Після відступу Червоної армії опір окупантам на території України здійснювали партизани та підпільники. Серед них були, зокрема, ті, котрі підтримували радянську владу і прагнули її відновити. Вони воювали проти гітлерівців. Водночас націоналістично налаштовані підпільники мріяли про побудову незалежної Української Держави. Початково вони боролися проти радянської влади, а з нацистами пробували співпрацювати. До прикладу, навесні 1941 року у складі Вермахту було створено українські національні батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» чисельністю по 500-600 вояків кожний. А услід за німецькими військами рухалися «похідні групи», організовані мельниківцями і бандерівцями, які агітували населення за самостійність України та сприяли входженню українців до органів місцевої влади та в поліцію. До прикладу, член ОУН (м) Володимир Багазій був бургомістром Київської міської управи у жовтні 1941 - лютому 1942 років. За саботаж розпоряджень окупаційної військової адміністрації та призначення в управу національно свідомих кадрів його розстріляли в Бабиному Яру. Завдяки «похідним групам» оунівські осередки було відкрито навіть на Донбасі та в Криму.
Важливою подією українського національно-визвольного руху стало скликання 30 червня 1941 року у Львові з ініціативи ОУН (б) Українських національних зборів. Було створено уряд — Українське державне управління. Очолив його Ярослав Отецько, який того ж дня оприлюднив Акт відновлення Української Держави. Нацисти засудили таку надмірну активність бандерівців і невдовзі розпустили уряд. Вони заарештували понад 300 членів ОУН (б), частину з яких розстріляли. Степана Бандеру і Ярослава Отецька заслали до концтабору Заксенгаузен. Популяризація Акта відновлення Української держави, вимога звільнити Степана Бандеру і Ярослава Стецька, а також відмова присягати Адольфу Гітлеру були основними причинами розпуску українських легіонів у складі Вермахту та ліквідації «похідних груп».
Натомість ОУН (м) у жовтні 1941 року в Києві утворила Українську Національну Раду, члени якої позиціонували себе як національний політично-громадський центр. До Ради входило понад 130 делегатів. Її скликання привітали Андрей Шептицький і Августин Волошин. Президію УНРади очолив професор Микола Величківський. Своїми головними цілями Рада визначила виховання молоді як свідомих громадян, розвиток національної культури й освіти, відбудову економіки та відновлення церковно-релігійного життя. Активісти видавали журнал «Українське слово», організували Спілку українських письменників, налагодили зв’язки між українськими землями, що належали до рейхскомісаріату «Україна». Та вже у лютому 1942 року групу українських націоналістів розстріляли в Бабиному Яру. Серед них - Олену Телігу, Ореста Чемеринського, Івана Ірлявського, Костянтина Гупала, Василя Кобрина, Ганну та Івана Рогачів. Відтоді ОУН перестала розглядати Німеччину як союзника і почала підготовку до боротьби проти окупантів.
1. Які українські батальйони діяли у складі Вермахту? Чому утворювалися «похідні групи»?
2. Коли і хто проголосив Акт відновлення Української Держави?
3. Коли виникла Українська Національна Рада? Які цілі вона визначила головними?
Мовою джерела.Хорунжий «Роланда» Теодор Корчак про реакцію українського населення на легіонерів «Роланда»:
«Хотілося цілувати ту нашу землю, хотілося кричати до всіх рідних: «Ми вже йдемо до вас визволяти від большевицьких банд!» Скоро пережили ми, однак, приголомшення через прийняття нас населенням... Не можу збагнути, чому те, що вчора видавалося таким простим і ясним, сталося таким спершу загадковим — та перша зустріч з українцями в Україні. Замість відкритих рамен ... нас зустріли байдуже, холодно, мовчанкою, а то й міряли нас ворожими поглядами.»
1. Поміркуйте. Чому українці зустрічали легіонерів вороже?
2. Тарас Бульба (Боровець). Роман Шухевич. Українська головна визвольна рада
У червні 1941 року у селі Немовичі на Рівненщині за підтримки керівництва Державного центру УНР в еміграції виникла Поліська Січ. Її отаманом став Тарас Бульба (справжнє прізвище Боровець). Ворогами української державності отаман проголосив відступаючі частини Червоної армії, радянське підпілля і партизанські групи. Натомість певний час вів перемовини з нацистами. Його навіть призначили комендантом поліції Сарненського району. Проте в листопаді 1941 року після відмови розстрілювати євреїв січовики, чисельність яких становила 3-4 тисячі осіб, перейшли у підпілля й називалися Українською повстанською армією (УПА). Повстанці контролювали частину Полісся, а в районі штабу Січі — міста Олевська — проголосили Олевську Республіку. В Олевську було запроваджено українське управління, зорганізовано поліцію, перейменовано вулиці. У липні 1943 року Тарас Бульба через ідеологічні розходження зі Степаном Бандерою перейменував свою армію на УНРА — Українську народну революційну армію, яка проіснувала до 1948 року.
Зважаючи на популярність військових підрозділів УПА на Волині й Поліссі, бандерівці в жовтні 1942 року свої збройні формування назвали також Українською повстанською армією. Ця армія діяла переважно на Волині та в Галичині. У 1943 році її очолив Роман Шухевич (псевдо Тарас Чупринка). Лише за два роки існування до лав УПА вступило 30-40 тисяч вояків. Діячі УПА вважали ворогами українців комуністів, нацистів, поляків. Причиною загострення польсько-українських відносин стали масові вбивства українців, здійснені Армією Крайовою. Це була підпільна польська армія, керівництво якої прагнуло відновити кордони довоєнної Польщі. Її жертвами стали мешканці Холмщини, Підляшшя, Галичини й Волині. Кривава польсько-українська боротьба, унаслідок якої гинули не лише солдати, а й мирні жителі, тривала до 1947 року.
Коли частина України була звільнена від німецької окупації, серед українських націоналістів, передовсім членів ОУН (б) та УПА, виникла ідея «у вирі сучасної тоталітарної війни оборонити український народ та ... повести його до боротьби за своє визволення і власну суверенну державу». Задля цього 11-15 липня 1944 року скликано Установчі збори Української головної визвольної ради (УГВР) — нового органу політичного керівництва українським визвольним рухом. У зборах взяли участь 20 осіб як із Західної України, так і з Наддніпрянщини, головував Ростислав Волошин. Делегати визначили демократичні засади державно-політичного життя і соціально-економічну програму майбутнього устрою України та проголосили універсал УГВР до українського народу. Було обрано президента — Кирила Осьмака. Виконавчим органом влади проголошено Генеральний секретаріат на чолі з Романом Шухевичем. Раду підтримувала УГКЦ. Збройну боротьбу УГВР провадила через УПА, а пропагандистську роботу здійснювала через ОУН (б).
1. Як пов'язані Поліська Січ, УПА та УНРА?
2. Коли й де виникла УПА, створення якої ініціював Степан Бандера?
1. Поділ українських земель Німеччиною та її союзниками. «Новий порядок».
Упродовж року від початку німецько-радянської війни всю територію України окупували німецькі війська. Щоб управляти цими землями, їх було поділено на декілька зон. Дистрикт «Галичина», а це Львівська, Станіславська й Тернопільська області, належав до Генерал-губернаторства для окупованих польських земель з центром у Кракові. Ці території були частиною Третього Рейху. До складу Румунії було передано Чернівецьку та Ізмаїльську області, а в межиріччі Південного Бугу та Дністра, від Чорного моря до міста Могилів включно, — створено підконтрольне Румунії губернаторство «Трансністрія». Частина Сумщини та Чернігівщини, Харківщина і Донбас становили прифронтову зону та перебували під безпосереднім управлінням німецької військової адміністрації. Більшість українських територій увійшли до рейхскомісаріату «Україна» з центром у Рівному. Очолював рейхскомісаріат Еріх Кох.
На усіх загарбаних територіях нацисти встановлювали «новий порядок» — окупаційний режим, що передбачав масове знищення людей, економічне пограбування та експлуатацію людських і матеріальних ресурсів. Для управління окупованими територіями гітлерівці створили спеціальне Управління (Міністерство) окупованих територій, яке очолював Альфред Розенберг. Визначальною рисою «нового порядку» був всеосяжний терор. Для його втілення окупанти поширили на українські землі дію каральних органів — державна таємна поліція (гестапо), збройні формування служби безпеки (СД) та озброєні загони Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (СС).
Втілення намірів Адольфа Гітлера щодо українських земель як «життєвого простору» для німців — план «Ост» — розпочалося влітку 1942 року, коли на Вінниччину переселили понад 10 тисяч німців, а українців примусово звідси вивезли. Зважаючи на значний економічний потенціал України, окупаційна влада намагалася використати його сповна. Зокрема, було відновлено діяльність окремих підприємств і шахт та створено систему заготівельних компаній для викачування сільськогосподарської продукції. Оголошено трудову повинність, до роботи залучали осіб віком від 14 до 65 років, які працювали по 12-14 годин на добу за мізерну платню чи продовольчий пайок. Щоб викачати з України якомога більше зерна, м’яса, олії, цукру, картоплі та іншого продовольства, німці залишили колгоспи і радгоспи, тільки називали їх по-іншому: громадські збори, загальні двори, державні маєтки. Праця на них мало відрізнялася від рабської. Водночас з українських музеїв, бібліотек, архівів, картинних галерей до Німеччини вивозили культурні цінності.
1. На які частини було поділено окуповану територію України?
2. Що таке «новий порядок» ?
3. Яким чином нацисти реалізовували план «Ост»?
Мовою джерела.Рейхскомісар Еріх Кох про «новий порядок» в Україні:
«...немає ніякої вільної України. Мета нашої роботи полягає в тому, що українці повинні працювати на Німеччину, що ми тут не для того, щоб ощасливити цей народ. Україна може дати те, чого не вистачає в Німеччині. Це завдання повинно бути виконано, незважаючи на втрати».
1. Яким чином вислів «мета виправдовує засоби» стосується міркувань Еріха Коха?
2. Як пов'язані процитований текст та ілюстрація праворуч від нього?
2. Окуповані та окупанти
Під час Другої світової війни частина населення співпрацювала з окупаційною владою та ворожою армією. Але мотиви співпраці були різними. З одного боку — спроба пристосуватися до нових умов та зробити кар’єру, боягузтво, патологічна схильність до садизму та антисемітизм (ненависть до євреїв). З іншого боку — спосіб порятунку життя близьких людей, бажання помститися радянській владі за всі заподіяні кривди; прагнення відродити Українську державу.
На окупованих територіях з представників місцевого населення, котрі виявили бажання співпрацювати з окупантами, призначали адміністрацію: бургомістрів у містах, голів у районах, старост у селах, допоміжну поліцію. Поліцейські батальйони використовували для боротьби з партизанами, при облавах населення для вивезення його до Німеччини. Також поліцаї охороняли залізниці, дороги, підприємства. Дозволено видання українськомовних газет. Такі заходи здійснювали, щоб підігріти антирадянські настрої. Воєнні втрати змусили німців переглянути своє ставлення до національних формувань у складі Вермахту.
Напередодні німецько-радянської війни за участю українців були створені батальйони «Роланд» і «Нахтігаль». Згодом діяли похідні групи ОУН, найчисельнішим був Буковинський курінь. У 1943 році сформувалася добровольча дивізія СС «Галичина» — підрозділ у складі військ Ваффен-СС Німеччини. До цих військових формувань вступали люди, які сподівалися утворити зародок українського національного війська.
Зважаючи на масову мобілізацію німців до лав Вермахту, у Німеччині зростала потреба у робочій силі. Тому на українських землях розгорнули кампанію з набору робітників до Третього Рейху. Якщо спочатку, в результаті рекламної та пропагандистської роботи, набір здійснювали за бажанням, то згодом забирали примусово. Усього за період окупації з України було вивезено понад 2 мільйони чоловіків та жінок працездатного віку. Людей, вивезених під час війни зі східних окупованих територій на примусові роботи до Німеччини, гітлерівці називали остарбайтерами (дослівно «східні робітники»). Чимало з них померли, не витримавши важких умов праці.
1. Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1939-1941 роках
2. Бойові дії в 1941-1942 роках. Відступ Червоної армії
3. Мобілізаційні заходи. Злочини комуністичного тоталітарного режиму
1. Політичне та соціально-економічне становище в Україні у 1939-1941 роках
Ситуація в Україні напередодні радянсько-німецької війни була неоднозначною. Після геноциду і терору 1930-х років у республіці практично зникла опозиція сталінському режиму. Нове керівництво УРСР/УССР, очолюване Микитою Хрущовим, стало слухняним виконавцем волі московського центру. Утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою, жорстка централізація були визначальними перешкодами на її розвитку, хоча Україна мала потужний природно-ресурсний потенціал, сформовану транспортну інфраструктуру та промислову базу. Упродовж 1930-х років проблеми в економічній сфері лише накопичувалися. Низькою залишалася продуктивність праці та якість продукції на підприємствах, адже під час репресій безпідставно звинуватили у саботажі та знищили багато кваліфікованих кадрів. До скорочення чисельності робітників призвело збільшення призову до армії. Щоб стимулювати зростання виробництва, влада вкотре вдалася до проведення соціалістичного змагання, а також запровадила звання Героя Соціалістичної Праці та медалі «За трудову відзнаку», «За трудову доблесть». Хоча тривалість робочого дня залишалася вісім годин, тривалість робочого тижня збільшувалася до 7 днів. Робітники й службовці, які запізнювалися на робоче місце або самочинно залишали його, підлягали жорстокому покаранню: їх відправляли до виправно-трудових таборів. Селяни, залучені до колгоспів, не були зацікавлені в результатах своєї праці.
Від 1939 до 1941 року розвиток української промисловості був спрямований для задоволення військових потреб, тобто посилилася мілітаризація економіки. Видатки з державного бюджету на цю сферу за два роки зросли удвічі. Значною мірою це було зумовлено окупацією Радянським/Совєтським Союзом прибалтійських країн та війною проти Фінляндії. Напередодні німецько-радянської війни промислове виробництво України збільшилось усемеро порівняно з 1913 роком. На заводах виготовляли військове спорядження, зброю, військові кораблі. На військову сферу працювали українські науковці: запустили виробництво танків «Т-34», які не мали аналогів у світі; розробили установки реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) «Катюша»; відкрили новий спосіб швидкісного автоматичного зварювання металів.
Значну увагу приділяли підготовці військових кадрів. На території УРСР діяли військові школи та училища. Проте зважаючи на «зачищення» офіцерського складу в 1930-х роках, керівний склад армії поповнили людьми, котрі не мали вищої військової освіти, але були віддані сталінському режимові. Проводили навчання з цивільної оборони, яке здійснювали професійні спілки, комсомольські та інші організації. Серед трудових колективів навіть організовували змагання за кращу організацію оборонно-масової роботи. Населення поступово звикало до ідеї невідворотності війни. Щоправда, згідно з пропагандою, війну мали вести на території противника.
1. Як радянська влада розв'язувала проблеми промисловості?
2. Наведіть два-три приклади мілітаризації економіки УРСР.
3. Які заходи з підготовки до війни здійснювали в соціальній сфері?
2. Бойові дії в 1941-1942 роках. Відступ Червоної армії
Поки СРСР у 1940 році роззброював і демонтовував укріплення на старому державному кордоні та розбудовував новий, Третій Рейх (нацистська Німеччина) розробляв план «Барбаросса»: Адольф Гітлер сподівався швидко перемогти у війні, напавши на СРСР/СССР зненацька. Німецький план блискавичної війни (бліцкригу) передбачав встановлення контролю над Україною за кілька тижнів, над СРСР — за кілька місяців. Для його реалізації було сформовано три німецькі армії. Група армій «Північ» через Прибалтику мала вийти до Ленінграда, «Центр» — через Білорусь до Москви, «Південь» мала окупувати Україну. Підготовка до вторгнення розпочалася з лютого 1941 року, коли Німеччина зосередила війська поблизу радянського кордону. І хоча розвідка неодноразово попереджала Йосипа Сталіна про велику ймовірність нападу Німеччини на СРСР/СССР, той не довіряв розвідникам, називаючи їх дезінформаторами. І лише за годину до німецького нападу було дане розпорядження привести усі військові частини у бойову готовність та укріпити оборону на державному кордоні. Але було вже занадто пізно.
Рано вранці 22 червня 1941 року німецька авіація раптовим здійснила наліт і бомбардування стратегічних аеропортів та міст СРСР/СССР. Так розпочалася німецько-радянська війна, яка двічі прокотилася по українських землях. На території України діяли група німецьких армій «Південь» і радянські війська Південно-Західного й Південного фронтів, а також моряки Чорноморського флоту, Дунайської та Пінської флотилій. Німеччина суттєво поступалася СРСР/СССР чисельністю бойової техніки, проте мала кількісну перевагу в солдатах. Німецькі війська (Вермахт) майже без перешкод здобували один населений пункт за іншим. Однією з найбільших танкових битв війни стала битва в районі Луцьк—Рівне—Дубно—Броди, що тривала з 23 до 29 червня 1941 року. Червона армія втратила багато одиниць бойової техніки і зброї, чимало військових потрапили в німецький полон.
За таких умов збройні підрозділи змушені були відступати вглиб території. На початку липня німецьке командування спрямувало війська на Київ. Оборона столиці тривала від 7 липня до 19 вересня 1941 року. Підходи до міста захищало три лінії оборони, було викопано протитанкові рови протяжністю 55 кілометрів. Проти ворога піднялося народне ополчення, підтягнулися й винищувальні батальйони. Втрати серед німецьких військ становили близько 100 тисяч солдатів, втрати радянської сторони були в 6,5 разів більшими. При обороні Києва загинув командувач Південно-Західного фронту Михайло Кирпонос.
Майже через місяць — 25 жовтня — німці вступили до Харкова. Подібною була ситуація й на Південному фронті. Від 5 серпня до 16 жовтня 1941 року йшли бої за Одесу. Найдовше вистояв Севастополь, героїчна оборона якого тривала від 30 жовтня 1941 року до 4 липня 1942 року. І хоча німцям вдалося захопити ці міста, проте план блискавичної війни, на реалізацію якого так розраховував Адольф Гітлер, про
... Читати далі »
