Культура Стародавнього Єгипту та Межиріччя.

План заняття:

1.Прикметні риси культури Стародавнього Сходу.

2. Культура Стародавнього Єгипту.

3. Культура державних утворень Межиріччя.

1.Прикметні риси культури Стародавнього Сходу.

Культура Стародавнього Сходу є одним з найважливіших етапів в історії людства. Саме тут виникають найдавніші цивілізації, тобто сус­пільства, що вирізняються з первісного океану культури виникненням перших держав, соціальною диференціацією, наявністю офіційної реліг­ійно-культової традиції, містами як осередками культури й, звичайно, писемністю. За доби перших цивілізацій остаточно закріплюється виок­ремлення людського роду з тваринного світу, зароджується спеціаліза­ція сфер культурного буття, формуються такі специфічні елементи куль­тури, як література, право, мораль, мистецтво тощо.

В цілому під східними розуміються культури народів, що мають неантичні культурні корені. Тут і далі варто враховувати, що політичні, географічні й культурні рубежі часто не збігаються, й одна країна може в культурному відношенні належати Сходу, а в політичному — Заходу, держава ж, географічно розташована в Азії, в культурному відношенні може тяжіти до Європи.

У давні часи на території Близького Сходу розквітнули могутні ци­вілізації: Межиріччя, Єгипет, Індія, Китай. У соціально-політичному плані загальними відмітними рисами більшості з цих циві­лізацій були: деспотичний характер правління воднораз із жорсткою мо­нополізацією й централізацією влади , персоніфікація влади у фігурі деспота (царя, фараона), сакралізація, тобто абсолютне підпорядкування усіх форм суспільного життя релігійним нормам, повна домінація держави над людиною.

Давньосхідні держави тримались централізованістю влади, яка сходилася на постаті сакралізованого правителя, реалізовувалась через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів, ремісників.

2. Культура Стародавнього Єгипту.

Усі відзначені вище риси повною мірою притаманні культурі Старо­давнього Єгипту — першої цивілізації Стародавнього Сходу. Істотним чинником розвитку давньоєгипетської цивілізації були унікальні й навдивовижу сприятливі природно-географічні умови. Гранді­озний контраст між позбавленою життя пустелею й квітучою оазою нільської долини великою мірою визначав світосприйняття древнього єгиптянина. Ґрунт у долині й дельті Нілу напрочуд родючий, і там здав­на збирали по два врожаї на рік. Однак вузенька смуга родючої землі, що тягнеться за течією Нілу на північ до дельтової оази, складає лише 3,5% території усього Єгипту, решта ж являє собою безплідну пустелю. У долині Нілу й зараз мешкає 99,5% населення.

Найважливішою складовою частиною давньоєгипетської культу­ри була релігія, ще дуже архаїчна, насичена магією й тотемістичними пережитками. Найвідомішими богами давньоєгипетського пантеону були спочатку сонячний бог Ре (лише одне з його численних імен, оск­ільки він виступав у багатьох втіленнях, навіть у фараонах, що тримали деякий час титул "син Ре"), Озіріс (Осіріс, бог, що вмирає й воскресає, й володар загробного світу), його сестра-дружина Ізіда (Ісіда), син Гор (Хор), брат і братовбивця Сет, Амон, Атон, Тот. Боги розпоряджаються світом, точніше, забезпечують його впорядковане існування на основі універсального поняття ма'ат ("правди, істини, рівноваги, справедли­вості"), втіленого в образі богині Ма'ат (Муа). Люди завдяки наявності в них божественного начала ба й посередництву фараона (живого бога) були споріднені зі світом богів і мали жити у згоді з правилами.

У політичному відношенні Стародавній Єгипет являв собою типо­ву східну деспотію з тотальною владою держави, образ якої у свідо­мості людини зливався з сакральною фігурою фараона. Фараон був живим божеством, предметом загального поклоніння. Навіть вимовля­ти його ім'я смертним заборонялося; натомість вживали словосполу­чення "великий дім", що і є буквальним перекладом терміну "фараон".

Давньоєгипетська держава виникла імовірно в останніх століттях IV тисячоліття до н.е. в результаті підкорення напівлегендарним ца­рем Верхнього (Південного) Єгипту Менесом (Міною) Нижнього (Північного) царства, що розташовувалося переважно в дельті .

Уже в епоху Старого царства (близько 2755-2255 рр. до н.е.) за фараона Джосера його верховним сановником, геніальним архітекто­ром, лікарем і мудрецем Імхотепом була споруджена перша грандіозна царська усипальниця у формі ступінчастої піраміди (раніше царські гроб­ниці зводилися у вигляді масивного видовженого брусу з нахиленими до центру стінами; вони своєю формою нагадували арабам кам'яні лави й тому отримали назву . За фараонів Хуфу (Хеопса за давньогрецькою традицією вимови), Хафра (Хефрена) й Менкауре (Мікерина) було здійснено будівництво найвеличніших, так званих правильних, пірамід Єгипту: висота піраміди Хуфу сягала 146,5 м, довжина сторони платформи — 230 м, складається вона приблизно з 2 млн. 300 тис. кам'яних блоків середньою масою 2,5 тони. Точність припасування блоків вражає й сьогодні — між ними неможливо просу­нути лезо бритви, хоча це можна пояснити не лише майстерністю буді­вельників, але й присадкою каменю.

У Старому царстві формується єгипетський канон. Канонічність художнього мислення над­звичайно характерна для єгипетського мистецтва, узагальнені геометричні форми, фронтальна композиція, статична поза, спокійно-холодний вираз обличчя репрезентували скоріше абстрактний символ влади, ніж образ реальної людини. Людина, незалежно від того, стоїть вона, сидить чи йде, зображена схематично, за твердою схемою незмінного канону: постава, поза, жестикуляція, лінії контурів: чоловічі статуї забарвлюва­лися червонуватим (теракотовим) кольором, жіночі мали "шкіру" біло­го або жовтого кольору. На настінних розписах і рельєфах метод представлення людини був ще більш незвичним: голова та кінцівки у профіль, натомість тулуб і очі — анфас.

Од­нак "життєвість" єгипетського портрета має суто релігійну природу й пов'язана з давньоєгипетською концепцією смерті як тимчасового роз­лучення душі з тілом, у яке вона коли-небудь повернеться — ось чому варто було зберігати тіло (звідси ідея муміфікації) й по можливості ви­готовляти його "дублікат", який могла б упізнати ка — та частина людсь­кої душі, що на відміну від ба — прояву божественного в кожній людині, що після смерті злітає на небо, — є "двійником" людини, позначає її індивідуальність і нерозривно пов'язана з тілом або його замінником.

Епоха Середнього царства (2134-1784 рр. до н.е.) для Старо­давнього Єгипту була періодом складних випробувань. Політична дез­інтеграція держави, розпад на номи з символічною владою більшості династій, розбалансування іригаційної системи, посухи, навіть подеколи голод і соціальні заворушення, врешті-решт завоювання Єгипту інозем­цями — усе це не могло не внести корективи в традиційну картину світу. У єгипетському мистецтві епохи Середнього царства нове світовідчут­тя з властивими йому сумнівами й песимізмом найбільш виразно втіле­не і в образотворчому мистецтві, і в літературі. Чудовою пам'яткою цієї епохи є створена на самому початку Середнього царства "Бесіда роз­чарованого з його душею" (точніше, з ка), що вперше відмовляється від беззастережної віри у загробне існування, яка була фундаментом світогляду в попередні століття.

Сумнів спонукає шукати нові форми знання, й епоха Середнього царства дає видатні наукові досягнення: обчислення поверхні кулі — в математиці, формування уявлень стосовно ролі мозку для людського організму — в медицині тощо. Будівництво пірамід поступово занепа­дає, замість каменю використовується недовговічна сирцева цегла Сумнів спонукає шукати нові форми знання, й епоха Середнього царства дає видатні наукові досягнення: обчислення поверхні кулі — в математиці, формування уявлень стосовно ролі мозку для людського організму — в медицині тощо. Будівництво пірамід поступово занепа­дає, замість каменю використовується недовговічна сирцева цегла. Але наймогутніший з династів цього періоду — Аменемхет III — поряд із своєю новою столицею у Файюмській оазі збудував грандіозну споруду з тисячею приміщень, галерей і коридорів, яке приголомшувало греків не менше, ніж піраміди, й отримало від них назву Лабіринту.

Вражаючих успіхів досягла у цей період скульптура. Відмовившись від канонічної офіційності, вона представляла фараонів не як божеств, а як правителів, стурбованих долею своєї держави й трону; погляд спря­мований не на небо, а скоріше на учасників вищої державної ради, на обличчях — застигла красномовна скорботна посмішка. Такі самі по­чуття вловлюються й на портретних зображеннях сановників і нижчих адміністраторів, що наслідували нову традицію "художнього реалізму".

Епоха Нового царства, що тривала приблизно з 1570 до 1070 рр. до н.е., була, особливо за фараонів 18-ї династії, добою найвищого підне­сення політичної та військової могутності Стародавнього Єгипту. Одно­часно підсилюється влада жрецтва, передусім жерців великого храму головного бога фіванських правителів — Амона — в містечку Луксор.

Самобутнім явищем в історії культури цього періоду була так зва­на "давньоєгипетська Реформація", пов'язана з ім'ям фараона Аменхотепа IV. Прагнучи звести весь політеїстичний пантеон до культу єди­ного родового божества правлячої династії — бога сонячного диску Атона, — Аменхотеп IV фактично вступив у боротьбу зі жрецтвом, ос­кільки зведенням усієї складної релігійної системи до культу єдиного бога позбавляв жерців величезного впливу. Він узяв нове офіційне ім'я — Ехнатон ("бажаний Атону"), переніс столицю держави з Фів у збудоване за власним планом місто Ахетатон (, перевів туди всю адміністрацію.

Завдяки реформам Ехнатона , що розхитали тисячоліт­ню релігійну традицію, принципово змінився й характер мистецтва: у ньому з'явилася увага до повсякденного існування людини, зазвучали мотиви милування принадністю навколишнього світу й навіть певний гедонізм. Згідно з новим мистецьким каноном зображення стають більш живими, динамічними, втрачають величавість попередніх періодів (особ­ливо попередника Ехнатона — Аменхотепа III, чиї колосальні статуї, з них два знаменитих "колоси Мемнона", сягали 24 метрів заввишки). Прекрасними зразками нового бачення людської натури є, зокрема, скульптурні портрети цариці Нефертіті, самого Ехнатона та їхньої роди­ни. Неперевершеною за своїм естетичним наповненням і досі залишаєть­ся посмертна золота маска спадкоємця Ехнатона — фараона Тутанхамона.

Після правління фараонів 20-ї династії (від якої залишився, наприклад, знаменитий вирубаний у скелі храм Абу-Сімбел с чотирма 20-метровими статуями Рамсеса II й храм Амона в Ель-Карнаку) близько 1070 р. до н.е. наступає доба осені давньоєгипетської культури; за рідкими виключеннями, Єгипет перебуває під владою лівійських, кушитських, ассірійських правителів, потім двічі входить до складу Перської імперії, аж поки у 332 р. до н.е. завоювання Єгипту македонським царем Олександром Великим не включає цю втомлену від власної древності культуру в межі елліні­стичного світу.

Єгипетська культура за довгий час свого існування справила ваго­ни вплив на розвій культури цілого ряду держав і народів.

3. Культура державних утворень Межиріччя.

Не менш важливе місце в історії світової культури зайняла і Старо­давня Месопотамія ("Межиріччя"в перекладі з давньогрецької), тобто межиріччя Тигру і Євфрату, розташоване на схід від Єгипту. Тут з по­чатку IV тисячоліття до н.е. формується ще один близькосхідний епіцентр найдавнішої цивілізації, представленої в цьому регіоні такими куль­турно-політичними утвореннями, як Шумер, Аккад, Вавилон, Асси­рійська імперія, Ново-Вавилонська держава.

На відміну від моно­тонно-циклічної моделі існування давньоєгипетської культури, Месопо­тамія як культурно-історичний та природно-географічний регіон відрізня­лася надзвичайно напруженою динамікою подій; непередбачувані по­вені внаслідок нестримної поведінки Тигру і Євфрату, буревії, смерчі, суховії з Арабської пустелі та сирійського степу разом з нескінченними війнами, калейдоскопічними вторгненнями десятків племен, насиль­ницькими переселеннями цілих народів створили протягом кількох ти­сячоліть надзвичайно складну, строкату й мозаїчну картину культурно­го розвитку.

Найдавніша культура Месопотамії — шумеро-аккадська (від на­зви двох частин території, південної й північної). Прийшле з південного сходу плем'я шумерів спричинило швидкий підйом поселень так званої убейдської культури (від назви археологічної пам'ятки поблизу селища Ель-Убейд), з яких постали найдавніші міста на планеті — Еріду, Ур, Кіш, Урук, Шуруппак.

Численні історичні джерела свідчать про високі досягнення шу­мерів — цього загадкового народу, мова якого й досі не знає аналогів, незважаючи на прагнення лінгвістів їх відшукати — у різноманітних га­лузях культури: архітектурі, астрономії, математиці. Саме шумери ви­найшли колесо й гончарний круг, побудували першу в світі ступінчасту піраміду; вони автори найдавніших календарних систем (сонячних, місяч­них, які співвідносилися одне з одним у 19-річному циклі), рецептурного довідника, бібліотечного каталогу. Шумери розробили й клинописну систему писемності, що, на відміну від єгипетської ієрогліфіки, легко пристосовувалася до потреб різних мов і тому стала універсальною. Саме з клинопису розвинувся фінікійський алфавіт, а згодом і давньог­рецький — основа більшості алфавітних систем світу. У Шумері вини­кає справжня література — найдавніша на землі епічна поема "Сказан­ня про Гільгамеша" ("одного, що пізнав усе"). Герой поеми, на дві тре­тини бог, на третину людина, переборює численні небезпеки й ворогів.

Наприкінці III тисячоліття до н.е. шумери зовсім зникають з палі­три месопотамської історії, встигши у відносно короткий період 3-ї ди­настії міста Ура подарувати людству перший у світі юридичний кодекс царя Ур-Намму. Нова хвиля переселенців-завойовників еламітів (з Еламських гір в Персії-Ірані) заснувала могутню Вавилонську державу, що на деякий час об'єднала області Шумеру й Аккаду й успадкувала культурні здобутки стародавніх шумерів. Місто Вавилон сягнуло вер­шини величі за царя Хаммурапі (роки правління 1792-1750), котрий зро­бив його столицею свого царства. Хаммурапі уславився як автор дру­гого кодексу законів, у якому не лише було констатовано славнозвісний принцип "око за око, зуб за зуб" (хоча й жорстоку і здебільш теоретич­ну, але все ж ідею правової рівності усіх членів суспільства), але й ствер­джувалася необхідність турботи про вдів та сиріт.

Ієрархічна структура суспільства знаходить висвітлення у вавилонських уявленнях про світовий устрій, що в свою чергу втілюється у пам'ятках мистецтва: храмах, пірамідах-зіккуратах (також спорудах культового призначення й за сумісниц­твом стародавніми обсерваторіями жерців-астрологів), на стелах із рельєфами й написами.

Орієнтація на земні цінності (до того ж не лише позитивні) ще більше виявилася в культурі Ассирії, яка відрізняється разючою навіть для тих не занадто гуманних часів брутальністю й жорстокістю, украй міліта­ризованим характером. Навіть цар тут — не стільки сакральна фігура, скільки воєначальник, який абсолютно не бачить різниці між поняттями "війна" й "політика". Основна тема ассірійського мистецтва — полю­вання, битви, розправи над полоненими й переможеними ворогами, втілені з жорстким, навіть відразливим натуралізмом, але водночас із вражаючими уяву лаконізмом і виразністю. Світової популярності набу­ли, приміром, зображення шеду — крилатих биків з людськими облич­чями, що стояли внизу сходів царського палацу. Древній скульптор блис­куче вирішує в них проблему відповідності реальності: бики мають по п'ять ніг, розташованих таким чином, що, звідки б не дивився на них глядач, спереду чи збоку, він бачить грізних стражів входу чотириноги­ми. Таким чином, проблема співвідношення реальності й умовності в мистецтві усвідомлюється вже в мистецтві древньої Ассирії.

 Вавилон, що входив до складу могутньої Ассирійської держави, а в VI ст. до н.е. став столицею НовоВавилонського царства, або Халдейської держави (від назви пануючого етносу — халдеїв), був величезним (понад мільйон жителів) східним містом, що гордовито йменував себе "пупом землі". Увійшли в прислів'я "стіни Вавилона", "висячі сади Семіраміди", "Вавилонська вежа" тощо.

Вавилоняни подарували світовій культурі позиційну систему чисел, точну систему виміру часу (першими розділили годину на 60 хвилин, а хвилину на 60 секунд), навчилися вимірювати площу геометричних фігур, відрізняти зірки від планет і присвятили кожен день ними ж "винайдено­го" семиденного тижня окремому божеству (сліди цієї традиції зберег­лися у назвах днів тижня в романських мовах). Залишили вавилоняни нащадкам і астрологію, науку про передбачуваний зв'язок людської долі з розташуванням небесних світил у секторах зодіакальних сузір'їв. Усе це — далеко не повне перерахування спадщини вавилонської культури в нашій повсякденності.