Тема: Україна на завершальному етапі Другої світової війни. Основні визвольні операції.

1. Початок звільнення України від німецьких окупантів. Битва за Дніпро

Невдовзі після контрнаступу радянських військ під Сталінградом (листопад 1942 - лютий 1943 року) розпочалося визволення території України. Першим населеним пунктом, звільненим від окупантів, стало село Півнівка Ворошиловградської (нині Луганської) області. 18 грудня 1942 року сюди увійшли війська Південно-Західного фронту. Корінний перелом у німецько-радянській війні настав після битви на Курській дузі (5 липня - 23 серпня 1943 року), що забезпечило сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу Червоної армії. І хоча бої за Донбас тривали ще у січні-березні, його остаточне звільнення відбулося саме після Курської битви — 22 вересня 1943 року. Протягом серпня-вересня того ж року від німців також було очищено усю Лівобережну Україну. Радянські війська підійшли до Києва 700-кілометровою смугою від Лоєва до Запоріжжя.

Передбачаючи криваву сутичку не на життя, а на смерть, у серпні 1943 року гітлерівці розпочали будівництво «Східного валу» — лінії укріплень уздовж річок Дніпро та Молочна. Натомість Червона армія підготувала понад 20 плацдармів на західному березі Дніпра, тобто територій, на яких зосередили війська та бойову техніку для наступу на Київ і Правобережну Україну. Форсування Дніпра розпочали майже одночасно в кількох місцях: біля Києва — війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту, біля Черкас — війська 2- го Українського (колишнього Степового) фронту, біля Дніпропетровська (нині Дніпро) — війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту, в напрямку Кримського півострова — війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту.

Наступ на Київ розпочався з Букринського плацдарму, за 80 км південніше від Києва. Проте Вермахт тримав міцну оборону, зосередивши тут 10 дивізій. Тоді радянське командування потайки від німців, кілька дивізій повернули на лівий берег Дніпра, за 110 км на північ від Києва, а звідти знову перейшли на правий берег Дніпра на Лютізький плацдарм. 1 листопада 1943 року розпочався одночасний наступ з Букринського та Лютізького плацдармів, а 6 листопада 1943 року радянські війська увійшли до Києва. Під час форсування Дніпра та Київської наступальної операції загинуло 417 тисяч радянських воїнів, а з урахуванням чорносвитників — не менше 800 тисяч осіб. «Битва за Київ» стала однією з найкривавіших воєнних операцій Другої світової війни.

Чорносвитниками називали піхотні підрозділи Червоної армії, сформовані з місцевого населення окупованих територій відразу після їхнього звільнення. Такі піхотинці не мали ні належної амуніції, ні зброї. По суті, вони були «гарматним м’ясом» при наступі Червоної армії. Політруки і командири виправдовували цей злочин так: «Поки ми кров проливали у боротьбі з ворогом, ви відсиджувалися, тож тепер змийте власною кров’ю провину окупації». Навіть німці так не ставилися до слов’ян, які воювали в підрозділах Третього Рейху і яких вони вважали нижчою расою. Отже, на зміну німецьким окупантам приходили радянські — ще жорстокіші.

2. Вигнання німецьких військ та їхніх союзників з території України

У той час як війська 1-го Українського фронту звільняли Київ, війська 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів форсували Дніпро на півдні. У ході тримісячних боїв гітлерівці залишили Запоріжжя та Дніпропетровськ (нині Дніпро), пониззя Дніпра. Переможна «битва за Дніпро» відкрила для Червоної армії шлях на Правобережну та Південну Україну. Із грудня 1943 року розпочався загальний наступ Червоної армії на Правобережній Україні 1400-кілометровою смугою від Полісся до Криму.

До середини січня 1944 року в результаті Житомирсько-Бердичівської наступальної операції Житомирська, частково Київська, Вінницька і Рівненська області були майже повністю очищені від німецьких військ.

Перемога під Корсунь-Шевченківським у наступальній операції січня-лютого 1944 року увійшла в історію під назвою «Сталінград на Дніпрі», бо в оточенні опинилося 10 гітлерівських дивізій. Одночасно з Корсунь-Шевченківською проведено Рівненсько-Луцьку операцію.

26 березня 1944 року під час Проскурівсько-Чернівецької наступальної операції війська 2-го Українського фронту вийшли на кордон з Румунією біля Чернівців, а 8 квітня 1944 року війська 1- го Українського фронту — на кордон із Чехословаччиною. Успіх наступальних операцій на українській території значною мірою пов’язують із радянським воєначальником, генералом Василем Герасименком. Він перший і єдиний в історії народний комісар оборони УРСР/УССР. Оборонне відомство очолював упродовж березня 1944-листопада 1945 року.

Протягом квітня-травня 1944 року в результаті Кримської наступальної операції звільнено від окупантів Кримський півострів. Під час Львівсько-Сандомирської наступальної операції (липень-серпень 1944 року) Червона армія зайняла західні області України й увійшла на територію Польщі. У серпні 1944 року лише за десять днів війська 2-го і 3-го Українських фронтів звільнили Ізмаїльську область України та Молдову в результаті Яссько-Кишинівської наступальної операції.

8 жовтня 1944 року від ворога було звільнено останній населений пункт УРСР/УССР у довоєнних кордонах — село Лавочне Дрогобицької (нині Львівської) області. Завершила звільнення України Карпатсько-Ужгородська наступальна операція, коли війська 4-го Українського фронту 28 жовтня 1944 року взяли під контроль Закарпатську Україну. Згідно з Указом Президента, з 2009 року 28 жовтня проголошено Днем визволення України від фашистських загарбників, коли в ... Читати далі »

Тема: Сталінський геноцид проти кримських татар (травень 1944р.).

Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3 годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

Під час головної хвилі депортації (18–20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945–1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

... Читати далі »