Останнім етапом у розвитку античної культури стала цивілізація Стародавнього Риму. Древній Рим, як жодна інша держава, уплинув на хід загальнолюдської історії завдяки, по-перше, створенню "всесвітньої", а точніше — пансередземноморської імперії, що акумулювала кращі досягнення древніх культур Європи й Близького Сходу, і, по-друге, ката­строфі цього культурно-політичного конгломерату, на уламках якого ви­никли й візантійсько-слов'янські культури, й середньовічна західноєв­ропейська цивілізація, що зуміла завдяки успадкованим різними шляха­ми й у різний час античним культурним традиціям затвердитися в поло­женні лідера сучасного цивілізованого світу й визначити шляхи форму­вання загальнолюдської культури й цивільного суспільства в ХІХ-ХХ ст. Блискуча, яскрава, інтелектуально бездоганна грецька культура мало була пристосована для завдань глобальної перебудови суспільного бут­тя, як це мало місце в період найвищої експансії Рима з його невтрим­ним прагненням до зовнішніх завоювань і надмірно політизованою куль­турою, що стала найбільш функціональним, раціоналістичним і стійким в умовах постійного розширення сфер впливу типом античної цивілізації, довговічність якої проявилася ще й у тому, що традиції римської культу­ри на багато сторіч пережили її політичне тіло.

Завдяки ранній консолідації декількох незначних і культурно відста­лих сільських громад у громаду цивільну й небаченої фанатичної орієн­тації на політичну експансію Рим за кілька століть перетворився з ма­ленького містечка на березі Тибру в центральній Італії, що цілком конт­ролювалася етрусками, у наймогутнішу й величезну імперію, що охоп­лювала майже всю Британію, усю континентальну Європу на захід від Рейну й південь від Дунаю, велику частину Азії на захід від Євфрату, Північну Африку й острови Середземномор'я. У період пізньої Респуб­ліки й перших століть Імперії Рим безроздільно володарював над ба­сейном Середземномор'я, підкоривши своїй владі практично весь ан­тичний культурний хронотоп. Вищим досягненням римлян і їх внеском в античну й сучасну культуру стали не невитончені мистецтва, а юрисп­руденція, адміністративне й державне управління, міське планування. Велич культури Рима складалася в створених ними й доведених до досконалості в умовах античного часу військово-політичних і соціаль­но-економічних механізмів і установ.

    Римське суспільство вже в період Республіки було майже цілком мілітаризованим і не уявляло собі життя без війни, але поряд з цим вело дуже гнучку й структуровану політику стосовно об'єктів своїх войовничих стремлінь, інкорпоруючи скорені народи у власне культурне середовище й соціально-політичну систему; союзники й васали Рима, що прийняли його традиції, врешті-решт ставали римськими громадянами, що античний час означало бути громадянами світу, а це привело практич­но до денаціоналізації влади (у період принципату сенатські місця й навіть імператорський трон нерідко займали вихідці із самих різних областей Середземномор'я), інтернаціоналізації населення Римської імперії, гло­балізації культурного й громадського життя і введення єдиного життє­вого стандарту, що для багатьох означало входження в коло найбільш розвинутої цивілізації стародавності й мало епохальні наслідки. Римсь­ке право, що представляло собою дуже складну, але глибоко продума­ну систему прецедентів і коментарів, було на початку VI в. кодифікова­не візантійським імператором Юстиніаном і стало основою сучасного західноєвропейського й міжнародного права. Римські дороги, що зігра­ли величезну роль у розвитку систем комунікацій, збереглися донині й сьогодні дивують своєю добротністю, а в античному світі вони просто не мали собі рівних. Римські міста демонстрували безпрецедентний рівень комфорту й гігієни з їхніми системами водопроводів, очисних споруджень, дамб і акведуків (у І ст. до н.е. система водопостачання в Римі забезпечувала на кожного жителя до 600-900 л води на день, а Нью-Йорк у середині XX ст. міг дозволити собі 520 л на душу населен­ня).           

     Римська архітектура дещо поступалася грецькій у виразності й збалансованості елементів, але вирізнялася сміливістю інженерних рішень, монументальністю форм і технічною досконалістю. Латинська мова, що не тільки породила блискучу літературу, але й стала у най­давніші часи одним з основних механізмів романізації, зайняла унікаль­не місце в історії світової культури, залишившись єдиною "живою мер­твою" мовою: румун, португалець, француз, а тим більше іспанець або італієць без надмірних зусиль опанують латину, а якщо врахувати опосередкований вплив латині через французьку на англійську мову, стане ясно, що на сильно трансформованій латині говорить тепер (і користається латинським алфавітом) майже все людство.

Етнічні джерела римського народу дуже різноманітні: сікули, сабіни та інші представники древнього населення Апеннінського півостро­ва. Особливо великою була роль етрусків — досить загадкового наро­ду, що створив найбільш розвинуту культуру на території до римської Італії, а згодом розчинився в римському етносі. Вплив етруської куль­тури відбитий не лише в легендах про перших царів Рима, але й у безпе­речних фактах: римляни майже повністю перейняли систему вірувань і культової практики етрусків, їхні архітектурні традиції, а на основі ет­руського алфавіту, що являв собою адаптацію грецької абетки, створи­ли класичний латинський алфавіт із 26 літер; знамениті римська тога з пурпурною облямівкою, фасція як державний символ, військові тріум­фи, гладіаторські бої, розповсюджена серед римлян практика магії й гадання — все це має етруське походження.

Юридичний, нотаріальний підхід властивий і давньоримській релігії, що формувалася на анімістичних і магічних засадах, культі предків і мала синкретичний характер. Імена й функції богів були запозичені в сусідніх народів (етрусків, греків, троянців, фракійців)

Римські міфологія, а отже, й історія світу починалися й закінчувалися Римом; римляни, щоправда, визнавали існування світу до 753 р. до н.е. (легендарна дата заснування Риму), але воно осмислювалося як неви­разна передмова до провіденціальної місії їхнього міста. Римляни не лише, на відміну від греків, не уподібнювали своїх богів собі, але й навіть довго не могли визначити ім'я і стать своїх божеств і уявляли їх як "божественні множинності", з яких поступово виділялися парні одно-функціональні божества. Надмірна широта, а точніше — державний праг­матизм релігійних поглядів вже в період пізньої Республіки спричинила безвір'я й скептицизм серед представників інтелектуальної еліти; цей духовний вакуум не судилося заповнити навіть культу імператорської особи, що сприяло у кризовий період (III—IV ст. н.е.) широкому розпов­сюдженню християнства.

Державно-правова система включала в себе й досить розвинуту соціальну структуру суспільства:

• патриції (від лат. "раїег" — "батько"), вища верства суспіль­ства, родова аристократія, що походила за легендою від трьохсот римсь­ких кланів — нащадків вершників Ромула. З числа патриціїв довгий час обирався вищий законодавчий орган Римської держави — Сенат (від лат. 8епе$ — "старший");
• плебеї— повноправні громадяни-власники, що обирали сена­торів і на всезагальних зборах — комісіях ухвалювали найважливіші політичні питання, але самі не мали права бути обраними на посади магістратів; інтереси плебеїв у сенаті після довгої боротьби за еманси­пацію їхніх прав почали представляти трибуни, що мали право "вето" (заборони) на прийняття законів;
• люмпени — правомочний, але незабезпечений шар населення, люди, що утратили власність і джерело доходів, що живуть за рахунок щоденних роздач хліба;
• пролетарі — єдину власність яких складали діти, що не дава­ло їм можливості навіть брати участь у війнах — найдостойнішому для істинного римлянина занятті, оскільки озброюватися треба було за свій рахунок (усі повноправні громадяни, що досягай 21 року, мали почесне право бути записаними в легіон, тобто стати військовослужбовцями, але до періоду Імперії на вищі військові чини могли претендувати лише патриції);
• вільновідпущеники (колишні раби) і колони — практично без­правне населення, що не мало права обирати й обиратися на державні посади, але отримали право на власність і користування землею;
• раби — повністю безправні істоти, які вважалися не за людей, а за "знаряддя, що вміє говорити".

Орієнтація на практичний результат, прагнення до порядку й чіткої організації суспільного буття позначилося не лише на політичному уст­рої Рима, а й на всіх напрямах розвитку його культури. Римляни не стільки породжували нове знання, скільки накопичували, узагальнювали й сис­тематизували створене їхніми попередниками. В результаті давньо­римська цивілізація залишила нам такі видатні науково-літературні пам'ятки енциклопедичного характеру, як "Географія" Страбона (І ст. н.е.), "Природничу історію" Плінія Старшого, "Історію" та "Аннали" Тацита (обидва — І-ІІ ст. н.е.), медичні студії Галена (II ст. н.е.) та ін.

     Широ­ко застосувавши у зведенні архітектурних споруд бетон, арки, куполи, колони, римські зодчі й будівельники запровадили ряд нових або по-новому реалізованих архітектурних форм і типів — величні тріумфальні колони з багатими наративними (оповідальними) рельєфами, тріумфальні ж кількаярусні й кілька пролітні арки, багатокілометрові акведуки, віа­дуки, мости, багатоповерхові будинки — інсули, вілли, гігантські бази­ліки, терми, храми, цирки, театри, гробниці-тумулуси. Гігантизм був при­таманний і офіціозній скульптурі (статуї Октавіана Августа, Нерона, Костянтина Великого сягали кільканадцяти метрів заввишки) при вра­жаючому реалізмі скульптурних портретів.

Філософію і в римський час розвивали переважно греки, але бага­то освічених римлян захоплювалися ідеями стоїцизму й епікуреїзму, без яких не було б поеми "Про природу речей" Лукреція Кара, численних трактатів і промов сенатора Цицерона або однієї з найпопулярніших книг усіх часів — "Наодинці з собою" ("Утішання філософією") імператора Марка Аврелія. Римська культура знала "срібний" і "золотий" віки літе­ратури, до здобутків якої слід віднести чеканну прозу Юлія Цезаря, ви­тончену лірику Катулла, лірику й сатири Горація, елегії Овідія, епічну поему "Енеїда" Вергілія, славнозвісний "Сатирикон" Петронія — пер­ший роман і блискучу сатиру на римське суспільство ранньої Імперії (І ст. н.е.).

Однак перетворення на всесвітню державу спричинило поглиблен­ня кризи традиційної для європейської античності системи цінностей, насамперед занепад демократично-правових установ і полісної моделі регулювання державних і особистих відносин громадян. Рим, а разом з ним і вся антична культура вступають у період агонії. Поступово руй­нується економічна й військова структура, держава позбавляється за­собів і боєздатної армії для захисту від варварських нападів

У 476 р. н.е. черговий варвар, готський воєначальник Одоакр, захопив Рим, скинув варварського ж імператора Ромула Августула й відіслав імпе­раторські регалії до Константинополю—столиці Східної Римської імперії. Племена германців та іллірійців руйнують міста імперії, розселяються теренами Італії й засновують свої держави, що складають уже пролог до епохи Середньовіччя.

Християнська релігія, що просочилася в Європу й набра­ла суспільної ваги саме завдяки державній політиці Рима й якнайкраще пристосувалася в лоні європейської культури. Давньоримська цивілізація, пере­живши колапс в усіх напрямках, скоротилася до крихітного престолу єпископа всіма напівзабутого Рима, щоб, починаючи з епохи Відродження, перетворитися у найбагатшу спадщину античного світу й голов­ну інтегруючу силу західноєвропейської цивілізації.