Тема: Україна на завершальному етапі Другої світової війни. Основні визвольні операції.
1. Початок звільнення України від німецьких окупантів. Битва за Дніпро
Невдовзі після контрнаступу радянських військ під Сталінградом (листопад 1942 - лютий 1943 року) розпочалося визволення території України. Першим населеним пунктом, звільненим від окупантів, стало село Півнівка Ворошиловградської (нині Луганської) області. 18 грудня 1942 року сюди увійшли війська Південно-Західного фронту. Корінний перелом у німецько-радянській війні настав після битви на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 року), що забезпечило сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу Червоної армії. І хоча бої за Донбас тривали ще у січні-березні, його остаточне звільнення відбулося саме після Курської битви — 22 вересня 1943 року. Протягом серпня-вересня того ж року від німців також було очищено усю Лівобережну Україну. Радянські війська підійшли до Києва 700-кілометровою смугою від Лоєва до Запоріжжя.
Передбачаючи криваву сутичку не на життя, а на смерть, у серпні 1943 року гітлерівці розпочали будівництво «Східного валу» — лінії укріплень уздовж річок Дніпро та Молочна. Натомість Червона армія підготувала понад 20 плацдармів на західному березі Дніпра, тобто територій, на яких зосередили війська та бойову техніку для наступу на Київ і Правобережну Україну. Форсування Дніпра розпочали майже одночасно в кількох місцях: біля Києва — війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту, біля Черкас — війська 2- го Українського (колишнього Степового) фронту, біля Дніпропетровська (нині Дніпро) — війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту, в напрямку Кримського півострова — війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту.
Наступ на Київ розпочався з Букринського плацдарму, за 80 км південніше від Києва. Проте Вермахт тримав міцну оборону, зосередивши тут 10 дивізій. Тоді радянське командування потайки від німців, кілька дивізій повернули на лівий берег Дніпра, за 110 км на північ від Києва, а звідти знову перейшли на правий берег Дніпра на Лютізький плацдарм. 1 листопада 1943 року розпочався одночасний наступ з Букринського та Лютізького плацдармів, а 6 листопада 1943 року радянські війська увійшли до Києва. Під час форсування Дніпра та Київської наступальної операції загинуло 417 тисяч радянських воїнів, а з урахуванням чорносвитників — не менше 800 тисяч осіб. «Битва за Київ» стала однією з найкривавіших воєнних операцій Другої світової війни.
Чорносвитниками називали піхотні підрозділи Червоної армії, сформовані з місцевого населення окупованих територій відразу після їхнього звільнення. Такі піхотинці не мали ні належної амуніції, ні зброї. По суті, вони були «гарматним м’ясом» при наступі Червоної армії. Політруки і командири виправдовували цей злочин так: «Поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю провину окупації». Навіть німці так не ставилися до слов’ян, які воювали в підрозділах Третього Рейху і яких вони вважали нижчою расою. Отже, на зміну німецьким окупантам приходили радянські — ще жорстокіші.
2. Вигнання німецьких військ та їхніх союзників з території України
У той час як війська 1-го Українського фронту звільняли Київ, війська 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів форсували Дніпро на півдні. У ході тримісячних боїв гітлерівці залишили Запоріжжя та Дніпропетровськ (нині Дніпро), пониззя Дніпра. Переможна «битва за Дніпро» відкрила для Червоної армії шлях на Правобережну та Південну Україну. Із грудня 1943 року розпочався загальний наступ Червоної армії на Правобережній Україні 1400-кілометровою смугою від Полісся до Криму.
До середини січня 1944 року в результаті Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Житомирська, частково Київська, Вінницька і Рівненська області були майже повністю очищені від німецьких військ.
Перемога під Корсунь-Шевченківським у наступальній операції січня-лютого 1944 року увійшла в історію під назвою «Сталінград на Дніпрі», бо в оточенні опинилося 10 гітлерівських дивізій. Одночасно з Корсунь-Шевченківською проведено Рівненсько-Луцьку операцію.
26 березня 1944 року під час Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією біля Чернівців, а 8 квітня 1944 року війська 1- го Українського фронту — на кордон із Чехословаччиною. Успіх наступальних операцій на українській території значною мірою пов’язують із радянським воєначальником, генералом Василем Герасименком. Він перший і єдиний в історії народний комісар оборони УРСР/УССР. Оборонне відомство очолював упродовж березня 1944-листопада 1945 року.
Протягом квітня-травня 1944 року в результаті Кримської наступальної операції звільнено від окупантів Кримський півострів. Під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції (липень-серпень 1944 року) Червона армія зайняла західні області України й увійшла на територію Польщі. У серпні 1944 року лише за десять днів війська 2-го і 3-го Українських фронтів звільнили Ізмаїльську область України та Молдову в результаті Яссько-Кишинівської наступальної операції.
8 жовтня 1944 року від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР/УССР у довоєнних кордонах — село Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. Завершила звільнення України Карпатсько-Ужгородська наступальна операція, коли війська 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 року взяли під контроль Закарпатську Україну. Згідно з Указом Президента, з 2009 року 28 жовтня проголошено Днем визволення України від фашистських загарбників, коли в
... Читати далі »
Тема: Сталінський геноцид проти кримських татар (травень 1944р.).
Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.
Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.
Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.
Під час головної хвилі депортації (18–20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.
У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.
Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.
Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945–1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.
Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.
Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.
Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.
Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.
Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.
Після відступу Червоної армії опір окупантам на території України здійснювали партизани та підпільники. Серед них були, зокрема, ті, котрі підтримували радянську владу і прагнули її відновити. Вони воювали проти гітлерівців. Водночас націоналістично налаштовані підпільники мріяли про побудову незалежної Української Держави. Початково вони боролися проти радянської влади, а з нацистами пробували співпрацювати. До прикладу, навесні 1941 року у складі Вермахту було створено українські національні батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» чисельністю по 500-600 вояків кожний. А услід за німецькими військами рухалися «похідні групи», організовані мельниківцями і бандерівцями, які агітували населення за самостійність України та сприяли входженню українців до органів місцевої влади та в поліцію. До прикладу, член ОУН (м) Володимир Багазій був бургомістром Київської міської управи у жовтні 1941 - лютому 1942 років. За саботаж розпоряджень окупаційної військової адміністрації та призначення в управу національно свідомих кадрів його розстріляли в Бабиному Яру. Завдяки «похідним групам» оунівські осередки було відкрито навіть на Донбасі та в Криму.
Важливою подією українського національно-визвольного руху стало скликання 30 червня 1941 року у Львові з ініціативи ОУН (б) Українських національних зборів. Було створено уряд — Українське державне управління. Очолив його Ярослав Отецько, який того ж дня оприлюднив Акт відновлення Української Держави. Нацисти засудили таку надмірну активність бандерівців і невдовзі розпустили уряд. Вони заарештували понад 300 членів ОУН (б), частину з яких розстріляли. Степана Бандеру і Ярослава Отецька заслали до концтабору Заксенгаузен. Популяризація Акта відновлення Української держави, вимога звільнити Степана Бандеру і Ярослава Стецька, а також відмова присягати Адольфу Гітлеру були основними причинами розпуску українських легіонів у складі Вермахту та ліквідації «похідних груп».
Натомість ОУН (м) у жовтні 1941 року в Києві утворила Українську Національну Раду, члени якої позиціонували себе як національний політично-громадський центр. До Ради входило понад 130 делегатів. Її скликання привітали Андрей Шептицький і Августин Волошин. Президію УНРади очолив професор Микола Величківський. Своїми головними цілями Рада визначила виховання молоді як свідомих громадян, розвиток національної культури й освіти, відбудову економіки та відновлення церковно-релігійного життя. Активісти видавали журнал «Українське слово», організували Спілку українських письменників, налагодили зв’язки між українськими землями, що належали до рейхскомісаріату «Україна». Та вже у лютому 1942 року групу українських націоналістів розстріляли в Бабиному Яру. Серед них - Олену Телігу, Ореста Чемеринського, Івана Ірлявського, Костянтина Гупала, Василя Кобрина, Ганну та Івана Рогачів. Відтоді ОУН перестала розглядати Німеччину як союзника і почала підготовку до боротьби проти окупантів.
1. Які українські батальйони діяли у складі Вермахту? Чому утворювалися «похідні групи»?
2. Коли і хто проголосив Акт відновлення Української Держави?
3. Коли виникла Українська Національна Рада? Які цілі вона визначила головними?
Мовою джерела.Хорунжий «Роланда» Теодор Корчак про реакцію українського населення на легіонерів «Роланда»:
«Хотілося цілувати ту нашу землю, хотілося кричати до всіх рідних: «Ми вже йдемо до вас визволяти від большевицьких банд!» Скоро пережили ми, однак, приголомшення через прийняття нас населенням... Не можу збагнути, чому те, що вчора видавалося таким простим і ясним, сталося таким спершу загадковим — та перша зустріч з українцями в Україні. Замість відкритих рамен ... нас зустріли байдуже, холодно, мовчанкою, а то й міряли нас ворожими поглядами.»
1. Поміркуйте. Чому українці зустрічали легіонерів вороже?
2. Тарас Бульба (Боровець). Роман Шухевич. Українська головна визвольна рада
У червні 1941 року у селі Немовичі на Рівненщині за підтримки керівництва Державного центру УНР в еміграції виникла Поліська Січ. Її отаманом став Тарас Бульба (справжнє прізвище Боровець). Ворогами української державності отаман проголосив відступаючі частини Червоної армії, радянське підпілля і партизанські групи. Натомість певний час вів перемовини з нацистами. Його навіть призначили комендантом поліції Сарненського району. Проте в листопаді 1941 року після відмови розстрілювати євреїв січовики, чисельність яких становила 3-4 тисячі осіб, перейшли у підпілля й називалися Українською повстанською армією (УПА). Повстанці контролювали частину Полісся, а в районі штабу Січі — міста Олевська — проголосили Олевську Республіку. В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано поліцію, перейменовано вулиці. У липні 1943 року Тарас Бульба через ідеологічні розходження зі Степаном Бандерою перейменував свою армію на УНРА — Українську народну революційну армію, яка проіснувала до 1948 року.
Зважаючи на популярність військових підрозділів УПА на Волині й Поліссі, бандерівці в жовтні 1942 року свої збройні формування назвали також Українською повстанською армією. Ця армія діяла переважно на Волині та в Галичині. У 1943 році її очолив Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка). Лише за два роки існування до лав УПА вступило 30-40 тисяч вояків. Діячі УПА вважали ворогами українців комуністів, нацистів, поляків. Причиною загострення польсько-українських відносин стали масові вбивства українців, здійснені Армією Крайовою. Це була підпільна польська армія, керівництво якої прагнуло відновити кордони довоєнної Польщі. Її жертвами стали мешканці Холмщини, Підляшшя, Галичини й Волині. Кривава польсько-українська боротьба, унаслідок якої гинули не лише солдати, а й мирні жителі, тривала до 1947 року.
Коли частина України була звільнена від німецької окупації, серед українських націоналістів, передовсім членів ОУН (б) та УПА, виникла ідея «у вирі сучасної тоталітарної війни оборонити український народ та ... повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу». Задля цього 11-15 липня 1944 року скликано Установчі збори Української головної визвольної ради (УГВР) — нового органу політичного керівництва українським визвольним рухом. У зборах взяли участь 20 осіб як із Західної України, так і з Наддніпрянщини, головував Ростислав Волошин. Делегати визначили демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України та проголосили універсал УГВР до українського народу. Було обрано президента — Кирила Осьмака. Виконавчим органом влади проголошено Генеральний секретаріат на чолі з Романом Шухевичем. Раду підтримувала УГКЦ. Збройну боротьбу УГВР провадила через УПА, а пропагандистську роботу здійснювала через ОУН (б).
1. Як пов'язані Поліська Січ, УПА та УНРА?
2. Коли й де виникла УПА, створення якої ініціював Степан Бандера?
1. Поділ українських земель Німеччиною та її союзниками. «Новий порядок».
Упродовж року від початку німецько-радянської війни всю територію України окупували німецькі війська. Щоб управляти цими землями, їх було поділено на декілька зон. Дистрикт «Галичина», а це Львівська, Станіславська й Тернопільська області, належав до Генерал-губернаторства для окупованих польських земель з центром у Кракові. Ці території були частиною Третього Рейху. До складу Румунії було передано Чернівецьку та Ізмаїльську області, а в межиріччі Південного Бугу та Дністра, від Чорного моря до міста Могилів включно, — створено підконтрольне Румунії губернаторство «Трансністрія». Частина Сумщини та Чернігівщини, Харківщина і Донбас становили прифронтову зону та перебували під безпосереднім управлінням німецької військової адміністрації. Більшість українських територій увійшли до рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Очолював рейхскомісаріат Еріх Кох.
На усіх загарбаних територіях нацисти встановлювали «новий порядок» — окупаційний режим, що передбачав масове знищення людей, економічне пограбування та експлуатацію людських і матеріальних ресурсів. Для управління окупованими територіями гітлерівці створили спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій, яке очолював Альфред Розенберг. Визначальною рисою «нового порядку» був всеосяжний терор. Для його втілення окупанти поширили на українські землі дію каральних органів — державна таємна поліція (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) та озброєні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (СС).
Втілення намірів Адольфа Гітлера щодо українських земель як «життєвого простору» для німців — план «Ост» — розпочалося влітку 1942 року, коли на Вінниччину переселили понад 10 тисяч німців, а українців примусово звідси вивезли. Зважаючи на значний економічний потенціал України, окупаційна влада намагалася використати його сповна. Зокрема, було відновлено діяльність окремих підприємств і шахт та створено систему заготівельних компаній для викачування сільськогосподарської продукції. Оголошено трудову повинність, до роботи залучали осіб віком від 14 до 65 років, які працювали по 12-14 годин на добу за мізерну платню чи продовольчий пайок. Щоб викачати з України якомога більше зерна, м’яса, олії, цукру, картоплі та іншого продовольства, німці залишили колгоспи і радгоспи, тільки називали їх по-іншому: громадські збори, загальні двори, державні маєтки. Праця на них мало відрізнялася від рабської. Водночас з українських музеїв, бібліотек, архівів, картинних галерей до Німеччини вивозили культурні цінності.
1. На які частини було поділено окуповану територію України?
2. Що таке «новий порядок» ?
3. Яким чином нацисти реалізовували план «Ост»?
Мовою джерела.Рейхскомісар Еріх Кох про «новий порядок» в Україні:
«...немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає в Німеччині. Це завдання повинно бути виконано, незважаючи на втрати».
1. Яким чином вислів «мета виправдовує засоби» стосується міркувань Еріха Коха?
2. Як пов'язані процитований текст та ілюстрація праворуч від нього?
2. Окуповані та окупанти
Під час Другої світової війни частина населення співпрацювала з окупаційною владою та ворожою армією. Але мотиви співпраці були різними. З одного боку — спроба пристосуватися до нових умов та зробити кар’єру, боягузтво, патологічна схильність до садизму та антисемітизм (ненависть до євреїв). З іншого боку — спосіб порятунку життя близьких людей, бажання помститися радянській владі за всі заподіяні кривди; прагнення відродити Українську державу.
На окупованих територіях з представників місцевого населення, котрі виявили бажання співпрацювати з окупантами, призначали адміністрацію: бургомістрів у містах, голів у районах, старост у селах, допоміжну поліцію. Поліцейські батальйони використовували для боротьби з партизанами, при облавах населення для вивезення його до Німеччини. Також поліцаї охороняли залізниці, дороги, підприємства. Дозволено видання українськомовних газет. Такі заходи здійснювали, щоб підігріти антирадянські настрої. Воєнні втрати змусили німців переглянути своє ставлення до національних формувань у складі Вермахту.
Напередодні німецько-радянської війни за участю українців були створені батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Згодом діяли похідні групи ОУН, найчисельнішим був Буковинський курінь. У 1943 році сформувалася добровольча дивізія СС «Галичина» — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини. До цих військових формувань вступали люди, які сподівалися утворити зародок українського національного війська.
Зважаючи на масову мобілізацію німців до лав Вермахту, у Німеччині зростала потреба у робочій силі. Тому на українських землях розгорнули кампанію з набору робітників до Третього Рейху. Якщо спочатку, в результаті рекламної та пропагандистської роботи, набір здійснювали за бажанням, то згодом забирали примусово. Усього за період окупації з України було вивезено понад 2 мільйони чоловіків та жінок працездатного віку. Людей, вивезених під час війни зі східних окупованих територій на примусові роботи до Німеччини, гітлерівці називали остарбайтерами (дослівно «східні робітники»). Чимало з них померли, не витримавши важких умов праці.
1. Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1939-1941 роках
2. Бойові дії в 1941-1942 роках. Відступ Червоної армії
3. Мобілізаційні заходи. Злочини комуністичного тоталітарного режиму
1. Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1939-1941 роках
Ситуація в Україні напередодні радянсько-німецької війни була неоднозначною. Після геноциду і терору 1930-х років у республіці практично зникла опозиція сталінському режиму. Нове керівництво УРСР/УССР, очолюване Микитою Хрущовим, стало слухняним виконавцем волі московського центру. Утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою, жорстка централізація були визначальними перешкодами на її розвитку, хоча Україна мала потужний природно-ресурсний потенціал, сформовану транспортну інфраструктуру та промислову базу. Упродовж 1930-х років проблеми в економічній сфері лише накопичувалися. Низькою залишалася продуктивність праці та якість продукції на підприємствах, адже під час репресій безпідставно звинуватили у саботажі та знищили багато кваліфікованих кадрів. До скорочення чисельності робітників призвело збільшення призову до армії. Щоб стимулювати зростання виробництва, влада вкотре вдалася до проведення соціалістичного змагання, а також запровадила звання Героя Соціалістичної Праці та медалі «За трудову відзнаку», «За трудову доблесть». Хоча тривалість робочого дня залишалася вісім годин, тривалість робочого тижня збільшувалася до 7 днів. Робітники й службовці, які запізнювалися на робоче місце або самочинно залишали його, підлягали жорстокому покаранню: їх відправляли до виправно-трудових таборів. Селяни, залучені до колгоспів, не були зацікавлені в результатах своєї праці.
Від 1939 до 1941 року розвиток української промисловості був спрямований для задоволення військових потреб, тобто посилилася мілітаризація економіки. Видатки з державного бюджету на цю сферу за два роки зросли удвічі. Значною мірою це було зумовлено окупацією Радянським/Совєтським Союзом прибалтійських країн та війною проти Фінляндії. Напередодні німецько-радянської війни промислове виробництво України збільшилось усемеро порівняно з 1913 роком. На заводах виготовляли військове спорядження, зброю, військові кораблі. На військову сферу працювали українські науковці: запустили виробництво танків «Т-34», які не мали аналогів у світі; розробили установки реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) «Катюша»; відкрили новий спосіб швидкісного автоматичного зварювання металів.
Значну увагу приділяли підготовці військових кадрів. На території УРСР діяли військові школи та училища. Проте зважаючи на «зачищення» офіцерського складу в 1930-х роках, керівний склад армії поповнили людьми, котрі не мали вищої військової освіти, але були віддані сталінському режимові. Проводили навчання з цивільної оборони, яке здійснювали професійні спілки, комсомольські та інші організації. Серед трудових колективів навіть організовували змагання за кращу організацію оборонно-масової роботи. Населення поступово звикало до ідеї невідворотності війни. Щоправда, згідно з пропагандою, війну мали вести на території противника.
1. Як радянська влада розв'язувала проблеми промисловості?
2. Наведіть два-три приклади мілітаризації економіки УРСР.
3. Які заходи з підготовки до війни здійснювали в соціальній сфері?
2. Бойові дії в 1941-1942 роках. Відступ Червоної армії
Поки СРСР у 1940 році роззброював і демонтовував укріплення на старому державному кордоні та розбудовував новий, Третій Рейх (нацистська Німеччина) розробляв план «Барбаросса»: Адольф Гітлер сподівався швидко перемогти у війні, напавши на СРСР/СССР зненацька. Німецький план блискавичної війни (бліцкригу) передбачав встановлення контролю над Україною за кілька тижнів, над СРСР — за кілька місяців. Для його реалізації було сформовано три німецькі армії. Група армій «Північ» через Прибалтику мала вийти до Ленінграда, «Центр» — через Білорусь до Москви, «Південь» мала окупувати Україну. Підготовка до вторгнення розпочалася з лютого 1941 року, коли Німеччина зосередила війська поблизу радянського кордону. І хоча розвідка неодноразово попереджала Йосипа Сталіна про велику ймовірність нападу Німеччини на СРСР/СССР, той не довіряв розвідникам, називаючи їх дезінформаторами. І лише за годину до німецького нападу було дане розпорядження привести усі військові частини у бойову готовність та укріпити оборону на державному кордоні. Але було вже занадто пізно.
Рано вранці 22 червня 1941 року німецька авіація раптовим здійснила наліт і бомбардування стратегічних аеропортів та міст СРСР/СССР. Так розпочалася німецько-радянська війна, яка двічі прокотилася по українських землях. На території України діяли група німецьких армій «Південь» і радянські війська Південно-Західного й Південного фронтів, а також моряки Чорноморського флоту, Дунайської та Пінської флотилій. Німеччина суттєво поступалася СРСР/СССР чисельністю бойової техніки, проте мала кількісну перевагу в солдатах. Німецькі війська (Вермахт) майже без перешкод здобували один населений пункт за іншим. Однією з найбільших танкових битв війни стала битва в районі Луцьк—Рівне—Дубно—Броди, що тривала з 23 до 29 червня 1941 року. Червона армія втратила багато одиниць бойової техніки і зброї, чимало військових потрапили в німецький полон.
За таких умов збройні підрозділи змушені були відступати вглиб території. На початку липня німецьке командування спрямувало війська на Київ. Оборона столиці тривала від 7 липня до 19 вересня 1941 року. Підходи до міста захищало три лінії оборони, було викопано протитанкові рови протяжністю 55 кілометрів. Проти ворога піднялося народне ополчення, підтягнулися й винищувальні батальйони. Втрати серед німецьких військ становили близько 100 тисяч солдатів, втрати радянської сторони були в 6,5 разів більшими. При обороні Києва загинув командувач Південно-Західного фронту Михайло Кирпонос.
Майже через місяць — 25 жовтня — німці вступили до Харкова. Подібною була ситуація й на Південному фронті. Від 5 серпня до 16 жовтня 1941 року йшли бої за Одесу. Найдовше вистояв Севастополь, героїчна оборона якого тривала від 30 жовтня 1941 року до 4 липня 1942 року. І хоча німцям вдалося захопити ці міста, проте план блискавичної війни, на реалізацію якого так розраховував Адольф Гітлер, про
... Читати далі »
Тема: Утвердження тоталітарного режиму (1928-1939 рр.). Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки.
Згідно з марксистсько-ленінською теорією, індустріалізація була ключовою в комуністичному (соціалістичному) будівництві. Індустріалізація мала забезпечити відносну економічну незалежність соціалістичної держави від капіталістичного оточення, створення потужної армії та військового потенціалу. А також, як підкреслював В. Ленін, «велика машинна промисловість здатна організувати і землеробство», тим самим змінюючи соціальний склад населення на користь робітництва. Отже, індустріалізація в СРСР була за своїм змістом імпортозамінною і мала забезпечити наздоганяючий розвиток. Пріоритет надавався розвитку важкої промисловості.
У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з’їзд, у 1927 р. Визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання непу і скасування товарно-грошових відносин.
Реалізація планів п’ятирічки почалася 1 жовтня 1928 р. Перший рік був сповнений трудового ентузіазму населення, що сподівалося на краще майбутнє, яке їм обіцяли. Щоб стимулювати продуктивність праці, було запроваджено соціалістичне змагання між підприємствами, партія закликала до трудової свідомості, виробничої дисципліни та раціоналізаторства.
Відносно успішне виконання планів першого року п’ятирічки дало підстави Й. Сталіну неодноразово змінювати план п’ятирічки в бік збільшення. Темпи зростання мали становити вже 37,7 % на рік замість 16,5 %, як передбачав початковий план.
На основі показників першого п’ятирічного плану на 1928—1932 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвиткуУкраїни. Для України встановлювали напружені темпи зростанняважкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії.
Фактично закріплювалася структура господарства, яка існувала на початку XX ст., розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.
На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. Виникало враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання здійснити великий стрибок у соціалізм. Проте така надіндустріалізація не підкріплювалася реальними можливостями. Внаслідок цього на новобудови не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, обладнання. Щоб створити враження успіху, із 1,5 тис. підприємств, які передбачалося збудувати (в Україні зводили 400), було виділено 50—60 найбільших, які забезпечувалися всім необхідним. Серед них, у свою чергу, було виділено 14 найважливіших, що зосереджували на собі увагу всієї країни. В Україні мали бути збудовані «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпроалюмінійбуд, ДніпроГЕС, Краммашбуд, Харківський тракторний завод тощо.
Виконання цих планів потребувало величезних людських і матеріальних ресурсів. У 1931 р. радянські закупки становили 30 % світового експорту машин та обладнання, у 1932 р. — майже 50 %.
Крім того, до СРСР запрошували на роботу іноземних інженерів та кваліфікованих робітників із високою оплатою. Особливо багато їх приїхало зі США та Німеччини (ці країни найбільше потерпали від «великої депресії»). За короткий час вдалося ліквідувати безробіття. У 1930 р. була закрита остання біржа праці. Проводили трудові мобілізації в селах.
Для покриття матеріальних витрат першої п’ятирічки в першу чергу використовувалися внутрішні, а не зовнішні ресурси:
- доходи державного сектору економіки;
- «ножиці цін» між промисловою та сільськогосподарською продукцією (розрив між цінами товарів, що купуються, і цінами, за якими товари відпускаються);
- доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини й сільськогосподарської продукції за кордон (у роки Голодомору 1932—1933 рр., коли гинули мільйони селян, СРСР вивозив зерно за кордон);
- повна націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу);
- скасування конвертації червонців, інфляція (у 1926/1927 рр. у грошовому обігу було 1,3—1,4 млрд карбованців; у 1933 р. – 8,4 млрд карбованців; 1937 р. — 11,2 млрд карбованців);
- трудовий ентузіазм, соціалістичне змагання; збільшення норм виробітку за умови збереження тих самих зарплат, подовження робочого дня за офіційно проголошеного 8-годинного;
- розкуркулення та колективізація села, які призвели до пограбування селянства державою;
- зниження життєвого рівня населення. У 1928—1929 рр. Стався ще один голод, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і предметів першої необхідності;... Читати далі »
Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.
Українські землі, щоувійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці —16%населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125,7 тис. кв. км. земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн. осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Проте у 1919—1923 рр. вважалося, що з погляду міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. На Паризькій мирній конференції ( 28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов’язана поважати права українського населення. З огляду на етнічний склад (64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% —представники інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування».
Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі активно застосовувались репресії, внаслідок яких протягом 1919—1922 рр. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в’язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.
Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. Вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Пілсудського у 1921 р., на С. Грибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.).
Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.
Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського електорату на виборах. Водночас штучно роз’єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині —між ними залишався так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською росією. Це мало на меті не допустити консолідації українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деукраїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на «троянського коня» для українців наддніпрянської України.
В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю «відокремленням» від неї лемків та ін.
На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. У Парижі Рада послів великих держав —Великобританії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною.
Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи —«осадники» (200 тис.), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему. Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (коронні польські землі) і Польщу «Б» (східні креси—Західна Україна та Західна Білорусь). Польща «А» мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.
У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «українець» і «український», замість них нав’язувались назви «русин», «руський». Вживання української мови було заборонено в усіх державних установах. З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського «прометеїзму», яка означала, що історична місія Польщі —допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об’єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.
У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. В Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв’язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.
Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн.) жила в Галичині —Колишній частині Австро-Угорщини. Галичани Були переважно греко-католиками. Друга (2 млн.) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші —колишній частині Російської імперії. До 80%
українських селян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль у громадсько- політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1% українського населення.
В середині 20-х років утворились націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп зібралися 29 січня 1929 р. на з’їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію — Організацію УкраїнськихНаціоналістів (ОУН).
З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.
Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.
У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту - представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб.
Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не переважувала у ньому 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки на 14% - з українців.
На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті, і мали декларативний характер і відкрито ігнорувалися членами КП(б)У. І не випадково. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, де переважали росіяни (61,1%). Українців нараховувалося 29,8%, євреїв - 14%.
Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації, український різновид українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державній партії були інші завдання: укоренитися в національних республік. Звідси й назва політичного курсу - коренізація.
Цей тактичний маневр партії мав розв’язати кілька завдань:
• український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло;
• радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, яке їх часто сприймало як окупантів і ворогів;
• новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів в Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв. буржуазними демократіями.
Результати коренізації (українізації) 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35% до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.
З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. На початку 1924 р. кількість членів КП(б)У майже не змінилася (39884 чол.), але відсоткове співвідношення національностей було вже іншим: 47,1% росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.
Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925-1934 рр. - генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці – німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву – поляк С. Косіор.
Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн. осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн., євреїв - 1,4 млн., поляків - 392 тис., німців - 375 тис., греків - 105 тис., болгар - 101 тис., білорусів - 28 тис., чехів - 12 тис., вірмен - 9 тис., татар - 10 тис., а загалом - 5 млн. 107 тис. представників різних національностей.
З урахуванням інтересів національних меншин і місцями їх компактного проживання створилися національні райони і сільради. У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська автономна республіка.
На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379 російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46 болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67 селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських, єврейських і 1 польський).
Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин. Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл (у т. ч. і російських), що охоплювало понад 400 тис. різних національностей.
Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося. Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті політичної ситуації. Остаточне згортання політики коренізації відбулося з призначенням на посаду першого секретаря ЦККП(б)У М. Хрущова у 1938 р.
На початку ХХ ст. українські землі, що входили до складу російської імперії, поділялися на три генерал-губернаторства, які, своєю чергою, ділились на губернії: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київське (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросійське (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). В адміністративному відношенні кожна губернія складалася з 10–12 повітів – з волостей – сіл. Керівництво губерніями здійснювали губернатори, призначені царем із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, на чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.
Початок ХХ ст. позначився у промисловості на українських землях одночасно двома процесами: завершенням промислового перевороту та економічною кризою 1900–1903 рр. Вона супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням, зміцненням і об’єднанням великих, значно посилилася концентрація виробництва. Цей прогрес зумовив утворення монополій у промисловості.
Першою монополією, що виникла в Наддніпрянській Україні ще 1887 р,. був синдикат цукрової промисловості, що об’єднав 203 цукрових заводів, які належали родинам Бобринських, Браницьких, Бродських, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Ярошинських, та посідав друге місце за виробництвом продукції у світі після Німеччини. У 1902 р. сформувались одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Одночасно з концентрацією промисловості відбувався приплив іноземного капіталу, банківський капітал зливався з промисловістю. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону. Царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших.
У сільському господарстві уряд намагався зупинити процесс обезземелення селян через стимулювання общинного землеволодіння. Община (зазвичай – селянська громада одного села), була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі її члени Були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Така система зрівнювала становище общинників, запобігала розоренню найбідніших. Разом із тим община обмежувала господарську ініціативу селян. У 1906 р. царський уряд розпочав т.зв. столипінськуаграрну реформу (назва від ініціатора її проведення П. Столипіна).
Реформа передбачала: ліквідацію общинного землеволодіння, передання селянських наділів у приватну власність (відруб).
Загострення соціальних суперечностей посилювало соціальну напруженість у суспільстві, активізувало суспільно-політичний рух. У січні 1900 р. у Харкові сформовано першу нелегальну українську політичну партію – Революційну українську Партію (РУП;Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, П. Андрієвський), програмним документом якої стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». У 1900 р. створена Українська соціалістична партія(УСП; Б. Ярошевський та М. Меленевський). У 1902 р. Виникла Українська народна партія (УНП; М. Міхновський О. Макаренко), що представляла націоналістичний напрямок і виступала з позицій державної самостійності України.
Ліберально-демократична течія українського політикуму була представлена Українською демократичною партією (УДП;О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко), створеною у 1904 р. Радикальні члени УДП утворили у 1905 р. Українську радикальнупартію (УРП; Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський).
УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні.
У 1904 р. була створена Українська соціал-демократичнаспілка («Спілка»). Партія в основному базувалася на марксистськихідеях. У грудні 1905 р. частина учасників РУП на чолі з М. Поршем,В. Винниченком і С. Петлюрою створили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП; А. Лотоцький, Є. Чикаленко, Б. Грінченко), що відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі росії.
У 1908 р. у Києві з ініціативи членів УДРП для координації діяльності українського національного руху засновано Товариствоукраїнських поступовців (ТУП; М. Грушевський, С. Єфремов,Є. Чикаленко, С. Петлюра, В. Винниченко, А. Ніковський).
Основними напрямами діяльності ТУП були: культурницька робота, виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, поширення кооперативного руху.
Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.
На початку XX ст. у західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії істотних змін у соціально-економічному та політичному становищі не відбулося. Становище промисловості та сільського господарства: завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості й визначилися напрями її подальшого розвитку, збереглося майже повне переважання дрібної промисловості; завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. Друге місце після нафтодобувної посідала деревообробна промисловість. Успішно почали розвиватися швейна, взуттєва і килимарська галузі виробництва. Загалом промисловість мала однобокий, переважно сировинний характер розвитку.
Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції у Львові, але основна частина робітників працювала не на фабриках, а ремісниками. Отже, промисловість зробила деякий крок уперед, однак орієнтація на добування та первинну обробку сировини, залежність від іноземного капіталу перетворили західноукраїнські землі на ринок збуту.
Поглибилася соціальна диференціація селянства. Заможним польським, румунським й угорським землевласникам належало близько 50 % усієї землі, а економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким, що посилювало еміграцію. Примітивне селянське господарство переживало кризу, особливо повільні темпи розвитку. Селяни гостро відчували не тільки соціальний, а й національний гніт.
Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.
