Тема № 4. Давньоруська держава – Русь-Україна.
План.

 

            1. Теорії походження Русі

           2. Державотворчі процеси за період правління перших київських князів.

 

1. Теорії походження Русі

 

   Проблема походження Київської Русі є одною з найактуальніших у вітчизняній історіографії. Навколо неї тривалий час велася гостра полеміка між двома таборами науковців - «норманістами» та «антинорманістами».

«Норманісти» вважали, що як державність, так і саму назву «Русь» на київські землі принесли варяги — нормани, вихідці зі Скандинавії, які в добу появи Давньоруської централізованої держави вели активну військову, торгову й політичну діяльність.

«Антинорманісти» рішуче заперечували проти абсолютизації «варязького фактора» в становленні державності русів і підкреслювали, що слово «Русь» є слов'янського походження і жодним чином не стосується варягів.

            Творцями норманської теорії були німецькі історики Г.Байєр, Г.Міллер та А.Шльоцер, які працювали у другій пол. XVIII ст. в Академії наук у Петербурзі. Свою гіпотезу вони мотивували на основі довільного тлумачення «Повісті временних літ», де йшлося про закликання слов'янами на князювання варязького князя Рюрика та його братів. З українських учених норманську теорію підтримували О. Єфименко, Д.Дорошенко, Є.Маланюк та ін.

Антинорманську концепцію започаткував російський вчений М.Ломоносов, який написав німецьким історикам гнівного листа, доводячи провідну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Такої ж думки дотримувалися більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський, Д.Багалій.

Сучасна наука, відкидаючи крайнощі обох підходів, визначає, що нормани протягом ІХ —XI ст. відігравали на Русі активну політичну роль і навіть очолили князівську династію (за іншою версією, це були не нормани, а представники слов'янських племен рериків, або ободритів, з Південної Прибалтики). Однак не вони стали засновниками Давньоруської держави, будучи насамперед професіоналами, готовими служити кожному, хто потребував їхніх умінь і міг заплатити за їхні послуги. Насправді держава на українських землях почала формуватися задовго до IX ст. як наслідок економічної, політичної та етнокультурної консолідації східного слов’янства. Цей процес був складним та тривалим, і йшов у рамках загальноєвропейської державотворчої традиції. Його перші ознаки виявляються ще в Антському об'єднанні (II - поч. VII ст.). Так само хибною, на думку сучасних істориків, є теза про скандинавське коріння терміна «Русь». Цей етнонім має місцеве походження і тісно пов'язаний з назвами річок Рось, Руса, Роставиця у Центральній Україні (окремі дослідники виводять його назву від імені одного з кельтських (галльських) племен rutheni (русини), яке нібито в ІV ст. прийшло на землі полян). З VII ст. він перейшов на групу східнослов'янських племен Середнього Подніпров'я і став їх самоназвою, що підтверджується джерелами VIII —IX ст.

              Поняття «Русь» та «Руська земля» вживаються літописцем спочатку для порівняно невеликого регіону Середньої Наддніпрянщини, що охоплював Київщину, Чернігівщину, Переяславщину. Згодом, із розширенням Давньоруської держави і входженням до ЇЇ складу всіх східнослов’янських племен, термін «Руська земля» поширився на всю територію їх розселення від Чорного моря до Білого і від Карпат до Волго-Окського межиріччя.

            Занепадом державності на українських землях скористалися володимиросуз дальські, а згодом і московські князі, які, як підмітив український дослідник Ю.Терещенко, висловлюють свої претензії на культурну спадщину всієї старої Русі, її історію, традиції, загальноєвропейське визнання. Уже московський князь Симеон Гордий (1340- 1353) наважився титулувати себе «великим князем всея Руси», хоча для цього не мав ніяких реальних підстав. Після входження України-Русі до складу Московської держави її, на противагу до останньої, що вперто іменувала себе «великоросією» або «великою росією», в офіційному діловодстві стали називати «Малою Руссю» або «Малоросією». Цю невідповідність усвідомлювали в Західній Європі, де стосовно Московської держави аж до кін. XVII - поч. XVIII ст. вживалися переважно назви «Москва», «Московія» (а до її населення - «московити» ) і лише пізніше — «росія» (від грецької вимови терміну «Русь»), у той же час щодо України застосовувалася її стара назва «Русь».

... Читати далі »

 

Тема № 3. Витоки української культури. Історичні передумови виникнення української культури.

План.

1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження

2. Тип господарства та заняття трипільських племен

3. Проблема походження слов'ян в історичній науці. Східні слов'яни на території сучасної України у переддержавну добу

 

1. Загальні відомості про трипільську культуру та проблема її походження

Якісно новим періодом розвитку первісного суспільства став мідно-кам’яний вік (енеоліт), який у межах України датується IV-III тис. до н.е. У цей час з’являються перші металеві вироби – мідні та золоті. Основним заняттям населення стають землеробство і скотарство. Зароджується орне землеробство з використанням тяглової сили бика. Було винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.

Одночасно відбуваються значні зміни у стародавньому суспільстві. Виконувати тяжкі фізичні роботи міг переважно чоловік. Тому головна роль у сім’ї переходить від матері до батька, родинні зв’язки почали вестися по батьківській лінії.

Найяскравішим явищем серед енеолітичних племен на території сучасної України були хліборобські племена трипільської культури (за назвою поселення поблизу с. Трипілля на Київщині, дослідженого українським археологом В. Хвойко наприкінці XIX ст.). Вона є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Слобідської України до Словаччини, від Чернігівщини і Полісся до Чорного моря і Балканського півострова. Розвивалася ця культура в IV–III тис. до н.е. (протягом 1500–2000 років) і пройшла в своєму розвиткові три етапи – ранній, середній та пізній. В Україні виявлено величезну кількість – понад тисячу пам’яток трипільської культури. Вони згруповані у трьох районах: найбільше в Середній Наддністрянщині та Надпрутті й Надбужжі, менше у Наддніпрянщині. Так, очевидно, були розселені об’єднання племен.

Однією з особливостей трипільської культури була величезна територія поширення (близько 190 тис. кв. км.). Жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур не могла зрівнятися з нею ні за площею, ні за темпами поширення. Під час свого найбільшого розквіту (наприкінці середнього етапу) населення на всій території трипільської культури становило на думку одних вчених близько 410 тис. чоловік, а на думку інших щонайменше 1 млн.                                                                                                            В.Хвойка

Проблема походження трипільців не до кінця з’ясована. Більшість археологів схиляються до думки, що основу ранньотрипільської культури становили південні землеробсько-скотарські племена культур балканського походження, які, однак, в процесі поширення на нові східні території включали в себе на різних етапах елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур.

 

2. Тип господарства та заняття трипільських племен

Основним заняттям трипільців було землеробство. Вони вже вирощували на своїх полях і городах всі основні культури: пшеницю, ячмінь, просо, бобові. Трипільці, які жили в межиріччі Дністра і Пруту, займались також садівництвом (їм відомі були яблука, груші, абрикоси) та виноградарством. Землю обробляли кістяними і роговими мотиками, рідше застосовували рало. Збирали врожай серпами з крем’яним лезом. Зерно перетирали на муку на кам’яних зернотерках.

Проте, система землеробства була ще досить примітивною. Окремі вчені, навіть, називають трипільську культуру “культурою пересувних землеробів”. Цим племенам доводилося в умовах українського лісостепу кожні 30–50 чи 60–80 років залишати засновані поселення через виснаження грунту внаслідок екстенсивного ведення господарства, переселятися та освоювати нові землі.

        Крім того, трипільці вирощували велику рогату худобу, свиней, овець та кіз, мали коней. Як тяглова сила використовувались бики – їх запрягали у візки, можливо сани, орали ними поля. Не втратило свого значення полювання і рибальство. В Дністрі ловили рибу, зокрема сомів, довжиною до двох метрів. У лісах збирали ягоди, горіхи, мед, дикі фрукти.

Що стосується ремесел, то трипільці майстрували й використовували різноманітні знаряддя з кременю (ножі, серпи, сокири, вістря стріл і списів), каменю (сокири, булави), кістки й рогу (мотики, проколки, шила, голки). Значно менше було в той час мідних речей; відомо, що трипільці користувалися мідними шилами, рибальськими гачками, браслетами, кинджалами та сокирами. Із технічних прийомів трипільці освоїли холодне та гаряче кування і зварювання міді. Домашніми промислами або общинними ремеслами було чинбарство, кушнірство, прядіння і ткацтво.

Дуже високого технічного та художнього рівня досягло керамічне виробництво. Місцеві гончари досконало володіли складною технологією виготовлення кераміки, вже знаючи гончарний круг, виготовляли величезну кількість різноманітного посуду. Його прикрашали орнаментом білого, чорного, червоного й жовтого кольорів. Поряд із побутовим широко використовувався і культовий посуд.

Трипільські поселення, суспільний лад і духовний світ трипільців та історичне значення трипільської культури

Трипільські селища розташовувались на високих рівних місцях поблизу рік і потоків. В основному це були родові або племінні тривалі поселення, що налічували від десятка до сотні жител та господарських споруд. Такі селища мали чітке планування – всі будови були розташовані кількома рядами або концентричними колами навколо великого майдану, ... Читати далі »

Тема № 2. Первісне суспільство і перші державні утворення на території України.

План.

1. Загальна характеристика початку державності на українських землях.

2. Кіммерія.

3. Таврика.

4. Скіфія.

5. Сарматія.

6. Грецькі міста-держави.

7. Боспорське царство.

8. Гетика.

9. Держава гунів.

 

1. Праці вітчизняних істориків свідчать про те, що процеси виникнення, формування і розвитку української державності — явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і напруженої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність. Аналіз різноманітних наукових концепцій історичного розвитку України (державницької, народницької, націо¬нально-державницької та ін.) переконує, що чітко визначених, конкретних хронологічних межгенезису української державності, які в сучасних умовах вважалися б загальновизнаними, у вітчизняній історіографії фактично не існує.

Початки Української держави своїм корінням сягають сивої давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення. Адже новітні праці з історії державності України засвідчують, що «хронологічні коливання» дослідників при розгляді цієї надзвичайно важливої наукової проблеми залишаються досить відчутними (нерідко різниця у судженнях авторів сягає навіть кількох століть). Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (в першу чергу грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тис. до н. є. вступили кочові племена Північного Причорномор'я — кіммерійці, скіфи, сармати та ін.

Ось чому з державних утворень саме цих народів, які не мають прямого генетичного відношення до українців, слід починати висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчихпроцесів на території України.

 

2. Кіммерія (IX—VII ст. до н. е.), займала величезну територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було місто Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки. Кіммерійці, як відомо, були першим народом Східної Європи, справжнє ім'я якого, зафіксоване в писемних джерелах, дійшло до нашого часу. Одна з перших згадок про них зустрічається, зокрема, в «Одіссеї» Гомера (VIIIст. до н.е.), де автор називає північне узбережжя Чорного моря «землею кіммерійців».

Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях видатних істориків давнини: Геродота, Страбона, Птолемея, які описували життя кіммерійців у наступні часи. Виходячи з їхніх творів, а головне, з археологічних знахідок наших вітчизняних вчених, можна зробити висновок, що головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Чільне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер називає цих кочівників «гіпомологами-млекоїдами», тобто тими, хто доїть кобилиць. Крім того, кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями. Майже всі знайдені досі знаряддя праці та озброєння кіммерійців виготовлені з бронзи. Проте слід зазначити, що поряд із бронзовими зустрічаються й вироби, виготовлені із заліза.

На думку відомої української дослідниці нашої минувщини Н.Полонської-Василенко, «кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вийшли з родової і племінної знаті». Зокрема, в писемних джерелах згадуються імена кіммерійських правителів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса), Шандакшатру.

Про наявність царського прошарку в кіммерійському суспільстві свідчать також двоколісні колісниці, які в індоєвропейських народів виступають як атрибут царів і богів. Такі колісниці були знайдені археологами в кіммерійських похованнях, що говорить про царський статус померлих.

Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі яка була рабовласницькою. На думку М.Брайчевського, у VIII-VII ст. до н.е. кіммерійці переживають свій героїчний період і виявляють неабияку військово-політичну активність. В числі перших, кіммерійці створили нову грізну військову силу –кінноту, яка була елітною частиною їхнього війська. Численне легке кінне військо, що практично не мало обозу, було надзвичайно рухливим, а велика дальнобійність луків і пробивна сила кіммерійських стріл створювала відчутну перевагу над суперником. Тому невипадково кіммерійці вважалися грізною силою в державах Стародавнього Сходу. В цьому зв’язку можна сказати, що під час воєн з ними загинули царі Фрігії та Лідії, а ассірійці замість військових конфліктів шукали союзу з Кіммерією.

 Починаючи з останньої чверті VIII ст. до н.е. кіммерійці постійно турбують північні кордони держави Урарту, згодом проникають до Ассірії і Малої Азії. Під час цих походівв 714 р. до н.е. вони вщент розгромили об’єднані сили царя Урарту Руса І, захопивши в полон її туртана (головнокомандуючого).

У постійних війнах кіммерійці захоплювали багато полонених, яких згодом перетворювали на рабів. В середині VII ст. до н. е. кіммерійці під проводом царя Лігдаміса заволоділи Лідійським царством, захопили його столицю Сарди і навіть вдерлися на заселене греками малоазійське узбережжя Егейського моря. Однак в 40-х роках VII ст. до н. е. вони зазнали відчутного удару від скіфів. Після цієї поразки кіммерійці осідають поблизу міста Синоп, а в потім і зовсім зникають з історичної арени.

До якого ж етносу належали кіммерійці? Це питання й сьогодні залишається дискусійним. До кого тільки не відносили цей народ різні дослідники –до кельтів, таврів, неврів, скіфів – землеробів, скіфів –орачів, амазонок, тохарів, італійських кімврів. У наш час найбільшого поширення набула висловлена ще в XIX ст. точка зору, згідно з якою кіммерійці відносяться до східної гілки фракійських племен.

Не менш популярною ... Читати далі »

Тема 1. Вступ. Предмет і завдання курсу «Історія української державності та культури».

План

1. Мета, предмет і завдання курсу «Історія української державності та культури». Ознаки,

символи та атрибути державності.

2. Витоки та етапи становлення української державності.

3. Культура як цілісний компонент, її функції та структура, типологія.

4. Типологія культури.

 

1. Мета, предмет і завдання курсу «Історія української державності та культури». Дисципліна «Історія української державності» становить собою інтегровану сукупність наук про сучасне і минуле українського народу, історичні особливості його розвитку, ментальність, психологію, географію, культурно-історичні традиції від давнини до сьогодення. Вивчення цієї дисципліни сприяє формуванню у майбутніх фахівців цілісного розуміння взаємозв’язку національної історії та культури як окремого явища, виробляє навички системного бачення закономірностей та особливостей історично- культурного поступу у контексті загальносвітових цивілізаційних та глобалізацій них процесів. Курс передбачає вивчення та узагальнення багатовікового історико-культурного досвіду свого народу, закономірностей політичних, державотворчих, соціально- економічних і культурних процесів, що відбувалися на теренах України, формування уяви про сучасний стан української державності та українського суспільства, визначення його ціннісних орієнтирів і шляхів розвитку на майбутнє.

Предметом вивчення курсу «Історія української державності» є складний і багатогранний процес формування державності українського народу, його діяльності в соц.-економічній, духовній, політичній і державній сферах діяльності. Курс спрямований на формування здорової національної свідомості, на основі сучасних наукових здобутків.

Метою викладання дисципліни є формування цілісного та системного уявлення про визначальні закономірності та тенденції розвитку української державності та культури.

Зазначена мета передбачає розв’язання таких завдань:

- формування системних знань про формування української державності, усвідомлення української культури як самобутнього й унікального соціально-історичного явища в ґенезі світового співтовариства;

- дослідження основних тенденцій, закономірностей й особливостей розвитку національної історії, культури та державності;

- засвоєння наукової періодизації історії та культури України, характерних рис основних періодів вітчизняного історико-культурного поступу, їхніх особливостей, визначальних подій та явищ у кожному з них;

- опанування основних історичних та культурологічних понять та категорій;

- вироблення навичок самостійного мислення та вміння давати власну, обґрунтовану оцінку державотворчим процесам та історико-культурним явищам.

- розвиток історичного, логічного та художньо-образного мислення, формування естетичних смаків.

До питання поняття державності. Із розпадом СРСР і утворенням незалежних держав, зокрема української, перед національними історіографією і юриспруденцією постало актуальне питання формування Української державності. За часів існування СРСР це просто було неможливо, адже радянська історіографія заперечувала самобутнє існування українського народу і його державності, розглядаючи їх як невід’ємну частину росії. І тільки з проголошенням незалежності України перед українцями постала проблема

етнічно-політичної самоідентифікації.

Поняття державності будемо пов’язувати із категорією «держава», вживаючи ці слова як синоніми. Ще у 1949 році український письменник, державний та політичний діяч Володимир Винниченко визначав державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілість та забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому.

Державність — це устрій усього матеріального і духовного буття цілого народу. «Нація без державності є покалічений людський колективний організм... Адже, як і у всякої індивідуальної істоти на землі найперша потреба — це зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління, так і для кожної нації власна держава є найкращим засобом збереження життя і розвитку...»

Зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям «держава». Державність є своєрідним фундаментом, корінням держави, а остання, у свою чергу, є однією із складових — своєрідним вінцем державності.

Етнос (грец. ethnos) дослівно «негрек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем'я, рід. Еволюційний ланцюжок виникнення і становлення етносу: рід → плем'я → союз племен → народність → народ →

нація. Нація – це історичний тип етнічних спільнот, соціокультурне утворення історичних

спільнот людей, вінець еволюції етносу.

Ознаки, символи та атрибути державності.

Ознаки державності:

1) втілення права нації на незалежність, що є першим кроком на шляху до власної державності;

2) наявність органів публічної влади, яка виступає у двох формах:

... Читати далі »

4. Цифрові права та цифрова грамотність.  У широкому сенсі цифрові права — це набір прав кожної людини на доступ до цифрових медіа та на використання комп’ютерів, мобільного зв’язку та інтернету для передачі інформації.

Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію, згідно з якою всі права людини з режиму офлайн однаковою мірою повинні застосовуватись і онлайн. Однак, коли у 1948 році було схвалено Загальну декларацію прав людини — перший глобальний документ, що визначив перелік фундаментальних прав і свобод людини, про такий розвиток цифрового світу не писали навіть у науково-фантастичних романах.

Дані моніторингу порушення цифрових прав в Україні, що проводився ГО «Платформа прав людини» за підтримки Counterpart International, свідчать про наявність таких порушень цифрових прав українців:

1) Одним із способів обмеження цифрових прав людини є нав’язування їй непотрібних цифрових послуг, наприклад спаму.

2) Заблокування веб-сайтів в Україні, до яких немає доступу у користувачів Інтернету.

3) Поширення користувачами соціальної мережі «Фейсбук» світлин бюлетеня із результатами голосування.

4) Збір та поширення конфіденційної інформації про абонентів оператором мобільного зв’язку, зокрема, про регулярність його візитів до лікаря, його спосіб життя, звички, рівень доходів тощо.

5) Надання надмірного і непропорційного доступу до інформації про споживача послуг з доступу до Інтернету на підставі рішення суду.

Рада з прав людини ООН в своїй Резолюції 2016 року публічно засудила країни, які навмисно обмежують доступ до інтернет мережі для своїх громадян. Резолюція відображає також чітку позицію організації — «люди повинні бути однаково захищені в офлайні та онлайні», включно з тими рішеннями, де особливий акцент зроблено на свободу слова. Це право згадано в таких міжнародних документах, як «Загальна декларація прав людини» та «Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод».

У березні 2021 року Кабінет Міністрів України схвалив Концепцію розвитку цифрових компетентностей до 2025 року, що є підтвердженням важливості цифрової грамотності.

У сучасному світі інформаційні технології розвиваються стрімко. У кожного є комп’ютер, планшет чи мобільний телефон, тому уявити своє життя без ґаджетів просто неможливо. Завдяки ним можна навчатися, спілкуватися, робити покупки, грати в ігри, читати книги, слухати музику, дивитися відео, обробляти фото тощо.

Але, на жаль, не кожен може ефективно та безпечно використовувати сучасні цифрові технології в роботі, навчанні, професійному чи особистісному розвитку. Вміння шукати, аналізувати та споживати інформацію безпечно для свого здоров’я, опановувати ризики цифрового середовища та досягати успіху в ньому у наш час – це необхідність.

Цифровізація країни несе позитивні зміни в усіх сферах життя — від освіти та медицини до науки та бізнесу. При цьому є одна фундаментальна річ, без якої успішно цифровізувати країну неможливо. Це цифрова грамотність населення. Просто користуватися смартфоном чи ноутбуком і мати доступ до інтернету — ще не означає володіти цифровою грамотністю. Здатність ефективно та безпечно використовувати сучасні цифрові технології в роботі та навчанні, в професійному та особистісному розвитку — ось що таке цифрова грамотність.

Безпека онлайн-спілкування Онлайн-спілкування — те, до чого ми звикли, те, що об’єднує людей зі схожими інтересами з різних міст та країн, а в час війни — це можливість підтримувати соціальні зв’язки з близькими, а також будувати нові стосунки з однолітками.

Програми обміну миттєвими повідомленнями дозволяють спілкуватися в режимі реального часу, але різниця полягає в тому, що ви маєте вибрати особу, з якою бажаєте спілкуватися. Програма показує, хто з ваших друзів також знаходиться в онлайні, і ви можете запросити одного або декілька друзів для приватного спілкування. Ви також можете обмінюватися файлами (світлинами, аудіо- та відеокліпами), разом грати в ігри, робити голосові або відеоголосові дзвінки.

Технологія обміну миттєвими повідомленнями несе ті самі ризики, що й електронна пошта та чат. Користувач може відкрити вкладений файл або посилання, що містить віруси, шпигунську програму або матеріал, який вам не підходить. Якщо ви знаєте особу у «реальному житті», тоді спілкування з нею є більш безпечним. Спілкування за допомогою обміну миттєвими повідомленнями завжди приватне, і ви можете контролювати з Ким розмовляєте та скільки часу хочете присвятити розмові.

Ви можете зробити спілкування більш безпечним, скоригувавши настройки програми обміну миттєвими повідомленнями.

Вибір людей для спілкування. Найбезпечнішим є спілкування з людьми, яких ви вже знаєте в реальному житті. Потенційно відправити повідомлення вам може будь-хто. Програми обміну миттєвими повідомленнями мають список контактів, у який можна додавати імена людей, з якими ... Читати далі »

                    План заняття:

1. Стратегія та тактика інформаційної війни.

2. Кібербезпека.

3. Правила поводження в умовах інформаційної блокади.  

4. Цифрові права та цифрова грамотність.

5. Онлайн безпека у громадських місцях.

 

1. Стратегія та тактика інформаційної війни. Інформаційна війна — це викладення інформації у спосіб, який формує у суспільстві чи групі людей потрібну точку зору, громадську думку, хід взаємодоповнюючих логічних думок, вичерпну систему поглядів щодо окремих питань на користь організатора інформаційної пропаганди. Як наслідок, відбувається усвідомлення окремих фактів чи подій у потрібному для маніпулятора світлі, формування потрібного світогляду чи життєвої позиції стосовно питань, у яких раніше були протиріччя чи нерозуміння.

Мета інформаційної війни — послабити моральні і матеріальні сили супротивника або конкурента та посилити власні. Вона передбачає заходи пропагандистського впливу на свідомість людини в ідеологічній та емоційній галузях. Очевидно, що інформаційна війна — складова частина ідеологічної боротьби. Вони не призводять безпосередньо до кровопролиття, руйнувань, при їх веденні немає жертв, ніхто не позбавляється їжі, даху над головою. І це породжує небезпечну безпечність у ставленні до них. Тим часом, руйнування, яких завдають інформаційні війни у суспільній психології, психології особи, за масштабами і за значенням цілком співмірні, а часом і перевищують наслідки збройних воєн.

Інформаційна війна передбачає вирішення наступних завдань:

1) створення в країні противника атмосфери бездуховності, негативного ставлення до культурної спадщини;

2) маніпулювання суспільною свідомістю і політичною орієнтацією груп населення держави з метою створення політичної напруги і хаосу;

3) дестабілізація політичних відношень між партіями, об’єднаннями та рухами з метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть громадянської війни;

4) зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, ініціація помилкових управлінських рішень;

5) дезінформування населення про роботу державних органів, підрив їх авторитета, дискредитація органів управління;

6) провокування соціальних, політичних, національних і релігійних зіткнень;

7) ініціювання страйків, масових заворушень та інших акцій економічного протесту;

8) ускладнення прийняття органами управління важливих рішень;

9) підрив міжнародного авторитету держави, її співробітництва з іншими країнами.

Інформаційна війна, як найвищий ступінь інформаційного протиборства, спрямована на розв’язання суспільно-політичних, ідеологічних, а також національних, територіальних та інших конфліктів між державами, народами, націями, класами й соціальними групами шляхом широкомасштабної реалізації засобів і методів інформаційного насильства (інформаційної зброї).

Основні методи інформаційної війни — блокування або спотворення інформаційних потоків та процесів прийняття рішень супротивника. Інститут національно-стратегічних досліджень США та деякі західні експерти і вчені виокремлюють сім складників інформаційних воєн:

1. Стратегія й тактика нейтралізації органів управління противника (командна війна).

2. Розвідувальна війна.

3. Електронна війна.

4. Психологічна війна.

5. Комп’ютерна війна.

6. ІВ у економічній сфері.

7. Інформаційний тероризм.

... Читати далі »

        

Тема 3. Підготовка до Національного спротиву в Україні

Національний спротив в Україні — визначається Законом України «Про основи національного спротиву».

Правову основу національного спротиву становлять Конституція України, Закони України «Про оборону України» (1991), «Про основи національного спротиву» (2021) тощо, «Стратегія воєнної безпеки України» (2021), міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, інші нормативно-правові акти.

Закон України «Про основи національного спротиву» належав до пакету законів, покликаних максимально швидко підвищити обороноздатність держави. Ініціатором законопроекту був Президент України В. Зеленський, який вніс його на розгляд парламенту як невідкладний. Документ розроблено і схвалено в умовах наростання загрози переходу російсько-української війни в гостру фазу і повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України. Під час розробки документа враховано досвід країн — членів НАТО, зокрема Литви, Естонії та Польщі, сучасний світовий досвід.

Закон визначає національний спротив як «комплекс заходів, які організовуються та здійснюються з метою сприяння обороні України шляхом максимально широкого залучення громадян України до дій, спрямованих на забезпечення воєнної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності держави, стримування і відсіч агресії та завдання противнику неприйнятних втрат, з огляду на які він буде змушений припинити збройну агресію проти України» (ст. 1).

Захист України ― всенародна справа, його здійснюють як на підконтрольній, так і на тимчасово окупованій територіях держави.

У документі схарактеризовано:

• правові та організаційні засади національного спротиву, його склад, мету, завдання;
• порядок формування та комплектування військових частин і добровольчих формувань;
• повноваження Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, органів військового управління Збройних сил України, сил безпеки та сил оборони, органів місцевого самоврядування;
• соціальний та правовий захист учасників тощо.

Складниками (у законі — «складовими») національного спротиву є:

• територіальна оборона,
• рух опору,
• підготовка громадян України до національного спротиву (ст. 3 ЗУ «Про основи національного спротиву»).

Територіальну оборону ведуть на всій території України поза межами бойових дій. Сили територіальної оборони визначено як окремий (п’ятий) рід сил ЗСУ (після Сухопутних, Повітряних, Військово-Морських та Сил спеціальних операцій). Територіальна оборона заснована на тісній взаємодії військових підрозділів (військові бригади в кожній області та батальйони в кожному районі) і добровольчих формувань територіальних громад.

Рух опору, який розгортають на тимчасово окупованих територіях або території України, захопленої противником під час збройної агресії проти України, — система воєнних, інформаційних і спеціальних заходів, організацію, планування, підготовку й підтримку яких здійснюють з метою відновлення державного суверенітету і територіальної цілісності під час відсічі збройної агресії проти України. Завдання руху опору — перешкоджати діям військ агресора, брати участь у проведенні розвідувальних, інформаційно-психологічних та інших спеціальних операцій. Учасниками, крім громадян України, можуть бути іноземці та особи без громадянства.

Підготовка громадян України до національного спротиву (загальновійськова підготовка громадян) — сукупність заходів із метою формування патріотичної свідомості та стійкої мотивації громадян, набуття ними знань і практичних умінь, необхідних для захисту України. Серед завдань такої підготовки: а) сприяння набуттю громадянами України готовності та здатності виконувати конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України; б) військово-патріотичне виховання громадян України; в) підготовка населення до умов життєдіяльності в районах ведення (воєнних) бойових дій.

Загальне керівництво національним спротивом здійснює Президент України як Верховний головнокомандувач Збройних сил України через ... Читати далі »

Колективна безпека (КБ) – система співробітництва держав з метою спільної боротьби проти агресії.

Ознаки системи КБ:

1.       Тверді зобов'язання учасників договору надавати взаємодопомогу жертві агресії за принципом “один за всіх і всі за одного”

2.       Співробітництво держав з підтримання міжнародного миру, відвернення загрози агресії

3.       Дотримання всіма учасниками принципу мирного співіснування

4.       Надання допомоги в боротьбі проти будь-якої агресії як зовнішньої так і здійсненої проти іншого учасника договору

5.       Відкритий характер системи – її доступність для всіх держав, що визнають її принципи

6.       Існування механізмів введення в дію системи колективних засобів підтримання миру

КБ – відкрита система проти будь-якої агресії, тоді як Колективна оборона – закрита.

 Щоб система КБ діяла необхідно виконати 2 умови:

а) світ має сприйматися усіма учасниками системи як неподільне ціле;

                б) агресор має бути ідентифікованим.

 

            Національна безпека – державна політика, скерована на створення внутрішніх і міжнародних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; це стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та кожного його громадянина.

           ЗУ «Про основи національної безпеки» – «національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки та ін.»

          ЗУ «Про основи національної безпеки» – «національна безпека – захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам у сферах правоохоронної діяльності, боротьби з корупцією, прикордонної діяльності та оборони, міграційної політики, охорони здоров’я, освіти та науки та ін.»

Об’єктами національної безпеки є:

• людина і громадянин – їхні конституційні права і свободи;

• суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси;

• держава – її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

Суб’єктами забезпечення національної безпеки є:

• Президент України;

• Верховна Рада України;

• Кабінет Міністрів України;

• Рада національної безпеки і оборони України;

• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

• Національний банк України;

• суди загальної юрисдикції;

• прокуратура України;

• місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування;

• Збройні Сили України, Служба безпеки України

• громадяни України, об’єднання громадян.

       Гібридна війна  — різновид ескалації конфлікт ... Читати далі »

Заняття № 3.

ВЕДЕННЯ ВОГНЮ З МІСЦЯ ПО НЕРУХОМИХ ЦІЛЯХ І ЦІЛЯХ, ЩО З’ЯВЛЯЮТЬСЯ

Завдання:

1. Охарактеризуйте загальні заходи безпечного поводження зі стрілецькою зброєю.

2. Які особливості заходів безпеки під час стрільби на стрільбищі вам відомі?

3. Яку з названих цілей вибирає в бою стрілець для прицільного ураження насамперед: танк / бойова машина піхоти / бронетранспортер / обслуга гранатомета / снайпер? Відповідь обґрунтуйте.

4) Поясніть, як вибирають і готують місце для стрільби лежачи.

5) Пояснити як вибрати цілі, приціл та точки прицілювання.    

6) Поясніть, який кут називають тисячною.

7) Поясніть, правило визначення поправок на бічний вітер.

8) Пояснити правила визначення поправок на рух цілі.

Заняття № 2.

ВЕДЕННЯ ВОГНЮ З МІСЦЯ ПО НЕРУХОМИХ ЦІЛЯХ І ЦІЛЯХ, ЩО З’ЯВЛЯЮТЬСЯ

◄ ОРГАНІЗАЦІЯ І ПОРЯДОК ПРОВЕДЕННЯ СТРІЛЬБИ З АВТОМАТА ►

Під час проведення стрільб слід дотримуватися такого порядку: командир взводу наказує командиру відділення, яке буде стріляти, поставити бойове завдання підлеглим та одержати на пункті боєпостачання боєприпаси на чергову зміну стрільців.

Боєприпаси видаються тим, хто стріляє, поштучно за відомістю або у споряджених магазинах. Якщо необхідно, боєприпаси можуть видаватися їх роздавачами у вихідному положенні.

Студенти, які отримали боєприпаси поштучно, оглядають їх, споряджають набоями магазини, вкладають магазини в сумки і під керівництвом командира відділення (старшого зміни) прямують на вихідне положення, яке розміщене не ближче ніж за 10 м від вогневого рубежу.

Після прибуття зміни на вихідне положення керівник стрільб уточнює кожному учаснику стрільби порядок виконання вправи (вогневу позицію, місце і положення для стрільби, сектор стрільби, черговість стрільби, заходи безпеки).

Переконавшись у готовності зміни й дільниці до стрільби, керівник наказує підняти на дільничному пункті управління червоний прапор і доповідає про готовність до стрільби старшому керівникові стрільб.

 За командою керівника стрільб «На вогневий рубіж вперед!» зміна виходить на вогневий рубіж.

Після сигналу «До бою!» за командою керівника стрільб на дільниці студенти готуються до стрільби, заряджають зброю і доповідають: «Такий-mo до бою готовий!».

За сигналом «Вогонь!» студенти самостійно виявляють і уражають цілі, ведуть спостереження у вказаному секторі обстрілу, діють відповідно до отриманого завдання.

Закінчивши виконання вправи, студенти розряджають зброю, керівник стрільб на дільниці оглядає її, повертає зміну на вихідне положення, дає розпорядження замінити на пункті керування червоний прапор на білий і заслуховує доповідь кожного студента про його дії під час виконання вправ, результати стрільби, витрати боєприпасів, поломки й затримки зброї.

Приблизна форма доповіді: «Пане (пані) майоре, студент Петренко виконав вправу контрольної стрільби з автомата. Під час стрільби спостерігав: грудна фігура уражена, стрілець, що атакує, уражений, набої використано повністю (не повністю, залишилось стільки-то набоїв), затримок під час стрільби не було (були такі-то затримки)».

Заслухавши доповіді студентів і зробивши короткий розбір виконання вправ, керівник стрільб наказує здати на пункт бойового постачання або роздавальнику боєприпасів невикористані боєприпаси і перейти на чергове навчальне місце. Після цього доповідає старшому керівникові стрільб про закінчення стрільби зміною.

Після повернення зміни у вихідне положення старший керівник стрільб дає розпорядження підняти на командному пункті білий прапор, подати команду «Відбій» і, якщо це необхідно, оглянути мішені.

 

◄ ВЛУЧНІСТЬ СТРІЛЬБИ ►

 Під час стрільби з однієї і тієї самої справної зброї, при найретельнішій одноманітності виконання кожного пострілу, кожна куля внаслідок низки випадкових причин (різниця в масі куль, у якості порохового заряду, вплив атмосферних явищ, якість зброї тощо) летить по своїй, відмінній від інших, траєкторії, а отже, влучає в мішень у різних місцях.

Це явище називається природним розсіюванням пострілів. Уся сукупність траєкторій куль, отриманих унаслідок їх природного розсіювання, називається снопом траєкторій (мал.).

 

а - на вертикальній площині; б - на горизонтальній площині; середня траєкторія позначена пунктирною лінією; СТП - середня точка попадання; ВВ1 - вісь розсіювання по висоті; ББ1 - вісь розсіювання по боковому напрямку; ДД1 - вісь розсіювання по дальності.

Траєкторія, яка проходить у середині снопа траєкторій, називається середньою траєкторією.

Точка перетину середньої траєкторії з поверхнею цілі (перешкоди) називається середньою точкою попадання, або центром розсіювання.

Слід розуміти, що середня траєкторія і середня точка попадання можуть не збігатися з реально існуючими траєкторією і відповідною їй пробоїною на цілі (перешкоді). Ці об’єкти (середня траєкторія і середня точка попадання) визначаються геометричними або розрахунковими методами. Зазвичай метод знаходження середньої точки попадання залежить від кі ... Читати далі »