Тема № 8. Культуротворчі процеси на українських землях (XIV-перша половина XVII ст.).

План заняття:

            1. Соціально-політична та культурна ситуація на українських землях.

            2. Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі.

 3. Архітектура та мистецтво.

            4. Освіта, книгодрукування, література.

            5. Культура українського козацтва.

        1. Соціально-політична та культурна ситуація на українських землях. XIV - середина XVII ст. включає в себе два історичні етапи української культури:

1. подолання наслідків навали монголо-татарських орд, відновлення міської цивілізації в Підніпров'ї, початок колонізації південноукраїнських степів.

2. концентрація основної частини українських земель у складі Речі Посполитої, наростання загрози колонізації та асиміляції України Польщею.

       Факторами культурного розвитку України в XV - XVI ст. були:

1. Ліквідація українських удільних князівств, утвердження в Україні чужоземної влади.

2.Відновлення Київської митрополії як центру управління православної церкви України та Білої Русі. Розмежування православної церкви України і Білорусі з Московською митрополією – центром православної церкви Росії.

3.Вплив падіння Візантії, зростання турецької агресії проти країн Східної та Центральної Європи.

4. Епохальні зрушення в культурі Західної Європи: Відродження, Реформація і контрреформація.

    Існує думка, що період XIV – перш. пол. XVII ст. мало відображений у джерелах, так як був бідний подіями, які могли залишити помітний слід в історії. Ближче до істини інша точка зору: життя було значно багатшим, ніж це зафіксовано в документах і пам'ятках культури, що до нас дійшли. У XIV – XV ст. кордони  розподілу України між низкою держав (Польща, Литва, Московська Русь та Угорщина) залишалися майже незмінними. Виняток становить Чернігівщина, втрачена Литвою в ході війн  з Московською державою. Повільними темпами відбувалися зміни соціального ладу. Початковий принцип литовської політики в руських землях: «ми старого не змінюємо, а нового не вносимо» багато в чому був лише декларацією. Істотні зміни відбувалися в соціальному становищі окремих станів. Продовжувалося формування шляхти, як замкненої корпорації, основною політичною перевагою якої було привілейоване землеволодіння. Основним компонентом шляхетства в Центральній Україні були нащадки місцевого боярства. Також  ряди шляхти поповнювалися збіднілими нащадками княжих прізвищ і селянської верхівки, що розбагатіла. Зберігся вплив могутніх княжих прізвищ, які зуміли зберегти великі земельні володіння. Продовжувалося зближення різних груп селянства. До XVI ст. вони злилися в єдиний стан. У західних регіонах України вже в XV ст. виникають фільварки – панські маєтки із застосуванням панського заорювання і кріпацької праці. У XVI ст. фільварки стають основною формою господарювання феодалів Центральної Україні, отримують юридичне закріплення у Статуті на волоку. Прикріплення селян до землі доповнюється поширенням панщини.

   Закритим станом  протягом XIV-XVII ст. залишається міщанство. Соціальний статус кожної міської громади визначався особливою грамотою великокнязівської або королівської влади. Відособленість міщанства особливо помітною була в містах магдебурзького права. У XV–XVI ст. в українських містах великого князівства Литовського і особливо Польщі посилюється чужоземний  польський і німецький елемент. З одного боку, це прискорило культурний розвиток: серед чужинців  було чимало  умілих  майстрів різних ремесел. З іншого боку, міські колоністи-католики отримували виняткові права, що призводило до дискримінації корінного населення.

    На рубежі XV–XVI ст. вперше заявляє про себе українське козацтво. У 1489 р. подільські козаки служать провідниками війська польського короля у війні з Молдовою. В 1493 р. черкаські козаки здійснюють  похід на захоплений татарами Очаків. Вже в першій половині XVI ст. українські козаки здійснюють регулярні походи на міста і фортеці Північного Причорномор'я – володіння Туреччини і Кримського ханства. Поступово козацтво стає головною захисною силою України від турецько-татарських нападів.           У  1536 р. відбувся перший зафіксований джерелами виступ козаків проти державної адміністрації.  До середини XVI ст. козаки освоюють пониззя Дніпра, де трохи пізніше виникає історичний центр українського козацтва – Запорізька Січ.

    Православна церква України та Білорусі – головна опора збереження та розвитку національної культури – в XVI-перш. пол. XVII ст. була ослаблена відсутністю державної опіки.  На перший погляд, це був час застою, стагнації в церковному, і  відповідно, культурному житті. Набули поширення негативні явища в управлінні церквою, посилилися корупція і симонія. Окремі ієрархи своїм способом життя дискредитували священицький сан, однак важко сказати, наскільки ці негативні тенденції відрізнялися від подібних, попередніх і наступних епох.

    У православ'ї існували сили, які прагнули до посилення церковних структур. У 1509-1510 р. митрополит Йосиф II Солтан скликав церковний собор у столиці Великого князівства Литовського Вільно. У соборі брали участь єпископи з українських і білоруських земель. Рішення собору вимагали обмежити втручання в церковні справи панів-патронів та уряду; перетворення собору в постійний орган управління церквою.

   В умовах відсутності своєї держави, церква зберігала значення основної національної установи. Її можна назвати свого роду «духовним царством». Церква сприяла контактам з іншими православними країнами. Однак в умовах їх підпорядкування, а пізніше і завоювання мусульманською Туреччиною, культурні контакти були ускладнені. Наприклад, ісахізм став відомим в Україні та Білорусі зі значним запізненням. Деяке значення в Україні мали єретичні течії греко-слов'янського світу: гусізм і богомильство. У гуситських війнах брало участь Велике князівство Литовське, зацікавлене ​​в ослабленні католицьких країн. Елементи гуситських поглядів зберігалися в українському фольклорі, а військова тактика таборитів має аналогії, а можливо, і запозичення у козацькій тактиці більш пізнього часу.

  2. У XVI ст. фактором культурного розвитку України стають ідеї європейського Відродження. Відродження (франц. Ренесанс) – західноєвропейська культура на межі середньовіччя і нового часу, заснована на глибокому інтересі до античності, класичних стародавніх  мов, стародавньої філософії, історії та літератури. Використовуючи античну ідеологію, – продукт жвавих економічних відносин та політичної демократії античних міст-держав – Відродження по-новому визначило мету людського життя. Друга назва Відродження – гуманізм. Гуманістична культура в центрі свого світогляду ставила саму людину, а не божественне, потойбічне, як це було в середньовічній ідеології. У культурі гуманізму аскетизму не залишалося місця. Людина, її пристрасті і потреби розглядалися гуманістами не як щось гріховне, що треба придушувати й упокорювати, а як самоціль, як найголовніше в житті. Земне існування визнавалося єдино реальним. Пізнання природи і людини стало сутністю науки. Світогляд гуманістів був перейнятий  оптимізмом, глибокою вірою в людину та  її розум, в прогрес. Відродження було елітарною культурною течією, що ускладнила проникнення гуманістичних ідей у ​​широкі верстви населення. Основними засобами розповсюдження його ідей були культурні зв'язки, основними центрами – міста і університети, двори гуманістично налаштованої знаті.

 Ренесанс в українській культурі хронологічно не співпадає з італійським чи західноєвропейським.  Помітним явищем у вітчизняній  культурі ренесансні ідеї стали в XVI – першій половині XVII ст. Причини пізнього проникнення гуманістичних ідей в українську культуру пов'язані, по-перше, з відмінностями православно-культурного простору від католицького світу, по-друге, зі слабкістю залучення Україною і всієї Східної Європи в процеси великих географічних відкриттів, колонізації Нового Світу, бурхливого розвитку міст і промисловості мануфактурного типу. Крім того, в Україну ідеї Відродження проникали за допомогою польської культури. Оскільки вони служили інструментом полонізації, остільки зустрічали опір української православної культури. У XVI–XVII ст. ідеї Ренесансу виявлялися в містобудуванні, архітектурі і живописі.  Під впливом Відродження побудовані міста-фортеці Броди, Жолква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та інші. Регулярне міське планування характерне для забудови Львова та Кам'янця-Подільського. За планом обидва міста являли собою прямокутник, розділений на частини, – місця проживання польської, української та вірменської громад. Центр кожної частини міста – ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, центр усього міста – площа з ратушею. У Львові брами з'єднувалися широкими магістралями, руйнуючи середньовічний образ міста: вузькі криві вулиці, в яких возу не проїхати. Глибоке розуміння основ ренесансного мистецтва притаманне оновленому у другій половині XVI ст. середньовічному замку в м. Острозі.Кращі споруди замку – Кругла Башта і Луцькі ворота принесли місту загальноєвропейську популярність. Власники замку – князі Острозькі поєднували турботу про багатство з турботою просвіти, що й дало привід називати Острог «волинськими Афінами». У другій половині XVI ст. перебудовується Кам'янець-Подільська фортеця.Її будівництво було здійснено згідно з новим типом фортифікації – бастіонної системи. Оборонну міць фортеці посилили численні вежі, традиційний рів зі стоячою водою замінили складні шлюзові споруди. Фортечні споруди були прикрашені кам'яною різьбою й арматурними фризами. У 70-90-ті роки XVI ст. найбільшого розквіту цивільне та культове будівництво ренесансного типу  досягло у Львові. Площу Ринок прикрашає «Чорна кам'яниця» (архітектор П. Римлянин). П. Римлянин разом з А.Пріхильним будує Успенську церкву, а архітектор П. Барбон – вежу Корнякта. Архітектор П. Красовський зводить каплицю Трьох Святителів.

  Поширенню ренесансної культури в українських землях насамперед сприяв розвиток освіти. Протягом XVI ст. помітно зростає кількість українців, які навчалися в західноєвропейських університетах. Наприклад, у списках Краківського університету значаться понад сто імен вихідців з руських земель. Зустрічаються імена русичів і у списках студентів та випускників Празького університету, а також ряду навчальних закладів Італії, Німеччини та Франції. Серед них – основоположники гуманістичної культури в Україні вчені Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховский.

   Юрій Дрогобич або Ю.Котермак (1450-1494) навчався у Краківському та Болонському університетах. Досягнувши ступеня доктора філософії та медицини, кілька років викладав у Болонському університеті астрономію, був ректором медиків та студентів вільних мистецтв. Повернувшись на Батьківщину, працював професором астрономії та медицини Краківського університету. Праці Дрогобича написані латинською мовою – загальноприйнятою мовою західноєвропейського вченого світу середньовіччя. Роботи    Ю. Дрогобича були відомі в Італії, Франції, Німеччині та Угорщині.

  Павло Русин із Кросна (1470-1517) навчався у Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. приїхав до Кракова і викладав в університеті курс античної літератури. Павло Русин – перший поет-гуманіст України та Польщі. Діячем двох культур, української та польської, є і Станіслав Оріховський.

  Оріховський народився в 1513 р. у с. Ораховці біля Перемишля в шляхетській польсько-українській родині. Навчався у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах. За віросповіданням – католик, деякий час належав до лютеранської церкви, пізніше повернувся до католицизму. У 1543 р. повернувся на батьківщину, брав активну участь у суспільному житті, боротьбі католицизму і протестантизму. Для України найбільш важливим його твором є «Напутнє слово королю польському Сигізмунду Августу». Головна ідея «Напутнього слова» – боротьба народів Європи проти турецької небезпеки вимагає їх об'єднання. У Польщі Оріховський зажив недоброї слави, як співак шляхетської демократії, хіба що не тираноборець. Тільки під загрозою смертної кари Оріховський припинив писати памфлети, спрямовані проти королівської влади. Окрім своїх творів, Оріховський відомий тим, що підтримував особисті зв'язки і вів листування з видатними мислителями XVI ст.: Мартином Лютером, Ульрихом фон Гуттеном, художниками Альбрехтом Дюрером і Лукасом Кранахом.

  На відміну від гуманізму, реформаційні ідеї мали більший вплив на українську культуру XVI–перш. пол. XVII ст.

  Реформація – соціально-політичний і релігійний рух. З другої чверті XVI ст. ареною реформації стали ряд країн Європи.

  З протестантських церков найбільший вплив в Україні отримала кальвіністська. У Західній Європі кальвінізм розвивався переважно серед ранньої буржуазії. Ця група міщанства прагнула до радикальних суспільно – політичних реформ, зміни монархії республіканським ладом. Гаслом кальвіністів була «дешева» церква: спрощення церковних обрядів, зменшення витрат на утримання священиків. На відміну від Заходу, в Україні, Польщі та Угорщині головними прихильниками кальвінізму виступали шляхтичі. Шляхта була незадоволена королівсько-магнатським пануванням, привілеями та земельними багатствами католицької церкви. Станова боротьба шляхти за свої права переплелася з боротьбою за владу над церквою. Кальвінізм привертав увагу польської та української шляхти вимогою секуляризації церковного землеволодіння, встановленням контролю мирян за кліром і церковним управлінням. Самоврядування кальвіністських громад відповідало ідеям шляхетської демократії.

  Серед кальвіністів було чимало українських шляхтичів і навіть магнатів: Воловичі, Огінські, Пузини, Ходкевичі, Сапеги. Очолював кальвіністів Великого князівства Литовського і Руського  Микола Радзивілл Чорний, власник замку Олики на Волині. В останній чверті XVI ст. князь Пронський створив кальвіністський центр у місті Берестечко на Волині. Громади кальвіністів існували в Холмських і Перемишльських землях Галичини, Белзького і Подляшському воєводствах, у Закарпатті. Крім шляхтичів до громад кальвіністів належали міщани. Мали місце випадки примусового запису в протестанти селян з володінь шляхтичів-кальвіністів. Однак селянство і велика частина міщан залишилися вірні православній вірі. Кальвіністи залишили помітний слід у розвитку освіти та політичної літератури. Саме в кальвіністському середовищі був створений перший релігійний твір, написаний слов'яно-руською мовою – «Катехізис» Симона Будного. Зберігся також ряд учительних Євангелій, використаних кальвіністами. У складі одного кальвіністського рукопису, т.зв. Крехівському Апостолі знайдений апокриф – «Лист апостола Павла до Лаодікіян» – відомий у Європі твір антицерковного змісту. У «Листі» розглядається тема порятунку душі християнина. На думку автора, порятунок душі досягається не виконанням обрядів і повагою церковної ієрархії, а життям «з думкою про Христа». В кінці XVI ст. – першій половині XVII ст. кальвіністи разом з православною церквою Україні та Білої Русі боролися проти наступу католицизму.

   3. У XIV–XV ст. провідним напрямом української архітектури стає  оборонне будівництво. У Підніпров'ї, Волині й Галичині метою оборонного будівництва було зміцнення литовської і польської влади. Споруджувалися фортеці, феодальні замки, оточені кам'яними стінами з оборонними вежами. До типових споруд  відносився Київський замок на Замковій горі над Подолом (згорів у XVII ст.). Замок був захищений кам'яною стіною з 15-ма вежами. У середині XVI ст. в Київському замку були проведені нові роботи. Ними керував місцевий майстер Іван Служка. У стіні були зроблені вузькі бійниці, що дозволяло використовувати вогнепальну зброю. Міст перед привратною вежею був захищений залізними гратами. Одного типу з Київським замком були фортеці у Вінниці, Черкасах, Бакоті та Смотричі на Подолі, Крем'янці на Волині.

  Культові споруди XIV-XVI ст. зберігають риси давньоруського стилю. Прикладом може служити церква   в Луцьку (1620), побудована на кошти місцевого православного братства. Своєю формою церква нагадує Успенський собор XII ст.,  зведений у Володимирі Волинському.  У XV–XVI ст. в Україні будувалися невеликі дерев'яні церкви, однокупольні з квадратним плануванням (напр., церква у с. Зимне  на Волині).  

Для міської забудови характерною стає стильова різноманітність. Її причина - конфесійні відмінності. Таким чином церковна архітектура ставала провідником західних і східних впливів на українську архітектуру. У панорамі міст XV–XVI ст.  православні церкви та католицькі собори розташовані по-сусідству. Католицькі собори (костьоли) будувалися в готичному стилі. Костьоли мали подовжені апсиди, зведення каркасного типу і контрфорси – кам'яні вертикальні уступи, які зміцнювали основну конструкцію. Активному міському будівництву сприяло надання містам магдебурзького права, тобто права на самоврядування. Основними видами міської забудови були:

 1. вільне планування;

 2. комбінація регулярної та нерегулярної забудови.

 У XVI – перш. половині XVII ст. в українській архітектурі  розвивається  ренесансний стиль. Для ренесансної архітектури характерні:

 1. гармонія композиції;

 2.  розподіл на поверхи;

 3. зовнішні пілястри – плоскі вертикальні виступи, обрамлені у вигляді колон;

 4. прикраса вікон, дверей та інших дрібних деталей споруди.

   Пам'ятники ренесансної архітектури характерні, насамперед, для найбільшого українського міста XVI ст. Львова. Будівництво згаданої раніше Успенської церкви відбувалося в кілька етапів. До нашого часу церква збереглася в тому вигляді, який їй надали в 1591-1629 рр. архітектори П. Римлянин, В. Капінос та А. Прихильний. Частиною ансамблю Успенської церкви є каплиця Трьох Святителів і вежа-дзвінниця. Як встановлено, каплицю побудував А. Підлісний. Церква і каплиця побудовані з білого обробленого каменю. Композиція церкви – це традиційний тип трьохчастинної, трьох- вершинної української дерев'яної церкви. Фасад ділять пілястри тосканського (італійського) стилю. Вежу-дзвіницю висотою у  65 м спорудив італієць Петро Барбон на кошти Львівського купця К. Корнякта. До ренесансного стилю належать також «Чорна кам'яниця», будинок Бандінеллі і католицький кафедральний собор. Останній у XVIII ст. був перебудований в стилі пізнього бароко. У соборі є усипальниці з надгробком декількох знатних прізвищ – Боімов, Бучацьких, Замойських. Усипальниці та надгробки також виконані в ренесансному стилі. Їм властиві: 1. кубічний об'єм; 2. масивний карниз; 3. декоративна скульптура; 4. кам'яна різьба.

   У першій половині XVII ст. костьольне будівництво стало чинником наступу католицизму на православну віру. Були споруджені Успенський собор у Язлівці, костьол Різдва Богородиці у Бережанах, костьол бернардинів у Збаражі, розпочато будівництво костьолу Івана Предтечі в Києві. Під час Визвольної війни частина культових католицьких будівель була знищена   народом,  що повстав. На жаль, час не зберіг  і дерев'яну  церковну  і цивільну  архітектуру українського народу. Високий рівень української дерев'яної архітектури відомий в основному за збереженими описами XVI–XVII ст.

    У XV–XVII ст. помітним явищем українського живопису були іконопис та написання портретів. Ікона, як предмет культу, була невід'ємною частиною ансамблю декорації інтер'єру храму. Зміни в культурно-історичній ситуації Греції та Балкан на якийсь час пригальмували розвиток іконопису як мистецтва. Одночасно в іконописній майстерності західноукраїнських земель об'єктивно посилюється західноєвропейський  вплив, засвоєння окремих елементів і прийомів західного іконопису. Важливу роль в еволюції українського іконопису грали центри живопису при єпархіальних центрах: в Перемишлі, Львові, Луцьку, Києві та ін. Наприклад для ікон, написаних у Перемишлі, характерні: 1. велич і духовна глибина образів, 2. орнаментальні прикраси; 3.відмова від традиційного для українського іконопису коричневого кольору; 4. використання різних відтінків золотого та фіолетового кольорів. Для порівняння: волинська ікона «Богородиця» XVI ст. також має орнаментальну прикрасу, але виконана на тисненому сріблястому фоні.

   З другої половини XVI ст. проявом затвердження нової художньої системи стала спеціалізація живопису. На основі розвитку середньовічного сакрального портрета виникає світський портретний живопис. В останній чверті XVI ст. у Львові польський живописець В.Стефановський неодноразово писав на замовлення портрети короля Стефана та королеви Анни. Розвитку портретистики сприяли фамільні зв'язки українських магнатів та звичай обдаровувати своїм зображенням. Наприклад, живописець канцлера Замойського писав для князя Радзивілла портрети Костянтина і Януша Острозьких. До нашого часу збереглися портрети єпископа Соліковського та пана Даниловича. Недосконалість портрета Соліковського видно в таких рисах, як слабкий пластичний початок та плоскість композиції. Портрет Даниловича виділяється образним трактуванням особистості. Елементи композиції портрета Даниловича – стіл і капелюх – підпорядковані головному – ростовій фігурі зображуваного.

   Інші жанри світського живопису в XVI-XVII ст. не набули широкого поширення. Єдиною картиною батального мистецтва є монументальна "Битва під Клушино» із зібрання м. Жолкви. Ймовірно, картина була написана на замовлення Ст. Жолкевського, полководця,який розгромив російського царя Василя Шуйського під Клушино в 1610 р. Можливо,   автором  картини є Симон Богушевич, львів'янин вірменського походження. Поле битви з високим небосхилом заповнене дрібними фігурами воїнів. Знайти серед них полководця можна тільки завдяки двом дрібним деталям – прапорця і двох вершників супроводу.

    З другої половини XVI ст. українська культура вступає в період гострої боротьби за своє існування. Освіта, література, друкарство стають засобом захисту національної ідентичності. Перехід більшої частини знаті та шляхти в католицтво, полонізація способу життя та мислення еліти послабили українську культуру. Боротьбу за національну самобутність вели православна церква, міщанство і козацтво. У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства – православні релігійні об'єднання. Спочатку вони займалися церковними справами, пізніше, зміцнівши – також економічними, політичними, культурними. Братства були поширені в містах Галичини, Волині, Холмщини, Поділля. У 1620 р. було утворено братство в Києві. Два роки по тому у Київське братство вступив гетьман запорозький П. Канашевич-Сагайдачний «з усім Військом Запорізьким». Таким чином, братства стали набувати не станового, а національного  характеру. Культурна діяльність братства була зосереджена у сфері друкарства, освіти, захисту православної культури. Прагнення влади Речі Посполитої здійснити церковну унію католицької та православної церков «згори» призвело до загострення ідеологічної боротьби.

   Виник новий напрям літератури – полемічний . Полемічна література – унікальне явище української культури. Її розвиток в кінці XVI-першій третині XVII ст. прискорив  розвиток української літературної мови, збагатив її зразками розмовної мови, підвищив риторичну майстерність письменників. Головними центрами політичної літератури були Острог, Вільно, Львів. В Острозі Христофором Філалетом було написано фундаментальний богословський трактат «Апокрисис». Інший Острозький автор – Клірик Острозький їдко висміював догмати католицизму. Його твір був відповіддю на твори католицьких авторів,що зводили православ'я до рівня  єресі, «хлопської віри», тупікової гілки християнства. Полеміст Мелетій Смотрицький написав перший підручник вітчизняної філології – «Граматику», що десятки разів видавалася в XVII і XVIII ст. Непримиренним ворогом католицизму проявив себе афонський чернець Іван Вишенський. Він нещадно затаврував відступників від православ'я, в т.ч. верхівку Київської митрополії на чолі з митрополитом  Рогозою. Однак аскетизм Вишенського, його заклик до відмови від «мирського життя» не знайшли розуміння в Україні. Протистояти католицизму і полонізації можна було тільки за наявності розвиненої системи освіти. Українська школа за рівнем (якістю) освіти повинна стати різновидом європейської школи, давати знання не менші, ніж школи єзуїтські або протестантські.

      Першою школою нового типу стала  Острозька (1578 р.). До її програми поряд з церковнослов'янською і грецькою мовами входили вивчення латини, діалектики, риторики, музики, арифметики, геометрії та астрономії. За рівнем освіти школа була середньою, з елементами вищої школи. Залучення до викладацької роботи видатних вчених сприяло популярності школи. Її вихованцями були М. Смотрицький, І. Борецький, П. Конашевич–Сагайдачний. Меценатами Острозької школи були князі Острозькі. Серед братських шкіл виділялися Львівська та відкрита в 1615 р. Київська братська школа. Пізніше в Києві вдалося створити єдину школу при митрополичому дворі – Києво-Могилянський колегіум. У колегіумі основна увага приділялася богослов'ю та гуманітарним наукам. Вивчення латинської мови допомагало вихованцям «Могилянки» засвоювати культурне багатство античності та  західноєвропейської науки. Латинська мова – мова юриспруденції, медицини та науки XVI–XVII ст. була реальною потребою виховання української еліти.

    Неоціненне значення для розвитку та демократизації української, як і всієї європейської культури, мало книгодрукування. Книги кириличного друку вперше з'явилися в краківській друкарні Ш. Фіоля (1491р.). Перший українсько-білоруський друкар Ф. Скорина працював у Празі в першій чверті XVI ст. У другій половині XVI ст. спільними зусиллями типографів І. Федорова, П. Мстіславця та магнатів Хоткевича і Острозького були створені друкарні в Заблудові, Острозі, Львові. Основна продукція друкарень І. Федорова – богослужбові книги «Апостол» і «Часослов».

    У 1578 р. був надрукований «Буквар», у 1581 р. – «Острозька Біблія». Після смерті І. Федорова в 1583 р. його справу продовжило Львівське братство. Друкарня братства випустила  граматику «Адельфотис» та «Граматику слов'янську» Лаврентія Зизанія. Ці видання стали основою знаменитої «Граматики  слов'янської» М.Смотрицького (1619), єдиного підручника з граматики на східнослов’янських землях (Україна, Білорусь, Росія) аж до XVIII ст. У першій половині XVII ст. друкарством займаються П. Кулчич, лексикограф П. Беринда,  І.Кунотович, М. Сльозка. Поступово книгодрукування опиняється в руках духовенства і кількість світської книгопродукції в Україні скорочується.

   4. Українське козацтво XV–перш. пол. XVII ст. – зростаюча соціально-політична сила зі своїм своєрідним, специфічним укладом життя, власною системою суспільних цінностей. Виокремлення козацької культури із загальнонародної ускладнюється характером джерел. Історичні джерела говорять, в основному, про військово-політичну  діяльність  козацтва, взаєминах з державою. Фольклор дає ідеалізований та гіперболізований образ козака та Запорізької Січі.

   Елементи нелігітимності, таємного чоловічого братства створили чимало легенд і міфів про козацтво, наприклад, уявлення про козаків – характерників, наділених надприродною силою. Фольклор також зафіксував такі «дива», як вміння козаків заговорювати зброю, у т.ч. і ворожу. Окремі дослідники сумніваються в православній ортодоксії козацтва, як мінімум, до початку XVII ст. союзу  гетьмана Канашевича-Сагайдачного з київською митрополією. Вирішальна роль українського козацтва в історичній долі України рубежу середньовіччя  та нового часу посилює значення виробленої козацтвом політичної культури. Політичний та соціальний устрій Війська Запорізького ґрунтувався на принципі прямої демократії, верховенства загальної волі при вирішенні всіх питань. Публічно виражена колективна воля сприяла виробленню демократичних норм життя: 1.визнання правомочності волі більшості; 2. цивільна дисципліна; 3. вільне висловлювання своїх думок.

     Поступово в козацькому середовищі встановилися відносини лицарської честі, військового товариства, взаємовиручки. Втім, видача вождів невдалих повстань - теж частина козацької культури. Звернення запорожців до сейму Польсько-Литовської держави містить посилання на ряд моральних норм: авторитет королівської влади, вірна військова служба, патріотизм, військовий обов'язок із захисту батьківщини. Козацтво бачило свій моральний обов'язок у захисті прав і свобод православних українців і білорусів у Речі Посполитої, у відбитті мусульманської, турецько-татарської агресії.

    В народній творчості образ рядового козака став головним в історичних піснях (думах) українського народу. Дума «Івась Коновченко, Вдовиченко» своїм змістом закликала селян та міську бідноту в козацькі ряди, до ратних подвигів у боротьбі із загарбниками.

    Думи виконували і морально-етичну і виховну функції. Лейтмотивом думи про Самійла Кішку є ідея суворого покарання за зраду.

   Дума про козака Байду містить у собі узагальнений образ народного героя. Головна її риса – високе патріотичне звучання, апофіоз мужності воїна–героя, який відмовився служити ворогові заради збереження життя:

    У XVI ст. народна поезія фіксує назву «Україна» в його сформованому етнічному та територіальному значенні. Окрім пісні про Байду, термін «Україна» зустрічається в колядці, присвяченій боротьбі з турками.