Неділя, 16 Чер 2024, 13:20
Сайт викладача гуманітарних дисциплін
 Любченка Андрія Андрійовича
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Історія української державності та культури [17]
Захист України [43]
Культурологія [20]
Історія України [10]
Теми рефератів з Культурології [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

19:25
Тема: Утвердження тоталітарного режиму (1928-1939 рр.). Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки.

Тема: Утвердження тоталітарного режиму (1928-1939 рр.). Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки.

Згідно з марксистсько-ленінською теорією, індустріалізація була ключовою в комуністичному (соціалістичному) будівництві. Індустріалізація мала забезпечити відносну економічну незалежність соціалістичної держави від капіталістичного оточення, створення потужної армії та військового потенціалу. А також, як підкреслював В. Ленін, «велика машинна промисловість здатна організувати і землеробство», тим самим змінюючи соціальний склад населення на користь робітництва. Отже, індустріалізація в СРСР була за своїм змістом імпортозамінною і мала забезпечити наздоганяючий розвиток. Пріоритет надавався розвитку важкої промисловості.

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з’їзд, у 1927 р. Визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання непу і скасування товарно-грошових відносин.

Реалізація планів п’ятирічки почалася 1 жовтня 1928 р. Перший рік був сповнений трудового ентузіазму населення, що сподівалося на краще майбутнє, яке їм обіцяли. Щоб стимулювати продуктивність праці, було запроваджено соціалістичне змагання між підприємствами, партія закликала до трудової свідомості, виробничої дисципліни та раціоналізаторства.

Відносно успішне виконання планів першого року п’ятирічки дало підстави Й. Сталіну неодноразово змінювати план п’ятирічки в бік збільшення. Темпи зростання мали становити вже 37,7 % на рік замість 16,5 %, як передбачав початковий план.

На основі показників першого п’ятирічного плану на 1928— 1932 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України. Для України встановлювали напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії.

Фактично закріплювалася структура господарства, яка існувала на початку XX ст., розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. Виникало враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання здійснити великий стрибок у соціалізм. Проте така надіндустріалізація не підкріплювалася реальними можливостями. Внаслідок цього на новобудови не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, обладнання. Щоб створити враження успіху, із 1,5 тис. підприємств, які передбачалося збудувати (в Україні зводили 400), було виділено 50—60 найбільших, які забезпечувалися всім необхідним. Серед них, у свою чергу, було виділено 14 найважливіших, що зосереджували на собі увагу всієї країни. В Україні мали бути збудовані «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпроалюмінійбуд, ДніпроГЕС, Краммашбуд, Харківський тракторний завод тощо.

 

Виконання цих планів потребувало величезних людських і матеріальних ресурсів. У 1931 р. радянські закупки становили 30 % світового експорту машин та обладнання, у 1932 р. — майже 50 %.

Крім того, до СРСР запрошували на роботу іноземних інженерів та кваліфікованих робітників із високою оплатою. Особливо багато їх приїхало зі США та Німеччини (ці країни найбільше потерпали від «великої депресії»). За короткий час вдалося ліквідувати безробіття. У 1930 р. була закрита остання біржа праці. Проводили трудові мобілізації в селах.

Для покриття матеріальних витрат першої п’ятирічки в першу чергу використовувалися внутрішні, а не зовнішні ресурси:

- доходи державного сектору економіки;

- «ножиці цін» між промисловою та сільськогосподарською продукцією (розрив між цінами товарів, що купуються, і цінами, за якими товари відпускаються);

- доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини й сільськогосподарської продукції за кордон (у роки Голодомору 1932—1933 рр., коли гинули мільйони селян, СРСР вивозив зерно за кордон);

- повна націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу);

- скасування конвертації червонців, інфляція (у 1926/1927 рр. у грошовому обігу було 1,3—1,4 млрд карбованців; у 1933 р. – 8,4 млрд карбованців; 1937 р. — 11,2 млрд карбованців);

- трудовий ентузіазм, соціалістичне змагання; збільшення норм виробітку за умови збереження тих самих зарплат, подовження робочого дня за офіційно проголошеного 8-годинного;

- розкуркулення та колективізація села, які призвели до пограбування селянства державою;

- зниження життєвого рівня населення. У 1928—1929 рр. Стався ще один голод, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і предметів першої необхідності;

- примусові державні позики, коли в робітників в обмін на облігації та лотереї забирали частину заробітку. Так, протягом 1927—1929 рр. було випущено три державні позики індустріалізації, і населення України підписалося на суму понад 325 млн карбованців;

- використання праці в’язнів; із 1928 р. почав діяти винахід маріупольського інженера й підприємця Нафталія Френкеля — система трудових таборів, у яких в’язні заробляли собі право на життя виснажливою безоплатною працею. У 1930 р. вони Були об’єднані в систему ГУЛАГ (російською«Главное управление лагерей»). Уперше масове використання праці в’язнів відбулося під час будівництва Біломорканалу, який з’єднав Біле й Балтійське моря. Тут працювало 100 тис. в’язнів, які здешевили будівництво в чотири рази. У 1935 р. на примусових роботах працювало 2,85 млн осіб;

- антирелігійна кампанія, пограбування церков; продаж за кордон національно-культурних цінностей із музеїв і церков;

- збільшення прямих і непрямих податків; підвищення цін на вино-горілчані напої («п’яні гроші») (у 1927 р. завдяки продажу горілчаних напоїв бюджет отримав понад 500 млн карбованців, у 1930 р. – 2,6 млрд, а в 1934 р. – 6,8 млрд карбованців);

- встановлення жорсткого режиму економії. Так, у республіці в 1927 р. при Раднаркомі УСРР було створено комісію з режиму економії на чолі з В. Чубарем, яка лише за рахунок скорочення адміністративно-управлінських витрат за 2,5 року заощадила майже 65 млн карбованців;

- вилучення в населення золота, срібла, коштовного каміння, валюти через мережу «Торгсин» (Всесоюзне об’єднання торгівлі з іноземцями). У 1932 р. контора «заготовила від населення» 21 т золота (26,8 млн карбованців), 18,5 т срібла (300 тис. карбованців) а вже в 1933 р. — 44,9 т золота (58 млн карбованців) та 1420,5 т срібла (22,9 млн карбованців). Значними також були суми в іноземній валюті. Незважаючи на концентрацію і централізацію наявних ресурсів, уже в 1930 р. 40 % об’єктів було заморожено через їх нестачу. З’явилося таке поняття, як «штурмівщина», - коли плани капітального будівництва неодноразово переглядали, і кожен із них мав бути виконаний.

Й. Сталін розумів, що плани нереальні. Проте він ставив найвищі вимоги, а потім змушував виконувати їх, залякуючи керівників і спеціалістів виробництва репресіями. Будь-які зриви будівництва або виробництва пояснювалися діяльністю «шкідників», із якими Державне політичне управління (ДПУ) розпочало «нещадну боротьбу». Першими жертвами стали керівні та інженерні кадри Донбасу, які протестували проти надвисоких темпів розвитку, що спричиняли тяжкі аварії з людськими жертвами.

У 1928 р. у місті Шахти Ростовської області було проведено показовий судовий процес. У період роботи Верховного суду СРСР, де розглядали цю справу, у газетах було розгорнуто кампанію із метою цькування звинувачених. Її вершиною став лист 12-річного хлопця, який вимагав розстріляти свого батька.

Підсумовуючи результати Шахтинської справи, Й. Сталін висунув тезу, яка стала основою його подальшої політики: у міру просування країни до соціалізму класова боротьба буде неодмінно посилюватися.

У 1928—1931 рр. ДПУ «пересіяло» 1,256 млн старих спеціалістів, із яких 138 тис. осіб визнали «шкідниками». Серед них 23 тис. осіб були оголошені «ворогами народу» та знищені. Для запобігання невдоволенню Й. Сталін у 1931 р. заявив, що політика недовіри старим спеціалістам лише шкодить партії. Проте мети було досягнуто: навіть можливий спротив було зламано.

Щоб уникнути можливого спалаху невдоволення в середовищі робітництва, у вересні 1932 р. були запроваджені трудові книжки, до яких заносили весь трудовий шлях робітника. Безперервна робота на одному місці відкривала доступ до соціальних благ: премії, путівки на відпочинок тощо. Щоб зменшити переміщення кадрів, у листопаді було запроваджено прописку. За неявку на роботу негайно звільняли, позбавляли продовольчих карток і виселяли з помешкання.

Зі знищенням старої «буржуазної» інтелігенції розгорнулася широка кампанія з висування на керівні посади робітників-комуністів (140 тис. робітників стали керівниками) і форсованого формування нової «пролетарської» інтелігенції. При всіх вищих навчальних закладах діяли робітничі факультети (робітфаки), які готували до навчання. Кількість студентів на робітфаках зросла з 50 тис. до 285 тис. осіб. Проте це мало вплинуло на трудову дисципліну, кваліфікацію робітників та управлінців. Майже 50 % директорів були призначені на ці посади з-поміж робітництва, 89 % мали лише початкову освіту. Через це часто ламалося обладнання, побудовані заводи роками не могли налагодити виробництво.

У 1933 р. розгорнулася нова боротьба на виробництві, тепер із «саботажництвом» — невиконанням планових показників. Щоб стимулювати активність робітників, поряд із репресіями почали активно застосовувати ідеологічну обробку й моральні стимули (нагороди, похвали). Усе це дало змогу здійснити грандіозні плани з відносно мінімальними фінансовими витратами.

Щоб довести тріумф першої п’ятирічки, Й. Сталін маніпулював статистичними показниками. Спеціальним рішенням Політбюро окремим відомствам було заборонено друкувати підсумки своєї роботи. Зростання промислової продукції подавали не в конкретному обчисленні, а в карбованцях. Отже, досить було встановити великі ціни на нову продукцію, як валові показники стрімко зростали. Це дало змогу оголосити про виконання першої п’ятирічки за чотири роки й три місяці. Щорічний приріст промислової продукції в середньому становив близько 16 %, тобто менше, ніж було заплановано. Проте й це були небачені результати.

У 1933 р. було оголошено про дострокове виконання першої п’ятирічки. Цей рік почали вважати першим у другій п’ятирічці (1933—1937 рр.). Цього разу були заплановані менш напружені плани темпів зростання — 16,5 % на рік. Передбачалося збудувати 4,5 тис. підприємств, із яких 1 тис. — в Україні. Новим гаслом стало «Кадри вирішують усе!».

Із другої половини 1935 р. радянське керівництво зрозуміло, що без матеріального стимулу робітник не працює ефективно. Прагнучи довести, що «жити стало краще, жити стало веселіше», воно скасувало всі обмеження в заробітку. Запроваджувався принцип: скільки виробив, стільки й заробив. А скасування карткової системи розподілу дало змогу витрачати зароблені кошти для покращення життєвого рівня. Це зумовило появу нового явища радянської дійсності — стахановського руху, який став у першу чергу ідеологічною кампанією.

У ніч на 31 серпня 1935 р. вибійник кадіївської шахти «Центральна- Ірміно» Олексій Стаханов протягом зміни видобув 102 т вугілля (норма — 7 т). Весь видобуток записали на рахунок О. Стаханова, не беручи до уваги роботи кріпильників, які йому допомагали. У вересні 1935 р. він поновив своє досягнення, видобувши 175 т, а через кілька днів — 227 т. У лютому 1937 р. гірник М. Ізотов нарубав відбійним молотком за допомогою 12 кріпильників 607 т вугілля.

Заробіток стахановців становив від 700 до 2000 карбованців на місяць (середня зарплата робітника була 150—200 карбованців). Їм також у першу чергу надавали місця в будинках відпочинку, нагороджували орденами й медалями, запрошували на свята й урочисті засідання, обирали депутатами рад тощо. Досить швидко приклад О. Стаханова почали використовувати в усіх галузях народного господарства. Рекорди стахановців були підставою для підвищення норм виробітку й планових завдань на 15—20 %. Водночас показовим було те, що, наприклад, на шахті імені Й. Сталіна (колишня «Центральна-Ірміно»), де лише за неповний 1937 р. Було зафіксовано тисячі «найрізноманітніших рекордів на всіх видах вугільних робіт», виконали лише 70 % від встановленого плану.

Підвищення норм виробітку та планових завдань призводило до перенапруження виробничого процесу й неминучих зривів, які розглядали як саботаж або шкідництво. Винуватці потрапляли до рук каральних органів. Таким чином, стахановський рух не сприяв підвищенню життєвого рівня робітництва.

За час другої п’ятирічки в Україні стали до ладу гіганти металургійної промисловості — «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», а також Новокраматорський завод важкого машинобудування— один із найбільших у Європі.

Незважаючи на те що жодна з перших п’ятирічок не була виконана в повному обсязі, індустріалізація перетворила УРСР з аграрно-індустріальної на індустіально-аграрну республіку.

Україна посіла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, третє місце — за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), четверте місце у світі за видобутком вугілля. Модернізація промисловості сприяла посиленню процесу урбанізації. Якщо до індустріалізації в Україні в містах проживав лише кожен п’ятий житель України, то напередодні Другої світової війни — кожен третій. Наслідком швидкого процесу урбанізації стала певна українізація міст. Саме в цей час активно формувалися національний український робітничий клас та інтелігенція.

Водночас форсована індустріалізація стимулювала негативні тенденції в господарстві України. Привілейоване, домінуюче становище групи «А» (виробництво засобів виробництва), порівняно з группою «Б» (виробництво предметів споживання), в умовах фактичної ліквідації ринкових зв’язків вело до відриву підприємств групи «А» від кінцевого споживача. Це зумовлювало втрату стимулів розвитку, диктувало необхідність створення державою для групи «А» сприятливих умов. Про це свідчив і стрімкий дефіцит споживчих товарів.

Протягом перших п’ятирічок остаточно було зламано механізм саморегуляції економіки. Посилення централізації економічного життя призвело до формування командно-адміністративної системи. Уже в 1927—1928 рр. важка промисловість України (группа «А») на 89 % перебувала в загальносоюзному підпорядкуванні, а група «Б» — на 50 %. Командні методи управління економікою зумовлювали відчуженість робітників від засобів виробництва, призводили до зниження життєвого рівня народу.

Категорія: Історія України | Переглядів: 126 | Додав: lybchenko85 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz