Тема № 4. Давньоруська держава – Русь-Україна.
План.

            1. Теорії походження Русі

           2. Державотворчі процеси за період правління перших київських князів.

1. Теорії походження Русі

   Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців - «норманістами» та «антинорманістами».

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність.

«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

            Творцями норманської теорії були німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер та А.Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д.Дорошенко, Є.Маланюк та ін.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М.Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визначає, що нормани протягом ІХ —XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II - поч. VII ст.). Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в ІV ст. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII —IX ст.

              Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до ЇЇ складу всіх східнослов’янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

            Занепадом державності на українських землях скористалися володимиросуз дальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю.Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340- 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «великоросією» або «великою росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII - поч. XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення - «московити» ) і лише пізніше — «росія» (від грецької вимови терміну «Русь»), у той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

            Впродовж XVIII ст., у добу піднесення російської імперії, нею остаточно було привласнено політичну і культурну спадщину Київської Русі. У підвалини імперської ідеології було покладено формулу «єдиної неподільної росії», яка на довгі роки стала засобом відлучення українців від створеної ними величної будови давньоруської державності і культури, засобом їх нещадної русифікації.

Отже, історично так склалося, що наша Батьківщина протягом тривалого часу мала дві головні назви - Русь і Україна (не відразу виникли й утверджувалися національні назви і в інших європейських народів - французів, німців, англійців, італійців тощо). Перша з них тепер уже стала історичною, а друга - остаточно утвердилась як національне найменування.

            Вперше назва Україна (Оукраина) зустрічається в 1187 р. у Київському літописі в значенні «край», «земля» і стосувалася Середньої Наддніпрянщини. У пізніших літописних звістках зустрічаються в тому ж значенні згадки про Україну Галицьку, Волинську та ін.   Поступово термін «Україна»,  «Країна», «Вкраїна» персоніфікується і вживається як власна назва всієї території, де проживав український етнос. Назва «Україна» поширюється також в Європі, де, починаючи з другої пол. XVI ст., на багатьох географічних мапах поряд зі старою назвою «Русь» зустрічається нова назва «Україна». Таким чином Україна стає народною назвою окремої землі з окремим народом. Разом з тим, за давньою традицією українці продовжували називати себе народом «руським» (в Галичині та Закарпатті, які не входили до складу росії й не мали потреби захищати від неї свою окремішність, терміни «русин», «руський» вживалися аж до кін. XIX - поч. XX ст. ), а росіян – «московитами»,  «москалями».

Як і норманська теорія походження Київської Русі, не витримала критичної перевірки хозарська гіпотеза американського вченого О.Пріцака. яка виводила давньоруську державність з Хозарського каганату. Насправді Русь і Хозарія становили собою паралельні утворення, що розвивалися в приблизно однакових хро­нологічних межах.

            Підсумовуючи розгляд проблеми походження централізованої держави на чолі з Києвом, слід зазначити, що її формування було наслідком органічного розвитку східнослов'янських  племен,   зумовленого низкою соціально-економічних,  політичних та зовнішніх чинників. Зокрема, підвищення продуктивності праці, спричинило виникнення додаткового продукту, при­вело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Остання стала переходити у власність окремих сімей. Відбувається майнове й соціальне розшарування. Племінна знать – князь, бояри, дружинники – поступово зосереджує у своїх руках чималі багатства, захоплює землі сільської общини, використовує працю рабів та збіднілих одноплемінників, перетворюючи їх на феодально залежних.

            Розвиток ремесла, зародження товарного виробниц­тв зумовили поглиблення суспільного розподілу праці, розширення обміну всередині та між общинами. Це в свою чергу викликало активізацію торгівлі — як внут­рішньої, так і зовнішньої, сприяло зміцненню міжрегіо­нальних зв'язків, формуванню спільної матеріальної культури.

            Виникають міста. Спочатку це були невеликі ремісничо-торгові поселення, які згодом ставали центрами племінних об'єднань. Посилення об'єднавчих тенденцій у суспільстві, укрупнення територіальних утворень, їх військова ак­тивність вимагали нових методів і форм управління. Народні віча стають неефективними. На чільне місце висувається князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкова. Дружина, як об'єднання професійних воїнів, поступово стає органом примусу.

            Ще одним фактором, що відігравав важливу роль у державотворенні, була постійна загроза ззовні. Вона підштовхувала слов'янські землі до консолідації та зміцнення сил. До того ж, хлібороби-общинники були зацікавлені, щоб князь і дружинники зі зброєю в руках захищали їх, позбавляючи від обтяжливих і небезпечних ратних справ.

  Писемні джерела, в т.ч. й «Повість временних літ» літописця Нестора, завід-чують перші кроки в станов­ленні централізованої держави на українських землях з VI ст. Важливим моментом у цьому процесі було Києва (припускається, що він виник наприкінці V – у першій пол.. VI ст.), котрий не лише став осередком  політичної консолідації  Полянського міжплемінного союзу, а й швидко зайняв позиції головного політичного та соціального центру східних слов'ян. Першим київським князем, згідно з літопис, був Киї.

            Наприкінці VIII – у першій пол.   IX ст., у Середньому Подніпров’ї склалося стабільне праукраїнське державне об'єднання Руська земля. До його складу ввійшли поляни, сіверяни, древляни.

  2. Державотворчі процеси за період правління перших київських князів.

Князі Аскольд і Дір

Більшість сучасних українських істориків називають Аскольда і Діра, які у шістдесяті роки IX ст. вчинили вдалий похід проти Візантії, останніми князями з династії Кия. Вважається, що Аскольд став київським князем у середині IX ст., а Дір був його співправителем (деякі автори вва­жають, що могло існувати щонайменше два князі з іменем Ас­кольд, які правили Києвом в період з розривом у кілька деся­тиліть, а Дір княжив у 40-ві рр. IX ст. перед останнім з них). У третій редакції «Повісті минулих років» ці князі названі варя­гами, боярами Рюрика, котрі на чолі власних дружин захопили Київ і стали там правити. Однак ця частина літопису вва­жається пізнішою фальсифікацією.

При Аскольді Русь домоглася вигідних угод з Візантією, поширила свій вплив на землі кривичів і полочан. Дружини Аскольда здійснювали походи проти болгар і на південний берег Каспію. Можливо, що за правління цих князів у Києві відбулася перша спроба прийняття християнства на державному рівні.

Держава за часів Олега (882-912 рр.)

Після смерті Рюрика Олег, будучи ватажком одного з варя­зьких загонів, захопив владу в Новгороді, звідкіля на чолі дружини по Дніпру спустився в Київ. Представившись куп­цями, воїни Олега обманом захопили і вбили місцевих князів Аскольда і Діра та захопили місто (882 р.). Київ став центром об'єднаної держави, якій підкорялися також Новгородські землі. При цьому Олегові довелося заново завойовувати слов'янські племена, раніше підвладні Києву. Літопис пові­домляє, що в 885 р. він обклав даниною полян, древлян, сіверян і радимичів, а з тиверцями й уличами продовжував воювати.

Олег здійснив два переможних походи на Константино­поль — у 907 р. і 911 р. Похід 907 р. деякі історики вважають легендою, оскільки документальні його підтвердження невідомі.

У результаті походу 911 р. був укладений договір із греками, складений, як записав літописець, у двох екземплярах - на руській і грецькій мовах. Список руською мовою підтверджує, що руська писемність з'явилася задовго до прийняття хрис­тиянства, а також те, що іще до появи «Руської Правди» скла­далося законодавство (у договорі з греками згадувалося про «закон руський», по якому судили жителів Київської Русі).

Відповідно до договору, руські купці мали право місяць жити за рахунок греків у Константинополі, але зобов'язані були ходити по місту без зброї. При цьому купці повинні були мати при собі письмові документи і заздалегідь попереджати константинопольського імператора про свій приїзд.  Договір Олега з греками передбачав сплату Візантією значної кон­трибуції (48 тис. гривень золотом), безмитну торгівлю, надання пільгових умов руським купцям у Константи­нополі, а головне — забезпечував можливість вивозу данини, що збиралася на Русі, і продажу її на ринках Візантії.

Відповідно до арабських джерел, Олег також здійснив кілька походів проти Арабського халіфату на південно-західне узбе­режжя Каспійського моря. Під час одного з них (912р.) він загинув.

Князь Ігор

Князь Ігор (912-945 рр.), до якого після смерті Олега пере­йшла князівська влада в Києві, за офіційною версією вважа­ється сином Рюрика (під час його неповноліття Олег відігравав роль регента). Князювання Ігоря почалося з традиційного для князів цього періоду придушення повстань підкорених раніше племен древлян і уличів.

За часів Ігоря на південних кордонах Русі з'явилися нові тюркомовні кочівники - печеніги. У 915 р. Ігорю вдалося укласти з ними мирну угода, але вже 930 р. печеніги, підкуп­лені Візантією, знову напали на Русь.

Ігор здійснив кілька походів на Візантію. Під час першого в 941 р. його флот був спалений «грецьким вогнем» (суміш­шю горючих речовин на основі сирої нафти, що під тиском випускалися з бронзових труб, поставлених на візантійських судах). Другий похід 943 р. закінчився мирним договором з візантійським імператором, який вирішив за краще без бою відкупитися від варварів.

Підписаний у 944 р. договір Ігоря з Візантією був менш вигідним для Русі, ніж договір 911 р. Він підтверджував тільки основні торговельні інтереси Русі на ринках Візантії, але руські купці позбавлялися права безмитної торгівлі в Константино­полі, а руські воїни зобов'язувалися обороняти кримські воло­діння Візантії від кочівників.

Антивізантійську спрямованість мав і похід Ігоря 944 р. проти союзника Константинополя, вождя прикаспійських гор­ців Марзубана, у ході якого були узяті великі торговельні міста Дербент, Ширван і столиця Кавказької Албанії місто Бердаа. Військові походи потребували від князя значних витрат, які покривалися за рахунок збільшення данини із залежних від Києва слов'янських племінних княжінь.

Це викликало описане в літописі повстання древлян у 945 р. Князівська дружина, незадоволена недостатніми розмірами зібраної данини, змусила князя з невеликим загоном поверну­тися назад, для повторного збору. Древляни зібралися на віче, яке вирішило: «Унадиться вовк до овець, то перетаскає всіх, якщо не убити його». Загін Ігоря перебили, а князя стратили.

Княгиня Ольга і її реформи (945-964 рр.)

Після смерті Ігоря його дружина Ольга жорстоко помстилася древлянам за убивство чоловіка. Перше посольство древлян, яке запропонувало Ользі на чоловіка замість Ігоря свого князя Мала, було заживо закопане, друге спалено в Києві. Як повідомляє літопис, Ольга запропонувала древлянам видати їй як данину по одному птаху з кожного двору. До ніг голубів за наказом київської княгині було прив'язане запалене клоччя, і коли ті прилетіли у свої старі гнізда, у древлянській столиці спалахнула пожежа. У результаті згоріла столиця древлян Іскоростень (нині місто Коростень), загинуло, за словами літопису, близько 5 тис. її жителів.

Однак повстання древлян змусило Ольгу змінити форми і методи державного управління.

Першою з її реформ стало упорядкування збору данини. Практично нерегульоване «полюддя» часів Ігоря було замі­нено «уроками» — заздалегідь установленим розміром дани­ни, яка збиралася на встановлених княгинею місцях збо­ру - «погостах».

Друга реформа полягала в спробі зміцнення князівської влади шляхом уведення християнства — спочатку з Візан­тії, потім з Рима. У 961-962 р. на Русі діяла місія єпископа Адальберта, направленого на прохання Ольги німецьким імпе­ратором Отоном І. Однак в той час християнство не було сприй­нято, місіонери були вигнані з Києва.

Активною була діяльність Ольги і на міжнародній арені. У 946 р. і 957 р. вона здійснила два дипломатичних візити в Константинополь, де уклала ряд союзницьких угод, нама­галася домогтися визнання Русі як повноправної держави шляхом Ті християнізації (сама княгиня також прийняла християнство в Константинополі). Однак Візантія розглядала Русь лише як можливого васала, усіляко перешкоджаючи її зміцненню. Це викликало переорієнтацію Ольги на Священну Римську імперію німецького народу, з імператором якої вона встановила дипломатичні стосунки.

Правління князя Святослава

Князювання Святослава (964-972 рр.) - сина Ольги й Іго­ря - було спрямовано в основному на розширення кордонів Русі і збройну боротьбу із сусідами.

Візантійський автор Лев Діакон, сучасник князя Свято­слава, так описав його зовнішність: це була людина середнього зросту, струнка, із блакитними очима і пласким носом. Він голив бороду і голову, залишаючи довгий пучок волосся на голові і довгі вуси. У вусі Святослава блищала золота серга з Двома перлинами і рубіном посередині.

На початку князювання військова активність Святослав була зосереджена на Сході. Протягом 964-966 рр. Святослав У результаті численних походів приєднав землі вятичів, завдав поразки Волзькій Болгарії, підкорив мордовські племена, розгромив Хазарський каганат, успішно воював на Північному Кавказі й Азовському узбережжі, відбив натиск печенігів. Однак розгром Хазарського каганату відкрив шлях на Русь кочовим народам Сходу, у першу чергу печенігам.

Крім цього, успішні завойовницькі походи Святослава стривожили Константинополь, який побоювався посилення Русі. У 968 р. візантійський імператор запросив Свято­слава для боротьби з болгарами, зіштовхнувши між собою дві небезпечних для імперії слов'янські держави - Русь Дунайську Болгарію. Але після того, як Святослав наніс болгарам ряд великих поразок і укріпився в Подунав'ї, наміряючись навіть перенести туди свою столицю, Константинополь виступив на боці болгар і підштовхнув печенігів до набігу на Київ. Перервавши воєнні дії, Святослав у 968 р. на короткий час повернувся до Києва, але вже в 969 р. розпочав другий похід на Балкани. Однак боротьба з Візантією закінчилася невдало: після ряду тактичних перемог Святослав був оточений стотисячним грецьким військом. З величезними втратами йому удалося відійти на Подніпров'я, відмовившись від завойованих дунайських територій.

Під час повернення в Київ Святослав у 972 р. потрапив у засідку, влаштовану печенігами біля дніпровських порогів за вказівкою Візантії. Він був убитий. За легендою, печені­зький хан Куря наказав зробити з черепа Святослава чашу для вина.

Святослав також спробував закріпити владу династії Рюриковичів, ліквідувавши залишки племінних княжінь. У 969 р. він розділив князівства між синами, поставивши своїм намісником у Києві Ярополка, у Древлянській землі — Олега, а в Новгороді – Володимира. Після смерті Свято­слава його сини почали боротьбу за оволодіння великокня­зівським престолом. Спочатку великим князем Київським став Ярополк, що убив конкурента – брата Олега Древлянского (977 р.) Молодший брат Ярополка Володимир Святославич, найнявши варязьку дружину, вирушив на Київ. У ході війни Ярополк був убитий, і Володимир став великим князем.