Понеділок, 22 Лип 2024, 15:47
Сайт викладача гуманітарних дисциплін
 Любченка Андрія Андрійовича
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Історія української державності та культури [17]
Захист України [43]
Культурологія [20]
Історія України [10]
Теми рефератів з Культурології [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту - представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не переважувала у ньому 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки на 14% - з українців.

На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті, і мали декларативний характер і відкрито ігнорувалися членами КП(б)У. І не випадково. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, де переважали росіяни (61,1%). Українців нараховувалося 29,8%, євреїв - 14%.

Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації, український різновид українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державній партії були інші завдання: укоренитися в національних республік. Звідси й назва політичного курсу - коренізація.

Цей тактичний маневр  партії мав розв’язати кілька завдань:

• український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло;

• радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, яке їх часто сприймало як окупантів і ворогів;

• новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів в Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв. буржуазними демократіями.

Результати коренізації (українізації) 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35% до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. На початку 1924 р. кількість членів КП(б)У майже не змінилася (39884 чол.), але відсоткове співвідношення національностей було вже іншим: 47,1% росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925-1934 рр. - генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці – німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву – поляк С. Косіор.

Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн. осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн., євреїв - 1,4 млн., поляків - 392 тис., німців - 375 тис., греків - 105 тис., болгар - 101 тис., білорусів - 28 тис., чехів - 12 тис., вірмен - 9 тис., татар - 10 тис., а загалом - 5 млн. 107 тис. представників різних національностей.

З урахуванням інтересів національних меншин і місцями їх компактного проживання створилися національні райони і сільради. У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська автономна республіка.

На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379 російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46 болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67 селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських, єврейських і 1 польський).

Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин. Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл (у т. ч. і російських), що охоплювало понад 400 тис. різних національностей.

Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося. Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті політичної ситуації. Остаточне згортання політики коренізації відбулося з призначенням на посаду першого секретаря ЦККП(б)У М. Хрущова у 1938 р.

... Читати далі »
Категорія: Історія України | Переглядів: 117 | Додав: lybchenko85 | Дата: 03 Бер 2024 | Коментарі (0)

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz