Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Січень 2021  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Неділя, 05.02.2023, 04:50
Сайт викладача Любченка Андрія Андрійовича Гість | RSS
Суспільно-правові дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » 2021 » Січень » 24 » Тема: Культура Стародавнього Сходу.
15:37
Тема: Культура Стародавнього Сходу.

 Культура Стародавньої Індії та Китаю.

План заняття:

1. Культура Стародавньої Індії.

2. Культура Стародавнього Китаю.

1. Одне з унікальних явищ у світовій культурі – культура Індії. Це – одна з найстародавніших культур. Специфіка індійської культури почала складатися ще в IV тис. до н.е., а перша цивілізація на території Стародавньої Індії з’явилась в III тис. до н.е. Тоді ж були засновані перші міста – столиці цієї цивілізації, яка в своєму розвитку не тільки не поступалася шумерській та єгипетській, а й у дечому навіть перевершувала їхній рівень. Ці міста називались Мохенджо-Даро і Хараппа. Їхнє населення нараховувало приблизно по 100 тисяч чоловік Ці стародавні міста контролювали великі території. Розквіт стародавньоіндійської цивілізації припадає на період від 2300-х по 1900-і роки до н.е. Ця процвітаюча цивілізація базувалась на землеробстві, ремісництві, торгівлі та мореплавстві.

Головним заняттям жителів долини річки Інд, де надовго зосередився центр економічного й культурного життя Індії, було землеробство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Стародавня Індія є батьківщиною такої культури, як бавовник. У ремісничому виробництві важливу роль відігравали прядіння та ткацтво. Уже в ті часи Індія вивозила бавовняні тканини в сусідні країни – Шумер і Єгипет. Причому індійці навчились робити тканини з бавовника такої якості, що одяг з них можна було протягнути через маленьке кільце. Ці тканини були дуже дорогими і називались ситець, в честь богині ріллі Сіти.

Особливе значення для вивчення культури Стародавньої Індії мають письмові джерела, насамперед сукупність найбільш ранніх текстів – Веди (дослівно з санскриту – „священне знання»). Це стародавні пам’ятники індійської релігійної літератури Вони складалися протягом багатьох століть (кінець II – початок І тис. до н.е.).

Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань).

«Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях.

«Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі».

«Яджурведа містить інструкції по проведенню жертвоприношень.

 В «Атхарваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 – голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.

Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна нащадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. Їх герої Крішна («Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну – одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії – вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок – крішнаїзм.

Давні індійці добилися значних успіхів у розвитку наукових знань. Видатним досягненням давньоіндійської науки було створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називаються арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньо індійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.

В епоху «Рігведи» почав складатися й такий суто індійський феномен, як становокастова система, яка збереглась в Індії аж до наших днів. У «Рігведі» вперше теоретично обґрунтовані морально-правові мотиви поділу індійського суспільства на чотири основні стани«варни»: брахманів (жерців), кшатріїв (воїнів), вайпіїв (про-столюдинів-землеробів) та шудрів (слуг). В своїй основній масі варна шудр була сформована з поневолених аріями місцевих аборигенів-дравидів. Чоловіки перших трьох варн залучались до знань і тому після посвячення називалися «двічі народженими». Шудрам і жінкам всіх варн це було заборонено, бо, згідно з законами, вони нічим не відрізнялись від тварин.

Своєрідною реакцією небрахманських верств населення давньоіндійського суспільства, що виступали проти нерівності каст, був буддизм (виник в VI ст. до н.е.). Історична традиція приписує заснування цієї релігії реальній історичній особі – сину царя однієї з невеликих північноіндійських держав на кордоні з Непалом – Сідхартху із роду Гаутами, якого після смерті стали називати Буддою. Роки його життя – 623–544 рр. до н.е. за буддійською традицією, 563/560– 483/480 рр. до н.е. – за оцінкою істориків.

З дитинства майбутній засновник нової релігії вражав сучасників своїми здібностями. Оточений пишністю, він проводив життя в гарних палацах, перемагав суперників на рицарських турнірах.

В шістнадцять років він одружився на своїй двоюрідній сестрі, якій було стільки ж років, як і йому. Жінка-красуня та любий син довершували щасливе і безтурботне життя принца. Але якось, коли йому виповнилось 29 років, вперше життя повернулось своєю жорстокою та прозаїчною стороною, раніше йому невідомою. На одній із прогулянок він побачив людей, далеко не так щасливих: немічного старого, хворого на проказу чоловіка, монаха-відлюдника і мертвого (мерця). Потрясіння було таким сильним, що, залишивши все, він відправився в мандри.

Шість років провів Сідхартха в блуканнях і самозреченні, і лише на сьомий рік відчув себе Буддою (буквально – просвітлений), знайшовши повноту внутрішньої свободи. Буддизм як світова культурна традиція починається з того часу, коли Гаутама захотів зробити своє просвітлення загальним здобутком і почав свою проповідь.

     Центральне місце у буддизмі займає вчення про чотири «святі істини»: «жити – означає страждати, «причина страждань – бажання», «для звільнення від страждань треба позбавитися від бажань», «шлях позбавлення від бажань – дотримуватися вчення Будди». Воно може привести віруючого до головної мети його буття – нірвани (заспокоєння, згасання), тобто стану повного подолання земних бажань та почуттів, остаточного звільнення від земних марнот й досягнення абсолютного спокою та блаженства в духовному єднанні з Божеством. «Мудрі, – говорив Будда, – згасають як лампади». Безумовно, людям, які постійно страждали від незадоволених бажань та нездійснених мрій, від хвороб і старості, від страху перед смертю, тяжкої праці й мук кохання, надзвичайно імпонувала, надана буддизмом, можливість для кожного, а не лише для брахманів шляхом праведної благочестивої поведінки, доброти й милосердя до інших та відмови від злих намірів, насильства, прагнення до насолод та влади досягти справжньої істини, а отже, й вищого блаженства – нірвани.

Кожний може досягнути нірвани і стати Буддою. Ті що досягли нірвани, не помирають, а стають архатами (святими). Бог в буддизмі іманентний людині, іманентний світу, тому буддизм не потребує Бога-творця, Бога-спасителя, Бога-управителя.

В III ст. до н.е. буддизм приймається Індією як офіційна релігійно-філософська система, а потім, розпавшись на два великих напрямки – Хінаяну («мала колісниця» або «вузький шлях») і Махаяну («велика колісниця» або «широкий шлях») розповсюджується далеко за межами Індії: в Шрі-Ланці, Бірмі, Кампучії, Лаосі, Таїланді, Китаї, Японії, Непалі, Кореї, Монголії, на Яві та Суматрі. Але подальший розвиток індійської культури і релігій пішов по шляху трансформації та відходу від чистого буддизму. Результатом цього став індуїзм. Він, без сумніву, багато перейняв від попередніх культурних і релігійних традицій.

Важливу роль у буддизмі відіграло вчення про ахімсе (ахінс). Воно ґрунтується на забороні завдавати шкоду живим істотам, чинити насильство над ними, вбивати. Його, зокрема, включила в своє віровчення така неортодоксальна індійська релігія, як джайнізм. Він, як і буддизм, був своєрідною антитезою брахманізму, не визнавав кастової нерівності, відмовився від вшанування божеств й зосередився на соціальноморальних аспектах поведінки людей. Але найбільш повно вчення про ахімсе було запозичене індуїзмом. Це проявилося у тому, що поряд із вшануванням основної трійці богів індуїзму – Брахми, Вішни й Шіви, особливою пошаною користувався і культ священних тварин (мавп, корів).

 

2. Унікальну культуру створив Китай. В давнину він був ізольований в географічному відношенні, відрізаний від решти світу морем, горами, величезними пустелями і степами Центральної Азії. Наскільки відомо, у Китаї не було прямих контактів із західними країнами аж до II ст. до н.е. Тому його розвиток йшов далеко не так, як розвиток інших культур стародавнього світу. Знайдені археологами залишки поселень стародавніх людей датуються XXX тисячоліттями до н.е.

Є дані про появу землеробських общин в долині річки Хуанхе близько 5 тис. років до н.е. Ця культура одержала назву культури Яншао. Землероби вирощували просо (сорт хлібних злаків), фрукти, горіхи, овочі, тримали свиней і собак. Землеробство розвивалось також в долині річки Янцзи, де вже з IV тис. до н.е. вирощували рис. В епоху Луншань (близько 2500 р. до н.е.) землероби вже розводили велику рогату худобу, курей, овець і кіз, а також буйволів для оранки і перевезення вантажів.

Піднесення китайської цивілізації відноситься до II тис. до н.е. Але особливого розквіту своєрідна китайська культура досягла з часу перетворення Китаю в кінці III ст. до н.е. у єдину могутню імперію спочатку династії Цінь (221–207 рр. до н.е.), а далі династії Хань (206 р. до н.е. – 220 р. н.е.).

Історія культури Китаю вивчена ще недостатньо. Але незаперечним є той факт, що використовуване китайське письмо налічує близько трьох тисяч років. Це примітивне ідеографічне письмо було винайдене в Китаї між XII і VIII ст. до н.е. Воно складалось з різних видів знаків. Найдавніші з них – намальовані чи викарбувані на скельній поверхні людські фігури. Шляхом тривалого удосконалення це письмо згодом перетворилось у завершену за своєю формою ієрогліфічну каліграфію, від нього беруть початок ієрогліфи як комбінації двох чи трьох піктографічних знаків. Ієрогліфи – цей глибоко самобутній витвір китайської культури – свідчать про образне мислення стародавніх китайців, їхню художню уяву, винахідливість, фантазію. Серед ієрогліфів були й найдавніші з відомих китайських цифр.

У Стародавньому Китаї розвивалися різні філософські школи. Їхні зусилля спрямовувались на вироблення концепцій державного управління, зокрема на створення сильної централізованої держави. Видатний мислитель світу Кун-Фуцзи, в європейській транскрипції Конфуцій (551–479 рр. до н.е.), створив вчення, основним змістом якого став ідеал соціальної гармонії та пошук засобів для його досягнення.

Учитель Кун походив із збіднілого аристократичного роду. Прожив бурхливе життя був пастухом, викладав мораль, мову, політику і літературу, в кінці життя досяг високого становища на державному поприщі. Після себе залишив знамениту книгу «Лунь-юй» («Бесіди і судження»). Конфуцію приписується авторство книги «Весна і осінь» («Чунь-цю»), складеної у VI–V ст. до н.е. В ній найбільш яскраво відбилася його концепція норм та правил суспільного устрою.

За чотири століття конфуціанство завоювало уми і серця людей і в II ст. до н.е. стало офіційною ідеологією імператорського Китаю. Понад два тисячоліття ідеї Конфуція були духовною основою суспільного життя в Китаї. В 1503 р. Конфуцій був причислений державою до лику святих. Конфуціанство також поширилось у країнах Південне-Східної Азії. Воно зробило величезний вплив на взаємостосунки людини і держави не тільки в Китаї, а й в Японії, Кореї, В’єтнамі.

За Конфуцієм, правила поведінки зводяться до вимог помірності, поваги до інших, особливо старших, гідності та пристойності, виваженості слів та вчинків. Про це говориться у класичному конфуціанському творі «Лі-цзи», складеному вже на початку нашої ери. В ньому величезна кількість фіксованих правил зібрана в 49 главах. Одному з правителів Конфуцій радив: «Використовуй народ так, неначе робиш важливе жертвоприношення (тобто з повагою, урочисто. – М.К.). Не роби людям того, чого не бажаєш собі, і тоді і в державі, і в сім’ї до тебе не будуть ставитись вороже». Держава, в якій все благополучно, обов’язково принесе людині щасливе життя. Імператор – батько народу, а народ – його діти. Правитель повинен управляти головним чином шляхом морального прикладу, а не за допомогою сили.

З метою удосконалення порядку в Піднебесній Конфуцій висунув умову про «виправлення імен», тобто розстановку всіх людей по місцях в строго ієрархічному порядку. За Конфуцієм управляти – це ставити кожного на своє місце. Це виразилось в його формулі: «Хай батько буде батьком, син – сином, чиновник – чиновником, підданий – підданим, а правитель – правителем. Всі повинні знати своє місце і свої обов’язки, дотримуватися всіх усталених обрядів, церемоній, правил поведінки».

Це положення Конфуція відіграло величезну роль в долі китайського суспільства, створивши культ професіоналізму і майстерності. Крім того, люди повинні оволодівати знаннями, щоб, в першу чергу, розуміти самих себе. Запитувати з людини можна тільки тоді, коли її вчинки усвідомлені, а з людини «темної» нічого не візьмеш.

Особливо помітний вплив справило конфуціанство на розвиток сімейних відносин, розквіт культу сім’ї та сімейного клану. Конфуцій висунув тезу про те, що держава – це та ж сама сім’я, хоча і велика. Сім’я вважалася серцевиною суспільства, її інтереси переви-щували інтереси окремої людини, яка в усьому повинна була підкорятися волі старших членів сімейної громади, а надто волі батьків. Підкорення старшим, синівська відданість їм, їхнє шанування було однією з важливих основ соціального порядку в імператорському Китаї. Конфуцій виступив також з ідеєю шанування старих традицій, бо без любові та поваги до свого минулого у країни немає майбутнього.

Взагалі в центрі уваги в Китаї завжди були суспільство і держава, а не окрема людина. Давньокитайське суспільство жило за принципом: «особисте – ніщо перед державним і колективним». Правильними визнавалися тільки офіційні істини. Це породжувало схильність до догматизму, конформізму, пасивності думки.

Після смерті Конфуція його вчення розпалось на вісім шкіл. Дві з них стали найбільш значними – школа Мен-цзи і школа Сюнь-цзи. Мен-цзи виходив з природної доброти людини. Він вважав, що всі прояви її агресивності та жорстокості визначені лише соціальними обставинами. Мета вчення та знання – «відшукати втрачену природу людини». Державний устрій повинен здійснюватись на основі взаємної любові та поваги. Задовго до Джона Локка Мен-цзи підкреслював, що люди мають право повставати проти несправедливих правителів.

Сучасник Мен-цзи, Сюнь-цзи, навпаки, вважав, що людина від природи сердита. «Прагнення до наживи і жадібність, – говорив він, – це природжені якості людини». Виправити людські вади може тільки суспільство завдяки відповідному вихованню, державі та закону. Ідеї Сюнь-цзи лягли в основу могутнього соціально-політичного руху в часи правління династії Цінь (III ст. до н.е.). Цей рух одержав назву законників або легистів. Вони стверджували, що хибну природу людини взагалі не можна змінити, але можна обмежити і придушити шляхом покарань та законів. Програма легистів була практично по-вністю реалізована. Було запроваджено єдине для всього Китаю законодавство, єдину грошову одиницю, єдину писемність, єдиний військово-бюрократичний апарат, інтенсивно велося будівництво Великого китайського муру. Отже, держава стала одноманітною. Поставивши завдання зробити одноманітною китайську культуру, легисти спалили більшість книг, а праці філософів втопили у відхожих місцях. За приховування книг людину піддавали негайній кастрації та відправляли на будівництво Великого китайського муру. За доноси заохочували, за недоносництво страчували. Хоча династія Цінь проіснувала всього 15 років, кривавий розгул першої «культурної революції» в Китаї приніс чимало жертв.

Поруч з конфуціанством одним з головних напрямків китайського культурно-релігійного світогляду став даосизм. Необхідність в новому вченні була обумовлена філософською обмеженістю конфуціанства, яке, будучи соціальноетичною концепцією, залишало без відповіді питання загальносвітоглядного характеру. На ці питання спробував дати відповідь Лао-цзи, засновник лаоської школи, що жив приблизно в VІ–V ст. до н.е. В перекладі його ім’я означає «старий філософ». Він написав знаменитий трактат «Дао-децзін» («Книга про Дао і Де»). Звідси і назва учення – даосизм (ієрогліф Дао буквально перекладається як «шлях»).

Центральне поняття даосизму – Дао – першооснова і загальний закон світобудови, джерело всього існуючого в світі. Дао – загальний закон природи, початок і кінець творення. Дао – це все і ніщо. Дао панує всюди і в усьому, завжди й безмежно. Його ніхто не створив, але все походить від нього й повертається до нього. Його не бачать і не чують, воно не сприймається органами чуття, непізнане до кінця. Постійне й невичерпне, без імені й форми, воно дає початок, ім’я, форму всьому на світі.

Лао-цзи стверджував, що все у світі залежить від дао, а не від «божественної волі» або яких-небудь надприродних сил. Не заперечуючи існування богів, він вважав їх всього лише породженням дао. Даоси заперечували культ предків, жертвоприношення небу, землі, річкам, горам, іншим обожненим явищам природи.

Прибічники вчення даосизму захищали право людини на вільне самовиявлення. Вони виступали проти штучної ускладненості сус-пільного життя, за природний шлях самих речей, не залежний ні від Бога, ні від людей, як загальний закон всесвітнього розвитку. Звідси й головна вимога – у всьому дотримуватися природного закону та не втручатись у визначені ним процеси. Завданням розуму було не зміна і зруйнування усталеного порядку, а слідування загальному шляху (Дао). Обов’язок кожної людини – слідувати належному, надати речам можливість розвиватись самим по собі. Немає більшо-го нещастя, як попасти в полон власних пристрастей.

За Лао-цзи, спокій кращий за рух. тому кінцева мета, єдиний сенс і щастя всього людського життяпізнати Дао, дотримуватися Дао і, нарешті, злитися з істинним Дао. Той, хто осягне Дао, зливаючись з ним воєдино, одержує вічне задоволення, спокій, щастя.

Лао-цзи і його прибічники – даоси – виступали за управління країною на основі «нічого не робити», тобто забороняли дії, які супе-речать природному руху Дао. Значущість цього зафіксована у тверд-женні даосів, що «той, хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає». Це означало, що сам правитель не має бажань, а малочисель-ний народ живе простими радощами первісного суспільства, не пере-обтяжуючи себе працею й у свідомій ізоляції від інших держав. Але «нічого не робити» зовсім не тотожне пасивній споглядальності. «Нічого не робити» – це таке повне злиття з природнім ходом речей, що відпадає необхідність у спеціальній, підкресленій активності. Мудрець не протиставляє себе ситуації, а спокійно впливає на неї зсередини, через використання природних можливостей, які сховані від непосвячених. Ця теорія – головний принцип даосизму.

Значного розвитку набуло в Стародавньому Китаї мистецтво. Цьо-му великою мірою сприяло створення імператором У-ді (156–87 рр. до н.е.) Музичної палати Юефу. Їй ставилось завдання збирати на-родні пісні. Палата перетворилась на театральне управління. Воно відало виставами, в яких поєднувалися спів, інструментальна музи-ка й танці. Музика завжди співіснувала з танцем та акторською грою. Артисти вміли співати, танцювати, копіювати зовнішність, поведін-ку людини.

Взагалі мистецтво сприймалось як універсальний механізм вихо-вання добропорядності громадянина. Це йшло від Конфуція. Він вва-жав основою виховання пісні, обряди і музику. «Виховання почи-нається з пісень, утверджується з обрядом і завершується музикою». У Стародавньому Китаї знали 20 музичних інструментів. «Слова мо-жуть обманювати, люди можуть прикидатися, тільки музика нездат-на брехати», – так визначалась стародавніми китайцями соціальна функція музики.

В країні активно створювалися книгосховища. Почала розвива-тися філологія. Вся літературна спадщина була систематизована в так званому «П’ятикнижжі»: «Книзі пісень», в якій містилось понад 300 пісень і віршів, «Книзі історій», «Книзі перемін», «Книзі обрядів», літописі царства Лу. У найбільш ранній поетичній збірці Стародав-нього Китаю, знаменитій «Книзі пісень» («Шіцзін»), яка складалася тривалий час (протягом ХІІ–III ст. до н.е.) на основі народних пісень, священних наспівів та старовинних гімнів, оспівуються подвиги обо-жнених предків.

Засновником китайської філології став Дун Чжуншу. Завдяки йо-го наполяганням було створено перший вищий навчальний заклад в історії Китаю – «Тайсюе» («Університет»). У ньому викладали п’ять докторів, а навчалися п’ятдесят студентів. Кожний з викладачів знав-ся на одній з книг «П’ятикнижжя».

Творцем історичної науки в Китаї вважається Сима Нянь (близь-ко 145–87 рр. до н.е.) – «китайський Геродот». Він є автором слав-нозвісного твору «Шицзії» («Історичні записки»). Над цим твором Сима Цянь працював понад 10 років. У ньому зроблена спроба ос-мислити і описати хід історії Китаю за більше, ніж тисячолітній пе-ріод. Використовуючи хронологічно-біографічну форму, історик, хранитель державного архіву веде розповідь про жорстоких чинов-ників, конфуціанців, мужніх героїв, про підлабузників, ворожбитів, користолюбців. У цих записках йдеться про музику, релігію, календар, науку, гроші, торгівлю, ріки та канали. Головний висновок автора «Історичних записок» про мінливість не тільки культури і господар-ства, а й правлячих династій став його вироком. Він був засуджений до страти, яка була замінена кастрацією. В історії світової культури Сима Цянь залишився не тільки творцем багатотомної праці «Шиц-зи», а й першим істориком культури.

Впродовж усього розвитку китайської культури її важливим ас-пектом завжди була медицина. Свої здобутки вона з давніх часів фіксувала в письмових пам’ятках. Ще в VI ст. до н.е. лікар Бянь Цао в творі «Нань-цзін» («Книга про важке») систематично описав ана-томію, фізіологію, патологію та діагностику, виступив з ученням про пульс і терапію. Бянь Цао був відомий як вправний хірург, що робив операції під наркозом, використовуючи для цього спеціальний напій.

У Стародавньому Китаї вперше застосували й описали у літера-турі й такі уславлені методи лікування, як голковколювання, припікання та масаж. Їх китайські лікарі активно застосовували вже в І тис. до н.е. Ці методи здійснюють вплив на хворий організм шляхом подразнення певних ділянок шкіри. Останнім часом лікарі переконалися в їх ефективності. Надзвичайно популярний у світі й дотепер стародавній метод лікування за допомогою «кореня безсмертя» – женьшеню. Китайці стали лідерами в застосуванні лікування наркотиками.

В галузі математики видатними китайськими досягненнями були використання десяткових дробів, обчислення відношення довжини кола до його діаметра (число п ), відкриття методу розв’язання рівнянь з двома і трьома невідомими. Ще до початку XIV ст. так званий «трикутник Паскаля» (XVII ст.) у Китаї вважався старовин-ним способом розв’язання рівнянь. Велику суму математичних знань вміщував трактат «Математика в дев’яти розділах», складений в II ст. до н.е. Він став свого роду інструкцією для землемірів, астрономів, чиновників.

Давні китайці були досвідченими астрономами, вміли вираховувати дати затемнення сонця, вели спостереження за плямами на ньому, склали в основних рисах місячний календар, перший в світовій історії зоряний каталог на 800 світил (350 р. до н.е.). Починаючи з 240 р. до н.е., китайські вчені точно фіксували кожну появу комети Галлея. В 104 р. до н.е. було вирахувано, що тривалість року стано-вить 365,25 дня. У Китаї зародилася давня традиція біологічного за-хисту рослин. До IV ст. н.е. відносяться описи методів використання одних комах для боротьби з іншими.

Китай - батьківщина шовку, виробництво якого почалося понад дві тисячі років тому і який більше ніде не вироблявся. Його виготов-ляли з коконів шовкопрядів - червів декількох видів. Шовк був та-кий тоненький, що плаття з нього вільно проходило через перстень. Шовк дуже цінувався. За спеціальним указом імператора шовковий одяг мали право носити лише знатні та багаті люди. Виробництво шовку китайці тримали у великій таємниці. Вони торгували ним з іншими країнами. В I ст. до н.е. шовк з Китаю експортувався навіть у Римську імперію. Цьому сприяв Великий шовковий шлях, який був прокладений через гори, степи і пустелі в II ст. до н.е. Він відіграв особливу роль в культурних контактах Китаю із зовнішнім світом. Крім того, китайці експортували також напівдорогоцінне каміння (особливо нефрит), фарфор і прянощі1.

У Стародавньому Китаї зародилась також культура чаю. Китайці першими навчились вирощувати чайні кущі та готувати чай. Якраз звідси чайний кущ попав у країни Західної Європи. Слово «чай» походить від англійської назви Китаю «Чайна». По-китайськи «чай» означає «молодий листочок». В давнину пиття чаю було своєрідним ритуалом. Велику роль у ньому відігравали оточуюча обстановка, посуд і т.ін.

Стародавнім китайцям належать і багато технічних винаходів. Протягом ранньої історії імператорської епохи Стародавній Китай збагатив світову культуру такими важливими винаходами, як ком-пас (III ст. до н.е.), спідометр (III ст. до н.е.), фарфор. В період Ханьської імперії (за іменем династії Хань), яка впала в результаті повстан-ня «жовтих пов’язок» (184–204 рр.), в Китаї були створені глобус та сейсмограф.

Стародавні китайські вчені винайшли такі морехідні та навігаційні прилади та пристрої, як румпель та багатоярусні мачти. Китайці придумали стремена, що допомагають триматися у сідлі. На межі нашої ери в Китаї з’явився водяний млин, тоді ж створили водопідіймальну машину – насос, яка піднімала воду на поверхню землі.

     Велике значення для розвитку загальнолюдської культури мало винайдення паперу. Спочатку ж матеріалом для письма служили че-репахові панцирі, кістки тварин, бронзові та кам’яні посудини, нефритові дощечки. Тексти на них вирізали за допомогою металевих інструментів. У І тис. до н.е. тексти книг і документів стали вирізати на бамбукових і дерев’яних дощечках. У верхньому краю цих дощечок просвердлювали дірочки і зв’язували їх разом шкіряним або шовковим шнурком. Такі книги мали надто велику вагу і це було значним їхнім недоліком. Наприклад, бамбукову книгу одного вченого Ш ст. до н.е. перевозили на п’яти возах.

З появою шовку китайці дуже довго писали на ньому (з III ст. до н.е.), використовуючи як чорнило натуральні фарби. Але шовк – дуже дорогий матеріал, через що він не годився для широкого вжитку. Тому пошуки більш зручного матеріалу для письма продовжувались. Вони увінчались винаходом паперу, виробництво якого почалося в 105 р. н.е. Папір варили з кори дерев, ганчірок, коноплі. Автором цього величезного в історії людства відкриття став чиновник Цай Лунь. Приблизно тоді ж була створена туш.

Згодом у Китаї були винайдені ксилографія – початкова форма книгодрукування (VІ–VПІ ст.) та порох (X ст. н.е.), а за династії Тан (VІІ–Х ст.) – механічний годинник. Розвиток шовкоткацтва обумо-вив такі фундаментальні винаходи, як приводний пас та ланцюгова передача. У Китаї винайшли гармату.

          Взірцем, грандіозним пам’ятником оборонної архітектури є Великий китайський мур, будівництво якого почалося в 214 р. до н.е., імператором Цінь ІШхуанді (правив у 238–210 рр. до н.е.) і тривало з перервами понад тисячу років. Його будівництво було спрямоване, насамперед, на охорону, захист зовнішніх кордонів імперії від вторг-нень войовничих кочівників з Півночі. Мур мав довжину 4000 км, за іншими даними – 6700 км, висоту – 9 м, ширину – в нижній частині – 8 м, у верхній – 5 м. По гребеню муру могло проїхати одночасно п’ять вершників. Вздовж муру було споруджено 60000 сторожових веж (збереглося 20000). Цю споруду в давнину називали «восьмим чудом світу». Вона частково збереглася до нашого часу і залишаєть-ся найбільшим творінням рук людських. Її видно навіть з Місяця. Вислів «одгородитися китайським муром» дістав переносне значен-ня. Він означає: замкнутися у власному світі, відмежуватися від сус-пільства, від зв’язків з іншими людьми і народами.

Китайські будівельники здобули славу й іншою грандіозною спорудоюВеликим каналом, що зєднав Пекін з Ханчжоу. Будівництво цього найбільшого в світі каналу, справжнього шедевру світового іригаційного мистецтва, почалося ще у VI ст. до н.е., продовжувалося протягом майже двох тисяч років і було завершене лише у XIII ст. н.е. Ця складна гідротехнічна споруда довжиною понад 1800 км і шириною від 15 до 350 м має численні пристрої для перекачування та очищення води.

 

 

Категорія: Культурологія | Переглядів: 1534 | Додав: lybchenko85 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 1
avatar
1 mishakylibaba12 • 13:57, 03.02.2022
tongue
avatar

Copyright MyCorp © 2023