Українські землі у складі російської імперії

на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українські землі, що входили до складу російської імперії, поділялися на три генерал-губернаторства, які, своєю чергою, ділились на губернії: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київське (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросійське (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). В адміністративному відношенні кожна губернія складалася з 10–12 повітів – з волостей – сіл. Керівництво губерніями здійснювали губернатори, призначені царем із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, на чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.

Початок ХХ ст. позначився у промисловості на українських землях одночасно двома процесами: завершенням промислового перевороту та економічною кризою 1900–1903 рр. Вона супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням, зміцненням і об’єднанням великих, значно посилилася концентрація виробництва. Цей прогрес зумовив утворення монополій у промисловості.

Першою монополією, що виникла в Наддніпрянській Україні ще 1887 р,. був синдикат цукрової промисловості, що об’єднав 203 цукрових заводів, які належали родинам Бобринських, Браницьких, Бродських, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Ярошинських, та посідав друге місце за виробництвом продукції у світі після Німеччини. У 1902 р. сформувались одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. – «Продвугілля». Одночасно з концентрацією промисловості відбувався приплив іноземного капіталу, банківський капітал зливався з промисловістю. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону. Царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших.

У сільському господарстві уряд намагався зупинити процесс обезземелення селян через стимулювання общинного землеволодіння. Община (зазвичай – селянська громада одного села), була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі її члени Були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Така система зрівнювала становище общинників, запобігала розоренню найбідніших. Разом із тим община обмежувала господарську ініціативу селян. У 1906 р. царський уряд розпочав т.зв. столипінську аграрну реформу (назва від ініціатора її проведення П. Столипіна).

Реформа передбачала: ліквідацію общинного землеволодіння, передання селянських наділів у приватну власність (відруб).

Загострення соціальних суперечностей посилювало соціальну напруженість у суспільстві, активізувало суспільно-політичний рух. У січні 1900 р. у Харкові сформовано першу нелегальну українську політичну партію – Революційну українську Партію (РУП; Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, П. Андрієвський), програмним документом якої стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». У 1900 р. створена Українська соціалістична партія (УСП; Б. Ярошевський та М. Меленевський). У 1902 р. Виникла Українська народна партія (УНП; М. Міхновський О. Макаренко), що представляла націоналістичний напрямок і виступала з позицій державної самостійності України.

Ліберально-демократична течія українського політикуму була представлена Українською демократичною партією (УДП; О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко), створеною у 1904 р. Радикальні члени УДП утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (УРП; Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський).

УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична спілка («Спілка»). Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. У грудні 1905 р. частина учасників РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою створили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП; А. Лотоцький, Є. Чикаленко, Б. Грінченко), що відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі росії.

У 1908 р. у Києві з ініціативи членів УДРП для координації діяльності українського національного руху засновано Товариство українських поступовців (ТУП; М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, С. Петлюра, В. Винниченко, А. Ніковський).

Основними напрямами діяльності ТУП були: культурницька робота, виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, поширення кооперативного руху.

Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.

На початку XX ст. у західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії істотних змін у соціально-економічному та політичному становищі не відбулося. Становище промисловості та сільського господарства: завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості й визначилися напрями її подальшого розвитку, збереглося майже повне переважання дрібної промисловості; завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. Друге місце після нафтодобувної посідала деревообробна промисловість. Успішно почали розвиватися швейна, взуттєва і килимарська галузі виробництва. Загалом промисловість мала однобокий, переважно сировинний характер розвитку.

Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції у Львові, але основна частина робітників працювала не на фабриках, а ремісниками. Отже, промисловість зробила деякий крок уперед, однак орієнтація на добування та первинну обробку сировини, залежність від іноземного капіталу перетворили західноукраїнські землі на ринок збуту.

Поглибилася соціальна диференціація селянства. Заможним польським, румунським й угорським землевласникам належало близько 50 % усієї землі, а економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким, що посилювало еміграцію. Примітивне селянське господарство переживало кризу, особливо повільні темпи розвитку. Селяни гостро відчували не тільки соціальний, а й національний гніт.

... Читати далі »

https://onedrive.live.com/view.aspx?resid=67460AB7055AB862!549&authkey=!AO9YsND2vhqcC1Q

     Українська революція (також Перші визвольні змагання) — низка подій, пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917—1921 рр.

Українська революція 1917–1921 років розпочалася в умовах революційних потрясінь, які охопили Російську імперію у березні 1917-го.

     Ключовим її рушієм був український народ і його політична еліта, що еволюціонувала від ідей політичної автономії та федерації до усвідомлення власної державної незалежності.

Революція була явищем загальноукраїнським. У всіх регіонах розвивався національний рух, створювалися та діяли українські органи влади, політичні партії та громадські інституції, відроджувалася культура.

Цікаво, що термін «Українська революція» був уведений в обіг самими учасниками подій. Це визначення є в працях Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Дмитра Дорошенка та інших діячів доби. Радянська історіографія старанно викорінювала цю дефініцію та поширювала свої поняття – «Велика Жовтнева соціалістична революція» та «Громадянська війна».

                                                               Етапи революції 1917–1921 років:

     березень 1917р.– квітень 1918р. Утворення та діяльність Української Центральної Ради, проголошення її Універсалів;

     29 квітня – 14 грудня 1918р. Правління гетьмана Павла Скоропадського;

    грудень 1918р. – листопад 1921р. Встановлення влади Директорії УНР, розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

         Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр влади — Українська Центральна Рада (УЦР), що стала представницьким органом українських демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло Грушевський.

Михайло Грушевський (1866-1934)

          У період 1917—1921 рр. Україна пережила різні форми національної державності (УНР, Українська Держава, ЗУНР, Кубанська НР, а також Кримська НР). Українські етнічні території були розділені між Українською СРР, Польською Республікою, Королівством Румунія та Чехо-Cловацькою Республікою. Таким чином, Українська національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка була наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу формування нації, відмінностей між національними та соціальними завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними й насамперед військовими факторами.

         Однак, не досягши своєї мети, Українська революція започаткувала процес формування модерної політичної нації та відродила традицію української державності.

                                                               Причини і передумови революції

          1. Залежне і пригноблене становище України, великодержавницька політика щодо неї панівних кіл як Росії, так і Австро-Угорщини.

       2. Важке соціальне становище переважної частини населення. Невирішеність аграрного питання і проблеми соціального захисту робітників.

          3. Піднесення українського національно-визвольного руху, організаційне та ідеологічне його оформлення.

Безпосереднім поштовхом до революції стала Перша світова війна, яка загострила проблеми воюючих держав, ослабила і призвела до падіння Російської а згодом Австро-Угорської імперій. Це дало історичний шанс українському народу в боротьбі за свою державність.

Перемога Лютневої демократичної революції в Російській імперії 27 лютого 1917 р. і повалення самодержавства відкрили нову сторінку в історії України.

... Читати далі »