З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту - представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не переважувала у ньому 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки на 14% - з українців.

На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті, і мали декларативний характер і відкрито ігнорувалися членами КП(б)У. І не випадково. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, де переважали росіяни (61,1%). Українців нараховувалося 29,8%, євреїв - 14%.

Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації, український різновид українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державній партії були інші завдання: укоренитися в національних республік. Звідси й назва політичного курсу - коренізація.

Цей тактичний маневр  партії мав розв’язати кілька завдань:

• український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло;

• радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, яке їх часто сприймало як окупантів і ворогів;

• новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів в Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв. буржуазними демократіями.

Результати коренізації (українізації) 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35% до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. На початку 1924 р. кількість членів КП(б)У майже не змінилася (39884 чол.), але відсоткове співвідношення національностей було вже іншим: 47,1% росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925-1934 рр. - генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці – німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву – поляк С. Косіор.

Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн. осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн., євреїв - 1,4 млн., поляків - 392 тис., німців - 375 тис., греків - 105 тис., болгар - 101 тис., білорусів - 28 тис., чехів - 12 тис., вірмен - 9 тис., татар - 10 тис., а загалом - 5 млн. 107 тис. представників різних національностей.

З урахуванням інтересів національних меншин і місцями їх компактного проживання створилися національні райони і сільради. У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська автономна республіка.

На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379 російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46 болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67 селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських, єврейських і 1 польський).

Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин. Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл (у т. ч. і російських), що охоплювало понад 400 тис. різних національностей.

Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося. Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті політичної ситуації. Остаточне згортання політики коренізації відбулося з призначенням на посаду першого секретаря ЦККП(б)У М. Хрущова у 1938 р.

Після цього майже всі 888 шкіл, які ще існували на той час і в яких навчання здійснювали мовами національних меншин, було закрито, а учнів переведено до російсько або україномовних шкіл. Ліквідували також національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Російська мова знову мала першість у вищій та середній спеціальній школі, наукових установах.

Здійснення політики українізації. Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. У травні 1921 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою - за бажанням.

До кампанії по ліквідації неписьменності було залучено профспілкові та комсомольські організації, комітети незаможних селян, кооперативи, працівників загальноосвітньої школи і культурно-освітніх установ. У 1923 р. створено добровільне товариство «Геть неписемність!» на чолі з головою ВУЦВУ Г. Петровським. Активістів лікнепу, більшість яких була представлена вчителями, назвали культармійцями. Створювалися пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на дві години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалася 20% знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських університетів для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

Основною формою освітньої і виховної роботи ставала школа. Модель освіти охоплювала: дошкільне виховання - дитячий садок, заклади соціального виховання (початкова 4-річна школа та 7-річна загальноосвітня школа); професійну школу (школи фабрично-заводського учнівства, індустріальні профшколи, сільськогосподарські школи та ін.); вищу освіту (технікуми, інститути). Окремою частиною освітянської системи були установи політосвіти. У такому вигляді система освіти УСРР суттєво відрізнялася від запровадженої в РСФРР і проіснувала, з незначними змінами й модифікаціями, фактично до початку 30-х років.

У 1920 р. було ліквідовано університети і на їх базі створено вузькопрофільні ВНЗ. Комплектування ВНЗ оголошено справою партії, профспілок і комнезамів. З 1921 р. при ВНЗ почали відкривати робітничі факультети, які мали підготувати робітників до вступу у вищі навчальні заклади і були одним із найважливіших засобів «пролетаризації» вищої школи в УСРР.

У 1920 р. діти робітників у ВНЗ України становили 3%, селян - 6%. Тільки в середині 20-х років відбувся злам у соціальному складі. У 1926 р. до ВНЗ було прийнято 28,5% робітників, 24,8% селян.

Перехід до загальної освіти здійснювався паралельно з українізацією. І саме в освітній галузі політика українізації досягла найбільшого успіху. Наприкінці 20-х років 97,2% українських дітей навчалися в українських початкових школах. 2/3 учнів середньої школи в УСРР відвідували українські заклади, а 21% - заклади, де навчання велося українською й російською мовами.

Майже 1/4 студентів навчалися винятково українською мовою, ще 68% - і українською, і російською. У 1929-1930 навчальному році всі вузи вважались українізованими на 40%, професура також на 39,5% була українською. Зросла кількість українців серед студентства: 1929-1930 навчальному році - 62,8%, 1930-1931 - понад 70%.

      Після ліквідації університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована республіканському наркомату освіти. Із 1930 р. основним осередком науково-дослідної роботи у ВУАН стали інститути. В 1936 р. їх стало вже 26. У цьому ж році після затвердження нового статуту ВУАН було перейменовано на Академію наук (з 1937 р. - АН УРСР).

Облік наукових кадрів в УСРР вівся через Секцію наукових робітників (СНР). Наприкінці 1925 р. в Україні нараховувалося 3025 зареєстрованих науковців. Станом на 1929 р. серед них українці становили 45,9%, євреї - 20,7%, росіяни - 29,4%. Наприкінці 20-х років серед аспірантів питома вага українців сягала 60%.

20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та мистецтва. Популярними були твори прозаїків М. Хвильового, Ю. Яновського, В. Підмогильного, М. Івченка, Є. Плужника, поетів В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка. У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали М. Бойчук, Ф. Кричевський, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький та ін. Здобули визнання театральні колективи «Березіль» на чолі з О. Курбасом, ім. Франка під керівництвом Г. Юри та ін.

Творчість українських митців мала значний вплив на піднесення національної самосвідомості народу. Водночас під тиском більшовицької влади вони змушені були поширювати засобами мистецтва комуністичну ідеологію серед широких мас українців.

Отже, для опанування національних рухів керівництво РКП(б) запровадило політку коренізації, яка в Україні отримала назву «українізація». Досягнення в національно-культурній сфері не мали вирішального значення для більшовиків. Вони розглядали українську мову, літературу, систему освіти, театр, кіно, живопис, музичні твори лише як знаряддя для поширення комуністичної ідеології. Тому більшовики рішуче виступили проти націонал-комуністів. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав’язувати усім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, в т. ч. і український, повинен піти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 по 1926 р.

О. Шумський, економіст М. Волобуєв.

Микола Хвильовий звертався до українських письменників із закликом виявити національну свідомість, самобутність, не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського.

Олександр Шумський доводив необхідність прискорення темпів українізації, наполягав на відкликанні з України генерального секретаря ЦК КП(б)У Л. Кагановича, який гальмував процес українізації.

Михайло Волобуєв переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс, який може інтегруватися у світову економіку без посередництва Росії.

Всі ці акції були проголошені проявом «буржуазного націоналізму», небезпечним «націоналістичних ухилом».

З кінця 20-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав її основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Радянська влада повертається до русифікаторської політики, активних учасників українізації було репресовано.