1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.
2. «Королівство Русі» Данила Галицького
3. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій полов. XIV ст
1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.
Наприкінці XII — першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці трипалий час панувала думка, що на її руїнах виникло як наступник Київської Русі — Володимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство проте видатний український історик М.Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Русі було Галицько-Волинське князівство. «Київська держава, право, культура, - підкреслював він, - були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої... Київський період перейшов не у володимирсько-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV —XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...»
Отже, державницьку традицію Русі-України перейняло Галицько-Волинське князівство.
2. «Королівство Русі» Данила Галицького
Смерть князя Романа Мстиславича була трагедією не тільки для його сім'ї, а й для України, яка на кілька десятиліть стала ареною кривавих міжусобиць та збройних нападів зовнішніх ворогів. Проти відновлення єдності Галицько-Волинської держави та зміцнення великокнязівської влади виступали верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі.
Занепад княжої влади
Насамперед смертю Романа Мстиславича скористали галицькі боярські угруповання. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічним Василько з часом успадкують батьківський потяг до влади бояри позбавили їх князівського престолу. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206 — 1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Романова вдова, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир-Волинський, а далі - до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Васильком у себе, а Данила відіслав до угорського короля Андрія II.
Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівалися, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, брати не збиралися коритися боярській неволі і, щоб покінчити з нею, стратили біля 500 представників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть мати княем законного спадкоємця з династії Романовичів, заручилися підтримкою угорців і за їх допомогою захопи й повісили Ігоревичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрозуміло, що бояри хочуть правити самі, прикриваючись іменем неповнолітнього сина Романовича. З цією метою вони прогнали княгиню Анну, позбавивши її регентства над сином. За нею покинув Галич і Данило. Тоді бояри пішли на безпрецедентне порушення середньовічного права - проголосили князем провідника боярства Володислава Кормильчича (1213 — 1214). Це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.
Керуючись вузькостановими інтересами, боярська ієрархія своїми зухвалими діями фактично спровокувала втручання Угорщини й Польщі у справи Західної Русі. В результаті у 1214 р. польський князь Лешко Білий і угорський король Андрій II уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини. Короля Галичини було проголошено п'ятирічного угорського королевича Коломана (1214-1219), який мав одружитися з дворічною дочкою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Романовичам залишали лише батькову вотчину - Володимир з волостю.
У 1219 р. галичани виступили проти угорців і запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного (1219-1227), який з допомогою повсталих міщан вигнав загарбників з Галича. Проте незабаром він став, за словами М.Грушевського, «безрадним знаряддям» у руках боярської знаті, яка намагалася не допустити посилення князівської влади. Під її впливом Мстислав воював проти свого зятя — волинського князя Данила Романовича, а в 1227 р. одруживши одну зі своїх доньок з молодшим угорським королевичем Андрієм, на користь якого відрікся від галицького престолу.
Тим часом Романовичі «збирали докупи» землі, які становили спадщину їхнього батька. Насамперед вони утвердилися на Волині, де користувалися прихильністю як у знаті, так і у простого люду. А далі, зосередивши у своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо, зокрема організувавши піші полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230, 1233), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпитися, розбивши угорців та їх союзників - місцевих бояр. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продовжували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 - 1264).
Данило Галицький
Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західноволинське місто, і припини їхнє подальше просування на українські терени. У 1239 р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські правобережні землі. Здавалося, відродження колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів Галицько - волинського князя стала монголо - татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.
Тема № 4. Давньоруська держава – Русь-Україна. План.
1. Теорії походження Русі
2. Державотворчі процеси за період правління перших київських князів.
1. Теорії походження Русі
Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців - «норманістами» та «антинорманістами».
«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність.
«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.
Творцями норманської теорії були німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер та А.Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIIIст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д.Дорошенко, Є.Маланюк та ін.
Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М.Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій.
Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визначає, що нормани протягом ІХ —XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II- поч. VIIст.). Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етноніммає місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в ІV ст. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII —IX ст.
Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до ЇЇ складу всіх східнослов’янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.
Занепадом державності на українських землях скористалися володимиросуз дальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю.Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340- 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «великоросією» або «великою росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII- поч. XVIIIст. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення - «московити» ) і лише пізніше — «росія» (від грецької вимови терміну «Русь»), у той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».
Тема № 3. Витоки української культури. Історичні передумови виникнення української культури.
План.
1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження
2. Тип господарства та заняття трипільських племен
3. Проблема походження слов'ян в історичній науці. Східні слов'яни на території сучасної України у переддержавну добу
1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження
Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам’яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV-III тис. до н.е. У цей час з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.
Одночасно відбуваються значні зміни у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії.
Найяскравішим явищем серед енеолітичних племен на території сучасної України були хліборобські племена трипільської культури (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого українським археологом В. Хвойко наприкінці XIX ст.).Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н.е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи – ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу пам’яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об’єднання племен.
Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. кв. км.). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн. В.Хвойка
Проблема походження трипільців не до кінця з’ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.
2. Тип господарства та заняття трипільських племен
Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках.
Проте, система землеробства була ще досить примітивною. Окремі вчені, навіть, називають трипільську культуру “культурою пересувних землеробів”. Цим племенам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30–50 чи 60–80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі.
Крім того, трипільці вирощували велику рогату худобу, свиней, овець та кіз, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики – їх запрягали у візки, можливо сани, орали ними поля. Не втратило свого значення полювання і рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів, довжиною до двох метрів. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.
Що стосується ремесел, то трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави), кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувалися мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.
Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончари досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд із побутовим широко використовувався і культовий посуд.
Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та історичне значення трипільської культури
Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану,
... Читати далі »
Тема № 2. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.
План.
1. Загальна характеристика початку державності на українських землях.
2. Кіммерія.
3. Таврика.
4. Скіфія.
5. Сарматія.
6. Грецькі міста-держави.
7. Боспорське царство.
8. Гетика.
9. Держава гунів.
1. Праці вітчизняних істориків свідчать про те, що процеси виникнення, формування і розвитку української державності — явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і напруженої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Аналіз різноманітних наукових концепцій історичного розвитку України (державницької, народницької, націо¬нально-державницької та ін.) переконує, що чітко визначених, конкретних хронологічних межгенезису української державності, які в сучасних умовах вважалися б загальновизнаними, у вітчизняній історіографії фактично не існує.
Початки Української держави своїм корінням сягають сивої давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення. Адже новітні праці з історії державності України засвідчують, що «хронологічні коливання» дослідників при розгляді цієї надзвичайно важливої наукової проблеми залишаються досить відчутними (нерідко різниця у судженнях авторів сягає навіть кількох століть). Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (в першу чергу грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тис. до н. є. вступили кочові племена Північного Причорномор'я — кіммерійці, скіфи, сармати та ін.
Ось чому з державних утворень саме цих народів, які не мають прямого генетичного відношення до українців, слід починати висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчихпроцесів на території України.
2. Кіммерія (IX—VII ст. до н. е.), займала величезну територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було місто Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Кіммерійці, як відомо, були першим народом Східної Європи, справжнє ім'я якого, зафіксоване в писемних джерелах, дійшло до нашого часу. Одна з перших згадок про них зустрічається, зокрема, в «Одіссеї» Гомера (VIIIст. до н.е.), де автор називає північне узбережжя Чорного моря «землею кіммерійців».
Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях видатних істориків давнини: Геродота, Страбона, Птолемея, які описували життя кіммерійців у наступні часи. Виходячи з їхніх творів, а головне, з археологічних знахідок наших вітчизняних вчених, можна зробити висновок, що головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Чільне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер називає цих кочівників «гіпомологами-млекоїдами», тобто тими, хто доїть кобилиць. Крім того, кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями. Майже всі знайдені досі знаряддя праці та озброєння кіммерійців виготовлені з бронзи. Проте слід зазначити, що поряд із бронзовими зустрічаються й вироби, виготовлені із заліза.
На думку відомої української дослідниці нашої минувщини Н.Полонської-Василенко, «кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вийшли з родової і племінної знаті». Зокрема, в писемних джерелах згадуються імена кіммерійських правителів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса), Шандакшатру.
Про наявність царського прошарку в кіммерійському суспільстві свідчать також двоколісні колісниці, які в індоєвропейських народів виступають як атрибут царів і богів. Такі колісниці були знайдені археологами в кіммерійських похованнях, що говорить про царський статус померлих.
Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі яка була рабовласницькою. На думку М.Брайчевського, у VIII-VII ст. до н.е. кіммерійці переживають свій героїчний період і виявляють неабияку військово-політичну активність. В числі перших, кіммерійці створили нову грізну військову силу –кінноту, яка була елітною частиною їхнього війська. Численне легке кінне військо, що практично не мало обозу, було надзвичайно рухливим, а велика дальнобійність луків і пробивна сила кіммерійських стріл створювала відчутну перевагу над суперником. Тому невипадково кіммерійці вважалися грізною силою в державах Стародавнього Сходу. В цьому зв’язку можна сказати, що під час воєн з ними загинули царі Фрігії та Лідії, а ассірійці замість військових конфліктів шукали союзу з Кіммерією.
Починаючи з останньої чверті VIII ст. до н.е. кіммерійці постійно турбують північні кордони держави Урарту, згодом проникають до Ассірії і Малої Азії. Під час цих походівв 714 р. до н.е. вони вщент розгромили об’єднані сили царя Урарту Руса І, захопивши в полон її туртана (головнокомандуючого).
У постійних війнах кіммерійці захоплювали багато полонених, яких згодом перетворювали на рабів. В середині VII ст. до н. е. кіммерійці під проводом царя Лігдаміса заволоділи Лідійським царством, захопили його столицю Сарди і навіть вдерлися на заселене греками малоазійське узбережжя Егейського моря. Однак в 40-х роках VII ст. до н. е. вони зазнали відчутного удару від скіфів. Після цієї поразки кіммерійці осідають поблизу міста Синоп, а в потім і зовсім зникають з історичної арени.
До якого ж етносу належали кіммерійці? Це питання й сьогодні залишається дискусійним. До кого тільки не відносили цей народ різні дослідники –до кельтів, таврів, неврів, скіфів – землеробів, скіфів –орачів, амазонок, тохарів, італійських кімврів. У наш час найбільшого поширення набула висловлена ще в XIX ст. точка зору, згідно з якою кіммерійці відносяться до східної гілки фракійських племен.
Тема 1. Вступ. Предмет і завдання курсу «Історія української державності та культури».
План
1. Мета, предмет і завдання курсу «Історія української державності та культури». Ознаки,
символи та атрибути державності.
2. Витоки та етапи становлення української державності.
3. Культура як цілісний компонент, її функції та структура, типологія.
4. Типологія культури.
1. Мета, предмет і завдання курсу «Історія української державності та культури». Дисципліна «Історія української державності» становить собою інтегрованусукупність наук про сучасне і минуле українського народу, історичні особливості йогорозвитку, ментальність, психологію, географію, культурно-історичні традиції від давнинидо сьогодення. Вивчення цієї дисципліни сприяє формуванню у майбутніх фахівцівцілісного розуміння взаємозв’язку національної історії та культури як окремого явища,виробляє навички системного бачення закономірностей та особливостей історично-культурного поступу у контексті загальносвітових цивілізаційних та глобалізацій нихпроцесів. Курс передбачає вивчення та узагальнення багатовікового історико-культурногодосвіду свого народу, закономірностей політичних, державотворчих, соціально-економічних і культурних процесів, що відбувалися на теренах України, формування уявипро сучасний стан української державності та українського суспільства, визначення йогоціннісних орієнтирів і шляхів розвитку на майбутнє.
Предметом вивчення курсу «Історія української державності» є складний і багатогранний процес формування державності українського народу, його діяльності в соц.-економічній, духовній, політичній і державній сферах діяльності. Курс спрямований на формування здорової національної свідомості, на основі сучасних наукових здобутків.
Метою викладання дисципліни є формування цілісного та системного уявлення про визначальні закономірності та тенденції розвитку української державності та культури.
Зазначена мета передбачає розв’язання таких завдань:
- формування системних знань про формування української державності, усвідомлення української культури як самобутнього й унікального соціально-історичного явища в ґенезі світового співтовариства;
- дослідження основних тенденцій, закономірностей й особливостей розвитку національної історії, культури та державності;
- засвоєння наукової періодизації історії та культури України, характерних рис основних періодів вітчизняного історико-культурного поступу, їхніх особливостей, визначальних подій та явищ у кожному з них;
- опанування основних історичних та культурологічних понять та категорій;
- вироблення навичок самостійного мислення та вміння давати власну, обґрунтовану оцінку державотворчим процесам та історико-культурним явищам.
- розвиток історичного, логічного та художньо-образного мислення, формування естетичних смаків.
До питання поняття державності. Із розпадом СРСР і утворенням незалежних держав, зокрема української, перед національними історіографією і юриспруденцією постало актуальне питання формування Української державності. За часів існування СРСР це просто було неможливо, адже радянська історіографія заперечувала самобутнє існування українського народу і його державності, розглядаючи їх як невід’ємну частину росії. І тільки з проголошенням незалежності України перед українцями постала проблема
етнічно-політичної самоідентифікації.
Поняття державності будемо пов’язувати із категорією «держава», вживаючи ці слова як синоніми. Ще у 1949 році український письменник, державний та політичний діяч Володимир Винниченко визначав державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілість та забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.
Державність — це устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу. «Нація без державності є покалічений людський колективний організм... Адже, як і у всякої індивідуальної істоти на землі найперша потреба — це зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління, так і для кожної нації власна держава є найкращим засобом збереження життя і розвитку...»
Зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям «держава». Державність є своєрідним фундаментом, корінням держави, а остання, у свою чергу, є однією із складових — своєрідним вінцем державності.
Етнос (грец. ethnos) дослівно «негрек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід. Еволюційний ланцюжок виникнення і становлення етносу: рід → плем'я → союз племен → народність → народ →
нація. Нація – це історичний тип етнічних спільнот, соціокультурне утворення історичних
спільнот людей, вінець еволюції етносу.
Ознаки, символи та атрибути державності.
Ознаки державності:
1) втілення права нації на незалежність, що є першим кроком на шляху до власної державності;
2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах:
Тема № 8. Культуротворчі процеси на українських землях (XIV-перша половина XVII ст.).
План заняття:
1. Соціально-політична та культурна ситуація на українських землях.
2. Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі.
3. Архітектура та мистецтво.
4. Освіта, книгодрукування, література.
5. Культура українського козацтва.
1. Соціально-політична та культурна ситуація на українських землях. XIV - середина XVII ст. включає в себе два історичні етапи української культури:
1. подолання наслідків навали монголо-татарських орд, відновлення міської цивілізації в Підніпров'ї, початок колонізації південноукраїнських степів.
2. концентрація основної частини українських земель у складі Речі Посполитої, наростання загрози колонізації та асиміляції України Польщею.
Факторами культурного розвитку України в XV - XVI ст. були:
1. Ліквідація українських удільних князівств, утвердження в Україні чужоземної влади.
2.Відновлення Київської митрополії як центру управління православної церкви України та Білої Русі. Розмежування православної церкви України і Білорусі з Московською митрополією – центром православної церкви Росії.
3.Вплив падіння Візантії, зростання турецької агресії проти країн Східної та Центральної Європи.
4. Епохальні зрушення в культурі Західної Європи: Відродження, Реформація і контрреформація.
Існує думка, що період XIV – перш. пол. XVII ст. мало відображений у джерелах, так як був бідний подіями, які могли залишити помітний слід в історії. Ближче до істини інша точка зору: життя було значно багатшим, ніж це зафіксовано в документах і пам'ятках культури, що до нас дійшли. У XIV – XV ст. кордони розподілу України між низкою держав (Польща, Литва, Московська Русь та Угорщина) залишалися майже незмінними. Виняток становить Чернігівщина, втрачена Литвою в ході війн з Московською державою. Повільними темпами відбувалися зміни соціального ладу. Початковий принцип литовської політики в руських землях: «ми старого не змінюємо, а нового не вносимо» багато в чому був лише декларацією. Істотні зміни відбувалися в соціальному становищі окремих станів. Продовжувалося формування шляхти, як замкненої корпорації, основною політичною перевагою якої було привілейоване землеволодіння. Основним компонентом шляхетства в Центральній Україні були нащадки місцевого боярства. Також ряди шляхти поповнювалися збіднілими нащадками княжих прізвищ і селянської верхівки, що розбагатіла. Зберігся вплив могутніх княжих прізвищ, які зуміли зберегти великі земельні володіння. Продовжувалося зближення різних груп селянства. До XVI ст. вони злилися в єдиний стан. У західних регіонах України вже в XV ст. виникають фільварки – панські маєтки із застосуванням панського заорювання і кріпацької праці. У XVI ст. фільварки стають основною формою господарювання феодалів Центральної Україні, отримують юридичне закріплення у Статуті на волоку. Прикріплення селян до землі доповнюється поширенням панщини.
Закритим станом протягом XIV-XVII ст. залишається міщанство. Соціальний статус кожної міської громади визначався особливою грамотою великокнязівської або королівської влади. Відособленість міщанства особливо помітною була в містах магдебурзького права. У XV–XVI ст. в українських містах великого князівства Литовського і особливо Польщі посилюється чужоземний польський і німецький елемент. З одного боку, це прискорило культурний розвиток: серед чужинців було чимало умілих майстрів різних ремесел. З іншого боку, міські колоністи-католики отримували виняткові права, що призводило до дискримінації корінного населення.
На рубежі XV–XVI ст. вперше заявляє про себе українське козацтво. У 1489 р. подільські козаки служать провідниками війська польського короля у війні з Молдовою. В 1493 р. черкаські козаки здійснюють похід на захоплений татарами Очаків. Вже в першій половині XVI ст. українські козаки здійснюють р
... Читати далі »
Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.
Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках.
Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувалися мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.
Місцеві гончари досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд із побутовим широко використовувався і культовий посуд.
Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану,
