П`ятниця, 24 Тра 2024, 21:18
Сайт викладача гуманітарних дисциплін
 Любченка Андрія Андрійовича
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Історія української державності та культури [17]
Захист України [43]
Культурологія [20]
Історія України [10]
Теми рефератів з Культурології [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

« 1 2 3 4 5 ... 9 10 »

Руїна - період після смерті Богдана Хмельницького з 1657 до 1687 року, що відзначився розпадом державності Гетьманщини, міжусобицями, поділом території і іноземними втручаннями.
          На козацькій раді наступником Богдана Хмельницького було обрано його сина Юрія. Але до повноліття молодого гетьмана регентом оголосили Івана Виговського, генерального писаря Війська Запорозького та православного шляхтича.

Іван Виговський гетьманував з 1657 до 1659 року. Його стратегія полягала у досягненні миру з Річчю Посполитою і Кримським ханством. Йому протистояли ветерани реєстрового та низового запорозького козацтва, які кров'ю та шаблею вибороли свій статус. Це угрупування знайшло зовнішню підтримку у Москві.
          Виговського звинуватили у зраді за спробу встановити відносини з поляками та кримчаками. Розпочалося повстання. Щоб впоратися з бунтом, гетьман проголосив союз з Кримським ханством. Вірні Виговському полки та татари розбили повстанців.

           Виговський вважав, що опір всередині країни зламано, і тому перейшов до втілення власної зовнішньополітичної ідеї. У вересні 1658 року було підписано Гадяцький договір з Річчю Посполитою. За його умовами:

  • Річ Посполита була союзом Польщі, ВКЛ і Великого князівства Руського;
  • Руське князівство складали Київське, Брацлавське і Чернігівське воєводства;
  • уніатів і православних урівняли в правах;
  • 30 тис. реєстру + 10 тис. найманого війська

          Проте угоду так і не було втілено в життя. Її не сприйняли ні в польському сеймі, ані серед козацтва. Обидві сторони вважали угоду неприпустимою поступкою.

         Але найбільш негативною стала реакція Московського царства, яке оголосило Гетьманщині війну. 70-тисячне московське військо під проводом князя Трубецкого зустрілося з військами гетьмана Виговського під Конотопом у червні 1659 року. Гетьман святкував перемогу з величезною перевагою.
          Проте Виговський виграв битву, але не війну. Проти політики гетьмана продовжили виступати запорожці, які самовільно напали на союзників гетьмана татар. Коли ж до бунтівників приєдналася ще й частина полковників на чолі з Якимом Сомком, Виговський зрікся булави і виїхав у Річ Посполиту.

         У вересні 1659 року гетьманом нарешті став Юрій Хмельницький. Його правління почалося з того, що до резиденції гетьмана привезли "послання" від московських урядовців: нещадно пошматоване тіло Данила Виговського, брата гетьмана Івана. Такий привітним дарунком московські урядовці схилили молодого очільника козацької держави до підписання не надто вигідних Переяславських статей, які суттєво обмежили автономію Гетьманщини.
          Козаки вимушені були брати участь в поході на Польщу разом з московськими військами
          Юрій Хмельницький перейшов на бік поляків, чим змусив капітулювати московські війська, а також підписав Слободищенський трактат.
         Умови трактату повторювали скорочений варіант Гадяцької угоди, окрім принципово важливого пункту про визнання Великого князівства Руського. Козаки отримували автономію у складі Речі Посполитої і були зобов'язувалися воювати проти Москви.

          Значна частина козаків не підтримала угоди з поляками. Тепер всередині одного угрупування виник розкол на тих, хто орієнтувався на Польщу, і тих хто продовжував орієнтуватися на Москву. На жаль для Гетьманщини, прихильники обох партій ще й розміщувалися компактно територіально. Таким чином, вперше відбувся сумнозвісний поділ по Дніпру. Промосковське угрупування очолив Яким Сомко.
          У 1662 році Юрій Хмельницький разом з поляками та татарами здійснив похід проти Сомка на Лівобережжя. Але похід не вдався. Юрій не зміг більше витримати тяготи гетьманської булави і у 1663 році зрікся посади, постригся у ченці, взяв ім'я Гедеон і сховався від проблем мирського життя в монастир.

        Якимові Сомку так і не дісталася гетьманська булава. На козацькій раді у Ніжині перемогу на виборах здобув інший кандидат - Іван Брюховецький. Він гетьманував на Лівобережжі з 1663 по 1668 рік. Провів Чорну раду, тобто дав право голосу на зборах простолюду. Провадив промосковську політику.

        Прихильником Брюховецького був козацький ватажок Іван Сірко. Безстрашний військовий діяч та народний улюбленець, що отримав безліч перемог у битвах з татарами й турками, став одним з авторів відомого листа турецькому султану.

         На правому березі Дніпра, за згодою польського короля, у 1663 році гетьманом обрали Павла Тетерю. За першої нагоди, у 1665 році, Тетеря зрікся булави, разом з усіма клейнодами та казною втік до Польщі і перейшов у католицтво.

         Тим часом на Лівобережжі, Брюховецькому, завдяки підтримці московських військ, вдалося відбити наступ поляків. Проте спроби підкорити Правобережжя виявилися невдалими. Свою столицю він переніс у Глухів, ближче до кордону з Москвою. Саме за Брюховецького московські війська почали почуватися на козацьких землях як вдома. Промосковська орієнтація гетьмана наприкінці 1665 року вилилася у підписання Московських статей, які значно обмежили самостійність Гетьманщини:

  • українські землі перейшли у безпосередню власність Москви;
  • гетьманському уряду заборонили вступати у дипломатичні відносини;
  • гетьмана обирали за участі московських послів;
  • і його ще мав затвердити цар;
  • в Гетьманщині мало перебувати 12 тис. Московських військових;
  • податки збирали московські воєводи, і всі вони йшли у московську казну;
  • права і вольності козаків збереглися;
  • < ... Читати далі »
Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 83 | Додав: lybchenko85 | Дата: 28 Жов 2023 | Коментарі (0)

Українські військові формування під час Першої світової війни (1914–1918 рр.). Перша світова війна розпочалася 1 вересня 1914 р. як протистояння Антанти (Англія, Франція, Росія) та Троїстого союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія). У планах супротивників чільне місце належало завоюванню українських земель, які були театром жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн) та австрійської (250 тис.) армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.

У 1914 р. на добровільних засадах був сформований легіон Українських січових стрільців (УСС). Він складався з піхотного полку (2–3 курені). Кожен курінь (батальйон) мав 4 піхотні сотні (роти). Сотні складалися з 4-х чот (взводів), чоти — з 4–х роїв (відділень) по 10–15 осіб.

Легіон УСС здебільшого складався з вихованців воєнізованих організацій: спортивно-громадської («Сокіл»), пожежної («Січ»), учнівсько-шкільної («Пласт»). До міста Стрий (Львівщина), де формувався легіон, прибуло понад 10 000 добровольців. Проте дозвіл надали лише 2500 особам, адже австрійське командування хотіло, щоб українці служили в імперській армії, де б вони «розчинилися» в масі солдатів інших національностей. Військову присягу усуси складали двічі: перший раз — загальну для всього війська, а вдруге — «свою», національно-патріотичну на вірність Україні.

Бойове хрещення усуси (від абревіатури УСС) прийняти 25 вересня, захищаючи Ужоцький перевал Карпат. Тут проти них вела наступ дивізія кубанських козаків. Отож одразу ж проявилася й загальнонаціональна для українців трагедія: адже змушені вони були битися один проти одного у лавах ворогуючих армій.

Усуси виказали себе найстійкішими солдатами австрійської армії, яким доручали найвідповідальніші завдання. Генерал Ігнац фон Фляйшман писав в одному з наказів по дивізії, якою командував і в лавах якої перебували усуси, що «вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих діл та лавровий вінок в історії їхнього народу». У цьому разі йшлося про найзапекліші бої за гору Маківка в Карпатах, які відбувалися з початку квітня до початку травня 1915 р. Ця гора кілька разів переходила з рук у руки.

Бої за неї визначили перелом у військових операціях на користь німецько-австро-угорських союзників. Вони перейшли в наступ, і в їхньому складі усуси вже в червні 1915 р. першими ввійшли до Галича — старовинної столиці Галичини, піднявши тут на знак перемоги свій жовто-блакитний прапор.

Ще одним місцем геройської слави стала гора Лисоня біля Бережан на Тернопільщині, де новосформований полк УСС, потрапивши в оточення, був практично знищений. Лише 150 стрільцям та 16 старшинам удалося вирватися з оточення.

Після розвалу Австро-Угорської імперії на захист Західно-Української Народної Республіки постала Українська Галицька Армія (УГА), основу якої склали формування Українських Січових Стрільців. УГА була створена для боротьби проти поляків на території Західної України (1919 р.).

Після падіння Російської імперії на українських землях утворилися численні військові формації, ураховуючи загони Вільного козацтва, Української Повстанської Армії (УПА), а також і Червоне козацтво. Воно стало основою збройних сил УСРР, а згодом — УРСР.

Збройні сили Української Народної Республіки Під час Першої світової війни Україна була ареною протистояння, що зумовило людські втрати та руйнування. Це значною мірою вплинуло на створення незалежної української держави та її збройних сил — УНР.

Армію УНР радянська й російська пропаганда називала «петлюрівською». Від лютого 1917 р. до квітня 1918 р. це — збройні формування УНР, створені на основі українізованих частин російської та австро-угорської армії (усусів та ін.), формувань колишніх полонених українців і загонів добровольців — «гайдамаків», «вільного козацтва» тощо. Із жовтня 1918 р. по листопад 1920 р. — усі ці збройні формування Були вже регулярною армією Української Народної Республіки.

        Євген Коновалець — активний діяч національного руху. Створював політичні організації та військові підрозділи (зокрема, Галицько-Буковинський курінь січових стрільців) що боролися за незалежність. Сформував — один з головних підрозділів армії УНР.

Революційна повстанська армія України Нестора Махна зуміла нав’язати збройну боротьбу відразу кільком титанам — білогвардійцям, військам Директорії, німецько-австрійським формуванням, а також більшовикам. З останніми Махно укладав епізодичні союзи, проте щораз опинявся їхньою жертвою — аж до розгрому його сил Червоною армією, після чого він залишив Батьківщину.

У 1918 р. Центральна Рада проголошує створення військового флоту УНР. ВМФ України складався з лінійних кораблів, серед яких були кораблі-велетні — дредноути — «Цариця Катерина Велика» та «Воля», крейсерів, гідрокрейсерів, міноносців, підводних човнів і сторожових катерів і морської піхоти.

У 1920 р. армія УНР після тяжких боїв з Червоною армією перейшла р. Збруч і була інтернована польською владою. 1924 р. вона припинила існування як організована збройна сила. Інтерновані вояки перейшли на становище політичних емігрантів. Згодом вони ввійшли до складу українських національно-патріотичних організацій.

Військова тех ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 174 | Додав: lybchenko85 | Дата: 30 Вер 2023 | Коментарі (0)

 

1. Основні історичні етапи розвитку українського війська. Розвиток українського війська пройшов кілька етапів, часові межі яких суттєво різняться:

1. Слов’янське військо (ІІІ–ІХ ст. н.е.).

2. Українське військо періоду княжої доби (Х–ХІV ст.).

3. Українське військо періоду козацтва (ХV–ХVІІІ ст.).

4. Українські військові формування під час Першої світової війни (1914–1918 рр.).

5. Збройні сили Української Народної Республіки (1917–1922 рр.).

6. Збройні сили Другої світової війни (1939–1945 рр.).

7. Збройні сили незалежної України до 1914 р.

8. Нова українська армія — від 2014 р.

Слов’янське військо (ІІІ–ІХ ст. н. е.) Військова організація слов’ян формувалася, починаючи з перших століть нашої ери і до виникнення Київської Русі. Наші предки, слов’яни, увійшли в історію як плем’я воїнів–ратиборців.

В основі військової організації слов’ян був поділ на роди й племена. Члени роду дбали про зброю, забезпечували охорону осель і городищ. У разі війни складали відділи під командуванням найстаршого в роді або обраного старости (воєводи), який підтримував дисципліну. Назва слов’янського війська — «вої». Керував воями воєвода. Усі важливі військові справи ведення війни чи укладення миру вирішувалися на віче.

Певного бойового порядку давні слов’яни не мали. Часто вони застосовували засідки, обходи, захоплення та інші військові хитрощі. Військо мало вдосконалене озброєння та спорядження — довгий щит, сокиру. Змінювалася й тактика війська: воїни шикувалися до бою підрозділами, «лавою».

Різноманітним було озброєння воїнів: списи (по 2–3 три в кожного), сокира, лук, який був відомий їм здавна, праща. У ближньому бою використовували меч та ніж. Для захисту використовували дерев’яні щити та кольчугу.

У IX–X ст. на розвиток слов’янського війська значний вплив мали варяги, яких на Заході ще називали вікінгами-войовниками. За їх зразком вибудовували військову систему того часу.

Українське військо періоду княжої доби (Х–ХІV ст.) У часи Київської держави військо складалося з дружини князя та народного ополчення.

Дружина будувалась за зразком варягів, але до неї входили вищі верства громадянства та бояри, які усвідомлювали потребу в захисті своєї Батьківщини. Дружина князя складалася з полків (по 100–200 осіб), їх називали за іменем князя і, рідше, — земель. Народне ополчення спочатку не мало постійної військової організації, а збиралося для самооборони. Його організовували й поділяли на тисячі за назвами міст.

Княжа дружина поділялася на старшу і молодшу. Старша дружина складалася з представників феодальної аристократії й була наближена до князя, брала участь в обговоренні державних та господарських справ (боярська рада), очолювала молодшу дружину та воїв. Молодша дружина, або гридь, була ядром збройних сил і складалася з професійних воїнів, охороняла князя, його двір і майно, виконувала адміністративно-судові доручення. Молодша дружина становила постійне населення сторожових градів-фортець, збудованих на кордонах Русі. Тут вона несла військову службу, а у вільний час обробляла землю та виконувала різні господарські роботи для своїх потреб.

Зброя в ті часи була двох видів: охоронна (захисна) і зачіпна (наступальна). Захисну зброю (броня — кольчуга, шолом і щит) використовували для захисту тіла в бою. Наступальну (спис, меч, шабля, сокира та лук зі стрілами) — для враження супротивника.

За княжої доби були два роди війська: оружники й стрільці. Оружники мали панцир, шолом, щит, меч, спис, сокиру. Стрільці — лук і стріли. До кінця XI ст. українське військо було пішим. Кіннота, за своїм озброєнням поділялася на важку (воїни в панцирах, шоломах, зі списами і щитами) та легку (стрільці з луками).

У княжу добу розвивався й український військовий флот. Воєнні човни називалися лодіями. Річкові та морські лодії мали різні розміри і вміщували 40–100 воїв.

Збиралося військо за наказом князя. Спеціальні військові тренування, маневри у війську не проводили. Дорослі вдосконалювали свою майстерність у бою. Підлітки мали знати всі види зброї, уміти боротися, кидати спис, стріляти з лука, володіти мечем, шаблею, їздити верхи. Після такої підготовки їх брали у бойові походи.

Київські князі Аскольд, Олег, Ігор, Святослав, Володимир показали себе досвідченими полководцями. У воєнних поход ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 218 | Додав: lybchenko85 | Дата: 30 Вер 2023 | Коментарі (0)

1. Законодавство України про військову службу.

Нормативно-правова база з військових питань спрямована на ознайомлення громадян із системою законів, які забезпечують обороноздатність держави. Вони, зокрема, регулюють питання проходження військової служби та мобілізації. Ця нормативно-правова база містить Закони України, Укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України (КМУ), накази МО України, інші нормативні акти.

Передусім це:

Закони України: Конституція України, «Про Збройні сили України», «Про оборону України», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про основи національної безпеки України», «Про основи національного спротиву», «Про порядок направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав», «Про правовий режим воєнного стану», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» та інші;

Укази Президента України: від 25 березня 2021 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 березня 2021 року «Про Стратегію воєнної безпеки України», «Про Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб ЗСУ», «Про затвердження військово-адміністративного поділу території України».

2. Структура і завдання ЗСУ.

Збройні сили України (ЗСУ) — це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

ЗСУ забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.

Чисельність Збройних сил України визначена законом у кількості, яка не перевищує 261 000 осіб, у тому числі 215 000 військовослужбовців. В особливий період чисельність Збройних сил України збільшується на кількість особового складу, призваного на військову службу на виконання указів Президента України про мобілізацію, затверджених законами України.

ЗСУ потребують належного управління. Керівництво в межах Конституції України, здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач ЗСУ. При Президентові України утворюють спеціальний орган, який є колегіальним у вирішенні питань керівництва обороною та безпекою держави, — Рада Національної безпеки і оборони України (РНБО), функцією якої є забезпечення захисту суверенітету, конституційного ладу та територіальної цілісності України, розробка стратегії та політики національної оборони.

Найвищою військовою посадовою особою у Збройних силах України є Головнокомандувач Збройних сил України, який здійснює через Генеральний штаб Збройних сил України безпосереднє військове керівництво Збройними силами України.

Міністр оборони України здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними силами України.

Збройні Сили України мають таку загальну структуру:

https://www.mil.gov.ua/ministry/sklad-zbrojnix-sil-ukraini/

Генеральний штаб Збройних сил України є головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування Збройних сил України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони, координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та силами оборони у межах, визначених законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Генеральний штаб Збройних сил України в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача.

Сухопутні війська є головним носієм бойової могутності Збройних сил України. За своїм призначенням та обсягом покладених на них завдань вони відіграють вирішальну роль у виконанні Збройними силами своїх функцій як у мирний так і у воєнний час .

Повітряні сили — високоманеврений вид Збройних сил, призначений для охорони повітряного простору держави, ураження з повітря об’єктів ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 118 | Додав: lybchenko85 | Дата: 24 Вер 2023 | Коментарі (0)

 

1. Законодавство України про військову службу.

Нормативно-правова база з військових питань спрямована на ознайомлення громадян із системою законів, які забезпечують обороноздатність держави. Вони, зокрема, регулюють питання проходження військової служби та мобілізації. Ця нормативно-правова база містить Закони України, Укази Президента України, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України (КМУ), накази МО України, інші нормативні акти.

Передусім це:

Закони України: Конституція України, «Про Збройні сили України», «Про оборону України», «Про альтернативну (невійськову) службу», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про основи національної безпеки України», «Про основи національного спротиву», «Про порядок направлення підрозділів Збройних сил України до інших держав», «Про правовий режим воєнного стану», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про участь України в міжнародних миротворчих операціях» та інші;

Укази Президента України: від 25 березня 2021 року «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 25 березня 2021 року «Про Стратегію воєнної безпеки України», «Про Положення про Міністерство оборони України та Положення про Генеральний штаб ЗСУ», «Про затвердження військово-адміністративного поділу території України».

2. Структура і завдання ЗСУ.

Збройні сили України (ЗСУ) — це військове формування, на яке відповідно до Конституції України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності.

ЗСУ забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору у межах територіального моря України у випадках, визначених законом, беруть участь у заходах, спрямованих на боротьбу з тероризмом.

Чисельність Збройних сил України визначена законом у кількості, яка не перевищує 261 000 осіб, у тому числі 215 000 військовослужбовців. В особливий період чисельність Збройних сил України збільшується на кількість особового складу, призваного на військову службу на виконання указів Президента України про мобілізацію, затверджених законами України.

ЗСУ потребують належного управління. Керівництво в межах Конституції України, здійснює Президент України як Верховний Головнокомандувач ЗСУ. При Президентові України утворюють спеціальний орган, який є колегіальним у вирішенні питань керівництва обороною та безпекою держави, — Рада Національної безпеки і оборони України (РНБО), функцією якої є забезпечення захисту суверенітету, конституційного ладу та територіальної цілісності України, розробка стратегії та політики національної оборони.

Найвищою військовою посадовою особою у Збройних силах України є Головнокомандувач Збройних сил України, який здійснює через Генеральний штаб Збройних сил України безпосереднє військове керівництво Збройними силами України.

Міністр оборони України здійснює військово-політичне та адміністративне керівництво Збройними силами України.

Збройні Сили України мають таку загальну структуру:

Генеральний штаб Збройних сил України є головним органом військового управління з планування оборони держави, стратегічного планування застосування Збройних сил України та визначених сил і засобів інших складових сил оборони, координації і контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та силами оборони у межах, визначених законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Генеральний штаб Збройних сил України в особливий період є робочим органом Ставки Верховного Головнокомандувача.

Сухопутні війська є головним носієм бойової могутності Збройних сил України. За своїм призначенням та обсягом покладених на них завдань вони відіграють вирішальну роль у виконанні Збройними силами своїх функцій як у мирний так і у воєнний час .

Повітряні сили — високоманеврений вид Збройних сил, призначений для охорони повітряного простору держави, ураження з повітря об’єктів противника, авіаційної підтримки своїх військ (сил), висадки повітряних десантів, прикриття важливих об’єктів держави, угруповань своїх військ від ударів засобів повітряного нападу, ведення повітряної розвідки та повітряного перевезення військ і матеріальних засобів.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 64 | Додав: lybchenko85 | Дата: 24 Вер 2023 | Коментарі (0)

Тема № 9. Створення Запорізької Січі – зародка української національної державності.(2 заняття)

6. Козацько-селянський рух в Україні наприкінці XVI—в 20—30-х рр. XVII ст.

Соціально-економічний і політичний стан України наприкінці XVI - в 20-30-х рр. XVII ст.

Наприкінці XVI ст. минув термін дії 20-30-річних приві­леїв звільнення від феодальних повинностей, якими польська шляхта залучала у свої маєтки на території Подніпров'я селян із Волині, Галичини, Північної Київщини. З цього часу тут, як і на іншій частині України, повсюдно вводилася панщина, різко збільшувалися податки на селян і міщан. Крім цього, польська шляхта продовжувала наступ на землі, освоєні козаками.

Наступ кріпосництва і католицької церкви, всевладдя і сваволя магнатів стали причиною зростання невдоволення і масових виступів селян, міщан, козаків, дрібної шляхти. Населення Середньої Наддніпрянщини і Ліво­бережжя в масі своїй оголошувало себе козаками («покозачилося»), тобто явочним порядком виходило з підданства магнатам і місцевій адміністрації. У 1616 р. польська влада нараховувала тут близько 40 тис. покозачених або «неслух­няних», котрі відмовлялися виконувати феодальні повинності, не визнавали владу Речі Посполитої і обирали своїх отаманів, засновували козацьке судочинство. Основною організуючою силою повстань, що прокотилися в цей період, були козаки, а головними їх учасниками — селяни. Для усіх цих виступів були характерні стихійність, локальність, відсутність далеко­сяжних цілей.

У польської держави не вистачало сил не тільки на ліквіда­цію козацтва, але навіть на ефективний контроль над його діяльністю. Крім того, польська держава, котра не мала достатніх коштів на утримання найманої армії, не могла обійтися без козацтва, що захищало її кордони від постійних татарських набігів. Тому, жорстоко борючись із масовим переходом селянства в козаки, обмежуючи чисельність реєстру шляхта змушена була змиритися із самим існування козацтва.

Повстання під керівництвом К. Косинського.

       Перше велике селянсько-козацьке повстання, що почалося: в 1591 р. і продовжувалося до 1593 р., охопивши Поділля, Волинь і Київщину. Очолив його Криштоф Косинський - дрібний шляхтич, гетьман реєстрових козаків. За бойові заслуги він одержав від сенату володіння на ріці Рось, але білоцерківський староста Януш Острозький - син київського воєводи - забрав це володіння собі. Розгніваний цим К. Косинський зібрав загін реєстрових та низових козаків і рушив на Білу Церкву. У Білій Церкві незадовго перед тим відбулося велике повстання міщан (у 1589 р. король Сигізмунд III дарував цьому місту Магдебурзьке право, однак, староста не дав міщанам скористатися ним). Міщани перейшли на бік козаків, Білоцерківський замок був узятий разом з артилерією і боє­припасами, що знаходилися там. В окрузі почалися заворушення селян, які знищували шляхту і оголошували себе коза­ками. Повстання швидко поширювалося й охопило Київське, Волинське і Брацлавське воєводства. Для його придушення було оголошено посполите рушення (ополчення) місцевої шляхти. Шляхетське військо очолив київський воєвода князь Василь-Костянтин Острозький. 23 січня 1593 р. під містеч­ком П'ятка на Волині розпочався бій, який продовжувався цілий тиждень. Повсталі трималися мужньо, але сили були нерівними. У ході переговорів вони змушені були погодитися на умови шляхти: позбавити К. Косинського гетьманства;  козаки повинні були залишити волость і відійти за дніпров­ські пороги, а селяни — повернутися до своїх панів.

Після нетривалого затишку, навесні 1593 р. К. Косинський відновив боротьбу. Козаки залишили Запорожжя й узяли в облогу Черкаси. Черкаський староста Олександр Вишневецький запросив К. Косинського до себе для ведення перего­ворів і по-зрадницькому вбив його. Позбавлені керівника, повсталі були розбиті.

Повстання під керівництвом С. Наливайка (1594-1596 рр.)

Наступне селянсько-козацьке повстання почалося вже в 1594 р. Його вождем став Северин Наливайко - сотник на­двірних козаків київського воєводи князя В.К. Острозького Приводом для виступу став конфлікт між загонами «охочих» козаків, сформованих С. Наливайком з дозволу воєводи для відбиття очікуваного нападу татар з одного боку, і шляхтою, незадоволеною необхідністю утримувати ці загони за свій рахунок, з іншого. У вересні 1594 р. повсталі козаки об'єд­налися із селянами і міщанами і взяли м. Брацлав. У лис­топаді їм здалася найбільша на Поділля фортеця Бар. Одночасно С. Наливайко продовжував боротьбу з татарами і турками. Йому на допомогу прийшов загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Восени вони почали спільний похід на Молдавію (васала Туреччини), після повернення з якого навесні 1595 р. загони С. Наливайка і Г.Лободи розділилися. Перший пройшов через Східну Галичину, Поділля, Волинь у Білорусію, другий діяв на Поділлі і Київ­щині. Козацький загін, очолюваний М. Шаулою, діяв у Біло­русії. Козаки громили маєтки шляхти, багатих міщан, уніатів. На їхню підтримку виступило місцеве населення. Антифео­дальний рух поширився і на польські землі.< ... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 111 | Додав: lybchenko85 | Дата: 20 Сер 2023 | Коментарі (0)

Тема № 9. Створення Запорізької Січі – зародка української національної державності.

(1 заняття)

План.

 1. Формування козаччини на українських землях. Причини зародження козацтва.

2. Сутність козацтва.

3. Запорізька Січ — вільна козацька республіка.

4. Адміністративно-політичний устрій.

5. Військове мистецтво, побут та звичаї.

     1. Формування козаччини на українських землях. Причини зародження козацтва

  Центральним явищем історії України XVI— XVIII ст. було козацтво, яке втілило в собі кращі на­ціональні риси українського народу. Воно виступало оборонцем рідного краю від зовнішніх ворогів, чинило активний опір соціальному та національно-релігійно­му гнобленню, стало творцем нової форми державності на українських землях. Його колискою була Південна Україна, що знаходилася на межі двох різних цивілі­зацій: європейської (хліборобської, християнської) та азійської (кочової, мусульманської). Саме специфічні умови порубіжжя та особливості тодішнього життя і породили такий феномен як українське козацтво.

Характерною рисою суспільно-політичного розвитку українських земель XV - першої пол. XVI ст. було зосередження переважної більшості населення на спра­давна обжитих землях; Галичині, Волині, Поділлі, Поліссі, північній Київщині, їхня південна межа фактично про­ходила по лінії укріплень Кам'янець - Бар - Вінниця - Біла Церква-Черкаси-Канів-Київ. Далі, на південь, лежало т. зв. Дике поле. Колонізація, що вирувала тут за княжої доби, була перервана монголо-татарською на­валою. Незаселені південні території відзначалися ве­ликими природними багатствами, які вражали су­часників. По Україні ходили легенди про надзвичай­ну родючість ґрунтів та величезні на них врожаї зернових, про безкраї степи, де у травах ростом з людину випасалося стільки диких коней, оленів, кіз, що на них полювали заради шкір і хутра, а не м'яса, про численні ріки, які кишіли різноманітною рибою, що своїми тіла­ми не давала навіть веслу впасти на воду, про дніпров­ські плавні, багаті насамперед водяними птахами, про густі ліси, переповнені бортними деревами з медом та всілякою дичиною тощо. Зрозуміло, що такий благо­датний край здавна манив до себе людей. Кожної вес­ни сюди направлялися ватаги промисловців на «уходи» — полювати диких звірів, ловити, в'ялити й солити рибу, збирати мед диких бджіл, добувати сіль та селіт­ру. На зиму більшість уходників поверталася додому, де збувала свою здобич. Місцевому воєводі платили десяту частину свого прибутку. Але були й такі, що не бажали коритися королівській адміністрації і залиша­лися у стену постійно, закладаючи там свої зимівники та хутори.

    Спочатку уходництвом займалися в основному меш­канці Придніпров'я. Однак із посиленням феодально­го визиску та національно-релігійного переслідування до них почали приєднуватися втікачі від панської не­волі й з інших українських земель, насамперед тих, що були захоплені Польщею, - Галичини, Західної Во­лині, Західного Поділля. Польський хроніст XVII ст. С.Грондський зазначав: «Ті з руського народу, хто... не бажав ходити в ярмі й терпіти владу місцевих панів, йшли в далекі краї, тоді ще не залюднені, та здобували собі право на свободу».

   Уходницький промисел приносив непогані прибутки, але водночас потребував від тих, хто ним займався, вели­кого завзяття, витривалості й відваги. Адже життя у степу було пов'язане з багатьма небезпеками, насампе­ред татарськими набігами. Доводилося постійно бути насторожі. З часом, опанувавши військове ремесло та призвичаївшись до місцевих обставин, озброєні загони уходників не тільки успішно захищалися від нападів татар, але й самі при нагоді громили їхні улуси, захоп­люючи здобич та визволяючи бранців. Саме це рухли­ве, загартоване небезпеками і злигоднями військово-промислове населення, що об'єднувало вихідців із селян, міщан, дрібної шляхти, і склала основу окремої соціальної групи, яка під іменем «козаків» починає відігравати дедалі помітнішу роль на прикордонні України зі Степом.

  Отже, зародження українського козацтва було зу­мовлене наявністю вільних земель на південному порубіжжі України та спричинене трьома головними взає­мопов'язаними факторами: природним прагненням укра­їнців до волі, посиленням соціального та національно-релігійного гноблення, необхідністю захисту краю від татарських набігів.

    2. Сутність козацтва

     Термін «козак» на ... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 131 | Додав: lybchenko85 | Дата: 20 Сер 2023 | Коментарі (0)

     Тема № 7. Українські землі під владою Литви та Польщі (XIV- перша половина XVII ст.).

      1. Утворення Великого князівства Литовського

        2. Від Литовсько-Руської до Польсько-литовської держави. Кревська унія 1385 р.   

        3. Українські землі за князювання Вітовта (1392-1430 рр.) Поразка українсько-литовських військ на р. Ворсклі

        4. Українські землі у другій третині XV - першій пол. XVI ст.  Свидригайло Ольгердович та Велике князівство Руське.

       5. Братства.   

       Ослаблені золотоординським ігом, українські землі були захоплені сильнішими європейськими державами: Угорщина ще в XI ст. захопила Закарпаття; Литва до 60-70-х років XIV ст. приєднала більшу частину українських земель (Волинь, Ліво- і Правобережну Україну, Поділля) й утримувала їх до 1569 р.; Польща в сер. XIV ст. захопила Галичину, а з і 1569 року до неї перейшли всі литовські володіння в Україні; Молдавія в XIV ст. приєднала українську Буковину (в XVI ст. Молдавія разом з Буковиною потрапила в залежність від Туреччини); Московська держава  постає з кінця XV ст. і відразу починає просуватися в українські землі, захопивши вже в кін. XV ст. Чернігово-Сіверщину (Москва заявляє про свої права на всі руські землі, посилаючись на «історичну традицію»). Більша частина українських земель перебувала на той час у складі Литви  та Польщі, тому період і отримав назву - литовсько-польська доба.

    1. Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1340-1377 рр.) Литва зайняла більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9/10 території.

Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов'янських зе­мель здається парадоксальним і, безумовно, вимагає пояснення. То ж розглянемо причини цього явища.

Причини швидкого підпорядкування Литвою руських земель. Руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що по­клало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їх успіху. Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступало на боці Литви. У більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визна­вали владу Литви. Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як "мирне приєднання", як "тиху експансію".

Успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Однак, Золота Орда на той час залишалася ще досить сильною, і без досягнення політичного компромісу з нею Литва навряд чи змогла б закріпитися на землях Південної Русі. В історичній літературі ви­словлено гіпотезу про можливість угоди між Ольгердом і татарами у сер. 60-х рр. XIV ст. про збирання данини з окупованих Литвою територій татарами. Саме визнання цієї залежності дало можливість Литві дуже швидко підпорядкувати собі землі Русі.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними заво­йованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо" — таким був принцип їх правління.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою укра­їнських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру - Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брян­ське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костян­тин Коріатовичі княжили на Поділлі.

... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 124 | Додав: lybchenko85 | Дата: 19 Сер 2023 | Коментарі (0)

Тема №6. Галицько-Волинська держава.

План.

       1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.

       2. «Королівство Русі» Данила Галицького

       3. Галицько-Волинська держава в останній третині XIII - першій полов. XIV ст    

1. Об'єднання українських земель у складі Галицько-Волинського князівства.

         Наприкінці XII — першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці трипалий час панувала думка, що на її руїнах виник­ло як наступник Київської Русі — Володимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство проте видатний український історик М.Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Русі було Галицько-Волинське князівство. «Київська держава, право, культура,  - підкреслював він, - були утвором одної народності, українсько-руської; володимиро-московська — другої... Київський період перейшов не у володимирсько-московський, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV —XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадкоємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм корені...»

Отже, державницьку традицію Русі-України перейняло Галицько-Волинське князівство.

2. «Королівство Русі» Данила Галицького

         Смерть князя Романа Мстиславича була трагедією не тільки для його сім'ї, а й для України, яка на кілька десятиліть стала ареною кривавих міжусобиць та зброй­них нападів зовнішніх ворогів. Проти відновлення єдності Галицько-Волинської держави та зміцнення великокнязівської влади виступали верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правителі Угорщини і Польщі.

Занепад княжої влади

Насамперед смертю Романа Мстиславича скористали галицькі боярські угруповання. Побоюючись, що його малолітні сини — чотирирічний Данило та дворічним Василько з часом успадкують батьківський потяг до влади бояри позбавили їх князівського престолу. Натомість вони запросили на князювання до Галича Володимира, Романа і Святослава Ігоревичів (1206 — 1212), синів відомого своїм походом на половців у 1184 р. Ігоря Святославовича Сіверського. Романова вдова, княгиня Анна, з дітьми змушена була втікати спочатку у Володимир-Волинський, а далі - до Польщі. Польський князь Лешко Білий залишив її з Васильком у себе, а Данила відіслав до угорського короля Андрія II.

Запрошуючи Ігоревичів, галицькі бояри сподівали­ся, що ті будуть слухняними виконавцями їхньої волі. Та, як виявилося, брати не збиралися коритися боярській неволі і, щоб покінчити з нею, стратили біля 500 представників аристократичних родів Галичини. Це тільки розлютило бояр. Вони, вдаючи, що прагнуть мати княем законного спадкоємця з династії Романовичів, заручилися підтримкою угорців і за їх допомогою захо­пи й повісили Ігоревичів. Коли ж постало питання про владу в краї, то стало зрозуміло, що бояри хочуть правити самі, прикриваючись іменем неповнолітнього сина Романовича. З цією метою вони прогнали княгиню Анну, позбавивши її регентства над сином. За нею покинув Галич і Данило. Тоді бояри пішли на безпрецедентне порушення середньовічного права - проголосили князем провідника боярства Володислава Кормильчича (1213 — 1214). Це був єдиний випадок титулування князем людини з-поза династії Рюриковичів.

         Керуючись вузькостановими інтересами, боярська ієрархія своїми зухвалими діями фактично спровокувала втручання Угорщини й Польщі у справи Західної Русі. В результаті у 1214 р. польський князь Лешко Білий і угорський король Андрій II уклали договір про розподіл галицько-волинської спадщини. Короля Галичини було проголошено п'ятирічного угорського королевича Коломана (1214-1219), який мав одружитися з дворічною дочкою Лешка Соломією. Галичину знову окупувало угорське військо. Лешко отримував Перемишль, Берестейську землю і частину Холмщини. Романовичам залишали лише батькову вотчину - Володимир з волостю.

         У 1219 р. галичани виступили проти угорців і  запросили на престол новгородського князя Мстислава Удатного (1219-1227), який з допомогою повсталих міщан вигнав загарбників з Галича. Проте незабаром він став, за словами М.Грушевського, «безрадним знаряддям» у руках боярської знаті, яка намагалася не допустити посилення князівської влади. Під її впливом Мстислав воював проти свого зятя — волинського князя Данила Романовича, а в 1227 р. одруживши одну зі своїх доньок з молодшим угорським королевичем Андрієм, на користь якого відрікся від галицького престолу.

           Тим часом Романовичі «збирали докупи» землі, які становили спадщину їхнього батька. Насамперед вони утвердилися на Волині, де користувалися прихильністю як у знаті, так і у простого люду. А далі, зосередивши у своїх руках економічну і воєнну міць волинського краю та реформувавши військо, зокрема організувавши піші полки з міщан і селян, почали наступ на Галицьку землю. Двічі брати Романовичі здобували Галич (1230, 1233), але лише за третім разом у 1238 р., спираючись на підтримку міщан і духовенства, зуміли там закріпитися, розбивши угорців та їх союзників - місцевих бояр. Залишивши за собою Галичину, Данило віддав Волинь молодшому братові Василькові. Хоча, незважаючи на такий поділ, обидва князівства продов­жували існувати як єдиний організм під зверхністю Данила Романовича, прозваного Галицьким (1238 - 1264).

Данило Галицький

         Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західноволинське місто, і припи­ни їхнє подальше просування на українські терени. У 1239 р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські  правобережні землі. Здавалося, відроджен­ня колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів Галицько - волинського князя стала монголо - татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.

... Читати далі »
Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 163 | Додав: lybchenko85 | Дата: 19 Сер 2023 | Коментарі (0)

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Травень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz