Тема № 9. Створення Запорізької Січі – зародка української національної державності.

(1 заняття)

План.

 1. Формування козаччини на українських землях. Причини зародження козацтва.

2. Сутність козацтва.

3. Запорізька Січ — вільна козацька республіка.

4. Адміністративно-політичний устрій.

5. Військове мистецтво, побут та звичаї.

     1. Формування козаччини на українських землях. Причини зародження козацтва

  Центральним явищем історії України XVI— XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі на­ціональні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійно­му гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілі­зацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV - першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спра­давна обжитих землях; Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині, їхня південна межа фактично про­ходила по лінії укріплень Кам'янець - Бар - Вінниця - Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською на­валою. Незаселені південні території відзначалися ве­ликими природними багатствами, які вражали су­часників. По Україні ходили легенди про надзвичай­ну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тіла­ми не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпров­ські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благо­датний край здавна манив до себе людей. Кожної вес­ни сюди направлялися ватаги промисловців на «уходи» — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селіт­ру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залиша­лися у стену постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

    Спочатку уходництвом займалися в основному меш­канці Придніпров'я. Однак із посиленням феодально­го визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської не­волі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, - Галичини, Західної Во­лині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу».

   Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, вели­кого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насампе­ред татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоп­люючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухли­ве, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склала основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

  Отже, зародження українського козацтва було зу­мовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взає­мопов'язаними факторами: природним прагненням укра­їнців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

    2. Сутність козацтва

     Термін «козак» на письмі вперше згадується в По­чатковій монгольській хроніці під 1240 р. й означав самітню людину, «схильну до завоювання». У словнику половецької мови це слово під 1303 р. трактувалось як «страж», «конвоїр». Що ж до українських козаків, то перше письмове повідомлення про них міститься у «Хроніці» М.Бєльського, який під 1489 р. повідомляв про козацьку допомогу війську сина польського коро­ля Яна Ольбрехта наздогнати татарський загін на Брацлавщині. В Україні термін «козак» посту-пово набув значення особисто вільної, мужньої й хороброї людини, незалежної від офіційних властей, захисника України й оборонця православної віри. Водночас козак - дрібний власник і виробник, який перебував осторонь кріпос­ницької системи й був її принциповим ворогом, - став суспільним ідеалом для переважної більшості україн­ського народу.

    Формування козацького стану, зростання його чисель­ності вело до розширення господарської діяльності у родючих південних степах. На межі XV—XVI ст. тут збільшується кількість зимівників і слобід, які закла­далися на Південному Бузі, Синюсі, Дніпрі, Трубежі, Сулі та ін. річках. Основною діяльністю козаків було землеробство і промисли, помітне місце займали реміс­ництво та торгівля. Використання вільнонайманої праці у козацьких господарствах давало відмінні результати, які різко контрастували з убогими закріпаченими селами на волості (так називали заселені простори Подніпров'я), і свідчило про зародження фермер­ства як форми буржуазного виробництва. Вчорашнє «Дике поле» перетворювалося на плодючі угіддя, що ставали складовою частиною господарського організму України. На новоколонізованих землях склався самобутній козацький лад, цілком спрямований проти феодальних порядків. Козаки об'єднувалися у самоврядні грома­ди, які одночасно були й військовими осередками. Всі важливі питання вирішували на радах, тут же обирали старшину. Кожний, хто прибув на козацькі землі, вва­жався вільною людиною і мав право брати участь у радах, користуватися землею, ловити рибу, полювати на звіра. Водночас кожен повинен був зі зброєю в руках охороняти поселення, виступати в похід тощо.

    Значна частина козацтва — т. зв. городові, або міські козаки — проживала «на во-лості», насамперед у та­ких містах, як Чигирин, Канів, Корсунь, Черкаси. Вони займалися торгівлею та промислами, але відмовлялися підпорядковуватися магістратам і не вико-нували повинностей. Склад цієї групи поповнювався за рахунок «покозачення» міщан.

   2.1 Реєстрове козацьке військо

    Зростання козацтва викликало занепокоєння се­ред правлячих кіл Польщі й Литви, які розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побою-валися, що козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для приборкання непокірної козацької воль­ниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300 козаків (у подальшому ця цифра збільшувалася:1578 р. - 500; 1590 р. - 1000; 1625 р. - 6000; 1630 р. — 8000 осіб) було прийнято на державну служ­бу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й дістали назву «реєстрових козаків». Так було покла­дено початок реєстровому козацькому війську, основ­ними завданнями якого були охорона кордонів та кон­троль за нереєстровим козацтвом, що фактично опини­лося поза законом.

     Запроваджуюючи реєстр, офіційна влада надіялася ос­таточно приборкати козацтво. Але він не лише не розв'я­зав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполи­тої. Прагнучи ліквідувати суверенність українського ко­зацтва, перевести його з категорії численної соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був змушений зберегти реєстрово­му війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього роз­витку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких по­датків і поборів, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого керівництва, судовий імунітет, що заключався у принципі «де три козаки, там два третього судять». Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старши­ни, яку спершу призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із зображен­ням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володін­ня м. Трахтемирів (нині село на Київщині) разом зі ста­ровинним Зарубським монастирем. Тут мали розмісти­тися арсенал для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так, абстрак­тна ідея козацької «вольності» набула конкретного змісту та офіційного визнання.

   Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокрем­лення козацтва в адміністративно-правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий соціальний стан, що інтенсивно розши­рювався за рахунок «покозачення» насамперед селян­ства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та довготривалим і, за словами М.Грушевського, лише на рубежі XVI—XVII ст. укра­їнське козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й суспіль­ними прерогативами. Важливу роль у цьому процесі відіграло дрібне боярство, яке до XVI ст. відбува­ло службу на південних кордонах держави за наділ землі й користувалося активною підтримкою литов­ських князів. Однак у XVI ст., особливо після Люблін­ської унії, коли українські землі потрапили під владу Польщі, ситуація різко змінилася. Оскільки польські закони не визнавали окремого боярського стану, ті його представники, які не могли підтвердити прав на фео­дальне землеволодіння (землю із се-лянами), тобто більшість бояр, що володіли землею на підставі звичає­вого права, не лише позбавлялися належності до шлях­ти, а й масово втрачали земельні наділи, отримавши не­втішну перспективу перетворення на феодальне залеж­них селян. Тому, опинившись на межі виживання, бо­ярство розпочало рішучу боротьбу за збереження своїх прав, зокрема вдалося до масового покозачення, при­внісши тим самим у козацьку вольницю свою організа­цію, давні військові й суспільні традиції.

    Офіційно реєстрове козацтво стало називатися «Ни­зовим» або «Запорізьким Військом». Це пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати служ­бу за дніпровськими порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та полки, які спочатку називалися за іменами їх керма­ничів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстро­вого, за яким воно поділялося на б полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування пол­ки йменувалися за назвою найбільшого міста - Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київ­ський і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на полковій території. Очолював реєстрове військо та судову вла­ду в ньому «старший» (з нім. Наирітап), або ж геть­ман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх старшин, а польський король лише формально затверджував їх.

    Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, з одного боку, воно мусило коритися уряду й вико­нувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю невизнаного владою козацтва, з іншого, - будучи представником українського народу, не. могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї Укра­їни. Як показало майбутнє, переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці ко­заків, по великому рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-релігійного гноблен­ня. З цього приводу польські пани зазначали: «Легше вовком орати, аніж козаком проти козака воювати!»

       Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану:

1) реєст­рові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі;

2) нереєстрові ко­заки — основна частина козацтва, що мешкала у при­кордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу;

3) запорізькі (ни­зові) козаки — проживали поза межами Речі Посполи­тої, за порогами Дніпра, де створили військово-полі­тичну організацію Запорізька Січ.

   3. Запорізька Січ — вільна козацька республіка

    Поява козацтва і, особливо, його кількісне зростання за рахунок масових втеч залежного населення з пан­ських маєтків викликали активну протидію магнатів та шляхти. Вони не могли змиритися з формуванням окремого незалежного від них соціального стану та прагнули заволодіти освоєними козаками землями. Тому випрошували в королів грамоти на ці новоколонізовані простори, захоплювали їх, намагалися встановити владу над тутешнім вільним людом. Окремі добивали­ся посад старост королівських маєтностей чи намісників великих магнатів і за їх розпорядженням будували тут замки для наступу на козаків та захисту володінь від татарських вторгнень. Натиск панства змусив частину козацтва піти на компроміс, зокрема погодитися вико­нувати сторожову службу у прикордонних замках, по­повнити загони панських «служебників» тощо. Ті ко­заки, що не хотіли миритися з таким становищем, спо­чатку відповідали повстаннями, як це трапилось у 1536 р. у Канівському та Черкаському староствах, а потім почали відходити на «Низ». Тут, задніпровськими порогами, вони будували т. зв. городці та засіки чи «січі» з повалених дерев для захисту від ворожих на­падів. Згодом на місці дрібних звели одну головну — Запорізьку Січ, яку М.Грушевський назвав «огнищем козацької сили, солідарності, організованості».

 Організація Січі

Створення Запорізької Січі стало потужним імпуль­сом для консолідації українського козацтва, форму­вання його самосвідомості та утвердження організаційної структури. Першу велику Січ у 50-ті роки XVI ст. за­снував на о. Мала Хортиця (нині на території м. За­поріжжя) Дмитро Вишневецький («Байда») — україн­ський князь зі старовинного волинського роду Гедиміновичів, власник земельних маєтків у Кременецькому повіті (нині у межах Тернопільської обл.), обіймав ви­соку посаду черкаського і канівського старости. Все свідоме життя присвятив боротьбі проти татарських і турецьких загарбників, просив підтримки у литовського, польського, московського урядів, але допомоги не отри­мав. Тому зв'язав свою долю безпосередньо з козацт­вом і першим з української знаті перейшов на прожит­тя за Дніпровські пороги.

Його організаторська діяльність, за словами історика В.Сергійчука, дозволи­ла згуртувати дніпровську вольницю навколо Січі, зробити її авторитетним ядром, свого роду притягальною силою для всіх, хто не хотів визнавати над собою влади магнатів, ладен був стати на боротьбу з гнобителями українського народу. Саме Д. Вишневецький, заклав­ши на Хортиці перший укріплений замок, поводячи себе незалежно від намагань польського уряду тримати Січ у повному підпорядкуванні, почав відособлювати запо­різьке козацтво в автономну, а згодом і в самостійну від польсько-литовської держави організацію. Невда­лий похід князя у Молдавію 1563 р. на чолі козаць­кого війська, полон і трагічна загибель у Царгороді, де був скинений з вежі на залізні гаки, вмуровані у стіну, не дали йому можливості до кінця реалізувати свої за­думи. За подвижницьку діяльність народ у піснях і думах увіковічив відважного провідника козацтва.

       Територія, яку займали запорожці — «Вольності Вій­ська Запорізького» - охоплювала значну частину Пів­дня України (землі сучасної Дніпропетровської і За­порізької областей, частково - Кіровоградської, Одесь­кої, Миколаївської, Херсонської, Донецької областей), але до кін. XVII ст. не була чітко окреслена і зміню­валася залежно від політичних обставин. Столицею запорізької вольниці була Січ — своєрідне місто-фор­теця. Назва «Січ» походить від слова «сікти», тобто «рубати», і первісне означала укріплення з дерева та хмизу. Нерідко поряд із цією вживалася й інша на­зва— «Кіш», яка у татар означала військову ставку, місцезнаходження вождя.

 Отже, ці слова вживалися для означення столиці запорізького козацтва та його уряду. У різні часи вона розташовувалася у різних, але завжди добре захищених природою місцях. Після татарського погрому у 1557 р. на Хортиці Січ по черзі знаходилася на о. Томаківці (1560—1593), р. Базавлук (1593-1638), Микитиному Розі (1638-1652), р. Чортомлик (1652-1709), р. Кам'янці (1709-1711), в Олешках (1711-1734), нар. Підпільній (1734-1775). Кожна з них мала гарні укріплення: оточені ровами, високі (бл. 10 м) й міцні вали, зверху яких ішов дере­в'яний частокіл із загострених і просмолених паль, а також сторожові башти з бійницями для гармат. Тут вартували козаки, які в разі небезпеки піднімали по тривозі весь січовий гарнізон. Усередині стояли ку­рені — великі приміщення для козаків, зроблені з лози, а згодом — із дерев'яних колод, вкриті очеретом або шкурами тварин, канцелярія, склади, арсенали, реміс­ницькі майстерні, торговельні лавки тощо. У центрі знаходилися церква та майдан, де відбувалися загальні ради та інші громадські заходи. На майдані стояли військові литаври (ударний інструмент), котрі служи­ли для скликання на козацькі ради, і «ганебний стовп», біля якого карали винних. У передмісті Січі жили ти­сячі ремісників, тор-говців, спеціальне приміщення при­значалося для проживання іноземних послів. Підсту­пи до Січі охоронялися козацькими чатовими, що сну­вали неподалік по численних плавнях і річках, та вар­товими вежами, виставленими далеко у степу.

       Чисельність січового товариства не була сталою і, як правило, залежала від пори року: взимку на Січі пере­бував лише невеликий гарнізон, який охороняв майно, військові припаси, артилерію, виконував сторожову службу, а з настанням весни вона, образно кажучи, пе­ретворювалася на людський мурашник. У мирний час козаки насамперед займалися промислами й скотарством, а в паланках — землеробством, що базувалося на фер­мерських засадах. Але головним їхнім обов'язком був захист рідної землі від турецько-татарських загарб­ників. Водночас Січ завжди виступала проти соціаль­ного та національно-релігійного гноблення, була при­тулком втікачів від панського гніту, підтримувала в українському народі дух протесту.

4. Адміністративно-політичний устрій

Запорізька Січ стала тим місцем, де козацтво про­довжило державницькі традиції України, що брали свій початок у Київській Русі, Галицько-волинському королівстві, Литовсько-Руській державі. Воно витво­рило власну військово-політичну і господарську орга­нізацію, поступово перетворюючи її у своєрідну держа­ву зі значними під контрольними територіями, багато­тисячною армією, адміністративним апаратом, скарбни­цею, звичаєвим правом та символікою (корогви, бунчук, булава, печатка із зображенням герба Запорізької Січі — козак із шаблею при боці й рушницею на лівому плечі). За формою правління це була демократична республіка, яка найбільше відповідала національному характеру українців. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх поса­дових осіб.

         Вищою законодавчою владою на Січі виступала Ко­зацька рада, в якій мали право брати участь всі без винятку козаки й котра вирішувала найголовніші питання внутрішнього життя й зовнішніх відносин. «Тут, - за словами неперевершеного знавця історії Запорізької Січі Д.Яворницького, - панувала повна рівність між усіма членами общини; кожен користу­вався однаковим правом голосу, кожен міг відкинути пропозиції іншого і взамін запропонувати власні пла­ни й міркування; проте, коли рішення було прийняте більшістю голосів на раді, воно ставало необхідним і обов'язковим для всіх».

Постанови на раді прийма­лися голосними вигуками присутніх, інколи доходило й до бійок (до речі, бійки у парламентах демократич­них країн світу не дивина й сьогодні). Коли пропози­ція схвалювалася, козаки підкидали вгору шапки.

Ко­зацька рада, як правило, збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2—3-й день після Великодня та 1 (14) жовтня (на свято Покрови), а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й над­силала посольства, обирала козацький уряд - Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який, об'єдну­ючи у своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи, уособлював вищу виконавчу владу на Січі. Він відкривав Козацьку раду, командував військом, здійснював дипломатичні стосунки з інозем­ними державами, розподіляв військову здобич, затвер­джував обраних радою урядовців та судові вироки, призначав духовних осіб у січову й паланкові церкви тощо.

 У мирний час кошовий отаман не міг приймати важливих рішень без згоди Козацької ради, зате під час воєнних походів його влада була необмеженою. Крім кошового отамана, до складу найвищих урядов­ців також входили суддя, писар та осавул. Військовий суддя чинив суд над порушниками козацьких законів, відав кошторисом і артилерією, при потребі виконував обов'язки кошового отамана. Військовий писар очо­лював військову канцелярію і письмово оформляв най­головніші січові справи. Військовий осавул стежив за порядком серед козаків та виконанням судових ви­років, проводив дізнання з приводу різних суперечок і злочинів серед сімейних козаків, відав забезпеченням війська, розвідкою, організацією прикордонної служби тощо.   

Особливе місце відводилося курінним отама­нам, які були посередниками між вищою старшиною і простим товариством, здійснювали керівництво куреня­ми, члени яких їх і обирали. Після військової старшини й курінних отаманів за рангом ішли т. зв. батьки або «сивоусі діди» — колишні запорізькі військові стар­шини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням «одвічних порядків запо­різької громади». Якщо у діях когось зі старшини, в т. ч. й кошового, козаки вбачали якесь порушення своїх прав і вольностей, безвідповідальність чи шкоду для загалу, то на Козацькій раді їх у будь-який час могли позба­вити посади, або й навіть скарати на смерть.

   Вже на другу пол. XVI ст. Січ мала чітку військову організацію. Все запорізьке військо ділилося на курені, кількість яких зростала відповідно до збільшення ко­заків і досягла 38. Курінь — це і своєрідна казарма, у якій постійно проживали козаки, і адміністративна оди­ниця у самій Січі, і водночас завжди готовий до дії бойовий підрозділ. Сам курінь-казарма вміщував 150 - 200 чол., хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягти 400-600 осіб. Біль­шість із них тільки числилися за ним, проживаючи постійно разом із сім'ями при своїх господарствах на території, що підпорядковувалася Запорізькій Січі у т. зв. паланках (їх нараховувалося від 5 до 8), і з'являли­ся сюди за першим наказом курінного отамана. До служ­би козак мав прибути із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Загалом же, згідно з даними Д.Яворницького, у  період розквіту Запорізька Січ нараховувала в сер. 10-12 тис. добірного війська, а разом із меш­канцями зимівників і слобід - бл. 100 тис. чол.