Тема № 7. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV- перша половина XVII ст.).

      1. Утворення Великого князівства Литовського

        2. Від Литовсько-Руської до Польсько-литовської держави. Кревська унія 1385 р.   

        3. Українські землі за князювання Вітовта (1392-1430 рр.) Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі

        4. Українські землі у другій третині XV - першій пол. XVI ст.  Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське.

       5. Братства.   

       Ослаблені золотоординським ігом, українські землі були захоплені сильнішими європейськими державами: Угорщина ще в XI ст. захопила Закарпаття; Литва до 60-70-х років XIV ст. приєднала більшу частину українських земель (Волинь, Ліво- і Правобережну Україну, Поділля) й утримувала їх до 1569 р.; Польща в сер. XIV ст. захопила Галичину, а з і 1569 року до неї перейшли всі литовські володіння в Україні; Молдавія в XIV ст. приєднала українську Буковину (в XVI ст. Молдавія разом з Буковиною потрапила в залежність від Туреччини); Московська держава  постає з кінця XV ст. і відразу починає просуватися в українські землі, захопивши вже в кін. XV ст. Чернігово-Сіверщину (Москва заявляє про свої права на всі руські землі, посилаючись на «історичну традицію»). Більша частина українських земель перебувала на той час у складі Литви  та Польщі, тому період і отримав назву - литовсько-польська доба.

    1. Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1340-1377 рр.) Литва зайняла більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9/10 території.

Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов'янських зе­мель здається парадоксальним і, безумовно, вимагає пояснення. То ж розглянемо причини цього явища.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель. Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що по­клало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху. Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визна­вали владу Литви. Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання", як "тиху експансію".

Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною, і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі ви­словлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр. XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними заво­йованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо" — таким був принцип їх правління.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою укра­їнських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру - Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брян­ське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костян­тин Коріатовичі княжили на Поділлі.

            У невеликих князівствах влада належала місцевим українським  князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від вели­кого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить широкими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

            Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'ян­ських підданих – литовські князі прийняли православну віру, вжи­вали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князів­ства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збере­женні і розвитку національних особливостей. У зв'язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-русь­ким (О.Єфіменко, В.Антонович, М.Брайчевський та ін.).

Київське князівство. З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві пере­йшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись , на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополі­тичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

Зміна політичного курсу Литви

Як Ви розумієте, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції, відкривала перспективи виходу князівств з-під влади литовського центру. Щоб не допустити цього, Литовський уряд у другій пол. XV ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. Вони перетворювалися на звичайні провінції (воєводства) на чолі з намісниками, що призначалися великим Литовським князем. У 1471 році було ліквідоване Київське князівство.

2. Від Литовсько-Руської до Польсько-литовської держави. Кревська унія 1385 р.  

Після смерті у 1340 р. останнього галицьке-волинського князя Юрія II Болеслава, між Польщею і Литвою розпочалася боротьба за українські землі. Проте, з кін. XIV ст. ряд зовнішніх і внутрішніх обставин спону­кав ці держави до об'єднання, яке відбувалося нерівномірно (оста­точне, здавалося б, об'єднання держав змінювалося їх політичною самостійністю) до сер. XVI ст. У цьому об'єднанні виділяють два основних етапи - Кревська унія 1385 р., яка започаткувала об'єд­нання Литви і Польщі, і Люблінська унія 1569 р., яка завершила їх об'єднання в одну державу — Річ Посполиту.

Кревська унія 1385 р.

Причини унії

- Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпе­кою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтій­ському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (яке виділилося у 1443 р. зі складу Золотої Орди, у 1475 р. визнало залежність від Османської імперії).

- Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол усупереч принци­пам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Зміст унії

Це була шлюбна унія - литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським ко­ролем; унаслідок цього сутички між Польщею і Великим князівст­вом Литовським припинялися, а їхні збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою дер­жавою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайла — князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою краї­ною в Європі, прийняла католицизм.

Наслідки унії

Позитивні — об'єднання зусиль двох держав допомогло розгро­мити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов'ян­ські землі (битва при Грюнвальді 1410 р.).

Негативні — посилювався вплив поляків в Україні, почалося на­сильне насадження католицизму. Польща прагнула повністю під­корити Велике князівство Литовське.                   

3. Українські землі за князювання Вітовта (1392-1430 рр.) Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі

Прагнучи оволодіти всією Руссю, Вітовт вдався до протиборства з Золотою Ордою. Здійснивши два переможних походи у 1397 р. та  1398 р., він досяг гирла Дніпра та Дону, розбив ворожі війська в Криму. Проте третій похід закінчився невдало. У 1399 р. у битві біля р. Ворскли чисельніші сили золотоординських ханів завдали нищівної поразки військам Вітовта, більшість яких складали ополчення Київ­щини, Волині, Поділля. На Ворсклі війська великого литовського князя стали на захист золотоординського хана Тохтамиша, скину­того з престолу внаслідок конфлікту з Тимуром (Тамерланом). Вітовт сподівався на допомогу Тохтамиша в оволодінні Московським князівством.

Поразка на Ворсклі похитнула позиції князя і змусила його відновити унію з Польщею. За умовами Віденської унії 1401 р. визна­валася васальна залежність Литви від Польщі, а після смерті Вітовта мала відбутися інкорпорація Великого князівства Литовського, передбачена Кревською унією.                                   

Городельська унія                                      

У роки "Великої війни" (1409-1411 рр.) Польща й Литва виступили союзниками у боротьбі проти Тевтонського ордену. Кульмінаційним моментом цієї війни стала Грюнвальдська битва (15 липня 1410 р.). Союзне військо, у складі якого були і полки з і українських земель, розгромило хрестоносців. Після Грюнвальдської битви посилилося прагнення Литви до державної незалежності від Польщі. У 1413 р. було підписано Городельську унію, за якою Велике князівство Литовське визнавалося незалежною державою, хоча й зверхність Польщі над ним зберігалася: обрання великого князя ) контролювалося і затверджувалося польським королем. Литовська католицька знать урівнювалась у правах із польською шляхтою.

Зміцнивши свої позиції, Вітовт відновив успішну боротьбу з ординцями. За його підтримки до влади в Золотій Орді прийшла династія Тохтамиша, що дало можливість Литві розширити свої володіння на Півдні України. Уздовж узбережжя Чорного моря між Дністром і Дніпром були зведені укріплені містечка, серед яких - Хаджибей (нині Одеса, 1415 р.) та Дашів (нині Очаків, 1430-ті рр).

На вересень 1430 р. планувалася коронація Вітовта, але, внаслідок протидії з боку Ягайла, так і не відбулася.

4. Українські землі у другій третині XV - першій пол. XVI ст.  Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське.

            Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович, сіверський князь. Він знову повів боротьбу проти посилення Польщі, за неза­лежність Великого князівства Литовського. У своїй політиці князь Свидригайло спирався на українську знать, що зумовило невдово­лення литовських феодалів-католиків. Феодали-католики проголо­сили Великим князем литовським стародубського князя Сигізмунда Кейстутовича (брата Вітовта). І наступні 4 роки в межах Велико­го князівства Литовського існувало дві держави - власне Литва і "Велике князівство Руське". Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло. Вирішальна битва між руськими та польсько-литов­ськими військами відбулася у 1435 р. під Вількомиром. Цю битву за масштабністю історики порівнюють з Грюнвальдською. Війська Свидригайла були вщент розбиті, самому князеві довелося рятува­тися втечею. Свидригайло зрікся титула князя Великого князівства Руського, однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександ­ром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.

Великим князем Литовським було обрано сина короля Ягайла — 13-річного Казимира Ягайловича (1440-1492 рр.), який у 1444 р. став і королем Польщі. Таким чином, об'єднання Литви і Польщі було відновлене у формі персональної унії.

Остаточна ліквідація удільного устрою

Казимир, бажаючи забезпечити внутрішній спокій, визнав за Свидригайлом номіналь-ний пожиттєвий титул великого князя і можливість володіти відновленим Волинським князівством. Кази­мир мусив визнати і відновлення удільності Київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів, заснована Володимиром Ольгердовичем: Олександр (Олелько) Володимиро­вич (1440-1455 рр.), згодом Семен Олелькович (1455-1470 рр.).

Та з часом намагання Казимира ліквідувати автономію україн­ських князівств увінчалися успіхом. Скориставшись зі смерті Свидри­гайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (у 1452 р.) та Київське (у 1471 р.) князівства. На українських землях поширю­ється воєводський устрій.

На підтримку московського князя розраховували організатори так званої "змови князів" 1481 р. - Михайло Олелькович та Федір Бєльський (онуки Володимира Ольгердовича). Змовники мали на меті возвести на великокнязівський стіл Михайла Олельковича, а у разі невдачі - приєднати до московського князівства руські землі вздовж р. Березини. Змову було викрито.                      

Після смерті Казимира у 1492 р. військова активність Москви  суттєво зросла, московські війська почали наступ на смоленські та чернігово-сіверські землі. московський князь Іван III мотивував свої дії необхідністю захисту православних від релігійних пере­слідувань і насадження католицизму. У результаті війни з Литвою (1500-1503 рр.) москва закріпила за собою всю Чернігово-Сіверщину, не відмовившись, однак, від подальшого просування на захід. Воєнні дії активізували визвольний рух в українських землях. Він пов'язаний з іменем князя Михайла Глинського (?-1534 рр.).

            Разом зі своїми братами Василем та Іваном у 1508 р. Михайло Глинський очолив повстання руської та білоруської знаті, невдоволеної пануванням Литви. Причини поразки повстання слід шукати як у відсутності обіцяної допомоги ззовні — з боку кримського хана та московського князя, так і у відсутності глибоких соціальних коре­нів. На цей час українські князі й бояри вже адаптувалися у системі Великого князівства Литовського, більшість із них обстоювала лише власні інтереси і не бажала ними ризикувати заради ідеї М.Глин­ського щодо утворення Київської держави. Самому ж М.Глинському в історичній літературі даються протилежні оцінки — від оборонця національних інтересів руських земель Литовської держави до тала­новитого авантюриста.

Брестська церковна унія

У 1596 р. в Бресті була проголошена церковна унія — об'єднан­ня православної церкви з католицькою, внаслідок чого утворилась нова - уніатська церква (греко-католицька). Уніатська церква збе­рігала слов'янську мову та православні обряди, але визнавала дог­мати католицької церкви і переходила під владу Папи римського. Існування православної церкви в Речі Посполитій було заборо­нено.

Проти церковної унії виступили народні маси, частина знаті на чолі з князем Василем Костянтином Острозьким (1527-1608 рр.), братства (громадські організації міщан, створені для захисту право­славної пастви). Це змусило Польщу в 1632 р. знову дозволити ле­гальне існування православної церкви.

5.Братства

Поява і поширення братств як національно-релігійних організацій пов’язані з загальноєвропейською тенденцією посилення ролі суспільства під впливом ідей Ренесансу та Реформації. З другої половини XVI ст. в Україні братський рух набув самостійного значення в політичному житті, протистоячи зростаючому тиску польсько-католицьких елементів.

Перше — Львівське Успенське братство — засноване у 1463 р. міщанами, купцями та ремісниками при церкві Успіння Пресвятої Богородиці.

Вслід за ним виникли Луцьке Хрестовоздвиженське (1483), Віленське (1485). Спочатку братства дбали про забезпечення церков книгами, іконами, свічками, опікувалися хворими, сиротами, бідними, зубожілими громадянами. Згодом ставали культурними і духовними осередками українського громадянства в місті або в цілому регіоні, як, приміром, Львівське, Луцьке та Київське.

Між 1589—1615 pp. братства виникли майже у 20 містах — Кам’янці-Подільському, Рогатині, Острозі, Перемишлі та ін. Знаковим було заснування 1615 р. Київського братства. У 20—30-ті роки XVII ст. братства постали в містах Наддніпрянщини — Немирові, Вінниці, Лубнах. З 1585 р. починається організаційне оформлення братств. 1 січня 1586 р. Антіохійський патріарх Йоаким затвердив статут Львівського братства, а в грудні 1587 р. константинопольський патріарх Єремія визнав за ним право ставропігії (автономної церковної організації, не підлеглої юрисдикції місцевих єпископів) з правом зверхності над іншими братствами, нагляду за діяльністю духовних і світських осіб. У братстві були запроваджені загальні збори, членські внески (пів-гроша на місяць), щорічні вибори керівництва — чотирьох старійшин. Львівське братство відігравало значну роль у боротьбі з польським національним і релігійним тиском, добиваючись релігійної та професійної рівноправності українського громадянства, православних з католиками.

Окремі риси діяльності українських братств зближували їх з протестантським реформаційним рухом XVI ст. у Західній і Центральній Європі. Братства запроваджували принцип виборності служителів церкви, в тому числі з достойних світських осіб; засновували власні друкарні та школи, вириваючи суспільство з під цілковитої залежності від духовенства. Друкарня Львівського братства у 1574 р. стараннями Івана Федорова видрукувала “Апостол” та “Буквар”, а протягом 1591—1722 pp. — 140 книг тиражем 160 тис. примірників, які розходилися по Україні, Білорусі, Валахії, Молдові, Болгарії, Московії, Сербії.

У 80-ті роки XVI ст. з’являються братські школи у Вільні (1585), Львові (1586), Перемишлі (1592), Києві (1615) та інших містах, деяких селах. Ректорів та викладачів обирали загальні збори братств. Навчання в них відповідало програмам тогочасних середніх шкіл: вивчення класичних мов, діалектики, риторики, поетики, гомілетики (духовного красномовства), арифметики, геометрії, музики.

Братські школи ставали центрами формування нової української еліти, науковими осередками, кузнею політичних провідників. Вони сприяли формуванню інтелектуального потенціалу нації, створенню передумов для відкриття навчальних закладів вищого типу (Київського колегіуму), готували ґрунт для подальшого інтелектуального, духовного прориву, який здійснив “гурток Петра Могили” у 1630—1640 pp.

Таким чином, з приходом Польщі було поставлено під сумнів формування українців як окремої етнічної спільності. В Україні роз­гортається визвольний рух проти польської колоніальної політики. Українська знать втрачає роль виразника національних інтересів, роль провідної верстви визвольного руху. Ці функції перебирає на себе козацтво, яке вже у XVI ст. заявило про себе як про помітну соціальну силу.

          Загарбання українських земель Угорщиною, Молдавським князівством, московією.

Угорська держава виникла наприкінці IX ст. у Південне-Східній Європі. Угри, або мадяри, прийшли на р. Дунай з приазовсько-донських степів, а ще раніше вони мешкали у передгір'ях Півден­ного Уралу. Новоутворена Угорська держава прагнула розширити свої території. Об'єктом експансій на сході стало Закарпаття.

           Закарпаття - складова історична частина етнічної та державної території України. Про-тягом IV-VII ст. тут розселилися слов'янські племена білих хорватів. Хорвати у ІХ-Х ст. жили по обидва боки Карпат. Займалися переважно землеробством, мали "греди" - укріп­лені центри. Навколо одного з них (Унгограду) утворилося перше державне об'єднання на чолі з князем Лаборцем. У Х-ХІ ст. ці землі ввійшли до складу Київської держави.

У першій пол. XI ст. почалося поступове загарбання Закарпаття Угорським королівством. Першими були підкорені Ужгород, Мукачево, Хуст. Остаточно ці території були включені до складу королів­ства в сер. XIII ст. Відтоді аж до XX ст. ці землі були північною прикордонною областю цього королівства.

У складі Угорщини Закарпаття було поділене на три комітати (жупи); Ужанський, Березький, Угочанський, а 1303 р. було органі­зовано ще один комітат — Мараморський.

Упродовж ХІІІ-ХУ ст. землі Закарпаття були заселені волохами, німцями, словаками, угорцями. Місцеве українське населення було закріпачене, позбавлене будь-яких прав та свобод.

Основою господарства краю було сільське господарство. Чільне місце посідало садівництво, виноградарство. Важливу роль відігра­вало використання лісовини як будівельного матеріалу, видобування смоли, поташу. Значне місце належало видобуванню солі, борошно­мельному промислу.

Поразка угорсько-чеської армії у битві з Турками під Могачем 1526 р. стала початком політичної трагедії Угорщини. Наслідком цієї поразки був поділ Угорщини на три час-тини між Туреччиною, Семиграддям та Австрією. Закарпаття було поділено між Семи-граддям (Мукачево, Берегове, Севлюш, Хуст, Тячево) та Австрією (Ужан­ський комітат). Упродовж десятиліть ці землі були ареною постій­них війн.

Включення Буковини до складу Молдавського князівства

Буковина — історичні українські землі, розташовані між сере­динною течією Дністра та головним Карпатським хребтом у доли­нах верхньої течії Пруту та Серету. Свою назву вона одержала від обширних букових лісів, що вкривали значну частину її території. У Х-ХІ ст. Буковина перебувала у складі Київської, а потім Галицько-Волинської держав. Після монголо-татарського лихоліття зв'язки цих земель з галицько-волинськими значно послабились, що призвело до утворення окремої Шипинської землі, яка визна­вала зверх-ність золотоординських ханів. У 40-50-х рр. XIV ст. ці землі потрапили під владу Угорщини, король якої Людовік при­значив сюди намісником воєводу Драгоша. Після утворення Мол­давського князівства Буковина перейшла під його владу і перебу­вала у його складі аж до кін. XVIII ст., коли потрапила під владу Австрійської імперії.

Приєднання московією Чернігово-Сіверських земель

З 40-х рр. XV ст. швидко зростає могутність московської держа­ви. Утиски удільних князів з боку польсько-литовської держави призвели до того, що частина прикордонних з московією земель на чолі зі своїми князями почала переходити під владу московського государя, який вустами свого великого князя Івана III проголосив свої історичні права на землі Київської держави. Спроби переходу під зверхність московського князя спричинили литовсько-москов­ські війни. Їх наслідком стало приєднання на початку XVI ст. до московського царства Чернігово-Сіверських земель.

Запитання:

1. Охарактеризуйте становище українських земель у складі Великого кня­зівства Литовського.

2. Заповніть таблицю "Основні етапи об'єднання Литви та Польщі".

3. Охарактеризуйте політику Польщі щодо українських земель.

4. Що собою являли братства?