Пошук

Вхід на сайт

Календар

«  Лютий 2023  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0




Неділя, 05.02.2023, 05:00
Сайт викладача Любченка Андрія Андрійовича Гість | RSS
Суспільно-правові дисципліни
Головна | Реєстрація | Вхід
Головна » Архів матеріалів
« 1 2 3 4 5 6 »

         

Конспекти та виконані завдання скидайте на електронну скриньку: lybchenko_a@ukr.net  

з поміткою - Наприклад: Група 11, Іванов І.І.                

 НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ ТА ЗАГРОЗИ НАЦІОНАЛЬНІЙ БЕЗПЕЦІ. ВОЄННА ДОКТРИНА УКРАЇНИ

1. Які воєнні події відбулися на Сході України в 2014 р.?

2. Яка воєнно-політична ситуація склалася там на поточний момент?

Якщо поняття національної безпеки виражає стан захищеності держави, її громадян від різних загроз, то поняття національних інтересів — зміст головних цінностей, цілей і прагнень суспільства й держави на конкретно-історичному етапі розвитку.

У Законі України «Про національну безпеку України» вказано, що «національні інтереси — життєво важливі інтереси людини, суспільства і держави, реалізація яких забезпечує державний суверенітет України, її прогресивний демократичний розвиток, а також безпечні умови життєдіяльності і добробут її громадян».

Фундаментальними національними інтересами України є:

• державний суверенітет і територіальна цілісність, демократичний конституційний лад, недопущення втручання у внутрішні справи України;

• сталий розвиток національної економіки, громадянського суспільства і держави для забезпечення зростання рівня та якості життя населення;

• інтеграція України в європейський політичний, економічний, безпековий, правовий простір, набуття членства в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору, розвиток рівноправних взаємовигідних відносин з іншими державами.

Явища, тенденції та чинники, що унеможливлюють чи ускладнюють або можуть унеможливити чи ускладнити реалізацію національних інтересів та збереження національних цінностей України, є загрозою національній безпеці країни.

Загрози національній безпеці України та відповідні пріоритети державної політики у сферах національної безпеки і оборони визначаються у Стратегії національної безпеки України, Стратегії воєнної безпеки України, Стратегії кібербезпеки України, інших документах з питань національної безпеки і оборони, які схвалює Рада національної безпеки і оборони України і затверджують укази Президента України.

За спрямованістю загрози національній безпеці, управління, якими може здійснювати недержавна система національної безпеки, поділяють на такі види:

• загрози конституційним правам і свободам людини і громадянина, індивідуальній, груповій та суспільній свідомості, духовному відродженню України;

• загрози недержавному забезпеченню державної політики нацбезпеки України;

• загрози розвитку вітчизняної індустрії недержавного забезпечення національної безпеки, у тому числі індустрію систем і засобів безпеки, забезпеченню потреб внутрішнього ринку в її продукції і виходу цієї продукції на світовий ринок, а також забезпеченню накопичення, збереження та ефективного використання вітчизняних ресурсів;

• загрози безпеці систем і засобів безпеки як уже розгорнутих, так і таких, що створюють на території України.

Також до загроз віднесено діяльність на території України незаконних збройних формувань, яка спрямована на залякування населення та порушення функціонування органів державної влади.

Воєнна доктрина України (ВОД), яка визначає державну політику України у сфері оборони, є складовою частиною концепції національної безпеки та становить сукупність основоположних настанов і принципів щодо організації та забезпечення безпеки особи, народу і держави шляхом політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів..

Перша редакція Воєнної доктрини України була ухвалена Постановою Верховної Ради України № 3529-ХІІ 19 жовтня 1993 р.

Друга редакція Воєнної доктрини України, яка мала оборонний характер та охоплювала воєнно-по ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 666 | Додав: lybchenko85 | Дата: 21.09.2020 | Коментарі (0)

Національні інтереси України  та загрози національній безпеці

  1. Національні інтереси України

Національні інтереси – інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Національні інтереси України – це також суспільно визнані (за допомогою референдумів, виборів, репрезентативних соціологічних опитувань, спеціальних досліджень) і законодавчо оформлені потреби людини, суспільства, держави, реалізація яких забезпечує всім названим соціальним суб’єктам солідарне, стабільне співіснування, ефективне функціонування, прогресивний розвиток у рамках багатонаціональної держави.

Національні інтереси не тотожні інтересам націй, оскільки перші інтегрують інтереси всіх людей незалежно від національної належності, а другі – лише інтереси окремої нації.

В Україні проживає майже 100 націй, у кожної є специфічні інтереси. Але національні інтереси для всіх є інтегруючим, єднальним чинником їх існування в державі, поліпшення умов соціального й політичного буття. Іншими словами, національний інтерес є домінантою загальносуспільних устремлінь. Щодо цього народ України чітко визначився на основі національного загальнонародного консенсусу: незалежна, суверенна, соборна, демократична держава, характерні риси якої – громадянське суспільство, демократична, соціальна, правова держава, економічний і політичний плюралізм, ідеологія та мораль, що ґрунтуються на національних і загальнолюдських цінностях, дотриманні прав людини. Жодна з політичних сил України не заперечує цих ціннісних орієнтирів. Саме тому вони становлять національну мету, національну концепцію розвитку, платформу для національної згоди. Тому повинні формуватися і національні інтереси України, усвідомлення яких є підставою узгодження їх з інтересами інших країн, не поступаючись стратегічними й життєво важливими цілями.

Держава як головний елемент політичної системи покликана якнайточніше виражати національні інтереси, тобто інтереси всіх членів суспільства, вирішувати соціальні суперечності та забезпечувати права людини. Але, оскільки національні інтереси реалізуються державою через державні інтереси, то останні можуть фігурувати як інтереси влади, не збігаючись із національними інтересами. Інтереси уряду, відомств можуть відрізнятися, а то й суперечити національним інтересам. Уникнути цих протиріч можна завдяки врахуванню впливу базових цінностей суспільства на формування національних інтересів, а також їх зворотного впливу.

У молодих державах такий взаємовплив виявляється, наприклад, із появою певних зовнішніх і внутрішніх загроз безпеці суспільства.

Тому відповідно змінюються національні цінності, ієрархія їх значущості, стратегія та політика. Традиційні цінності – демократія, економічний і соціальний добробут тощо за небезпечних умов для держави поступаються місцем цінностям самозбереження, національної єдності, виживання тощо.

Для України національними інтересами є раціональні державотворення і трансформація суспільних відносин.

Найважливіше завдання держави в системі національних інтересів – це подолання кризи, розвиток і підтримка соціально-культурного й духовного відродження як засади національної державності українського народу щодо забезпечення ефективного функціонування суспільства, внутрішньої стабільності, соціальної злагоди, сприятливих міжнародних умов і колективної безпеки.

Ці завдання, випливаючи з політичної та економічної доцільності, є і національними інтересами України. Актуальним є і забезпечення інтересів кожного члена суспільства, прав людини. За нинішніх умов влада ризикує втратити довіру народу, якщо не віднайде оптимальних способів, форм і методів поєднання державних і особистих інтересів, узгодження їх з національними інтересами нашої країни. Складовою частиною концепції національної безпеки України є військова (воєнна) доктрина.

  1. Військова доктрина України. 

Військова доктрина України – це сукупність настанов і принципів організації та забезпечення безпеки держави і населення за допомогою політичних, дипломатичних, економічних та воєнних заходів.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 389 | Додав: lybchenko85 | Дата: 18.09.2020 | Коментарі (0)

Вступне заняття

Військово-патріотичне виховання –  складова патріотичного виховання молоді

Шановні юнаки! Ви – громадяни незалежної української держави, її надія і майбутнє. Саме вам, її патріотам, належить докласти всіх зусиль для зміцнення її могутності та економічного розвитку.

Патріотизм – це любов до Вітчизни, відданість їй, прагнення служити її інтересам та готовність до самопожертви під час її захисту. Патріотизм є моральною основою життєздатності держави, важливим мобілізаційним ресурсом розвитку суспільства. Він є цементувальним чинником існування та розвитку будь-яких націй та державності.

Патріотичне виховання молоді було й залишається важливим напрямом державної політики України. Його складовою частиною є військово-патріотичне виховання, спрямоване на формування в людини готовності до військової служби. Особливої ваги військово-патріотичне виховання набуває в сучасних умовах, коли Україна стоїть перед серйозними викликами. Протиправна з точки зору міжнародного права анексія Криму Російською Федерацією і воєнний конфлікт у Східній Україні стали для нашої країни серйозним випробуванням її стійкості. Збройні Сили України та інші військові формування повинні комплектуватися мужніми, добре озброєними, навченими воїнами, патріотами своєї Батьківщини. Держава приділяє велику увагу військово-патріотичному вихованню, розглядаючи його як необхідну умову гарантування національної безпеки України.

Підготовка до захисту Вітчизни –  обов’язок кожного громадянина Відповідно до ст. 65 Конституції України, захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є обов’язком громадян України. Потреба в захисті виникає в разі загрози або порушення незалежності та територіальної цілісності нашої держави. Захищати Вітчизну можна різними засобами та способами, зокрема й зі зброєю в руках, виконуючи військовий обов’язок. Військовий обов’язок включає не лише проходження військової служби в Збройних Силах України та інших військових формуваннях, а й підготовку громадян до військової служби. Підготовка до військової служби має за мету сформувати особу, здатну в процесі проходження військової служби оволодіти необхідними для сучасного воїна знаннями, уміннями та навичками.

Одним з напрямів цієї підготовки є допризовна підготовка, яку ви зараз проходите. Допризовна підготовка – це складова частина підготовки юнаків допризовного (до 18 років) і призовного (від 18 до 27 років) віку до військової служби. Допризовна підготовка проводиться в навчальних закладах: школах, гімназіях, ліцеях, а також у професійно-технічних навчальних закладах та вищих навчальних закладах першого та другого рівнів акредитації – за програмами, що затверджує Міністерство освіти і науки України за погодженням з Міністерством оборони України.

У ході допризовної підготовки юнаки набувають військових знань і практичних навичок в обсязі, необхідному для успішного засвоєння програми бойової підготовки під час служби у війську.

Постановою Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2000 р. № 1770 затверджено «Положення про допризовну підготовку».

Крім допризовної підготовки, Закон України «Про військовий обов’язок і військову службу» визначає інші складові підготовки громадян до військової служби, а саме: – патріотичне виховання; – підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей; – підготовку у військових оркестрах, військових ліцеях та ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою; – підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та військові навчальні підрозділи вищих навчальних закладів; – військову підготовку у вищих навчальних закладах за програмою підготовки офіцерів запасу; – фізичну підготовку; – лікувально-оздоровчу роботу; – підвищення рівня освітньої підготовки; – вивчення державної мови.

Зміст програми предмета «Захист України»,  завдання кожного розділу, порядок проведення занять Програма предмета «Захист України», за якою створено цей підручник, включає 9 розділів.

Розділ 1 Основи національної безпеки України передбачає вивчення основних положень Воєнної доктрини України та Стратегії національної безпеки нашої держави, у ньому окреслено питання міжнародного військового співробітництва, систему колективної безпеки, поняття національних інтересів.

В Розділі 2 Збройні Сили України на захисті Вітчизни розповідається про законодавство України щодо призначення, структури Збройних Сил України та військової служби. Ви також розглянете питання історії українського війська, його символіки, ознайомитеся з міжнародним гуманітарним правом.

 Розділ 3 Статути Збройних Сил України містить відомості про статути Збройних Сил України як закони військової служби. Розглянуто основні положення організації внутрішньої служби, повсякденної життєдіяльності військ, військової дисципліни.

Розділ 4 ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 467 | Додав: lybchenko85 | Дата: 14.09.2020 | Коментарі (0)

Світ культури, у якому існує людство, є складним і багатоманітним, тому світову культуру слід усвідомлювати як рівноправне співіснування культур усіх народів. Це співіснування побудоване на фундаменті взаємозбагачення різних національних культур, неприпустимості претензії на лідерство з боку окремої національної культури, визнанні загальнолюдської культури вищою за її різновиди через те, що вона їх об'єднує в єдине ціле та сприяє взаєморозумінню в наповненому суперечностями світі.

Проте в ситуації культурного розмаїття, історичного співіснування різних народів закономірно актуальним є питання щодо особливостей національних культур. Ознакою сучасності є визнання за кожною національною культурою права на відстоювання власної самобутності, самостійне існування й розвиток, а також визнання тенденції її зближення з іншими культурами.

Розмову про національну культуру слід починати з осмислення поняття "народ". Це поняття поєднує уявлення про такі соціальні групи, як плем'я, народність, нація. Зрозуміти, що об'єднує народ в єдине ціле, можна на основі історичного підходу, згідно з яким народ, тобто етнос, - це історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають загальні стабільні риси, особливості культури, мови, усвідомлюють свою єдність, свій генетичний зв'язок з іншими представниками цієї самої групи та відмінність від інших. Людина сприймає себе нащадком попередніх поколінь, пам'ять про які передається в часі. Так формується історична спадкоємність, що й визначає цілісність народу-етносу. Важливо зазначити, що поняття "народ-етнос" є не тільки біологічним, а й соціальним, оскільки базується не на реальному генетичному зв'язку ("нащадок по крові"), а на самосвідомості людей (інакше це призводить до расистських спроб ділити людей на "щирих" і "нещирих" представників етносу).

Історичні умови, у яких існують народи-етноси, утворюють різні соціальні зв'язки. Це зумовлює появу етносоціальних спільнот -субетносів - неголовних етносі", які підпорядковані основному етносу (так, у складі українського народу є такі субетноси, як гуцули, лемки, бойки тощо). Тому народ як етносоціальна спільнота поєднує людей різного етнічного походження, оскільки об'єднуючі чинники не вичерпуються, як уже підкреслювалося, уявленнями про генетичну спорідненість.

Поняття "нація" в науковій літературі використовується в таких найбільш поширених значеннях.

По-перше, нація - це сукупність громадян держави, тобто це народ, який досяг певного рівня культурного розвитку й певного ступеня політичної організації. Він об'єднаний спільною мовою й культурними традиціями і організований в єдину державу. У такому розумінні нація -територіально-політична спільнота, синонім держави.

По-друге, нація - історично сформована стійка спільнота людей, для якої е характерним єдність економічного життя, мови, території, психологічних рис (національний характер, національна свідомість та ін.). У такому розумінні нація - соціально-історичне явище, яке виникає в період подолання феодальної роздробленості й зародження капіталізму, а держава як важливий чинник консолідації нації не є її обов'язковою ознакою.

Становлення більшості сучасних європейських націй пов'язане з переходом від феодальних відносин, що базуються на натуральному господарстві, до буржуазних, основою яких є ринкове господарство (доба пізнього Середньовіччя), у процесі чого формується національна самосвідомість, утворюється національна мова - у цілому національна культура.

Національна самосвідомість формується під час утворення національної держави (як це відбувалося в Західній Європі) або під час національно-визвольних рухів, коли керманичі суспільства звертаються до широких верств населення з ідеями національного визволення, національного єднання тощо (як це було, наприклад, в Україні).

Отже, національна самосвідомість обумовлюється почуттям причетності як до певної етнічної культури, так і до певної національної культури, які можуть не збігатися (наприклад, у багатонаціональних державах живуть люди різного етнічного походження - "канадські українці", "американські китайці", "французькі араби", "німецькі турки" тощо). Національна самосвідомість - це усвідомлення представниками нації себе єдиною цілісною спільнотою в системі національних відносин на основі сукупності національних цінностей, уявлень, традицій тощо. Національна самосвідомість також може бути визначена як самовизначення людини в системі національних відносин, утвердження себе як носія національних цінностей, мови, традицій та ін.

У процесі утвердження й усвідомлення національно-культурної окремішності найголовнішу роль відіграє мова. Вона є основою мовлення, фундаментом людської комунікації, засобом передавання думок, сукупності знань і уявлень людей про світ. Національна мова є явищем історичним. її виникнення і становлення пов'язані з епохою утворення націй.

Мова як фундамент і ознака національної культури постає у двох формах - усній і писемній. ... Читати далі »

Категорія: Культурологія | Переглядів: 1999 | Додав: lybchenko85 | Дата: 22.06.2020 | Коментарі (0)

НПЗ № 1. Тренування у одноманітності прицілювання, вирішення завдань на визначення прицілу і точки прицілювання. https://kulturologia.at.ua/news/npz_1_trenuvannja_u_odnomanitnosti_priciljuvannja_virishennja_zavdan_na_viznachennja_pricilu_i_tochki_priciljuvannja/2020-06-04-24

 

НПЗ № 2. Виконання початкової вправи стрільби з автоматичної зброї. Удосконалення знань з будови автомата. https://kulturologia.at.ua/news/npz_2_vikonannja_pochatkovoji_vpravi_strilbi_z_avtomatichnoji_zbroji_udoskonalennja_znan_z_budovi_avtomata/2020-06-04-25  

 

НПЗ № 3. Дії солдата в обороні. Вибір вогневої позиції, її інженерне обладнання та маскування.

https://ppt-online.org/287008

https://www.youtube.com/watch?v=-W4yhrQBFtA 

 

НПЗ № 4. Ведення спостереження. Дії з початком вогневої підготовки,  відбиття атаки танків і піхоти.

https://ppt-online.org/101036

https://ppt-online.org/39325

 

НПЗ № 5. Способи боротьби з авіацією противника. Дії під час застосування зброї масового ураження. Дії солдата у наступі.

https://ppt-online.org/201866

https://ppt-online.org/120619

https://ppt-online.org/287008

https://youtu.be/xfixDddlcjU

https://www.youtube.com/watch?v=-W4yhrQBFtA

 

НПЗ № 6. Висування на рубіж атаки, атака з подоланням мінно-вибухових та інших інженерних перешкод. ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 182 | Додав: lybchenko85 | Дата: 18.06.2020 | Коментарі (0)

Загальносвітові тенденції XXI століття характеризуються зростанням уваги до підвищення інтелектуального і культурного розвитку людини, коли інтелект особистості стає основним показником прогресу, головною передумовою подальшого розвитку суспільства. Тому не тільки у ринково розвинутих країнах, але й у тих, що прагнуть побудувати суспільство знань (Україна також стає на цей шлях), пріоритетними визначені наука як сфера, що генерує нові знання, і освіта як галузь, що олюднює знання і забезпечує інтелектуальний і культурний розвиток особистості.

Уособленням стрімко зростаючих змін у житті людства в кінці ХХ – на початку XXI століть стала глобалізація усіх сфер соціально-економічного, політичного, культурного життя. Через свою багатомірність і багатозначність цей феномен ще й досі не знайшов точного й вичерпного визначення, зміст процесів глобалізації, її складові елементи трактуються по-різному, висловлюються їх суперечливі оцінки.

Варто зауважити, що осмислювання процесів глобалізації здійснюється і в економічному, і в історичному, філософському, політичному, соціальному, культурному, психологічному та інших аспектах. Вже один цей факт є свідченням складності та багатомірності феномену глобалізації, розуміння якого вимагає як диференціації, так і синтезу результатів наукових досліджень, виокремлення загального й особливого, поєднання широкого світоглядного та вузькоспеціалізованого підходів.

Твердження про глобалізацію як об’єктивний історичний поступ розвитку світогосподарських відносин можна вважати правомірним щодо таких об’єктивних факторів, як інтернаціоналізація та міжнародний розподіл праці, які дійсно існували давно, а тепер одержали нові істотні імпульси, а також нову матеріальну основу у вигляді інформаційних технологій та нових комунікацій. Специфіка відношень між учасниками процесів глобалізації визначається провідними економічно розвинутими країнами, політикою лібералізації, наданням свободи руху практично усім чинникам виробництва.

Аналізуючи численні думки дослідників різних наукових шкіл щодо характерних рис глобалізації, серед них у першу чергу можна виділити такі її суттєві ознаки:

* зростаючу взаємозалежність і взаємопов’язаність країн і народів у різних сферах людської життєдіяльності, що у перспективі має привести до утворення планетарного співтовариства людей, формування цілісного світу;

* становлення світового фінансово-економічного простору, ринку планетарного масштабу, злиття окремих економік у глобальну систему із загальними для всіх правилами з метою попередження та переборювання валютно-фінансових криз;

* інформаційну революцію, наслідком якої стало створення світової мережі спілкування на базі новітніх комп’ютерних і медіатехнологій, глобального телебачення, Інтернету;

* універсалізацію світу, розповсюдження системи ліберально- демократичних і соціокультурних цінностей, накопичених євроатлантичною цивілізацією;

* поширення ідеології і політики глобалізму, прагнення використати об’єктивні процеси в суб’єктивних цілях – заради формування нового світопорядку на принципах уніполярності.

 Нові об’єктивні умови початку XXI ст. – трансформація наукової системи із регіональної в національну, перехід до ринкових відносин, відкритість країни перед світом та її незахищеність від зовнішнього технологічного і культурного вторгнення , вплив глобальної світової кризи – зумовили необхідність вироблення нової функціональної парадигми, на основі якої має функціонувати науковий потенціал країни.

За роки незалежного розвитку у цій сфері вже відбулися істотні зміни:

 * у галузі науки та наукового обслуговування з’явилася економічна багатоукладність;

* відбувається послаблення принципу централізованого управління наукою, зокрема, всередині самої Національної академії наук України, оскільки інститути, особливо ті, що здатні до комерціалізації наукових результатів, дедалі більше виходять з-під централізованого управління. Причому, ця тенденція характерна не тільки для деяких академічних інститутів, але й для їх підрозділів та навіть окремих науковців;

* Національна академія наук значною мірою втратила статус головного штабу країни;

* з’явилися нові державні галузеві академії наук та більше трьох десятків офіційно зареєстрованих громадських організацій, що називаються академіями з дуже незначним рівнем співпраці з НАН України;

* за роки незалежності чисельність виконавців наукових та науково-технічних робіт скоротилася з 295 тис. осіб у 1991 р. до 96,8 тис. у 2008 р., тобто майже втричі, відбулося істотне скорочення чисельності науковців найвищої кваліфікації (докторів і кандидатів наук) у науковій сфері, хоч їх загальна чисельність у різних сферах, в тому числі освітній, в Україні постійно зростала;

* складною проблемою науково-технологічної сфери в умовах ринкового реформування залишається інформаційне забезпечення науковців. Починаючи з 1991 р. ситуація з комплектацією навіть провідних наукових бібліотек залишається незадовільною. Лише завдяки міжбібліотечному обміну провідним бібліотекам вдається одержувати обмежену кількість закордонних видань. До цього часу ще не всі наукові установи, особливо в регіонах, мають доступ до  Інтернету, але найгірше те, що далеко не всі науковці можуть ним користуватися.

Отже, можна зробити, висновок, що за роки ринкових реформ науковий комплекс фактично був виключений із числа стратегічних державних пріоритетів. Акценти реформ були зосереджені переважно на зміні форм власності та фінансовій сфері, що призвело до скорочення вітчизняного наукового потенціалу, стан якого не відповідає інтересам України, її місцю у світовому науковому співтоваристві.

Певну роль у цьому відіграли й прорахунки в стратегії реформування науки. У результаті наука опинилася фактично поза процесами реформування економіки, не забезпечувала послідовного створення наукового «заділу», вкрай необхідного для активізації факторів економічного і соціального прогресу, подолання відставання України від розвинутих країн. Такий стан, а також ре ... Читати далі »

Категорія: Культурологія | Переглядів: 374 | Додав: lybchenko85 | Дата: 15.06.2020 | Коментарі (0)

Навчальні питання:

1. Виконання початкової вправи стрільби з АК-74 бойовими патронами.

2.Виконання контрольних вправ с пневматичної гвинтівки.№3.

1. Виконання початкової вправи стрільби з АК 74 бойовими патронами.

А) Вибір цілі, прицілу та точки  прицілювання

Щоб зробити влучний постріл, стрілець повинен: підготуватися до стрільби, прицілитися, затримати дихання й спустити курок.

Автоматник  в бою веде вогонь, як правило, у складі відділення або взводу, знищуючи цілі, визначені йому командиром. Він повинен уважно слухати та точно виконувати всі накази командира. Коли автоматнику  в бою ціль для враження не вказана, він вибирає її самостійно. В першу чергу необхідно вразити найбільш небезпечні та важливі цілі, наприклад – розрахунки кулеметів та гармат, командирів та спостерігачів противника. Для визначення прицілу, точки прицілювання та цілі необхідно визначити дальність до цілі та врахувати зовнішні умови, які можуть вплинути на дальність та напрямок польоту кулі. Приціл та точка прицілювання, обираються з таким розрахунком, щоб при стрільбі середня траєкторія проходила посередині цілі.

Під час стрільбі на дальність до 400 м вогонь треба вести, як правило, із прицілом 4 або „П”, прицілюючись в нижній край цілі або в середину, якщо ціль висока (рухомі фігури тощо). Під час стрільби на дальність більш 400 м. приціл встановлюється згідно дальності до цілі, округлений до цілих сотень метрів. За точку прицілювання, як правило, приймається середина цілі. Автоматник виготовляється до стрільби по команді або самостійно. На навчальних заняттях команда для приготування до стрільби може подаватися роздільно, наприклад: «На рубіж відкриття вогню, кроком - руш» і потім «Заряджай». Якщо потрібно, перед командою «Заряджай» указується положення для стрільби.

Приготування до стрільби включає прийняття положення для стрільби і заряджання автомата.

Б) Приготування до стрільби лежачи

Для прийняття положення для стрільби з упору із-за укриття треба:

  • В залежності від висоти упору або укриття автоматник приймає положення для стрільби: лежачи, з коліна або стоячи.

Для стрільби з автомату з упору необхідно:

  • Покласти автомат цівкою на упор та утримувати його лівою рукою за магазин або цівку, а правою за пістолетну рукоятку.

В) Прийняття положення для стрільби лежачи.

Г) Прийняття положення для стрільби з коліна .

Д) Прийняття  положення для стрільби стоячи  

При прийнятті положення для стрільби з автоматом у положенні «на груди» дозволяється ремінь із шиї не знімати, а використовувати його для більш міцного утримання автомата при стрільбі

Є) Заряджання автомату

Для заряджання автомата треба:

  • приєднати до автомата споряджений магазин, якщо він не був до нього раніше приєднаний;
  • зняти автомат із запобіжника;
  • поставити перевідник на необхідний вид вогню;
  • енергійно відвести затворну раму назад до упору і відпустити її;

поставити автомат на запобіжник (мал. 6), якщо не має бути негайне відкриття вогню або не надійшло команди «Вогонь», і перенести праву руку на пістолетну рукоятку.

 

Ж) Здійснення стрільби.

Вогонь з автомата ведеться по команді або самостійно в залежності від поставленої задачі й обстановки.

У команді для відкриття вогню вказується: кому стріляти, ціль, приціл і крапка прицілювання. Наприклад: «Такому-то (автоматнику такому-то), по спостерігачу, чотири, під ціль - вогонь», «Відділення, по колоні, п'ять, у пояс — вогонь».

Здійснення стрільби (пострілу) включає установку прицілу, перевідника на необхідний вид вогню, прикладку, прицілювання, спуск курка й утримання автомата при стрільбі.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 1824 | Додав: lybchenko85 | Дата: 04.06.2020 | Коментарі (0)

Навчальні питання:

1. Заходи безпеки при проведенні стрільб у тирі.

2. Тренування у підготовці упору, приготуванні до стрільби сидячи з упору .

3. Тренування в одноманітності прицілювання, затримуванні  дихання, плавному спусканні курка .

4. Виконання першої вправи стрільби з ПГ.

1. Заходи безпеки під час стрільби

Щоб не допустити нещасних випадків і гарантувати безпеку тих, хто стріляє, і тих, хто перебуває на стрільбищі або в тирі.

Категорично забороняється:

1.  Знаходячись поза лінією вогню готуватися до стрільби і прицілюватися у людей, мішені або інші предмети, незалежно від того, заряджена зброя чи ні.

2.  Стріляти з несправної чи не приведеної до нормального бою зброї.

3.  Залишати зброю на лінії вогню заряджену або з закритим затвором.

4.  Передавати зброю будь-кому. Виносити заряджену зброю з лінії вогню.

5.  Стріляти чи заряджати зброю на лінії вогню без команди керівника стрільби.

6.  Стріляти не в свою мішень.

7. Стріляти по предметам, які не мають відношення до виконання вправи (лампочкам, рамам, тросам).

8. Спрямовувати зброю на лінії вогню в сторони або назад від напряму стрільби.

Стрілець повинен:

9. Негайно припинити стрільбу, якщо в зоні стрільби з’явилися люди, тварини, техніка або інші предмети.

10. Якщо в ході стрільби виникли затримки (осічка, не викидання гільзи та ін.) – звертатися до керівника стрільби голосом: «Перший затримка!».

11. Оглядати зброю до і після стрільби, до і після занять.

12. Після закінчення стрільби обов’язково збирати гільзи і невикористані патрони та здати їх керівнику стрільби.

Необхідно пам'ятати, що зброю можна заряджати тільки на лінії вогню після команди керівники «Заряджай!».

Патрони видаються за розпорядженням керівника стрільби лише на лінії вогню. Якщо попадання перевіряються після кожного пострілу, то видають лише по одному патрону.

Під час перевезення (перенесення) навчальної зброї (малокаліберних та пневматичних гвинтівок) вона повинна бути розряджена й обов'язково зачохлена. Переносити зброю у навчальних приміщеннях і на заняттях у полі, у вогневому класі (містечку), тирі можна тільки в положенні «на ремінь» чи «на плече».

2. Особливості приготування до стрільби та прицілювання

Щоб навчитися влучно стріляти з пневматичної гвинтівки, необхідно виробити стійкі навички виконання прийомів стрільби. До цих прийомів належать: приготування, прицілювання, спуск курка.

Приготування до стрільби передбачає стале положення і того, хто стріляє, і гвинтівки. Це має

вирішальне значення для влучності стрільби. Правильним вважається положення, якщо під час перевірки мушка залишається точно під точкою прицілювання. При стрільбі лежачи можна користуватися упором — мішечками з піском чи тирсою. При стрільбі з упора кисть лівої руки кладеться на упор, а на неї кладеться цівка гвинтівки. Корпус зміщується вперед або назад доти, поки не займе зручне для себе правильне положення. ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 1626 | Додав: lybchenko85 | Дата: 04.06.2020 | Коментарі (0)

План заняття:

1. Розвиток української культури у роки Другої світової війни та 
у перше повоєнне десятиріччя.

2. Українська культура у роки хрущовської “відлиги”. 
“Шістдесятники” у культурі

3. Кризові явища у культурі 70-их – 80-их років Дисидентський 
рух в Україні та його вплив на культурний розвиток

                               1. Розвиток української культури у роки Другої світової війни та у перше повоєнне десятиріччя.
        У роки Другої світової та Великої Вітчизняної  війн, а також у перше повоєнне десятиріччя українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися на гітлерівські. Величезних  розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкувати  статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюють події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З’являються високохудожні й високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (Максим Рильський “Слово  про рідну матір”, Павло Тичина “Голос матері”, Володимир Сосюра “Любіть Україну”). Вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 р., був одним із найкращих на цю тему.
         У радянському тилу українська науково-технічна інтелігенція брала активну участь у налагодженні роботи заводів і фабрик, випуску зброї. Співробітники інституту електрозварювання, очолюваного  академіком АН УРСР Є.Патоном, упровадили нові методи електрозварювання у виробництво танків та авіабомб. Під керівництвом академіка О.Богомольця в Уфі  були створені ефективні препарати для лікування поранених бійців.

         Глибокого патріотизму було сповнене у роки війни  кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалася  сталь” М.Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва у цей час можна вважати фільм “Райдуга” М.Донського за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав “Оскара”  –  премію кіномистецтва США. Інший фільм М.Донського  –  “Нескорені”  –  одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).

     Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 року. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

      В образотворчому мистецтві  знову, як і в роки Громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В.Касіян (“У фашистській неволі”, “Українська боротьба”, “Відомсти!”).  Продовжували свою творчість такі видатні художники, як О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Дерегус, К.Білокур та ін. Зокрема,  Катерина Білокур, яка  родом із Полтавщини,  представляла народний примітивізм. Її ворчість  належить до найбільших надбань української культури ХХ століття. Роботи Катерини Білокур, яка виключно малювала квіти, відомі на весь світ. Три картини Білокур − «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» − були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954).  Пабло Пікасо,  побачивши її картини, захоплено оцінив творчість Білокур: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!». 

         У перші післявоєнні роки в Україні настала політико-ідеологічна реакція, що за ім’ям секретаря ЦК ВКП(б), який керував ідеологічною роботою в країні, дістала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням в “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” були піддані роботи істориків України “Корокий курс історії України”, “Нарис історії України”. Розпочалося цькування М.Рильського за його доповідь “Київ в історії України”, “Річниця Шевченка”, поетичні твори “Київські октави”. Журнал “Перець” звинувачувався у відсутності “гострої сатири на зовнішніх і внутрішніх ворогів”. Нищівній критиці було піддано у пресі вірш В.Сосюри “Любіть Україну”.

         Гострі нападки були спрямовані також на українських композиторів за використання традиційних українських тем. Оперу К.Данькевича “Богдан Хмельницький” критикували за те, що росіянам у ній відведено недостатньо помітне місце, а українські літературні журнали та енциклопедії звинувачувались у зосередженості на “вузьких” українських темах. 

      Фактор рецепційної естетики став визначальним у мистецтві: оскільки найдужче вражає людину розмір об’єкта, заохочувалася гігантоманія в усіх її проявах  –  в архітектурі, скульптурі, спортивних парадах і демонстраціях, літературі (роман, епопея), у кінематографі (історичні сюжети з документальними постатями в центрі). Загальна настанова на “грандіозність” сягала  й провінційного культуротворення. Ось досить проникливий аналіз двох варіантів розпису Катерини Білокур “Цар-колос” (1947  –  1949), уписаних у культурно-мистецький контекст часу .Коли К.Білокур створювала другий варіант “Царя-колоса”, скрізь: вархітектурі, в живописі, в повсякденному житті (плакати, газети, кіножурнали, радіопередачі тощо)  –  відбувалась  ескалація помпезного, офіціозного стилю подання й втілення “наших здобутків”, “наших успіхів”. 

          У райцентрах серед кривих хаток, бур’янів і  пасльонів будувалися незграбні, присадкуваті будинки “класичного” стилю з важкими цегляними чотиригранними колонами, оздоблені цементним орнаментом на антаблементах та між вікнами. Цей орнамент мав  утілювати ідею загального добробуту – соняшникоподібні розетки, цементні плоди і квіти. У ті часи всюди писався та цитувався постулат Мічуріна, що закликав до вольового втручання людини в сфери природи, і як ілюстрація до нього, у школах, на вулицях, в клубах, кінотеатрах, бібліотеках був розвішений портрет-плакат президента Всесоюзної Акаде ... Читати далі »

Категорія: Культурологія | Переглядів: 831 | Додав: lybchenko85 | Дата: 01.06.2020 | Коментарі (0)

         

            Рятувальний ланцюжок при раптовій зупинці серця. Алгоритм дій.

Згідно Наказу МОЗ України №398 від 16.062014р. «Про затвердження порядків надання домедичної допомоги особам при невідкладних станах», правила проведення серцево-легеневої реанімації викладено в наступних положеннях:

АЛГОРИТМ ДІЙ

надання домедичної допомоги постраждалим

при раптовій зупинці серця

Цей Порядок визначає механізм надання домедичної допомоги постраждалим при раптовій зупинці серця не медичними працівниками. У цьому Порядку термін «раптова зупинка серця» вживається у такому значенні - це природна (ненасильницька) смерть, що настала несподівано в межах 6 годин від початку гострих симптомів. Інші терміни вживаються у значеннях, наведених в Основах законодавства України про охорону здоров’я та інших нормативно-правових актах у сфері охорони здоров’я. Послідовність дій при наданні домедичної допомоги постраждалим при раптовій зупинці серця не медичними працівниками: -   перед наданням допомоги переконатися у відсутності небезпеки;

-  визначити наявність свідомості - обережно потрясти постраждалого за плече та голосно звернутися до нього, наприклад «З Вами все гаразд? Як Ви себе почуваєте?»;

якщо постраждалий реагує:

а) якщо постраждалому нічого не загрожує, залишити його в попередньому положенні;

б) з’ясувати характер події, що сталася;

в) викликати бригаду екстреної медичної допомоги;

г) повідомити диспетчеру інформацію про постраждалого відповідно до його запитань та виконати його вказівки;

 ґ) забезпечити нагляд за постраждалим до приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;

-  якщо постраждалий не реагує:

 а) звернутися до осіб, які поряд, за допомогою;

 б) якщо постраждалий лежить на животі, повернути його на спину та відновити прохідність дихальних шляхів. Якщо механізмом травми було падіння з висоти, вважати, що у постраждалого є травма в шийному відділі хребта;

в) відновити прохідність дихальних шляхів, визначити наявність дихання за допомогою прийому: «чути, бачити, відчувати». Наявність дихання визначати протягом 10 секунд. Якщо виникли сумніви, що є дихання, вважати, що дихання відсутнє;

- якщо постраждалий дихає, при відсутності свідомості:

а) перемістити постраждалого в стабільне положення;

б) викликати бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги;

в) забезпечити нагляд за постраждалим до приїзду бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги;

- якщо дихання відсутнє:

а) викликати бригаду екстреної (швидкої) медичної допомоги;

б) розпочати проведення серцево-легеневої реанімації: - виконати 30 натискань на грудну клітку глибиною не менше 5 см (не більше 6 см), з частотою 100 натискань (не більше 120) за хвилину;

-  виконати 2 вдихи з використанням маски-клапану, дихальної маски тощо. При відсутності захисних засобів можна не виконувати штучне дихання, а проводити тільки натискання на грудну клітку. Виконання двох вдихів повинно тривати не більше 5 секунд;

- після двох вдихів продовжити натискання на грудну клітку відповідно до наведеної схеми у цьому підпункті;

- змінювати особу, що проводить натиснення на грудну клітку, кожні 2 хвилини;

- припинити проведення серцево-легеневої реанімації до прибуття бригади екстреної (швидкої) медичної допомоги при відновленні у постраждалого дихання, рухової активності.

Основні правила та порядок проведення реанімації

Реанімація – це комплекс заходів, направлених на повернення до життя умираючої людини й поп ... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 2543 | Додав: lybchenko85 | Дата: 19.05.2020 | Коментарі (0)


Copyright MyCorp © 2023