Руїна - період після смерті Богдана Хмельницького з 1657 до 1687 року, що відзначився розпадом державності Гетьманщини, міжусобицями, поділом території і іноземними втручаннями.
          На козацькій раді наступником Богдана Хмельницького було обрано його сина Юрія. Але до повноліття молодого гетьмана регентом оголосили Івана Виговського, генерального писаря Війська Запорозького та православного шляхтича.

Іван Виговський гетьманував з 1657 до 1659 року. Його стратегія полягала у досягненні миру з Річчю Посполитою і Кримським ханством. Йому протистояли ветерани реєстрового та низового запорозького козацтва, які кров'ю та шаблею вибороли свій статус. Це угрупування знайшло зовнішню підтримку у Москві.
          Виговського звинуватили у зраді за спробу встановити відносини з поляками та кримчаками. Розпочалося повстання. Щоб впоратися з бунтом, гетьман проголосив союз з Кримським ханством. Вірні Виговському полки та татари розбили повстанців.

           Виговський вважав, що опір всередині країни зламано, і тому перейшов до втілення власної зовнішньополітичної ідеї. У вересні 1658 року було підписано Гадяцький договір з Річчю Посполитою. За його умовами:

• Річ Посполита була союзом Польщі, ВКЛ і Великого князівства Руського;
• Руське князівство складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства;
• уніатів і православних урівняли в правах;
• 30 тис. реєстру + 10 тис. найманого війська

          Проте угоду так і не було втілено в життя. Її не сприйняли ні в польському сеймі, ані серед козацтва. Обидві сторони вважали угоду неприпустимою поступкою.

         Але найбільш негативною стала реакція Московського царства, яке оголосило Гетьманщині війну. 70-тисячне московське військо під проводом князя Трубецкого зустрілося з військами гетьмана Виговського під Конотопом у червні 1659 року. Гетьман святкував перемогу з величезною перевагою.
          Проте Виговський виграв битву, але не війну. Проти політики гетьмана продовжили виступати запорожці, які самовільно напали на союзників гетьмана татар. Коли ж до бунтівників приєдналася ще й частина полковників на чолі з Якимом Сомком, Виговський зрікся булави і виїхав у Річ Посполиту.

         У вересні 1659 року гетьманом нарешті став Юрій Хмельницький. Його правління почалося з того, що до резиденції гетьмана привезли "послання" від московських урядовців: нещадно пошматоване тіло Данила Виговського, брата гетьмана Івана. Такий привітним дарунком московські урядовці схилили молодого очільника козацької держави до підписання не надто вигідних Переяславських статей, які суттєво обмежили автономію Гетьманщини.
          Козаки вимушені були брати участь в поході на Польщу разом з московськими військами
          Юрій Хмельницький перейшов на бік поляків, чим змусив капітулювати московські війська, а також підписав Слободищенський трактат.
         Умови трактату повторювали скорочений варіант Гадяцької угоди, окрім принципово важливого пункту про визнання Великого князівства Руського. Козаки отримували автономію у складі Речі Посполитої і були зобов'язувалися воювати проти Москви.

          Значна частина козаків не підтримала угоди з поляками. Тепер всередині одного угрупування виник розкол на тих, хто орієнтувався на Польщу, і тих хто продовжував орієнтуватися на Москву. На жаль для Гетьманщини, прихильники обох партій ще й розміщувалися компактно територіально. Таким чином, вперше відбувся сумнозвісний поділ по Дніпру. Промосковське угрупування очолив Яким Сомко.
          У 1662 році Юрій Хмельницький разом з поляками та татарами здійснив похід проти Сомка на Лівобережжя. Але похід не вдався. Юрій не зміг більше витримати тяготи гетьманської булави і у 1663 році зрікся посади, постригся у ченці, взяв ім'я Гедеон і сховався від проблем мирського життя в монастир.

        Якимові Сомку так і не дісталася гетьманська булава. На козацькій раді у Ніжині перемогу на виборах здобув інший кандидат - Іван Брюховецький. Він гетьманував на Лівобережжі з 1663 по 1668 рік. Провів Чорну раду, тобто дав право голосу на зборах простолюду. Провадив промосковську політику.

        Прихильником Брюховецького був козацький ватажок Іван Сірко. Безстрашний військовий діяч та народний улюбленець, що отримав безліч перемог у битвах з татарами й турками, став одним з авторів відомого листа турецькому султану.

         На правому березі Дніпра, за згодою польського короля, у 1663 році гетьманом обрали Павла Тетерю. За першої нагоди, у 1665 році, Тетеря зрікся булави, разом з усіма клейнодами та казною втік до Польщі і перейшов у католицтво.

         Тим часом на Лівобережжі, Брюховецькому, завдяки підтримці московських військ, вдалося відбити наступ поляків. Проте спроби підкорити Правобережжя виявилися невдалими. Свою столицю він переніс у Глухів, ближче до кордону з Москвою. Саме за Брюховецького московські війська почали почуватися на козацьких землях як вдома. Промосковська орієнтація гетьмана наприкінці 1665 року вилилася у підписання Московських статей, які значно обмежили самостійність Гетьманщини:

• українські землі перейшли у безпосередню власність Москви;
• гетьманському уряду заборонили вступати у дипломатичні відносини;
• гетьмана обирали за участі московських послів;
• і його ще мав затвердити цар;
• в Гетьманщині мало перебувати 12 тис. Московських військових;
• податки збирали московські воєводи, і всі вони йшли у московську казну;
• права і вольності козаків збереглися;
• Брюховецький став боярином і отримав землі.

                Поділ України у 1663 р. на Лівобережну і Правобережну, боротьба старшинських угруповань за владу, суперництво промосковської та пропольської партій (а згодом і протурецької), продовження війни з Польщею призвели до великих спустошень і розрухи, тому цей період в історії України (1663-1687 рр.) називається Руїною.

У 1664 р. польські війська здійснили новий похід на Лівобережну Україну, але зазнали поразки. На Правобережжі почалося повстання, яке призвело до фактичної ліквідації польської влади у цьому регіоні. Гетьман П. Тетеря тікає в Польщу, на його місце обирають Петра Дорошенка (1665-1676 рр.). Петро Дорошенко поставив собі за мету об’єднати усі українські землі. У 1667 р. разом з татарами йому вдалося вигнати поляків з Правобережжя і встановити кордон по р. Горинь.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки та компанійці), які відзначалися особистою відданістю гетьманові.

Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незаселених земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків та посполитих.

Разом з активними спробами реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої й зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної та Правобережної України. Після підписання між Московією та Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державними інтересами України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Османської імперії.

У вересні 1667 року об'єднане українсько-османське військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати широку автономію Правобережної України та встановити українсько-польський кордон по річці Горині.

Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки визнати владу короля Речі Посполитої й унаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.

У цей час лівобережний гетьман Іван Брюховецький, намагаючись зміцнити свої позиції, посилив залежність України від Москви, підписавши Московські статті 1665 р. Гетьмана мали обирати за вказівкою царя, кількість гарнізонів московських військ в Україні значно збільшувалась, царські воєводи могли збирати податі на свою користь. Частина старшини отримала московське дворянство, а сам Брюховецький одружився на княжні Долгоруковій, одержав маєтності у своє володіння.

Посилення податкового гніту викликало народні повстання 1666 і 1668 років. Цим скористався П. Дорошенко, який ввів свої війська на Лівобережну Україну. Лівобережні козаки перейшли на його бік, а Брюховецького вбили.

Дорошенко на деякий час стає гетьманом по обидва боки Дніпра, об’єднавши Україну. Але неприємності у власній сім’ї змусили його повернутись у Чигирин. Це використали московські урядовці, які сприяли обранню нового гетьмана Лівобережної України – Дем’яна Многогрішного (1668-1672 рр.).

Враховуючи уроки повстань 1666 і 1668 рр., Москва змушена була дещо послабити свій наступ на права України. За Глухівськими статтями 1669 р. кількість залог в містах України зменшувалась, збір податків перекладався на козацьку старшину. Резиденцією гетьмана стало м. Батурин. Але швидко діяльність нового гетьмана, який дбав, перш за все, про власне збагачення і збагачення своєї родини, викликала незадоволення старшини, якій вдалося дискредитувати його. Многогрішного скинули з гетьманства і заслали в Сибір.

Гетьманом обрали Івана Самойловича (1672-1687 рр.).

У внутрішній політиці Іван Самойлович започаткував виділення з козацької старшини т. зв. значкового (знатного, значного) військового товариства, яке стало прообразом українського («малоросійського») дворянства. Намагався об'єднати Правобережжя та Лівобережжя.

1674 року, коли війська гетьмана Самойловича перейшли Дніпро, і більшість правобережних полків перейшли на бік лівобережного гетьмана, правобережний гетьман Михайло Ханенко склав гетьманську булаву, Петра Дорошенка формально було усунуто від влади, а гетьманом усієї України («обох сторін Дніпра») було проголошено Івана Самойловича.

У результаті вторгнення військ Османської імперії Самойлович втратив контроль над Правобережжям. Саме ним у 1678 році вперше в Гетьманщині була уведена оренда на горілку.

У 1679 року за наказом Москви провів насильницьке переселення українців з Правобережної України на Лівобережну, відоме як Великий згін.

У роки правління Самойловича остаточно утвердився державно-політичний устрій лівобережного Українського гетьманату, який в основному залишався незмінним до 1764 року. Проявив себе здібним воєначальником у війні об'єднаних сил козацької України та Московії з Османською імперією. Заохочував переселення українського населення з Правобережжя на Лівобережжя. Претендував на поширення гетьманської влади і на Волинь та Західну Україну. Висловлював незадоволення укладеним між Московським царством і Османською імперією Бахчисарайським миром 1681 року, неодноразово виступав проти укладення польсько-московського Вічного миру 1686 року, який узаконював розділ України на дві частини.

В цей час на Правобережжі П. Дорошенко, розуміючи, що звільнитися від гніту Польщі і Москви йому самому не вдасться, приймає протекторат Туреччини на тих самих умовах, що й Молдавія і Волощина. Україна отримувала автономію, не повинна була навіть платити султанові ніякої податі, тільки постачати йому військо. Рішення про турецьку орієнтацію було прийняте на раді в Корсуні у 1669 р.

У 1672 р. турецькі, татарські, молдавські та українські війська Дорошенка розгромили польську армію під м. Бучачем (нині Тернопільська обл.), і польський уряд змушений був підписати принизливий для себе Бучацький мирний договір. Поділля відходило до Туреччини, а Брацлавщина і Київщина – під владу Дорошенка. Таким чином, Польща втратила більшу частину України. Цим вирішила скористатися Москва і гетьман І. Самойлович. У 1674 р. Їх війська вступили на Правобережжя. Міста здавалися їм без бою, не бажаючи бути під владою Туреччини і Дорошенка.

В березні 1674 р. у Переяславі відбулася генеральна рада, в якій взяли участь представники 10 правобережних полків. Рада вирішила всі ці полки з`єднати з Лівобережжям у складі Московської держави. І. Самойлович стає на деякий час гетьманом обох частин України. Дорошенко зрікається булави.

Проте Туреччині не подобався такий перебіг подій, і в 1677 р. Вона проголошує гетьманом Правобережної України і “князем Сарматським” Юрія Хмельницького (1677-1681 рр.). У 1677 і 1678 роках Туреччина організовує нові походи на Україну (“Чигиринські походи”). Її військам вдалося взятии Чигирин, але в цілому походи закінчилися безрезультатно. У 1681 р. В Бахчисараї між Москвою і Туреччиною було підписано мирну угоду, за якою остання відмовилася від претензій на Лівобережну Україну та Запоріжжя, Але\ Правобережжя залишалось під її контролем.

До цього ж часу відноситься діяльність найвідомішого кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка. Він був єдиною в історії козацтва людиною, кого запорожці обирали на цю посаду 15 разів!

За час своєї військової діяльності І. Сірко брав участь як командир в 55 битвах і скрізь, крім єдиного випадку, виходив переможцем. Неодноразово він ходив походами на Крим і Очаків, звільняючи полонених і захоплюючи багату здобич. Татари називали його Урус-шайтаном, тобто руським чортом. Одна із самих знаменитих битв запорожців за Сірка відбулася в різдвяні дні 1675 р., коли турецький султан, прагнучи скористатися святами, вирішив знищити Запорізьку Січ. Для цього він направив 15 тис. добірних яничар і 20 тис. татар на Січ, щоб вони застали зненацька запорожців і всіх їх перебили.

Проте операція турків провалилася. Вони проникли на центральну площу Січі, але тут їх впритул розстріляли запорожці зі своїх куренів. Загинуло 13,5 тис. яничар, 150 потрапило в полон. У козаків втрати були на декілька порядків менше – загинуло 50 і поранено було 80. Султан Махмуд ІV у листі запропонував козакам здатися добровільно. Відповідь запорожців увійшла в історію як “Лист запорізьких козаків турецькому султану”, увічнений у знаменитій картині І. Рєпіна. Лист від імені запорожців підписав Іван Сірко. “Ти – шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар” – писали автори листа султану. Але не тільки султан писав Сірку. З ним мали листування польський король Ян Собеський, московський цар Федір, кримський хан, гетьмани України Ю. Хмельницький, П. Дорошенко, І. Самойлович. І. Сірко фактично врятував життя майбутньому гетьману України І. Мазепі. Прославлений воїн Іван Сірко помер своєю смертю 1 серпня 1680 р. на своєму хуторі і був похований у селі Капулівка біля теперішнього м. Нікополя.

Після смерті Сірка запорожці вже ніколи не грали такої видатної ролі у військово-політичній історії, хоча вплив їх на хід подій у цьому регіоні все ще був значним.

У 1686 р. Москва підписала з Польщею “Вічний мир”, який зберіг поділ України на дві частини. Москва приєдналась до антитурецької “Священної ліги”. В зв’язку з цим у 1687 р. був організований перший Кримський похід московських і українських військ, який закінчився невдачею. Вина за його провал була покладена на гетьмана Самойловича, якого скинули з посади і заслали в Сибір.

У 1687 р. гетьманом обрали Івана Степановича Мазепу (1687-1709 рр.). Він народився близько 1640 р., вчився у Києво-Могилянській та Варшавській колегіях. Знав 7 іноземних мов. З 1669 р. служив у Дорошенка, з 1674 р. – у Самойловича. Його характерною рисою було вміння завойовувати довір’я. В 1682 р. – він уже генеральний осавул. Мазепа брав участь у другому Кримському (1689) та Азовських походах 1695-1696 років Петра І. Зміг завоювати авторитет у нового московського царя, отримати звання генерала, графа, найвищий орден Андрія Первозванного.

І. Мазепа зробив чимало корисного для розвитку освіти, науки і культури України, витрачаючи значні особисті кошти на будівництво і реконструкцію храмів і монастирів (за роки його правління було побудовано 20 церков і монастирів, відреставровано храм Святої Софії), що дало підстави для формування особливого стилю архітектури – “мазепинського бароко”. На потреби Києво-Печерської лаври він надав 73 тис. золотих, завдяки його зусиллям Києво-Могилянська колегія отримала статус академії і нерідко в ті часи називалася Могилянсько-Мазепинською.

Разом з тим, у 1701 р. він видав універсал про дводенну панщину для селян Ніжинського полку, що створювало прецедент для закріпачення селянства Лівобережжя.

У 1700 р. Московське царство починає в союзі з Польщею і Данією війну зі Швецією, яка дістала назву Північної війни.

Україна змушена була взяти участь у цій війні. Козаки воювали зі шведами поза межами України і зазнавали великих втрат. Страшним тягарем було будівництво фортець, утримання московського війська, збір податків, сума яких у зв’язку з війною значно зросла. Посилення централізації Московської держави, якої домагався Петро І, суперечило існуванню автономної України.

Цар задумав переселити козацтво на східні землі, а Україну віддати під

управління свого намісника. Спочатку московське військо в Північній війні зазнавало невдач. У 1704 р. бойові дії почалися безпосередньо на Україні, де українські війська успішно воювали проти поляків – на той час прибічників шведів і самих шведських військ. Полкам Мазепи вдалося на деякий час зайняти Правобережну Україну, взяти участь у захопленні Варшави. Але у 1706 р. Польща зазнала поразки, і основні сили шведів зосереджуються проти Москви. В вересні 1708 р. Шведські війська вступають на територію України. На їх бік з 5-тисячним військом переходить гетьман І. Мазепа. Він обіцяє шведському королю зимові квартири, продовольство і фураж, військову допомогу. Шведський король зобов’язується обороняти Україну, зберегти права старшини і козаків.

Чому Мазепа пішов на цей ризикований крок, поставивши на карту своє становище гетьмана, своє багатство (Мазепа мав понад 100 тис. селян у своїй власності)? Адже навіть при ліквідації автономії України він міг отримати почесну відставку і мирно й багато доживати свій вік. Чи був його вчинок зрадою? Ні! Мазепа не зрадив свого народу, ризикнув своїм становищем і життям, щоб зробити Україну незалежною. Він розумів, що Швеція далеко, і впливати звідти на Україну буде набагато важче, ніж з Москви. До цього Москва неодноразово зраджувала Україну (Віленське перемир’я 1656 р., Андрусівське перемир’я з Польщею 1667 р., постійне обмеження прав України всупереч Березневим статтям 1654 р. і т.д.).

Коли Петро І дізнався про перехід Мазепи до шведів, він наказав провести масові репресії в Україні. Столиця гетьмана – Батурин була зруйнована, 15 тис. його жителів (в тому числі жінки й діти) були вбиті. Такої ж участі зазнали Лебедин, Ромни та багато інших міст і сіл. Основна частина народних мас булла дезорієнтована і залишилася пасивною у війні, що продовжувалась на території України. Запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком підтримали Мазепу. За це царські війська зруйнували Січ, навіть мертвих виймаючи з могил і відрубуючи їм голови.

Вирішальна битва між московськими та шведськими військами відбулася 27 червня 1709 р. біля Полтави. (42 тис. московітів проти 24 тис. шведів). Шведські війська зазнали поразки. Вони втратили 9234 убитими, 2874 – полоненими, у т.ч. 1 фельдмаршал, 4 генерали, а згодом ще 20 тис. здалося у полон біля переправи через Дніпро. Російські війська втратили 1345 убитими.

Була захоплена основна казна шведської армії (2 млн. монет), каси полків (400 тис. монет) і кошти І. Мазепи (300 тис. монет). Полтавська битва стала переломною в ході Північної війни. Значно зріс авторитет Москви і Петра І.

Проте це стало катастрофою для Мазепи і його планів щодо незалежності України. У вересні 1709 р., приголомшений поразкою і крахом своїх надій, Мазепа помирає. Мазепа мав добрі наміри щодо зміцнення державності України, але прорахувався і, тим самим, ще більше погіршив становище. Але, на відміну від багатьох інших гетьманів, він боровся і діяв, а не пристосовувався і мовчав.

На місце Мазепи ще у 1708 р. Петро І наказує обрати гетьманом Івана Скоропадського (1708-1722). Послідовники і прихильники Мазепи обирають своїм гетьманом Пилипа Орлика, який створює проект першої Конституції України. Основним її положенням були тези про незалежність України на обох берегах Дніпра від усілякого іноземного панування. Гетьманські прерогативи дещо обмежувалися, тричі на рік мала збиратися генеральна рада у складі полкової й сотенної старшини, представників запорізького війська. Усі посади мали бути виборними, православ’я – пануючою релігією. Планувалося чітко розмежувати державний скарб, яким би керував генеральний підскарбій, і особисті фінанси гетьмана. Передбачалася перевірка державних земель, що знаходились в користуванні старшини, встановлення контролю за повинностями підданих, скасування деяких податків. Конституція П. Орлика була пройнята широким демократизмом, стала важливим досягненням правничої думки того часу.

У 1713 р. Петро І видав указ про перейменування Московії на Росію, а в 1721 р., після перемоги в Північній війні, – на Російську імперію. Лівобережну Україну (Гетьманщину) офіційно почали називати Малоросією.