Українські землі у складі російської імперії

на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українські землі, що входили до складу російської імперії, поділялися на три генерал-губернаторства, які, своєю чергою, ділились на губернії: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київське (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросійське (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). В адміністративному відношенні кожна губернія складалася з 10–12 повітів – з волостей – сіл. Керівництво губерніями здійснювали губернатори, призначені царем із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, на чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.

Початок ХХ ст. позначився у промисловості на українських землях одночасно двома процесами: завершенням промислового перевороту та економічною кризою 1900–1903 рр. Вона супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням, зміцненням і об’єднанням великих, значно посилилася концентрація виробництва. Цей прогрес зумовив утворення монополій у промисловості.

Першою монополією, що виникла в Наддніпрянській Україні ще 1887 р,. був синдикат цукрової промисловості, що об’єднав 203 цукрових заводів, які належали родинам Бобринських, Браницьких, Бродських, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Ярошинських, та посідав друге місце за виробництвом продукції у світі після Німеччини. У 1902 р. сформувались одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Одночасно з концентрацією промисловості відбувався приплив іноземного капіталу, банківський капітал зливався з промисловістю. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону. Царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших.

У сільському господарстві уряд намагався зупинити процесс обезземелення селян через стимулювання общинного землеволодіння. Община (зазвичай – селянська громада одного села), була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі її члени Були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Така система зрівнювала становище общинників, запобігала розоренню найбідніших. Разом із тим община обмежувала господарську ініціативу селян. У 1906 р. царський уряд розпочав т.зв. столипінську аграрну реформу (назва від ініціатора її проведення П. Столипіна).

Реформа передбачала: ліквідацію общинного землеволодіння, передання селянських наділів у приватну власність (відруб).

Загострення соціальних суперечностей посилювало соціальну напруженість у суспільстві, активізувало суспільно-політичний рух. У січні 1900 р. у Харкові сформовано першу нелегальну українську політичну партію – Революційну українську Партію (РУП; Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, П. Андрієвський), програмним документом якої стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». У 1900 р. створена Українська соціалістична партія (УСП; Б. Ярошевський та М. Меленевський). У 1902 р. Виникла Українська народна партія (УНП; М. Міхновський О. Макаренко), що представляла націоналістичний напрямок і виступала з позицій державної самостійності України.

Ліберально-демократична течія українського політикуму була представлена Українською демократичною партією (УДП; О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко), створеною у 1904 р. Радикальні члени УДП утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (УРП; Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський).

УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична спілка («Спілка»). Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. У грудні 1905 р. частина учасників РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою створили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП; А. Лотоцький, Є. Чикаленко, Б. Грінченко), що відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі росії.

У 1908 р. у Києві з ініціативи членів УДРП для координації діяльності українського національного руху засновано Товариство українських поступовців (ТУП; М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, С. Петлюра, В. Винниченко, А. Ніковський).

Основними напрямами діяльності ТУП були: культурницька робота, виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, поширення кооперативного руху.

Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.

На початку XX ст. у західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії істотних змін у соціально-економічному та політичному становищі не відбулося. Становище промисловості та сільського господарства: завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості й визначилися напрями її подальшого розвитку, збереглося майже повне переважання дрібної промисловості; завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. Друге місце після нафтодобувної посідала деревообробна промисловість. Успішно почали розвиватися швейна, взуттєва і килимарська галузі виробництва. Загалом промисловість мала однобокий, переважно сировинний характер розвитку.

Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції у Львові, але основна частина робітників працювала не на фабриках, а ремісниками. Отже, промисловість зробила деякий крок уперед, однак орієнтація на добування та первинну обробку сировини, залежність від іноземного капіталу перетворили західноукраїнські землі на ринок збуту.

Поглибилася соціальна диференціація селянства. Заможним польським, румунським й угорським землевласникам належало близько 50 % усієї землі, а економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким, що посилювало еміграцію. Примітивне селянське господарство переживало кризу, особливо повільні темпи розвитку. Селяни гостро відчували не тільки соціальний, а й національний гніт.

Дискримінація за національною ознакою згуртовувала українське населення. Велике значення у цьому плані мала робота товариства «Просвіта». Осередки українського економічного життя створювали кооперативи (діяло бл. 1500 кооперативів). Кооперативний рух зміцнив господарське становище багатьох українських селян.

Галичина ще у другій половині XIX ст. стала центром українського національного руху. Політична боротьба поєднувалася із соціальними виступами галицьких селян і робітників. Головними гаслами українського політичного руху, який став значно радикальнішим, були поділ Галичини й національна автономія для її української частини, заснування українського університету у Львові, а також загальне виборче право. Стратегічним завданням була незалежність України.

У 1907 р. австрійський уряд провів реформу парламенту, а загальні вибори різко збільшили представництво українців у ньому. Під час виборів польська влада вдалася до масового побиття українських селян. У відповідь на криваву розправу український студент М. Січинський у 1908 р. здійснив замах на життя намісника Галичини А. Потоцького, внаслідок чого українсько-польські відносини загострилися.

Українські патріотичні організації на початку XX ст. здійснювали значну роботу з виховання у національному дусі молоді. Ще в 90-х рр. XIX ст. було засновано спортивно-фізкультурну організацію «Сокіл», важливу роль у її розбудові відіграв І. Боберський. У 1900 р. К. Трильовський заснував перший гурток спортивно-фізкультурної організації «Січ». Щоб проводити військові навчання, учні львівських середніх шкіл у 1911 р. Створили таємний гурток «Пласт». Військове навчання молоді здійснювало

утворене в 1912 р. товариство «Січові стрільці».

Українське національне відродження на Буковині перебувало в тісному зв’язку із загальним українським відродженням. У Чернівцях в 1909 р. була створена «Руська рада» («Селянська партія») на чолі зі С. Смаль-Стоцьким. На початку XX ст. на Закарпатті у політичному й культурному житті краю переважали «москвофіли». Українська орієнтація була пов’язана з тижневиком «Наука».

Важливе місце в суспільному житті Галичини першої половини ХХ ст. належить митрополиту Андрею Шептицькому, котрий у 1900 р. заснував Українську греко-католицьку церкву (УГКЦ).