П`ятниця, 24 Тра 2024, 21:34
Сайт викладача гуманітарних дисциплін
 Любченка Андрія Андрійовича
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Історія української державності та культури [17]
Захист України [43]
Культурологія [20]
Історія України [10]
Теми рефератів з Культурології [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

1 2 »

Культура України доби Української революції 1917 – 1921 рр.

Українська революція 1917 р. відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти сталa Центральна Рада — представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкривалися виключно на громадські та народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який скоординував роботу громадських організацій.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р.

Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов’язковими по всіх середніх школах. Для національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які Були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з’їзд вважав за потрібне з нового навчального року організувати ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала в приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій. Більшість цих гімназій (25) були відкриті по селах.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами: 1) українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; 2) заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського Народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико- філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах — 570, на факультетах — 800, а саме: на історико-філологічному — 420, фізико- математичному — 140, юридичному — 240. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, в першу чергу, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними — студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтва — перша вища художня школа в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні — вільними слухачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти в сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в культурному житті України того часу став початок роботи другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. У Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій «Просвіті», запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко- правничий. Деякі кошти на утримання дала «Просвіта», крім того, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, які були закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана Петра Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях. Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони складали більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів.

Намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. В 1918 р. Їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України та ... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 48 | Додав: lybchenko85 | Дата: 20 Лют 2024 | Коментарі (0)

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами і розбийте джерела на первинні й вторинні.

2. Проаналізуйте джерела за змістом і визначте, які основні ознаки ідей автономії чи самостійності подано в програмах політичних партій.

а) Якою вбачали ідею автономії політичні партії російської та Австро-Угорської імперій?

б) Якою вбачали ідею самостійності політичні партії російської та Австро-Угорської імперій?

в) Чи згодні ви з коментарями істориків?

3. Підготуйте повідомлення «Спільне й відмінне в програмах українських політичних партій російської та Австро-Угорської імперії щодо майбутнього України».

Микола Міхновський «Самостійна Україна»

«Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас Берестечки і Полтава.

...мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

«<...> 2. Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах в межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право, рівне з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.

.6. Українська Народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні скасувати загальнодержавний парламент, але ся конституція не може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам.

7. Українська Народна Рада має право рішати всі ті справи, які не належать до державного парламенту. Вона, яко хазяїн краю, порядкує всіми землями й водами Української території.»

Із програми Української соціал-демократичної робітничої партії (грудень 1905 р.)

«...Українська с.-д. партія перш за все і головним чином вимагає:

1) демократичної республіки, у якій найвища державна влада у всіх міжнародних і тих внутрішніх ділах, що стосуються всієї російської держави, належить виключно одному виборному законодавчому зібранню народних представників;

2) автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України. <...>

7) Резолюція про автономію України

.потрібно передати всі питання, у яких виявляються національні пригноблення, до рук зібрання представників національно-територіальної одиниці, другий черговий з’їзд У.С.-Д.Р.П. для розвитку класової боротьби і продуктивних сил України приймає в свою програму домагання автономії України із законодавчим сеймом в ділах того населення, що живе на території України».

Примітка. Україну з’їзд визнає тільки в етнографічних межах.

В. Дорошенко. Значіння «України»

в історії розвитку української національної свідомості (Збережена стилістика 1920-х років)

«.Політична програма націонал-демократичної партії змагала до того, щоби «в австрійській державі, територія заселена українцями творила одну відрубну й одноцілу провінцію, з якнайширшою автономією в законодавстві й адміністрації». Вона змагала «до поділу Галичини на дві частини, причому з української частини Галичини й Буковини мала б бути створена спільна провінція з окремою краєвою адміністрацією і окремим, національним сеймом.

У відношенні до зазбручанських українців з’їзд ухвалив: «Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей.»

«Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну, культурну державу».

«.ми змагаємо до того, щоби цілий український народ виборов собі національну волю та політичну самостійність; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка».

«Українська молодіж усіх австрійських вищих шкіл, зібрана на вічу у Львові дня 14-го липня 1900 р., зваживши, що тільки самостійна національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і на будуче, зваживши, що брак державної самостійності в українського народу відбивається тяжко на його економічнім і культурнім стані та спиняє всякий його розвій, а в кінці, зваживши, що тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою, признає і заявляє, що здвигнення самостійної української держави в етнографічних границях є непремінним і доконечним.

... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 123 | Додав: lybchenko85 | Дата: 24 Січ 2024 | Коментарі (0)

     Українська революція (також Перші визвольні змагання) — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 рр.

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го.

     Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна».

                                                               Етапи революції 1917–1921 років:

     березень 1917р.– квітень 1918р. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;

     29 квітня – 14 грудня 1918р. Правління гетьмана Павла Скоропадського;

    грудень 1918р. – листопад 1921р. Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

         Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.

Михайло Грушевський (1866-1934)

          У період 1917—1921 рр. Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська Держава, ЗУНР, Кубанська НР, а також Кримська НР). Українські етнічні території були розділені між Українською СРР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехо-Cловацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.

         Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

                                                               Причини і передумови революції

          1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

       2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і проблеми соціального захисту робітників.

          3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу в боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції в Російській імперії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України.

... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 40 | Додав: lybchenko85 | Дата: 21 Січ 2024 | Коментарі (0)

Руїна - період після смерті Богдана Хмельницького з 1657 до 1687 року, що відзначився розпадом державності Гетьманщини, міжусобицями, поділом території і іноземними втручаннями.
          На козацькій раді наступником Богдана Хмельницького було обрано його сина Юрія. Але до повноліття молодого гетьмана регентом оголосили Івана Виговського, генерального писаря Війська Запорозького та православного шляхтича.

Іван Виговський гетьманував з 1657 до 1659 року. Його стратегія полягала у досягненні миру з Річчю Посполитою і Кримським ханством. Йому протистояли ветерани реєстрового та низового запорозького козацтва, які кров'ю та шаблею вибороли свій статус. Це угрупування знайшло зовнішню підтримку у Москві.
          Виговського звинуватили у зраді за спробу встановити відносини з поляками та кримчаками. Розпочалося повстання. Щоб впоратися з бунтом, гетьман проголосив союз з Кримським ханством. Вірні Виговському полки та татари розбили повстанців.

           Виговський вважав, що опір всередині країни зламано, і тому перейшов до втілення власної зовнішньополітичної ідеї. У вересні 1658 року було підписано Гадяцький договір з Річчю Посполитою. За його умовами:

  • Річ Посполита була союзом Польщі, ВКЛ і Великого князівства Руського;
  • Руське князівство складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства;
  • уніатів і православних урівняли в правах;
  • 30 тис. реєстру + 10 тис. найманого війська

          Проте угоду так і не було втілено в життя. Її не сприйняли ні в польському сеймі, ані серед козацтва. Обидві сторони вважали угоду неприпустимою поступкою.

         Але найбільш негативною стала реакція Московського царства, яке оголосило Гетьманщині війну. 70-тисячне московське військо під проводом князя Трубецкого зустрілося з військами гетьмана Виговського під Конотопом у червні 1659 року. Гетьман святкував перемогу з величезною перевагою.
          Проте Виговський виграв битву, але не війну. Проти політики гетьмана продовжили виступати запорожці, які самовільно напали на союзників гетьмана татар. Коли ж до бунтівників приєдналася ще й частина полковників на чолі з Якимом Сомком, Виговський зрікся булави і виїхав у Річ Посполиту.

         У вересні 1659 року гетьманом нарешті став Юрій Хмельницький. Його правління почалося з того, що до резиденції гетьмана привезли "послання" від московських урядовців: нещадно пошматоване тіло Данила Виговського, брата гетьмана Івана. Такий привітним дарунком московські урядовці схилили молодого очільника козацької держави до підписання не надто вигідних Переяславських статей, які суттєво обмежили автономію Гетьманщини.
          Козаки вимушені були брати участь в поході на Польщу разом з московськими військами
          Юрій Хмельницький перейшов на бік поляків, чим змусив капітулювати московські війська, а також підписав Слободищенський трактат.
         Умови трактату повторювали скорочений варіант Гадяцької угоди, окрім принципово важливого пункту про визнання Великого князівства Руського. Козаки отримували автономію у складі Речі Посполитої і були зобов'язувалися воювати проти Москви.

          Значна частина козаків не підтримала угоди з поляками. Тепер всередині одного угрупування виник розкол на тих, хто орієнтувався на Польщу, і тих хто продовжував орієнтуватися на Москву. На жаль для Гетьманщини, прихильники обох партій ще й розміщувалися компактно територіально. Таким чином, вперше відбувся сумнозвісний поділ по Дніпру. Промосковське угрупування очолив Яким Сомко.
          У 1662 році Юрій Хмельницький разом з поляками та татарами здійснив похід проти Сомка на Лівобережжя. Але похід не вдався. Юрій не зміг більше витримати тяготи гетьманської булави і у 1663 році зрікся посади, постригся у ченці, взяв ім'я Гедеон і сховався від проблем мирського життя в монастир.

        Якимові Сомку так і не дісталася гетьманська булава. На козацькій раді у Ніжині перемогу на виборах здобув інший кандидат - Іван Брюховецький. Він гетьманував на Лівобережжі з 1663 по 1668 рік. Провів Чорну раду, тобто дав право голосу на зборах простолюду. Провадив промосковську політику.

        Прихильником Брюховецького був козацький ватажок Іван Сірко. Безстрашний військовий діяч та народний улюбленець, що отримав безліч перемог у битвах з татарами й турками, став одним з авторів відомого листа турецькому султану.

         На правому березі Дніпра, за згодою польського короля, у 1663 році гетьманом обрали Павла Тетерю. За першої нагоди, у 1665 році, Тетеря зрікся булави, разом з усіма клейнодами та казною втік до Польщі і перейшов у католицтво.

         Тим часом на Лівобережжі, Брюховецькому, завдяки підтримці московських військ, вдалося відбити наступ поляків. Проте спроби підкорити Правобережжя виявилися невдалими. Свою столицю він переніс у Глухів, ближче до кордону з Москвою. Саме за Брюховецького московські війська почали почуватися на козацьких землях як вдома. Промосковська орієнтація гетьмана наприкінці 1665 року вилилася у підписання Московських статей, які значно обмежили самостійність Гетьманщини:

  • українські землі перейшли у безпосередню власність Москви;
  • гетьманському уряду заборонили вступати у дипломатичні відносини;
  • гетьмана обирали за участі московських послів;
  • і його ще мав затвердити цар;
  • в Гетьманщині мало перебувати 12 тис. Московських військових;
  • податки збирали московські воєводи, і всі вони йшли у московську казну;
  • права і вольності козаків збереглися;
  • < ... Читати далі »
Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 83 | Додав: lybchenko85 | Дата: 28 Жов 2023 | Коментарі (0)

Тема № 9. Створення Запорізької Січі – зародка української національної державності.(2 заняття)

6. Козацько-селянський рух в Україні наприкінці XVI—в 20—30-х рр. XVII ст.

Соціально-економічний і політичний стан України наприкінці XVI - в 20-30-х рр. XVII ст.

Наприкінці XVI ст. минув термін дії 20-30-річних приві­леїв звільнення від феодальних повинностей, якими польська шляхта залучала у свої маєтки на території Подніпров'я селян із Волині, Галичини, Північної Київщини. З цього часу тут, як і на іншій частині України, повсюдно вводилася панщина, різко збільшувалися податки на селян і міщан. Крім цього, польська шляхта продовжувала наступ на землі, освоєні козаками.

Наступ кріпосництва і католицької церкви, всевладдя і сваволя магнатів стали причиною зростання невдоволення і масових виступів селян, міщан, козаків, дрібної шляхти. Населення Середньої Наддніпрянщини і Ліво­бережжя в масі своїй оголошувало себе козаками («покозачилося»), тобто явочним порядком виходило з підданства магнатам і місцевій адміністрації. У 1616 р. польська влада нараховувала тут близько 40 тис. покозачених або «неслух­няних», котрі відмовлялися виконувати феодальні повинності, не визнавали владу Речі Посполитої і обирали своїх отаманів, засновували козацьке судочинство. Основною організуючою силою повстань, що прокотилися в цей період, були козаки, а головними їх учасниками — селяни. Для усіх цих виступів були характерні стихійність, локальність, відсутність далеко­сяжних цілей.

У польської держави не вистачало сил не тільки на ліквіда­цію козацтва, але навіть на ефективний контроль над його діяльністю. Крім того, польська держава, котра не мала достатніх коштів на утримання найманої армії, не могла обійтися без козацтва, що захищало її кордони від постійних татарських набігів. Тому, жорстоко борючись із масовим переходом селянства в козаки, обмежуючи чисельність реєстру шляхта змушена була змиритися із самим існування козацтва.

Повстання під керівництвом К. Косинського.

       Перше велике селянсько-козацьке повстання, що почалося: в 1591 р. і продовжувалося до 1593 р., охопивши Поділля, Волинь і Київщину. Очолив його Криштоф Косинський - дрібний шляхтич, гетьман реєстрових козаків. За бойові заслуги він одержав від сенату володіння на ріці Рось, але білоцерківський староста Януш Острозький - син київського воєводи - забрав це володіння собі. Розгніваний цим К. Косинський зібрав загін реєстрових та низових козаків і рушив на Білу Церкву. У Білій Церкві незадовго перед тим відбулося велике повстання міщан (у 1589 р. король Сигізмунд III дарував цьому місту Магдебурзьке право, однак, староста не дав міщанам скористатися ним). Міщани перейшли на бік козаків, Білоцерківський замок був узятий разом з артилерією і боє­припасами, що знаходилися там. В окрузі почалися заворушення селян, які знищували шляхту і оголошували себе коза­ками. Повстання швидко поширювалося й охопило Київське, Волинське і Брацлавське воєводства. Для його придушення було оголошено посполите рушення (ополчення) місцевої шляхти. Шляхетське військо очолив київський воєвода князь Василь-Костянтин Острозький. 23 січня 1593 р. під містеч­ком П'ятка на Волині розпочався бій, який продовжувався цілий тиждень. Повсталі трималися мужньо, але сили були нерівними. У ході переговорів вони змушені були погодитися на умови шляхти: позбавити К. Косинського гетьманства;  козаки повинні були залишити волость і відійти за дніпров­ські пороги, а селяни — повернутися до своїх панів.

Після нетривалого затишку, навесні 1593 р. К. Косинський відновив боротьбу. Козаки залишили Запорожжя й узяли в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький запросив К. Косинського до себе для ведення перего­ворів і по-зрадницькому вбив його. Позбавлені керівника, повсталі були розбиті.

Повстання під керівництвом С. Наливайка (1594-1596 рр.)

Наступне селянсько-козацьке повстання почалося вже в 1594 р. Його вождем став Северин Наливайко - сотник на­двірних козаків київського воєводи князя В.К. Острозького Приводом для виступу став конфлікт між загонами «охочих» козаків, сформованих С. Наливайком з дозволу воєводи для відбиття очікуваного нападу татар з одного боку, і шляхтою, незадоволеною необхідністю утримувати ці загони за свій рахунок, з іншого. У вересні 1594 р. повсталі козаки об'єд­налися із селянами і міщанами і взяли м. Брацлав. У лис­топаді їм здалася найбільша на Поділля фортеця Бар. Одночасно С. Наливайко продовжував боротьбу з татарами і турками. Йому на допомогу прийшов загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Восени вони почали спільний похід на Молдавію (васала Туреччини), після повернення з якого навесні 1595 р. загони С. Наливайка і Г.Лободи розділилися. Перший пройшов через Східну Галичину, Поділля, Волинь у Білорусію, другий діяв на Поділлі і Київ­щині. Козацький загін, очолюваний М. Шаулою, діяв у Біло­русії. Козаки громили маєтки шляхти, багатих міщан, уніатів. На їхню підтримку виступило місцеве населення. Антифео­дальний рух поширився і на польські землі.< ... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 111 | Додав: lybchenko85 | Дата: 20 Сер 2023 | Коментарі (0)

Тема № 9. Створення Запорізької Січі – зародка української національної державності.

(1 заняття)

План.

 1. Формування козаччини на українських землях. Причини зародження козацтва.

2. Сутність козацтва.

3. Запорізька Січ — вільна козацька республіка.

4. Адміністративно-політичний устрій.

5. Військове мистецтво, побут та звичаї.

     1. Формування козаччини на українських землях. Причини зародження козацтва

  Центральним явищем історії України XVI— XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі на­ціональні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійно­му гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілі­зацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV - першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спра­давна обжитих землях; Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині, їхня південна межа фактично про­ходила по лінії укріплень Кам'янець - Бар - Вінниця - Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською на­валою. Незаселені південні території відзначалися ве­ликими природними багатствами, які вражали су­часників. По Україні ходили легенди про надзвичай­ну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тіла­ми не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпров­ські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благо­датний край здавна манив до себе людей. Кожної вес­ни сюди направлялися ватаги промисловців на «уходи» — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селіт­ру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залиша­лися у стену постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

    Спочатку уходництвом займалися в основному меш­канці Придніпров'я. Однак із посиленням феодально­го визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської не­волі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, - Галичини, Західної Во­лині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу».

   Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, вели­кого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насампе­ред татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоп­люючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухли­ве, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склала основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

  Отже, зародження українського козацтва було зу­мовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взає­мопов'язаними факторами: природним прагненням укра­їнців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

    2. Сутність козацтва

     Термін «козак» на ... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 131 | Додав: lybchenko85 | Дата: 20 Сер 2023 | Коментарі (0)

     Тема № 7. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV- перша половина XVII ст.).

      1. Утворення Великого князівства Литовського

        2. Від Литовсько-Руської до Польсько-литовської держави. Кревська унія 1385 р.   

        3. Українські землі за князювання Вітовта (1392-1430 рр.) Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі

        4. Українські землі у другій третині XV - першій пол. XVI ст.  Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське.

       5. Братства.   

       Ослаблені золотоординським ігом, українські землі були захоплені сильнішими європейськими державами: Угорщина ще в XI ст. захопила Закарпаття; Литва до 60-70-х років XIV ст. приєднала більшу частину українських земель (Волинь, Ліво- і Правобережну Україну, Поділля) й утримувала їх до 1569 р.; Польща в сер. XIV ст. захопила Галичину, а з і 1569 року до неї перейшли всі литовські володіння в Україні; Молдавія в XIV ст. приєднала українську Буковину (в XVI ст. Молдавія разом з Буковиною потрапила в залежність від Туреччини); Московська держава  постає з кінця XV ст. і відразу починає просуватися в українські землі, захопивши вже в кін. XV ст. Чернігово-Сіверщину (Москва заявляє про свої права на всі руські землі, посилаючись на «історичну традицію»). Більша частина українських земель перебувала на той час у складі Литви  та Польщі, тому період і отримав назву - литовсько-польська доба.

    1. Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1340-1377 рр.) Литва зайняла більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9/10 території.

Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов'янських зе­мель здається парадоксальним і, безумовно, вимагає пояснення. То ж розглянемо причини цього явища.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель. Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що по­клало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху. Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визна­вали владу Литви. Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання", як "тиху експансію".

Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною, і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі ви­словлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр. XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними заво­йованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо" — таким був принцип їх правління.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою укра­їнських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру - Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брян­ське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костян­тин Коріатовичі княжили на Поділлі.

... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 124 | Додав: lybchenko85 | Дата: 19 Сер 2023 | Коментарі (0)

1-10 11-17
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Травень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz