності» (1861) стверджував, що в древності на Русі існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська та новгородська народності зі своїми власними культурами.
   Ідею єдиної руської культури трьох братніх слов´янських народів проводили у своїй творчості члени «Руської трійці» в Галичині (середина XIX ст.). У передмові до збірника народних пісень «Русалка Дністрова» зокрема зазначалося: «Нарід Руский оден з головних поколень Славяньских меж ними, роскладаєся по хлебородных окрестностьох з поза гір Бескидских за Дон. Він найширше задержеу у своех поведенках, песньох, обрядах, казках, прислівйох все, що ему передвецькі деди спадком лишили...».
   Основоположником психологічного напряму у вітчизняній культурології був член-кореспондент Петербурзької Академії Наук Олександр Опанасович Потебня (1836—1891), який розробляв питання теорії словесності, фольклору, етнографії, загального мовознавства, фонетики, граматики й семасіології слов´янських мов. Він зазначав, що усі мови мають невичерпні внутрішні можливості для розвитку, однак мову нації визначає мова школи, мову школи — потреби виробництва, які формують мовний еквівалент нації.
   На рубежі XIX—XX ст., в епоху промислового перевороту та радикальних соціальних зрушень, коли культура стає засобом політичної й ідеологічної боротьби, виникає теорія двох культур у єдиній національній культурі. В українській культурі простежувалися дві протилежні напрями: революційно-демократичний і націонал-ліберальний. Перший представляли Т. Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, І. Франко та ін. Вони визнавали, що в кожній національній культурі присутні елементи демократичної й соціалістичної культури й елементи культури правлячих класів. Представники другого напряму, до якого належали М. І. Костомаров, 1.1. Огієнко, М. С. Грушевський, стояли на позиціях безкласовості й безбуржуазності української культури. На думку професора М. С. Грушевського, її суть полягала в автохтонності українського народу, предками якого начебто було населення, що з найдавніших часів проживало на території сучасної України1. У роки радянської влади було зроблено висновок про нову соціалістичну культуру, соціалістичну за формою, національну за змістом, інтернаціоналістську за характером.
   Наступний етап у розвитку української культурології пов´язаний із становленням України як самостійної держави. Нині виділилося декілька напрямів дослідження: традиційна історична культурологічна школа, філософія культури, соціологія культури, психологія культури.
   Головне завдання історичної культурологічної школи полягало у тому, щоб дати конкретні знання про той чи інший тип культури. Вона намагалася не тільки пояснити, скільки виявити та описати факти, події й досягнення культури, виділяючи в ній найвизначніші пам´ятки, імена авторів і творців. До історичної культурології тісно примикала лінгвістична культурологія, яка вивчає культуру через призму мови й літератури.
   Загальною теорією української культури була філософія культури. її завдання полягало в осмисленні й поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси. Філософія культури досліджувала сутність культури, її відмінності від природи, співвідношення з цивілізацією й іншими явищами. Предметом її вивчення є структура, функції та роль культури в житті людини й суспільства. Філософія культури спрямована на виявлення провідних тенденцій в еволюції культури, на розкриття причин її кризових явищ.
   Соціологія культури досліджувала функціонування культури або в цілому, або наявні в ній субкулмури — масову та елітарну, міську та сільську, жіночу та молодіжну. Вона вивчала зрушення і зміни, що відбувалися в культурі, їхню динаміку, реакцію на ці зміни тих чи інших верств суспільства та суспільних інституцій.
   Психологія культури вивчала особистісне ставлення до культури, своєрідність духовного насичення людини в рамках певного культурного простору. На основі соціально-психологічних досліджень психологія культури виділяла культурно-історичні типи особистості, характерні до наявного соціуму.
   Нині, у нових умовах розвитку, українська культурологія долає жанровість у висвітленні національної культури, переглядається періодизація та співвідношення з європейською й світовою культурою. З´явилося чимало ґрунтовних праць з історії, філософії та соціології культури. Відомі українські культурологи Я. Ісаєвич, А. Макаров, В. Овсійчук, М. Попович, В. Смолій та ін. розглядають українську культуру із засадних принципів світової культурологічної думки. Останнім свідченням розвитку сучасної української культурології є видання академічного фундаментального видання «Історія української культури» у 5-ти томах. її авторський колектив відійшов від фрагментарності та зайвого фактологізму, уник захоплення художньо-стильовою специфікою мистецтва та надмірною теоретичністю. У цій роботі культура розглядається як духовно-культурний феномен, як система зовнішніх «предметних» та внутрішніх «суб´єктивних» цінностей.
   Українська культурологічна думка за кордоном. Зарубіжні представники української культурології, поділяючи концепцію професора М. С. Грушевського, не відійшли від хронологічного принципу у висвітленні української культури. Так, Д. Антонович та І. Крип´якевич, поділивши її на матеріальну та духовну, виступали проти замкнутості національної культури, визнаючи існування загальнолюдської світової культури. В той же час у XX ст., коли активізувалися рухи народів до національного самовизначення, здобула популярність лінгвістична теорія, авторами якої вважаються М. С. Грушевський та 1.1. Огієнко. Абсолютизуючи роль національної мови, вони вважали її єдиним провідним фактором збереження, утвердження й виживання національної спільноти, що є консолідуючою силою єднання нації не лише в самій країні, а й за рубежем. Так, І.І. Огієнко висунув ідею «рідномовної політики», в основу якої було покладено положення про державну мову провідної нації, про вільний розвиток культур національних меншин, про єдність материнської культури з культурою еміграції через сприяння розвитку соборної літературної мови і через широке застосування її урядовими й освітніми закладами, у тому числі й церквою. Релігійна концепція української культурології була представлена греко-католицьким митрополитом Андрієм Шептицьким (1861—1944); передбачала інкорпорацію української культури у західну через включення православних віруючих у греко-католицьку церкву, підпорядковану Ватикану.
   Разом з тим, читачі можуть зустріти в численній літературі, авторами якої є переважно представники творчої інтелігенції, спроби на емпіричному рівні вивести походження української нації та культури від утворення світу або довести належність до української нації більшості визначних діячів світу. Намагання вивести українців із первіснообщинного ладу вже призвело до появи так званої РУН-віри — Рідної української віри. Усі ці спроби не мають жодних наукових підстав і є лише продуктом художньо-творчого мислення.

Завдання:

1. Що таке культура? Які існують типи культури?

2. Як ви розумієте поняття «матеріальна і духовна культура»?

3. Що є предметом і об’єктом культурології?

4. Розкрийте основні структурні елементи культурології як науки.

5. Розкрийте поняття «типологія культури». Наведіть приклади типологій.

6. Що означають «оптимістичний» та «песимістичний» погляди на культуру?