Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Лютий 2023  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Неділя, 05.02.2023, 03:53
Сайт викладача Любченка Андрія Андрійовича Гість | RSS
Суспільно-правові дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Архів матеріалів
« 1 2 3 4 5 6 »

План заняття:

  1. Завдання вартової служби.
  2. Призначення, склад та озброєння  варти.
  3. Чатовий, його обов’язки.
  4. Пост та об’єкти, що охороняються вартою.
  5. Обладнання поста і облаштування території об’єкта.

                      

                     Перевірка ступеня засвоєння пройденого матеріалу:

  1. Для чого створено Кодекс поведінки учасника бойових дій? 
  2. Обґрунтуйте необхідність дотримання правил поведінки солдата в бою відповідно до норм МГП.
  3. Розкажіть про правила поведінки з пораненим на полі бою противником. 
  4. Розкажіть про правила поведінки з пораненими та особами, що зазнали корабельної аварії на морі зі складу військ противника. 
  5. Розкажіть про правила поведінки з військовополоненими противника. 
  6. Розкажіть про правила поведінки з цивільним населенням.
  7. Які об'єкти розрізняють у період збройного конфлікту на території воюючих сторін? 
  8. Яка особа визнається найманцем і яке покарання в Україні передбачено за найманство?

Матеріал.

Для надійної охорони і оборони військових і державних об'єктів призначається вартова служба. Завдання вартової служби виконують варти, які складають озброєні підрозділи. Несення вартової служби є виконанням бойового завдання і вимагає від особового складу точного дотримання обов'язків, визначених Статутом гарнізонної і вартової служб, високої пильності, непохитної рішучості і ініціативи.

       Вартою називається озброєний  підрозділ, призначений  для  охорони і оборони військових об'єктів, що мають важливе значення. Вартами охороняються Прапори частин і з'єднань, склади з боєприпасами,  вибуховими речовинами, озброєнням, бойовою технікою і пальним, недоторканними запасами речового майна і продовольства, паркі з бойовою технікою, а також що містяться на гауптвахті заарештовані.

До складу варти призначаються: начальник варти, при необхідності (залежно від кількості постів і їх видалення) його помічник і розвідний; вартові по числу постів і змін, а в варта при гауптвахті, крім того, вивідні.

Розвідним зазвичай є сержант (старшина), єфрейтор (старший матрос) або добре підготовлений солдат (матрос). Він виставляє вартових на пости і змінює їх в точно призначений час, відповідає за справне і пильне несення ними служби, за правильну здачу і прийом ними постів.

Вартові — рядові солдати (іноді сержанти, старшини термінової служби), призначені кожен для охорони певного поста.

Якщо пост цілодобовий, то для його охорони призначається три зміни вартових.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 1437 | Додав: lybchenko85 | Дата: 08.11.2020 | Коментарі (0)

План заняття:

1.Проблема епохи Відродження в сучасній культу­рології.

2.Типологія й періодизація культури Відродження.

3.Характерні риси італійського Відродження.

4.Прикметні риси Північного Відродження.

 

1. Проблема епохи Відродження в сучасній культурології.

У сучасній науці існує кілька точок зору щодо терміну "Відрод­ження". У широкому сенсі цей термін означає етнокультурне піднесен­ня, спалах національної самосвідомості, активізацію розвитку національ­ної культури (наприклад, "процес національного Відродження в Україні"). У вузькому сенсі мова йде про певний період розвитку світової, головно європейської, культури в період з кінця XIII століття (Італія) до початку XVII століття (в деяких європейських країнах — Англії, Португалії, Польщі, Україні — трохи пізніше), протягом котрого більшість євро­пейських країн виявили у своїх національних культурах ознаки типолог­ічної спільності, які дозволяють визначити їх як ренесансні. Саме таке значення терміна "Відродження" ("Ренесанс" — від франц. Кепаіззапсе) прийнято в цьому розділі навчального посібника.

Слід зауважити, що культура Відродження аж ніяк не є необхідною стадією розвитку для будь-якої національної культури (на відміну від міфологічного — первісно-античного чи теоцентричного — середньов­ічного етапів). Деякі характерні риси Ренесансу були пережиті окреми­ми культурами на пізніших етапах розвитку. От чому серед істориків і культурологів не вщухають суперечки відносно не лише ролі й місця, але й закономірності Ренесансу як необхідної ланки в культурному про­цесі. Загалом існують три основні парадигми інтерпретації цього куль­турно-історичного феномену:

  • доба Відродження є цілком самостійним, якісно новим ета­пом в історії європейської культури, що наслідує Середньовіччю, але при цьому залишається ментальною протилежністю останнього як куль­турно-історичний феномен, споріднений з греко-римською античністю;

  • Ренесанс являє собою останню стадію розвитку Середньовіч­чя, квінтесенцію всього виробленого й усвідомленого європейською куль­турою за десять середньовічних століть (видатний голландський куль­туролог Й. Хейзінга називає Ренесанс "осінню Середньовіччя");

Ренесанс — епоха переходу від Середньовіччя до Нового часу з усіма властивими такому "мосту" протиріччями, непослідовністю, регресивними проявами (наприклад, феномени Реформації й Контрре­формації, секуляризації й інквізиції тощо). ... Читати далі »

Категорія: Культурологія | Переглядів: 1467 | Додав: lybchenko85 | Дата: 01.11.2020 | Коментарі (0)

Варіант № 1.

План заняття:

1.Розпорядок дня військової частини

2. Сніданок, обід і вечеря.

3.Підйом, ранковий огляд і перевірка.

4.Навчальні заняття.

5.Звільнення з розташування військової частини.

1.Розпорядок дня військової частини

Розподіл часу у військовій частині протягом  доби здій­снюють згідно з розпорядком дня, яким встановлюється  час виконан­ня основних заходів повсякденної діяльності, навчання й побуту особового складу підрозділів.

Розпорядок дня має передбачити час: для проведення ранкової фізичної зарядки, ранкового огляду, ранкового й вечірнього туалету, навчальних занять і підготовки до них, для інструктажу та розводу добового наряду; для зміни спеціального  (робочого) одягу, чищення одягу і взуття; миття рук перед їжею; харчування; обслуговуванню  озброєння і військової техніки; для гуманітарної, культурно-освітньої та спортивно-масової роботи; слухання радіо і перегляду теле­передач; для прийому хворих у медичному пункті; прий­ому  військовослужбовців командуванням з особистих пи­тань; для власних потреб військовослужбовців, вечірньої прогулянки, перевірки та восьмигодинного сну.

2. Сніданок, обід і вечеря.

Військовослужбовці  приходять до їдальні строєм, під командою старшини роти або одного із заступників коман­дира взводу.

Для військовослужбовців, які потребують дієтичного харчування, їжу готують окремо.

Проміжок між харчуванням не повинен переви­щувати семи годин. Після обіду протягом не менше ніж  30 хвилин не проводяться заняття і не виконуються роботи.

Вихідні, святкові та неробочі дні є днями відпочин­ку для всього особового складу, крім військовослуж­бовців, залучених до виконання службових обов'язків. У ці дні підйом здійснюється пізніше, за рішенням командира військової частини,  ранкова фізична зарядка не проводиться, час використовується для проведення гуманітарної, культурно-освітньої робо­ти, спортивних заходів та ігор, написання листів тощо.

3.Підйом, ранковий огляд і перевірка.

За 10 хвилин до сигналу «Підйом» черговий роти піднімає  заступників коман­дирів взводів, які керують своїми підлеглими після сигналу «Підйом» та проводять ранкову фізичну зарядку. Після цьо­го здійснюється прибирання приміщення і території, зап­равка постелі , ранковий туалет та ранковий огляд.

Після вечірньої прогулянки старшина роти розпочинає вечірню перевірку особового складу за іменним списком. Почувши своє прізвище, кожен відповідає: «Я». За відсутніх відповідає командир відділення. Після перевірки у встановлений час подається сигнал «Відбій».

4.Навчальні заняття.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 2542 | Додав: lybchenko85 | Дата: 01.11.2020 | Коментарі (0)

Відправляйте виконані завдання на електронну адресу: lybchenko_a@ukr.net 

Користуючись Статутам ЗСУ, дайте відповіді на запитання:

 1. Хто є безпосереднім начальником для командира роти?

 2. Для кого командир роти є безпосереднім начальником? Для кого командир взводу є прямим начальником?

 3.  Розкажіть про призначення загальновійськових статутів ЗСУ.

 4. Як ви розумієте зміст принципів взаємовідносин у військовому колективі?

 5. Як військовослужбовці повинні поводитися із цивільними особами?

 6. На чому ґрунтується військова дисципліна?

 7. Сержант Іваницька, перебуваючи у звільненні, зустрілася з військовослужбовцем іншої військової частини, солдатом Петренком, який теж був у звільненні, і наказала йому негайно повернутися до своєї військової частини. Чи правомірно вчинила сержант Іваницька? Відповідь обґрунтуйте.

 8. Сержант Іваненко, перебуваючи у звільненні, зустрівся з військовослужбовцем іншої військової частини, солдатом Петренком, який теж був у звільненні, з порушенням форми одягу. Сержант Іваненко наказав солдату Петренку негайно усунути порушення. Чи правомірно вчинив сержант Іваненко? Чи повинен солдат Петренко виконати вимогу сержанта Іваненка? Чому ви так вважаєте?

 9. У сержанта Іваненка виникла потреба звернутися до капітана Петренка, який у цей час перебував у приміщенні разом з підполковником Столярчуком. Як сержант Іваненко повинен вчинити?

 10. Солдат Петренко виконував наказ командира взводу, старшого лейтенанта Сидорчука. У цей час його зустрів командир роти, капітан Богомаз, і віддав інший наказ, виконання якого унеможливлювало вчасне виконання наказу командира взводу. Солдат Петренко відповів: «Слухаюсь», – і приступив до виконання наказу командира роти. Чи правильно вчинив солдат Петренко?

Категорія: Захист України | Переглядів: 586 | Додав: lybchenko85 | Дата: 26.10.2020 | Коментарі (0)

Категорія: Захист України | Переглядів: 154 | Додав: lybchenko85 | Дата: 18.10.2020 | Коментарі (0)

 Поняття про військові статути

Статути Збройних Сил України  – це зведення законів військової служби, на основі яких здійснюються повсякденне життя, виховання, навчання, бойова діяльність військ; у них роз’яснюється, як військовослужбовець повинен нести військову службу й навчатися військовій справі, які морально-бойові риси повинні бути йому притаманні, щоб він став надійним і вмілим захисником Батьківщини.

Статути зобов’язують військовослужбовців сумлінно виконувати військовий обов’язок, вивчати військову справу, бойову техніку  і зброю, запам’ятовувати все, чому їх навчають  командири, зразково виконувати показані їм військові прийоми.

Положення і вимоги статутів є обов’язковими для всіх військовослужбовців Збройних Сил України. Життя і діяльність Збройних Сил України визначають військові Статути.

 

 

Статути Збройних Сил України поділяють на загальновійськові та статути родів військ.

Загальновійськовими статутами Збройних Сил України є:

• Статут внутрішньої служби Збройних Сил України;

• Дисциплінарний статут Збройних Сил України;

• Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України;

• Стройовий статут Збройних Сил України.

Статут внутрішньої служби Збройних Сил України: визначає загальні права та обов’язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов’язки основних посадових осіб полку і його підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах.

Дисциплінарний статут Збройних Сил України: визначає сутність військової дисципліни, обов’язки військовослужбовців, а також військовозобов’язаних і резервістів під час проходження зборів щодо її додержання, види заохочень та дисциплінарних стягнень, права командирів щодо їх застосування, а також порядок подання і розгляду заяв, пропозицій та скарг.

Усі військовослужбовці Збройних Сил України, незалежно від своїх військових звань, службового становища та заслуг, повинні неухильно виконувати вимоги цього Статуту.

Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України: визначає організацію і порядок несення гарнізонної та вартової служб, права й обов’язки посадових осіб гарнізону та військовослужбовців, які залучаються для несення цих служб.

Стройовий статут Збройних Сил України: визначає стройові прийоми і рухи без зброї та зі зброєю; строї підрозділів та військових частин у пішому порядку і на машинах; порядок виконання військового вітання, проведення стройового огляду; місце Бойового Прапора військової частини у строю, порядок його внесення і винесення; обов’язки військовослужбовців перед шикуванням і в строю та вимоги до їх стройового навчання.

Статути обов’язкові для всіх військових частин, управлінь, штабів, організацій, установ і військових навчальних закладів.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 1040 | Додав: lybchenko85 | Дата: 18.10.2020 | Коментарі (0)

  • Що є причиною виникнення збройних конфліктів?
  • Як ви розумієте міжнародний збройний конфлікт?
  • Якої шкоди завдають збройні конфлікти населенню, природним ресурсам, інфраструктурі?

Реалії сучасного міжнародного життя такі, що постійно то в одному регіоні, то в іншому, а то й у декількох одночасно відбуваються збройні конфлікти. Міжнародне право не могло стояти осторонь від того, щоб не гуманізувати правила ведення збройних конфліктів. Тому воно містить комплекс принципів і норм, які спрямовані на регулювання поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права під час збройних конфліктів з метою гуманізації даних правил та якнайшвидшого припинення конфлікту.         

Міжнародне гуманітарне право - галузь міжнародного права, що представляє собою сукупність принципів і норм, що регулюють відносини держав у період збройних конфліктів.

Становлення і розвиток міжнародного гуманітарного права.

Окремі звичайні норми міжнародного гуманітарного права з'явилися в глибокій старовині. Потім вони були закріплені в міжнародних договорах. У цих правилах поведінки воюючим сторонам наказувалося, як їм слід поводитися по відношенню один до одного. Наприклад, майже повсюдно існувало правило, згідно з яким не можна було починати війну, не оголосивши про це попередньо своєму супротивнику. Міжнародне гуманітарне право як галузь почало формуватися в XIX ст. Фахівці вважають, що початок міжнародного гуманітарного права було покладено прийняттям в 1864 р. Конвенції про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях. Повністю міжнародне гуманітарне право сформувалося лише в XX ст. Причому на зміну звичайним нормам прийшли договірні писані норми.

Джерела і принципи міжнародного гуманітарного права.

Норми міжнародного права, що регламентують ведення військових дій, були значною мірою кодифіковані в результаті роботи двох Гаазьких конференцій світу в 1899 і 1907 рр.. Ці норми в Міжнародному гуманітарному праві отримали назву «право Гааги».

Основними законодавчими актами МГП є чотири багатосторонні міжнародні угоди, укладенні у Женеві. Вони встановлюють гуманітарні правила ведення війни, висунуті у 1864 році Червоним Хрестом.

Перша Женевська конвенція (1864 року) стосується поранених і хворих бійців на полі бою.

Друга Женевська конвенція (1906 року) розширює утримання першої у зв'язку з Гаазькими конвенціями 1899 року: вона стосується поводження збройних сил не тільки на полі бою, але і на морі.

Третя Женевська конвенція (1929 року) ввела нове положення, установивши, що його умови ставляться не тільки до громадян країн, що ратифікували конвенцію, але до всіх людей незалежно від їхнього громадянства (не тільки до військових, але і до цивільного населення).

Четверта Конвенція (1949 року) по захист цивільного населення і військових осіб під час війни була створена для того, щоб установити жорсткі стандарти захисту цивільного населення в місцях військових дій і на окупованих територіях, а також щоб після трагічного досвіду Другої Світової війни заборонити військові злочини. Женевська конвенція 1949 року включає в себе чотири універсальних міжнародних договори:

1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях — зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.

2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює правила поводження з хворими та пораненими під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях.

3. Конвенція пр ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 1366 | Додав: lybchenko85 | Дата: 12.10.2020 | Коментарі (0)

Тема 2. Походження та головні етапи розвитку культури.

План заняття:

1. Розвиток первісної культури, її періодизація, типологічні ознаки й досягнення

2. Формування вірувань і культової свідомості у первісних людей

3. Мистецтво як засіб пізнання дійсності у первісному суспільстві

Палеоліт (стародавній кам’яний вік). 1 млн. – X тис. до н. е. 

На зміну першій формі існування людського суспільства – первісному стаду – прийшла родова община, відбулася племінна організація суспільства. Родинні зв’язки велися по     материнській лінії (матріархат). 

Основним заняттям населення було збиральництво і полювання. Люди навчилися виготовляти знаряддя праці із каменю, одяг, споруджували житла, добували вогонь. Намітився поділ       праці між 11 чоловіком і жінкою. Чоловіки займалися переважно полюванням, жінки – домашнім господарством.  Почало зароджуватись мистецтво, первісні релігії: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.

Мезоліт (середній кам’яний вік). IX тис. – VI тис. до н. е. 

Відбулося танення льодовика і утворення сучасних  природнокліматичних умов. 

Винайдено лук і стріли, гарпун, голки, кам’яні сокири, гачки.

 Зроблено перші спроби приручити диких тварин – собаку, бика, свиню.

 Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство, починає розвиватись тваринництво й рослинництво.

Неоліт (новий кам’яний вік). VI тис. – IV тис. до н. е. 

Відбувся перехід від привласненого до відтворного, продуктивного господарювання – землеробства і скотарства. Цей процес отримав назву „неолітичної революції”. 

Завершилося формування техніки обробки каменю: пиляння, шліфування, сверління. 

З’явилися перші штучні матеріали, створені людиною – обпалена глина (кераміка) та тканина. Глиняний посуд швидко набував поширення, його форми і орнамент на різних територіях мали свої особливості. За такими знахідками археологи визначають кордони і час існування окремих археологічних культур. В Україні виділено понад 10 неолітичних археологічних культур. 

Виникають прядіння, ткацтво, з’явився ткацький станок.

 Енеоліт (мідно-камяний вік). IV тис. – III тис. до н. е. 

У IV тис. до н. е. люди освоїли перший метал – мідь. Термін енеоліт вживають щоб позначити перехідний кам’яний вік, тобто таку добу неоліту, коли поруч із кам’яними знаряддями праці використовувалися і знаряддя з міді 

Наймогутнішою культурою епохи енеоліту була Трипільська культура, яка існувала з IV тис. до III тис. до н. е , названа так через поселення поблизу с. Трипілля (Київщина), дослідженого чеським археологом В.Хвойкою.

Бронзовий вік. II тис. – I тис. до н. е. 

Бронза – перший метал, штучно створений людиною. Використання бронзи сприяло зростанню продуктивності праці. Відбувається перший суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства.  

На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна), почала проявлятися майнова диференціація. У суспільстві утвердилися патріархальні родинні відносини.

Залізний вік. З I тис. до н. е. 

... Читати далі »

Категорія: Культурологія | Переглядів: 1324 | Додав: lybchenko85 | Дата: 25.09.2020 | Коментарі (1)

Тема 1. Вступ. Предмет Культурології як науки про культуру.

План

1. Предмет і завдання дисципліни

2. Культура як предмет культурології

3. Основні концепції культурології

 

1. Предмет і завдання дисципліни

Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці XX ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія — це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія — це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури.
   Культурологія — це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю.
   Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв´язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.
   Методи й принципи культурології. Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури , представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів:
   Діахронний — виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності.
   Синхронний — порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи.
   Порівняльний — виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості.
   Типологічний — виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів.
   Археологічний — вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок.
   Семіотичний — ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту.
   Психологічний — вивчення суб´єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів.
   Біографічний — тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей.
   Цивілізаційний — осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи.
   У 2003 р. на відміну від курсу «Українська та зарубіжна культура», що обмежувався рамками історії культури, «Культурологію» було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.
   Термін «культурологія» у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик Вільгельм Освальд, який виявив різницю між культурологією й соціологією, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт  (1900 —1975 pp.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця «Наука про культуру» (1949 р.) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначення предмета культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика1 і посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження «культурологія» закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
   В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
   Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
   Другий. Філософія культури або теорія культури. її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
   Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури — масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
   Отже, культурологія — це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.

2. Культура як предмет культурології

   Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов´язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не ... Читати далі »

Категорія: Культурологія | Переглядів: 1303 | Додав: lybchenko85 | Дата: 21.09.2020 | Коментарі (0)

Які воєнні події відбулися на Сході України в 2014 р.?

Яка воєнно-політична ситуація склалася там на поточний момент?

Якщо поняття національної безпеки виражає стан захищеності держави, її громадян від різних загроз, то поняття національних інтересів — зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на конкретно-історичному етапі розвитку.

У Законі України «Про національну безпеку України» вказано, що «національні інтереси — життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян».

Фундаментальними національними інтересами України є:

• державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами.

Явища, тенденції та чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України, є загрозою національній безпеці країни.

Загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалює Рада національної безпеки і оборони України і затверджують укази Президента України.

За спрямованістю загрози національній безпеці, управління, якими може здійснювати недержавна система національної безпеки, поділяють на такі види:

• загрози конституційним правам і свободам людини і громадянина, індивідуальній, груповій та суспільній свідомості, духовному відродженню України;

• загрози недержавному забезпеченню державної політики нацбезпеки України;

• загрози розвитку вітчизняної індустрії недержавного забезпечення національної безпеки, у тому числі індустрію систем і засобів безпеки, забезпеченню потреб внутрішнього ринку в її продукції і виходу цієї продукції на світовий ринок, а також забезпеченню накопичення, збереження та ефективного використання вітчизняних ресурсів;

• загрози безпеці систем і засобів безпеки як уже розгорнутих, так і таких, що створюють на території України.

Також до загроз віднесено діяльність на території України незаконних збройних формувань, яка спрямована на залякування населення та порушення функціонування органів державної влади.

Воєнна доктрина України (ВОД), яка визначає державну політику України у сфері оборони, є складовою частиною концепції національної безпеки та становить сукупність основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів..

Перша редакція Воєнної доктрини України була ухвалена Постановою Верховної Ради України № 3529-ХІІ 19 жовтня 1993 р.

Друга редакція Воєнної доктрини України, яка мала оборонний характер та охоплювала воєнно-політичні, воєнно-технічні та воєнно-економічні аспекти, була ухвалена Указом Президента України № 648/2004 15 червня 2004 р.

Третя редакція Воєнної доктрини України ухвалена РНБО України 2 вересня 2015 р. в умовах російської збройної агресії проти України 2014-2015 рр. і введена в дію 24 вересня того ж року Указом Президента України.

Нова Воєнна доктрина України:

• визначає Російську Федерацію воєнним супротивником України та умови звільнення тимчасово окупованих територій України;

• виходить із високої ... Читати далі »

Переглядів: 376 | Додав: lybchenko85 | Дата: 21.09.2020 | Коментарі (0)


Copyright MyCorp © 2023