Тема №6. Галицько-Волинська держава.

План.

       1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.

       2. «Королівство Русі» Данила Галицького

       3. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій полов. XIV ст    

1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.

         Наприкінці XII — першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці трипалий час панувала думка, що на її руїнах виник­ло як наступник Київської Русі — Володимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство проте видатний український історик М.Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Русі було Галицько-Волинське князівство. «Київська держава, право, культура,  - підкреслював він, - були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої... Київський період перейшов не у володимирсько-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV —XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...»

Отже, державницьку традицію Русі-України перейняло Галицько-Волинське князівство.

2. «Королівство Русі» Данила Галицького

         Смерть князя Романа Мстиславича була трагедією не тільки для його сім'ї, а й для України, яка на кілька десятиліть стала ареною кривавих міжусобиць та зброй­них нападів зовнішніх ворогів. Проти відновлення єдності Галицько-Волинської держави та зміцнення великокнязівської влади виступали верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі.

Занепад княжої влади

Насамперед смертю Романа Мстиславича скористали галицькі боярські угруповання. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічним Василько з часом успадкують батьківський потяг до влади бояри позбавили їх князівського престолу. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206 — 1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Романова вдова, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир-Волинський, а далі - до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Васильком у себе, а Данила відіслав до угорського короля Андрія II.

Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівали­ся, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, брати не збиралися коритися боярській неволі і, щоб покінчити з нею, стратили біля 500 представників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть мати княем законного спадкоємця з династії Романовичів, заручилися підтримкою угорців і за їх допомогою захо­пи й повісили Ігоревичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрозуміло, що бояри хочуть правити самі, прикриваючись іменем неповнолітнього сина Романовича. З цією метою вони прогнали княгиню Анну, позбавивши її регентства над сином. За нею покинув Галич і Данило. Тоді бояри пішли на безпрецедентне порушення середньовічного права - проголосили князем провідника боярства Володислава Кормильчича (1213 — 1214). Це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

         Керуючись вузькостановими інтересами, боярська ієрархія своїми зухвалими діями фактично спровокувала втручання Угорщини й Польщі у справи Західної Русі. В результаті у 1214 р. польський князь Лешко Білий і угорський король Андрій II уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини. Короля Галичини було проголошено п'ятирічного угорського королевича Коломана (1214-1219), який мав одружитися з дворічною дочкою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Романовичам залишали лише батькову вотчину - Володимир з волостю.

         У 1219 р. галичани виступили проти угорців і  запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного (1219-1227), який з допомогою повсталих міщан вигнав загарбників з Галича. Проте незабаром він став, за словами М.Грушевського, «безрадним знаряддям» у руках боярської знаті, яка намагалася не допустити посилення князівської влади. Під її впливом Мстислав воював проти свого зятя — волинського князя Данила Романовича, а в 1227 р. одруживши одну зі своїх доньок з молодшим угорським королевичем Андрієм, на користь якого відрікся від галицького престолу.

           Тим часом Романовичі «збирали докупи» землі, які становили спадщину їхнього батька. Насамперед вони утвердилися на Волині, де користувалися прихильністю як у знаті, так і у простого люду. А далі, зосередивши у своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо, зокрема організувавши піші полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230, 1233), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпитися, розбивши угорців та їх союзників - місцевих бояр. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продов­жували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 - 1264).

Данило Галицький

         Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західноволинське місто, і припи­ни їхнє подальше просування на українські терени. У 1239 р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські  правобережні землі. Здавалося, відроджен­ня колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів Галицько - волинського князя стала монголо - татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.

   На поч. 1241 р., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь, вбиваю­чи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не піднялися з попелищ, наприклад, Плісненськ, Звенигород, Бич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських завойовників. У той час Данила Галицького не було у князівстві. Він, пам’ятаючи досвід боротьби з монголо-татарами на Калці, добре розумів їхню небезпеку, а тому подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цього нічого не вийшло, бо угорці й поляки, надіючись, що щілинці їх не досягнуть, відмовилися від будь-яких со­юзів, про що згодом гірко пошкодували.

Повернувшись на рідні землі після відходу монголо-татарських полчищ, Данило Романович застав згарища й руїни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. Скориставшись відсутністю князів, вони запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля і вже тривалий час претендував на Галич. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників - угорців і поляків - та дружинами бунтівливого галицького боярства. У результаті було зламано опір боярської опозиції та остаточно завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спадщину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська битва на ціле століття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.

           Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокої­ло монголо-татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до рези­денції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу «дай Галич» він, щоб уберегти династичні володіння від ворожого плюндрування, зму­шений був відправитися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246). На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядку­вання Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх похо­дах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річну данину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній полі­тиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.

           Після свого відвідання Орди, Данило не відмовився від намірів будь-що позбутися монголо-татарської опі­ки. Формальне визнання залежності від хана давало йому можливість виграти час для збирання сил та підго­товки вирішального удару по золотоординцях. Із по­двоєною енергією береться він за відбудову держави. II столицю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, за­клали гарний парк.

Водночас велося будівництво, на­самперед оборонне, в інших містах. Саме в ці часи спо­руджуються перші муровані фортеці та потужні зам­ки у Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську оборонну систему, що закривала шлях уграм у Галицько-Волинське князівство. До 1256 р. він заклав місто Львів, яке назвав на честь свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, за його правління було засновано бл. 70 міст, в яких розвивалися ремесло та промисли, будувалися пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держави, Данило Романович запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн, винагороджував внутрішню і зовнішню торгівлю, сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захистити від надмірних  поборів селян, котрі були надійною опорою князя. З них він сформував важку озброєну піхоту, що замінила боярські дружини.

           Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. 3 цією метою він налагоджує союзницькі відносн­ій з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син - Лев – одружився з дочкою угорського короля Бели IV Констанцією, другий - Роман - з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гсртрудою, спадкоємицею австрійського престолу (що­правда, намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича.

Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньо політичні кроки  галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздальського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції, й звідти - в Данію.

         Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання проти татарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступив з ідеєю неактивної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247р. Інокентій IV через свого посла передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднанню сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського. Останній був противником унії і, на відміну від свого брата —  вже згадуваного володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича, — не тільки суворо виконував умови принизливого ярлика на князювання Батия, й «наводив» татарські війська на непокірливі руські князівства.

         У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, сподіваючись отримати допомогу від Заходу, Галицько-Волинський князь погоджується на своє коронування  і об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочишин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то Папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

         Коронування Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівствву статусу королівства істот­но піднесло авторитет української держави серед євро­пейських народів. Однак сподівання, що католиць­ка Європа допоможе, не справдилося. Тому Данилу розриває угоду про унію і вирішує власними силам  проти монголо-татар.

Насамперед він зайнявся зміцненням свого війська та рубежів держави. З певною мірою здійснив кілька походів на племена ятвягів, які нападали на прикордонні землі Волині, здобув у київського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (у 1256 р. Роман нищив, захищаючи згадані території від литовців), раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти  Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною. Протягом  1255 рр. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у районі Південний Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золотоординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.

          Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р. замінив енергій­ній воєначальник Бурундай. Романовичам довелося  допомагати монголотатарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзні відносини. А в 1259 р. вони під тиском вели­координського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг фортифікації.

         В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль, але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже зруйнувалися його плани опанувати Східну Україну та інші і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у і своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося жит­тя визначного правителя, дипломата і Полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди. Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.

3. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій половині XIV ст.

         По смерті Данила Романовича Галицько-Волинська держава, незважаючи на деяку внутрішню децентралізацію в останній третині XIII ст., залишалася єдиною ще майже століття.

Внутрішня децентралізація

З самого початку її формально очолював Василько Романович (1264—1269), котрого решта князів шанувала як «отця і господиня». Він княжив на Волині, а сини Данила - у Галичині: Шварно - у Галичі, Белзі та Холмі, Лев - у Перемишлі та Львові, Мстислав, імо­вірно, — у Теребовлі та Луцьку.

           Наступником Василька Романовича на волинському престолі став його син Володимир (1270—1289). Він мало займався зовнішньополітичними справами і за­лишив по собі пам'ять як покровитель освіти і культури, Значні кошти віддавав на спорудження храмів, міст, зам­ків. Найбільше любив читати і переписувати книжки та рукописи. Характеризуючи Володимира як «книж­ника і великого філософа, якого не було перед ним у цілій землі», літописець вихваляє його за людяність, щедрість, лагідність до підлеглих, особливо убогих. Ще за життя Володимир Василькович, який не мав влас­них спадкоємців, передав свої землі двоюрідному бра­тові Мстиславу Даниловичу, а коштовності, посуд, одяг заповів роздати незаможним людям. На превеликий жаль, зі смертю Володимира (1289) закінчується Галицько-Волинський літопис, тому немає документаль­них свідчень про останні десятиріччя існування давньоукраїнської держави.

Серед Даниловичів найенергійнішим правителем виявився Лев (1264 —1301), який намагався продовжити політику свого батька. Він підтримував дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, якщо цього потре­бували національні інтереси, то, не вагаючись, розпочинав проти них збройну боротьбу. Зокрема, Лев Данилович здійснив ряд походів на Литву і ятвягів, відвоював Угорщини частину Закарпаття з Мукачевом , а у Польщі, в якій він добивався краківського голу, — Люблінську землю (бл. 1292). Завдяки іншім надбанням територія Галицько-Волинської держави стала найбільшою за всю її історію. Водночас він змушений був визнати залежність від Золотої Орди, яка виявлялася у сплаті данини та участі у зовнішніх походах монголо-татар.

  Будучи мужнім воїном і талановитим полководцем, Лев Данилович виявився, однак, нерозважливим політиком. Так, у 1267 р. литовський князь Войшелк віддав своє князівство молодшому братові Лева Шварнові, одруженому з його сестрою, а сам постригся в ченці. Перед династією Романовичів постала реальна перс­пектива утвердження на литовському великокняжому престолі. Проте Лев, вважаючи подібне спадкування порушенням порядку старшинства, убив Войшелка, чим викликав велике невдоволення серед литовців. Князювання Шварна тривало недовго, і після його смерті (1269) Литовське князівство було назавжди втрачене для династії Романовичів. І хто знає, як розвивалися б в подальшому історичні події для України, коли б не цей прикрий інцидент.

  По смерті Шварна Лев об'єднав під своєю владою Перемишльську, Холмську, Белзьку, Дорогочинську землі та Галич. А в 1292 р., коли помер його другий брат — Мстислав, очевидно, й Теребовлю та Волинь, яку останній успадкував від Володимира Васильковича. Столицю Галицько-Волинської держави Лев Дани­лович ще у 1272 р. переніс до Львова.

Відновлення єдності

  Отже, на рубежі XIII —XIV ст. знову було відновлено єдність Галицько-Волинської держави. Настуник Лева Даниловича - його син Юрій І (1301- (1315)) виступає вже як одноосібний правитель з королівським титулом, іменуючи себе «королем Русі і князем Володимирії». Столицею королівства став Володимир-Волинський. Джерела змальовують правління Юрія Львовича як добу розквіту, спокою та економічного добробуту країни. Скориставшись деяким послабленням Золотої Орди, яку в той період роздирав внутрішні міжусобиці та чвари, він зумів на деякий час пересунути південні кордони своїх володінь аж до нижньої течії Дністра й Південного Бугу. Високим був міжнародний авторитет Галицько-Волинського короліства, який не похитнувся навіть тоді, коли схильний і до компромісів Юрій І поступився зміцнілій Польській державі Люблінською землею (1302) Свідченням цього стало утворення в 1303 р. окремої Галицької митрополії, оскільки київський митрополит у 1299 р. переніс свою резиденцію на північ, до Володимир-на-Клязьмі. Галицька митрополія безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріарху в Константинополі й допомагала захищати політичну незалежність українських земель.

         Після смерті Юрія І галицько-волинська спадщина перейшла до його синів Андрія і Лева (1308(1315)-1323). Вони правили спільно і, підтверджуючи спадкоємність традицій Київської держави, титулувалися «князями всієї Русі». Українські володарі сприяли зовнішній торгівлі, насамперед між галицько-волин­ськими і польськими купцями, добивалися забезпечен­ня торгових відносин з Балтикою. Налагодивши союз­ні зв'язки з польським королем Владиславом Локетком і Тевтонським орденом, намагалися послабити за­лежність від Золотої Орди, а також протидіяти Литві, натиск якої на північні окраїни ГалицькоВо-линської держави ставав усе відчутнішим. Проте запобігти те­риторіальним втратам не вдалося — Дорогочинська та Берестейська землі відійшли до Литовського князівства.

 Активною була боротьба проти ординців, в якій провідну роль відігравали князі Андрій і Лев. Так, у листі до Папи Римського польський король називав їх непо-борним щитом проти жорстокого племені татар». Ймовірно, в одному з військових походів проти монголо-татарських нападників брати загинули. Оскільки жоден з них не мав синів, то з їхньою смертю 1323 р. династія, яку започаткував князь Роман Мстиславич, припинилася.

Поступовий занепад .

  З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. Знову посилюються політичні впливи галицького боярства, яке протидіяло встановленню міцної князівської влади, зростає  втручання у внутрішні справи іноземних країн, насамперед Польщі, Угорщини та Литви, які, подолавши міжусобну анархію, стали сильними централізованими державами.

Внаслідок цього галицько-волинський престол деякий час залишався вакантним. Лише у 1325 р. внаслідок компромісу між місцевими боярами і правителями і даних країн останнім, як виявилося, самостійним володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14 річного княжича Болеслава, сина мазовецького князя  Тройдена та Марії, сестри попередніх правителів Андрія та Лева. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслава (1325—1340) і почав титулуватися князем «землі Руської, Галицької і Володимирської». Новий правитель виявився активним поборником зміцнення своїх володінь. Певний час він, незважа­ючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до ство­рення антиукраїнського польсько-угорського союзу. У пошуках міжнародної підтримки Юрій II намагався налагодити добрі відносини з Тевтонським орденом, Ордою та Литовським князівством. Він одружився з дочкою великого литовського князя Гедиміною Євфімією, і власну дочку, як свідчать деякі історики, видав заміж   за іншого литовського князя, сина Гедиміна, Любарта, й, не маючи власних синів, оголосив, що після його смерті той стане спадкоємцем «у Володимирі, Луцьку й усій Волинській землі».

         У внутрішній політиці Юрій II Болеслав продовжував лінію своїх попередників на підтримку міст, спираючись на які, намагався обмежити боярські впливи та зміцнити князівську владу. Такий курс, звісно, не імпонував боярській опозиції. Вона звинуватила князя у протегуванні чужинцям, які, як правило, зосереджу­валися у містах, і бажанні запровадити католицизм. Про­тистояння між боярами і Юрієм II, яке, очевидно, не обійшлося без Польських впливів, завершилося трагіч­ною смертю останнього. Внаслідок боярської змови у 1340 р. його було отруєно на банкеті у Володимирі-Волинському. Одночасно у великих містах почалися виступи проти його прихильників та іноземних купців. Загибель князя Юрія II Болеслава стала переломним моментом в історії Галицько-Волинської держави. З цього часу починається тривала боротьба між її зміц­нілими сусідами — Польщею, Угорщиною і Литвою — за українські землі.

Позбувшись непотрібного їм правителя, бояри, побою­ючись вторгнення поляків, проголосили галицько-волин­ським князем сина Гедиміна Любарта- Дмитра (1340 - 1349), який прийняв віру, мову та звичаї місцевого на­селення і, як вже зазначалося, був одружений з дочкою Юрія II Болеслава. Правда, влада нового князя над Га­личиною була чисто номінальною і фактично поширю­валася лише на територію Волині. Галицькою землею управляла група бояр, на чолі якої стояв Дмитро Дедько, що прийняв титул «старости й управителя Руської землі».

         Перебіг подій на галицько-волинських землях ви­кликав невдоволення Польщі, яка, заручившись підтрим­кою Ватикану та уклавши союз з Угорщиною, у 1340 р. під приводом захисту католиків вдерлася в Галичину. На якийсь час польський король Казимир III опанував значну частину краю і навіть захопив та пограбував Львів. Але галичани, очолювані Дмитром Дедьком, за­кликали на допомогу татар і спільними зусиллями ви­били нападників зі своєї землі.

Восени 1349 р. Польща, попередньо домовившись із Ордою, здійснила новий похід проти Галицько-Волинської держави. Було захоплено Львів, Володимир, Белз та інші міста. До 1352 р. князь Любарт зумів повернути під свою владу Волинь, але Галичина зали­шалася у поляків. За литовсько-польським перемир'ям 1366 р. до Польщі також відійшли Холмська і Белзька землі. Після смерті польського короля Казимира в 1370 р. Галичина опинилася під владою Угорщини, причому в 1372—1378 і 1385 — 1387 рр. тут правив як васал угорського короля онімечений князь із Сілезії Володислав Опольський. Він прагнув незалежності від Угорського королівства і навіть почав карбувати у Львові монету з гербом Галичини і власним ім'ям. У той же час Володислав нехтував місцевим населенням, оточуючи себе чужинцями, протегував католицькій церкві. У 1387 р., за короля Ягайла, Галичина і Холмщина остаточно були приєднані до Польської держави, спочатку на правах автономної області —  «королів­ства Русі», а потім, з сер. XV ст., — звичайної польської провінції. Належні раніше до Галицько-Волинського князівства землі між Дністром і Прутом, у т. ч. тери­торія сучасної Буковини, опинилися у складі Молдав­ського князівства, яке сформувалося саме в той час. Закарпаття опинилося у складі Угорського королівства. Решта земель — Волинь, Поділля, Київщина, Перея­славщина, Чернігово-Сіверщина – поступово зосереди­лися у складі Великого князівства Литовського.

         Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви. Значення цієї, за словами історика С.Томашівського, «першої чисто української політичної організації» полягає в тому, що вона після занепаду Києва на ціле століття продовжила держав­ницькі традиції Київської Русі й стала головним полі­тичним центром для українських земель. Галицько-Во­линська держава, яка в часи свого найбільшого підне­сення охоплювала 90 % залюднених просторів Украї­ни, зберегла від передчасного завоювання та асиміляції український етнос, що формувався, сприяла його консолідації, зміцненню та усвідомленню власної самобутності. Водночас вона сприяла поширенню на українських теренах передових надбань західноєвропейської культури, а, відповідно, й подоланню односторонньої орієнтації на Візантію, унеможливила, на відміну від Володимиро-Суздальського князівства, утвердження ординських впливів.

Закріплення нових знань студентів.

Запитання.

1. За яких обставин на престол Галицько-Волинського князівства повернулися Данило та Василько Романовичі? Коли було відновлено Галицько-Волинське князівство?
2. Чим була зумовлена запекла і тривала боротьба за відновлення спадщини Романа Мстиславича? Чому сини Романа Мстиславича були змушені силою доводити своє право на батьківську спадщину?
3. Які чинники сприяли поверненню до влади синів Романа?

Творчі завдання.

1. Визначте чинники, які сприяли перетворенню Галицько-Волин­ського князівства на могутню державу, і такі, що послаблювали її. Від­повідь подайте у вигляді таблиці.
2. Чому саме у Галицькому князівстві стало можливим єдине на Русі вокняжіння боярина?