П`ятниця, 29 Бер 2024, 09:59
Сайт викладача гуманітарних дисциплін
 Любченка Андрія Андрійовича
Головна | Реєстрація | Вхід Вітаю Вас Гість | RSS
Меню сайту
Категорії розділу
Історія української державності та культури [17]
Захист України [43]
Культурологія [20]
Історія України [4]
Теми рефератів з Культурології [1]
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

1 2 3 ... 8 9 »
Переглядів: 1 | Додав: lybchenko85 | Дата: Вчора | Коментарі (0)

  

Завдання:

1. Ознайомтесь з наданими документами щодо теми практичного заняття.

2. Проаналізуйте джерела за змістом і визначте, що об’єднує ці джерела:

а) Визначте основний зміст документів 1920-1930-х років ХХ століття.

б) Визначте основний зміст поглядів істориків на порушену проблему.

в) Що вразило вас у цих джерелах?

3. Складіть план за темою «Повсякденне життя жителів Західної України».

 

1. Із книги Зашкільняка Л., Крикуна М. «Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів»

«...Раціон харчування в місті й на селі відрізнявся: на селі більшу частину споживання традиційно становили хліб, картопля, молоко, тоді як у місті — м’ясо, овочі, кава, чай. У місті було нормою приготування гарячої їжі два рази на день. Відбулись зміни і в одязі. Насамперед вони стосувалися жіночого вбрання. Внаслідок емансипації жінки в суспільстві, зростання ролі масових заходів (спорт, мистецтво) жіночий одяг зазнав спрощення і більшої відкритості. Зникли довгі сукні, корсети, масивні прикраси; підкоротилися спідниці, більш зручними для повсякденного життя і праці стали блузки, жакети. У вжитку з’явилися штучні тканини, виробництво яких було налагоджене 1926 р. Модними залишалися бавовняні й шовкові тканини.»

 

2. Із газети «Lwowski kurjer poranny» 1929 р. Хроніки довоєнного Львова

«23 липня. Мешканці вул. 29 листопада скаржаться, що забруковані вулиці достатньо поливають, але їхня вулиця чомусь повністю занедбана. Якщо у Франції навіть шосейні дороги забезпечують від пороху, наскільки ж більше уваги вимагають вулиці міста! З усіх боків також скаржаться на те, що поліція ніколи не звертає уваги на використання тротуарів для перевезення вантажівками, які псують тротуари, а навіть створюють небезпеку для пішоходів, які вимушені рятуватися, вискакуючи на проїжджу частину.

20 жовтня. Зима, що наближається, обіцяє підвищення цін на низку товарів — перш за все, вугілля через підвищення тарифів залізницею, а також солі. Також значно подорожчають колоніальні товари. Деякі з них, наприклад родзинки та вершки, вже подорожчали від 35 до 70 %, а ще обіцяють подорожчання чаю та кави».

 

3. Із газети «Lwowski kurjer poranny» 1931 р.

«21 січня. У кожному львівському карнавалі вірменський бал завжди був однією з найбільших вдалих атракцій. Так сталося і цього року. Вірменський бал минулої суботи був одним із найелегантніших і гідно інаугурував цьогорічний карнавал Львова. На балу зібралася вся дружня еліта міста. Особливо захоплювали присутні пані не тільки красою, але й чудовими сукнями. Постараємось хоча би частково їх назвати і заздалегідь перепрошуємо, якщо не вдасться назвати всіх, бо всіх назвати просто неможливо. ...

У неділю 28 червня ц.р. відбулось в Коломиї свято кооперації і Сільського Господаря за небувалої масової участі українського селянства. У поході, що посувався головними вулицями міста Коломиї, взяли участь кінні бандерії парубків, одягнені в гарні козацькі строї, та понад 10 тис. учасників та учасниць, що йшли чвірками, співаючи українські пісні. Гарне вражіння робили на видців 6 гарно удекорованих возів, що зображали ріжні кооперативні кличі».

 

4. Із газети «Kurjer Iwowski» 1934 р.

«14 жовтня. Газета «Діло» подає обширний звіт про закінчення 11-місячного курсу сільськогосподарської школи в Миловані в повіті тлумацьким. Курс закінчили 22 учні, в тому числі 7 з повіту тлумацького. Так працюють русини: польських шкіл подібного типу немає, а якщо навіть і є, то не знайдеться нікого, жодного діяча чи інструктора, який би про це написав».

 

5. Із газети «Кигі'ег Імомзкі» 1935 р.

«9 січня. «Українські» передачі на львівській радіостанції ПР. Кілька зауважень на марґінесі безпідставних претензій «Діла». Нам пишуть з кіл радіослухачів. Висунуті кілька днів тому на сторінках «Діла» претензії «українців» щодо уведення в програми Польського радіо їхнього культурного доробку вимагають розгляду цих претензій також і з художньої точки зору. Не торкаючись політичних чинників, на які спираються вимоги «Діла», варто спитати, а що власне хотіли би «українці» представити світу на хвилях ефіру?»

 

6. Володимир Стемковський. 1939 рік в історії прикордонного міста Володимира-Волинського

«Приїжджим подобався Володимир-Волинський своїми надзвичайно мальовничими сквериками — густі крони столітніх, пахучих медовим цвітом лип, каштанів, тополь і кленів влітку утворювали шатро над вулицями та маленькими міськими площами. Усюди, у ті далекі роки, по місту на його площах та вулицях були барвисті квітники, декоративні кущі. Завжди прибрані та заасфальтовані або викладені з червоної цегли, помиті двірниками тротуари. Барвисті тенти над великими вітринами магазинів, заповнені крамом склепи (крамнички), горщики з квітами, котрі власники торговельних закладів та невеличких кав’ярень виставляли на тротуар. Привітні жителі, котрі могли спілкуватися декількома мовами (польською, російською, єврейською, німецькою). Відсутність п’яних та жебраків на вулицях. Це була, як казали у 1939 році приїжджі з Радянського Союзу, “настоящая заграница”».

 

 

7. Невелика війна. Друга світова для СРСР розпочалася з приєднання Західної України. Журнал «Кореспондент» № 46 від 25 листопада 2011 ро ... Читати далі »

Переглядів: 15 | Додав: lybchenko85 | Дата: 22 Бер 2024 | Коментарі (0)

Тема: Утвердження тоталітарного режиму (1928-1939 рр.). Сталінська індустріалізація України та її соціальні наслідки.

Згідно з марксистсько-ленінською теорією, індустріалізація була ключовою в комуністичному (соціалістичному) будівництві. Індустріалізація мала забезпечити відносну економічну незалежність соціалістичної держави від капіталістичного оточення, створення потужної армії та військового потенціалу. А також, як підкреслював В. Ленін, «велика машинна промисловість здатна організувати і землеробство», тим самим змінюючи соціальний склад населення на користь робітництва. Отже, індустріалізація в СРСР була за своїм змістом імпортозамінною і мала забезпечити наздоганяючий розвиток. Пріоритет надавався розвитку важкої промисловості.

У грудні 1925 р. відбувся XIV з’їзд ВКП(б), який проголосив курс на індустріалізацію СРСР. Наступний, XV з’їзд, у 1927 р. Визнав пріоритет державного плану над ринком, що означало згортання непу і скасування товарно-грошових відносин.

Реалізація планів п’ятирічки почалася 1 жовтня 1928 р. Перший рік був сповнений трудового ентузіазму населення, що сподівалося на краще майбутнє, яке їм обіцяли. Щоб стимулювати продуктивність праці, було запроваджено соціалістичне змагання між підприємствами, партія закликала до трудової свідомості, виробничої дисципліни та раціоналізаторства.

Відносно успішне виконання планів першого року п’ятирічки дало підстави Й. Сталіну неодноразово змінювати план п’ятирічки в бік збільшення. Темпи зростання мали становити вже 37,7 % на рік замість 16,5 %, як передбачав початковий план.

На основі показників першого п’ятирічного плану на 1928— 1932 рр. відповідно були розроблені плани економічного розвитку України. Для України встановлювали напружені темпи зростання важкого машинобудування, хімічної промисловості, видобутку електроенергії.

Фактично закріплювалася структура господарства, яка існувала на початку XX ст., розрахована не на впровадження нових технологій, а на використання енергетичних і сировинних ресурсів.

На тлі світової економічної кризи 1929—1933 рр. Виникало враження швидкого економічного прогресу в СРСР. Це породжувало в більшовицьких лідерів бажання здійснити великий стрибок у соціалізм. Проте така надіндустріалізація не підкріплювалася реальними можливостями. Внаслідок цього на новобудови не вистачало коштів, кваліфікованих кадрів, обладнання. Щоб створити враження успіху, із 1,5 тис. підприємств, які передбачалося збудувати (в Україні зводили 400), було виділено 50—60 найбільших, які забезпечувалися всім необхідним. Серед них, у свою чергу, було виділено 14 найважливіших, що зосереджували на собі увагу всієї країни. В Україні мали бути збудовані «Запоріжсталь», «Криворіжсталь», «Азовсталь», Дніпроалюмінійбуд, ДніпроГЕС, Краммашбуд, Харківський тракторний завод тощо.

 

Виконання цих планів потребувало величезних людських і матеріальних ресурсів. У 1931 р. радянські закупки становили 30 % світового експорту машин та обладнання, у 1932 р. — майже 50 %.

Крім того, до СРСР запрошували на роботу іноземних інженерів та кваліфікованих робітників із високою оплатою. Особливо багато їх приїхало зі США та Німеччини (ці країни найбільше потерпали від «великої депресії»). За короткий час вдалося ліквідувати безробіття. У 1930 р. була закрита остання біржа праці. Проводили трудові мобілізації в селах.

Для покриття матеріальних витрат першої п’ятирічки в першу чергу використовувалися внутрішні, а не зовнішні ресурси:

- доходи державного сектору економіки;

- «ножиці цін» між промисловою та сільськогосподарською продукцією (розрив між цінами товарів, що купуються, і цінами, за якими товари відпускаються);

- доходи від державної монополії на зовнішню торгівлю, збільшення експорту сировини й сільськогосподарської продукції за кордон (у роки Голодомору 1932—1933 рр., коли гинули мільйони селян, СРСР вивозив зерно за кордон);

- повна націоналізація промисловості, ліквідація приватного сектору економіки (згортання непу);

- скасування конвертації червонців, інфляція (у 1926/1927 рр. у грошовому обігу було 1,3—1,4 млрд карбованців; у 1933 р. – 8,4 млрд карбованців; 1937 р. — 11,2 млрд карбованців);

- трудовий ентузіазм, соціалістичне змагання; збільшення норм виробітку за умови збереження тих самих зарплат, подовження робочого дня за офіційно проголошеного 8-годинного;

- розкуркулення та колективізація села, які призвели до пограбування селянства державою;

- зниження життєвого рівня населення. У 1928—1929 рр. Стався ще один голод, було запроваджено карткову систему розподілу продуктів і предметів першої необхідності; ... Читати далі »

Категорія: Історія України | Переглядів: 42 | Додав: lybchenko85 | Дата: 12 Бер 2024 | Коментарі (0)

Після Першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі трьох держав: Польщі, Румунії та Чехо-Словаччини.

Українські землі, що увійшли до складу Польщі, становили третину її території, українці —16% населення всієї держави. Під контролем Польщі перебувало 125,7 тис. кв. км. земель Східної Галичини і Західної Волині. За переписом 1931 р. на цій території проживало 8,9 млн. осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків. Проте у 1919—1923 рр. вважалося, що з погляду міжнародного права влада Польщі над Західною Україною не є легітимною. На Паризькій мирній конференції ( 28 червня 1919 р.) Польща обіцяла державам Антанти гарантувати українському населенню автономію. Крім того, за Ризьким договором від 18 березня 1921 р. вона була зобов’язана поважати права українського населення. З огляду на етнічний склад (64% українців, 25% поляків, 10% євреїв, 1% —представники інших національностей), українська Галичина повинна була отримати статус автономії. У ст. 109 Конституції Польщі (17 березня 1921 р.) проголошувалося, що «окремі державні закони забезпечать меншинам у Польській державі повний та вільний розвиток їх національних особливостей шляхом діяльності автономних органів меншин публічно-правового характеру, зокрема органів загального самоврядування».

Закон від 26 вересня 1922 р. надавав самоврядування трьом галицьким воєводствам: Львівському, Станіславському і Тернопільському. Проте це були декларації та дипломатичні маневри, щоб забезпечити сприятливе рішення Ради послів Антанти у Версалі. На ділі активно застосовувались репресії, внаслідок яких протягом 1919—1922 рр. до 100 тис. осіб було заарештовано та кинуто до в’язниць, таборів. Приблизно 27 тис. українців там і померли.

Боротьба українців за свої права точилася у двох формах. Політичні партії, товариства, соціальні та економічні групи використовували легальні методи. Однак значна кількість молоді, особливо колишні вояки національної армії, які не змирилися з поразкою і виступали проти політики репресій, вирішили продовжувати боротьбу нелегальними і силовими методами. У 1920 р. Вони заснували підпільну військову організацію, яку назвали Українська Військова Організація (УВО), що влаштувала замахи на представників польської влади (на маршала Ю. Пілсудського у 1921 р., на С. Грибовського у 1922 р., на президента Польської республіки С. Войцеховського у 1924 р. та ін.).

Українці Галичини бойкотували перепис 1921 р. і вибори до сейму 1922 р. Проте, незважаючи на протести уряду ЗУНР та політично активної західноукраїнської громадськості, у вересні 1921 р. територію Східної Галичини було приєднано до Польщі, посаду намісника у Львові ліквідовано, а натомість утворено підпорядковані Варшаві три воєводства.

Польська влада намагалася різними політичними засобами послабити український національно-визвольний рух, використовуючи для цього адміністративно-територіальний поділ. До Східної Галичини було приєднано 6 повітів Західної Галичини. Це було зроблено для послаблення політичних позицій українського електорату на виборах. Водночас штучно роз’єднувались українці Східної Галичини та Західної Волині —між ними залишався так званий «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною та царською росією. Це мало на меті не допустити консолідації українців, які проживали на території Польської держави, протиставити їх один одному. Східна Галичина мала бути деукраїнізованою і повністю асимільованою. На Волині проводилася поміркованіша політика з огляду на її можливість, на думку польських державців, перетворитися на «троянського коня» для українців наддніпрянської України.

В арсеналі польської влади були також методи загострення міжконфесійних конфліктів, переслідування та переселення української інтелігенції, спроби подрібнити українську націю «відокремленням» від неї лемків та ін.

На початку 1923 р., у результаті зміни позиції Великобританії, Польщі вдалося вирішити питання про анексію Східної Галичини. 14 березня 1923 р. У Парижі Рада послів великих держав —Великобританії, Франції, Італії та Японії прийняла рішення про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною.

Польський уряд став проводити політику інкорпорації, яка передбачала створення однонаціональної держави шляхом примусової асиміляції національних меншин. З цією метою, незважаючи на аграрне перенаселення Східної Галичини, сюди спрямовувалися польські колоністи —«осадники» (200 тис.), яким надавалися кращі землі, фінансова допомога. Це загострювало міжнаціональні відносини і земельну проблему. Польський уряд розділив територію країни на дві частини: Польщу «А» (коронні польські землі) і Польщу «Б» (східні креси—Західна Україна та Західна Білорусь). Польща «А» мала привілейоване становище, сюди спрямовувалися основні інвестиції держави.

У 1923 р. польський уряд заборонив вживання слів «українець» і «український», замість них нав’язувались назви «русин», «руський». Вживання української мови було заборонено в усіх державних установах. З приходом до влади Ю. Пілсудського була висунута доктрина польського «прометеїзму», яка означала, що історична місія Польщі —допомогти звільненню східноукраїнських і східнобілоруських земель від влади Москви та об’єднати їх з Польщею на федеративних засадах. Тому передбачалося замінити курс на національну асиміляцію курсом на державну асиміляцію, тобто зробити українців свідомими патріотами Польщі.

У 1930 р. відносини між українським селянством і польськими осадниками різко загострилися. Було зареєстровано 2200 підпалів майна польських колоністів та інших дій проти них. У відповідь уряд вдався до репресій, названих «пацифікацією» (заспокоєнням), яка охопила 500 сіл. У 1934 р. В Березі Картузькій на Поліссі було влаштовано концтабір, в якому утримували 2 тис. політв’язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобов’язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншин.

Українці в Польщі поділялися на дві етнокультурні групи. Перша (3 млн.) жила в Галичині —Колишній частині Австро-Угорщини. Галичани Були переважно греко-католиками. Друга (2 млн.) проживала в Західній Волині, Холмщині, Підляшші —колишній частині Російської імперії. До 80%

українських селян страждали від малоземелля. Національної буржуазії майже не було, робітничий клас був малочисельним. Провідну роль у громадсько- політичному житті відігравала інтелігенція, хоча до неї належав всього 1% українського населення.

В середині 20-х років утворились націоналістичні групи, здебільшого створені студентською молоддю. Представники цих груп  зібралися 29 січня 1929 р. на з’їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну організацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН).

... Читати далі »

Категорія: Історія України | Переглядів: 44 | Додав: lybchenko85 | Дата: 06 Бер 2024 | Коментарі (0)

З 1923 р. в Україні розпочалася політика коренізації, спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організації мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.

Коренізація була зумовлена прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення для розширення та зміцнення своєї соціальної бази, намаганням спрямувати національне відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та в інших країнах, подати приклад вирішення національного питання колоніальним народам.

У середині 20-х років 80% населення республіки становили українці, решту - представники інших національностей. Політика коренізації передбачала одночасно активізацію урбанізаційних процесів та створення необхідних політичних, соціальних, економічних умов для культурного розвитку національних меншин. На той час із 3702 відповідальних працівників губернського, окружного та районного масштабів українською мовою володіли лише 797 осіб.

Національний склад державного апарату республіки був переважно неукраїнським. У 1923 р. питома вага українців не переважувала у ньому 35%. Особливо незначною вона виявилася у керівних структурах державного апарату. Так, у колегіях наркоматів налічувалося 47% росіян, 26% євреїв і 12% українців. Основна маса службовців у наркоматах складалася на 40% з євреїв, 37% - з росіян і тільки на 14% - з українців.

На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті, і мали декларативний характер і відкрито ігнорувалися членами КП(б)У. І не випадково. За перереєстрацією, проведеною наприкінці 1920 р., в Україні налічувалося 37958 членів партії, де переважали росіяни (61,1%). Українців нараховувалося 29,8%, євреїв - 14%.

Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б), який проголосив політику коренізації, український різновид українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державній партії були інші завдання: укоренитися в національних республік. Звідси й назва політичного курсу - коренізація.

Цей тактичний маневр  партії мав розв’язати кілька завдань:

• український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло;

• радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, яке їх часто сприймало як окупантів і ворогів;

• новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів в Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв. буржуазними демократіями.

Результати коренізації (українізації) 20-х рр. були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35% до 54%. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватися українською мовою.

З 1924 р. почалися масові набори у державну партію, які докорінно змінили її обличчя, остаточно розколовши партійні лави на еліту (апаратних працівників) і рядових. На початку 1924 р. кількість членів КП(б)У майже не змінилася (39884 чол.), але відсоткове співвідношення національностей було вже іншим: 47,1% росіян, 29,8% українців, 14,7% євреїв. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У вже дійшла до 52%.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925-1934 рр. - генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки неукраїнці – німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього у Москву – поляк С. Косіор.

Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн. осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн., євреїв - 1,4 млн., поляків - 392 тис., німців - 375 тис., греків - 105 тис., болгар - 101 тис., білорусів - 28 тис., чехів - 12 тис., вірмен - 9 тис., татар - 10 тис., а загалом - 5 млн. 107 тис. представників різних національностей.

З урахуванням інтересів національних меншин і місцями їх компактного проживання створилися національні райони і сільради. У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська автономна республіка.

На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379 російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46 болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67 селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських, єврейських і 1 польський).

Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин. Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл (у т. ч. і російських), що охоплювало понад 400 тис. різних національностей.

Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося. Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті політичної ситуації. Остаточне згортання політики коренізації відбулося з призначенням на посаду першого секретаря ЦККП(б)У М. Хрущова у 1938 р.

... Читати далі »
Категорія: Історія України | Переглядів: 35 | Додав: lybchenko85 | Дата: 03 Бер 2024 | Коментарі (0)

Культура України доби Української революції 1917 – 1921 рр.

Українська революція 1917 р. відкрила певні реальні можливості для відродження української мови і школи. Вже в березні 1917 р. були зроблені розпорядження про навчання українською мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів українського громадянства і учительства у справі освіти сталa Центральна Рада — представницький політичний орган українського народу, утворений 7 березня 1917 р. Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітньої політики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти, учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школи відкривалися виключно на громадські та народні кошти. Після проголошення Центральною Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Генеральний секретаріат народної освіти, який скоординував роботу громадських організацій.

Питання відродження української школи було найголовнішою проблемою двох Всеукраїнських учительських з’їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р.

Згідно з постановами першого Всеукраїнського учительського з’їзду, українізація середньої школи повинна була проводитись шляхом заснування нових українських гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також українська мова мали бути обов’язковими по всіх середніх школах. Для національних меншин було визнано за необхідне відкривати паралельні класи.

У вищих навчальних закладах, крім 4 кафедр українознавства, які Були дозволені Тимчасовим урядом, перший Всеукраїнський учительський з’їзд вважав за потрібне з нового навчального року організувати ще дві кафедри: історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Першу українську гімназію ім. Т.Г. Шевченка було відкрито на кошти Товариства шкільної освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала в приміщенні іншої гімназії, у вечірню зміну. Таке становище було характерним і для інших українських гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність державної допомоги. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 українських гімназій. Більшість цих гімназій (25) були відкриті по селах.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватися двома шляхами: 1) українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; 2) заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського Народного університету в Києві. Було відкрито три факультети: історико- філологічний, фізико-математичний, юридичний, а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 р., коли закінчилося прийняття студентів і курсистів, їх загальна кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах — 570, на факультетах — 800, а саме: на історико-філологічному — 420, фізико- математичному — 140, юридичному — 240. Склад студентів був дуже різноманітний: студенти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випускники середніх і вищих шкіл, народні учителі. Як і перші українські гімназії, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педагогічної академії в Києві. Діяльність академії розпочалася з відкриття однорічних педагогічних курсів для підготовки учителів українських середніх шкіл, які б викладали предмети українознавства, в першу чергу, українську мову та літературу. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випускники педагогічних інститутів, вільними — студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учительських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. була відкрита Академія мистецтва — перша вища художня школа в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення національного мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, які зможуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі останні — вільними слухачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти в сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в культурному житті України того часу став початок роботи другого Українського Народного університету 21 квітня 1918 р. У Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій «Просвіті», запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: історико-філологічний і економіко- правничий. Деякі кошти на утримання дала «Просвіта», крім того, було зроблено приватні пожертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 р.), попри складні політичні умови, початок громадянської війни, Центральна Рада і Генеральний секретаріат народної освіти, при активній підтримці українських громадських організацій і національно свідомої частини українського народу, заклали фундаментальні засади відродження національної середньої та вищої освіти. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політична нестабільність, відсутність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікованих українців, дефіцит українських підручників і вчителів. Проте підвалини, які були закладені за доби Центральної Ради, забезпечили наступним українським урядам можливість продовжити процес розвитку системи української національної освіти.

Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд Української Держави гетьмана Петра Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід відзначити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центральної Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на українську мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати українською мовою в учительських семінаріях. Значно складнішою була ситуація в середніх школах, особливо у великих містах. Тут значний прошарок населення складали росіяни, євреї, інші національні меншини, зрусифіковані українці. Вони складали більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів.

Намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьманське міністерство освіти, за прикладом міністерств Центральної Ради, вважало за краще засновувати нові українські гімназії, ніж українізувати російські. За Центральної Ради в Києві було три українські приватні гімназії. В 1918 р. Їх прийнято на державні кошти. Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з російською мовою навчання, введено як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію України та ... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 34 | Додав: lybchenko85 | Дата: 20 Лют 2024 | Коментарі (0)

Отримавши повідомлення про небезпеку радіоактивного зараження, негайно надіньте протигаз, респіратор, якщо ви їх маєте, а також отримайте їх за місцем роботи або проживання із запасів міста (району, суб’єктів господарювання, житлово-експлуатаційних контор, домоуправлінь), а за їх відсутності зробіть ватно-марлеву пов’язку, дітей до півтора року помістіть у захисні дитячі камери та ідіть в захисну споруду (сховище, протирадіаційне укриття або підвальне приміщення).

Якщо захисна споруда далеко і у вас нема протигазу (камери захисної дитячої для дитини), залишайтесь у приміщені. Включіть радіоточку (радіоприймач, телевізор) для прослуховування інформаційних повідомлень, закрийте вікна, двері, вентиляційні отвори (люки), віддушини, виконайте герметизацію приміщення.

З метою захисту від дії радіонуклідів необхідно з моменту отримання повідомлення про радіоактивне зараження негайно приступити до проведення йодної профілактики. Для цієї мети протягом десяти днів кожний день приймайте по одній пігулці (0,25 г) йодистого калію і давайте дітям до 2-х років ¼ пігулки, дітям від 2-х до 14 років – половину. Таблетки необхідно придбати в аптеці або отримати в лікувально-профілактичному закладі в перші години після аварії (катастрофи). Можна використати йодистий калій із колективних аптечок, аптечки індивідуальної АІ-2 або її аналогу.

Йодну настойку можна приготувати самому: три-п’ять крапель розчину йоду на стакан води, дітям до двох років – 1–2 краплі.

Якщо за умовами радіаційної обстановки подальше перебування людей у даному будинку (вулиці) небезпечно, тоді проводиться евакуація населення. Слідкуйте за повідомленнями управління з питань НС та ЦЗН.

Уточніть час початку евакуації, місце подання автотранспорту.

Залишаючи квартиру (будинок):

  • вимкніть джерела електроенергії;
  • візьміть з собою тривожну валізу;
  • одягніть протигаз (респіратор або змочену ватно-марлеву пов’язку), накидку або плащ, гумові чоботи.

Не забудьте попередити сусідів про початок евакуації.

Після прибуття до нового місця проживання, необхідно провести дезактивацію засобів захисту органів дихання, одягу, взуття і санітарну обробку на обладнаному санітарному пункті (СОП) або самостійно.

Самостійна обробка полягає у видаленні радіоактивних речовин з відкритих часток шкіряних покривів тіла, одягу, взуття і засобів захисту.

Послідовність дій самостійної обробки така:

  1. зняти накидку (плащ, пальто і т. д.);
  2. ставши спиною проти вітру, витрусити її;
  3. повісити одяг на перекладину (мотузку) і віником (щіткою) змести з неї радіоактивний пил.

У подальшому проводиться повна санітарна обробка на обмивальних пунктах (бані, пральні і т. д.) з заміною одягу.

Перед початком проведення санітарної обробки і після неї необхідно пройти на СОП дозиметричний контроль.

Дії населення під час проживання на місцевості з підвищеним радіаційним фоном.

У цій ситуації треба суворо дотримуватися заходів радіаційної безпеки і санітарної гігієни.

Головну небезпеку для людей на території, забрудненій радіоактивними речовинами, становить внутрішнє опромінювання внаслідок потрапляння радіоактивних речовин всередину організму з повітрям, що вдихається, та при вживанні харчів і води.

Захист органів дихання і поверхні шкіри.

Для захисту органів дихання використовуйте респіратор типу “Пелюсток”, респіратори Р-2, У-2К (для дорослого населення), ватяні марлеві пов’язки, маски від пилу ПТМ-1 із тканини, а також цивільні протигази.

Цивільні протигази можна буде отримати для працюючих на об’єкті господарської діяльності, а для непрацюючого населення – в житлово-експлуатаційних конторах (домоуправліннях), для дітей – за місцем навчання. Респіратори можна придбати у торгівельній мережі, а ватномарлеві пов’язки виготовити самим.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 24 | Додав: lybchenko85 | Дата: 09 Лют 2024 | Коментарі (0)

Радіоактивність – це самовільне перетворення нестійких ізотопів хімічного елемента в інші ізотопи (звичайно іншого елемента), яке супроводжується випусканням елементарних частинок, атомних ядер та жорсткого електромагнітного випромінювання.

Розрізняють природну радіоактивність (тобто радіоактивність ізотопів, які існують у природі) та штучну радіоактивність (радіоактивність ізотопів, які отримують при ядерних реакціях).

Радіоактивними є всі хімічні елементи з порядковим номером, більшим за 83, а також деякі хімічні елементи з меншими порядковими номерами. Тому джерелами радіоактивності є ті об’єкти, прилади, установки і т. ін., які містять вказані елементи. Зокрема, джерелами радіоактивності є AEC, дослідницькі ядерні реактори, медичні установи, в яких використовуються радіоактивні ізотопи, місця захоронення радіоактивних відходів та ін.

Джерелом радіоактивності є також ядерна зброя.

Ядерною зброєю називають зброю, вражаюча дія якої базується на використанні енергії, що виділяється у вигляді вибуху при ядерних перетвореннях.

До ядерних боєприпасів належать оснащені ядерними зарядами бойові частини ракет, авіаційні бомби, артилерійські снаряди, ядерні фугаси. Пристрої, які використовуються для здійснення вибухового процесу та звільнення ядерної енергії, називаються ядерними зарядами.

За характером вибухових реакцій вони поділяються на три основні види: ядерні (використання енергії ділення радіоактивних речовин), термоядерні (використання енергії синтезу атомних ядер), нейтронні (з підвищеним виходом нейтронного потоку).

Ядерні боєприпаси мають потужність від декількох тонн до десятків мегатонн.

Залежно від розташування центру вибуху розрізняють наземний, надводний, повітряний, висотний, підземний, підводний ядерний вибух.

У разі вибуху ядерного боєприпасу утворюються такі уражаючі фактори: ударна повітряна хвиля, світлове випромінювання, проникаюча радіація, радіоактивне зараження місцевості, електромагнітний імпульс.

Хмара ядерного вибуху містить у собі дуже велику кількість радіоактивних речовин. По шляху цієї хмари радіоактивні речовини випадають на землю, внаслідок чого виникає радіоактивне зараження місцевості, об’єктів, повітря тощо.

Типи радіоактивного випромінювання

У разі вибуху ядерного боєприпасу протягом 10–15 с діє дуже потужне радіоактивне випромінювання, яке в своєму складі має альфа-, бета-, гамма- і нейтронне випромінювання. Ці ж типи випромінювання супроводжують будь-який радіоактивний розпад. Загальна подібність радіоактивного випромінювання різних типів – можливість іонізувати атоми і молекули речовини, в якій вони розповсюджуються.

 

Альфa-випромінювання – це потік альфа-частинок з початковою швидкістю 20 000 км/с. При альфа-розпаді з ядра вилітає порівняно важка альфа-частинка, яка являє собою ядро атома гелію. Енергія альфа-частинки, яка вилетіла, досить висока – 5–10 MeB – майже в мільйон разів більша від енергії електрона в атомі. У зв’язку з цим альфа-частинки, проходячи через речовину, спричиняють у ній значні зміни внаслідок іонізації та збудження атомів.

Альфа-частинка взаємодіє найефективніше з речовиною тому, що має великий заряд і відносно малу швидкість. Унаслідок цього є великою її іонізаційна можливість, а проникаюча здатність – незначна. Аркуш паперу повністю затримує альфа-частинки. Надійним захистом від альфа-частинок при зовнішньому опроміненні є одяг людини.

Бета-випромінювання – це потік бета-частинок. Бета-частинкою називається електрон або позитрон, який випромінює енергію і його швидкість близька до швидкості світла. Їх заряд менший, а швидкість більша, ніж у альфа-частинок. У зв’язку з цим бета-частинки мають меншу іонізуючу та більшу проникаючу здатність, ніж альфа-частинки.

Бета-частинки повністю поглинаються віконним і автомобільним склом та сталевими екранами у декілька міліметрів. Одяг людини поглинає близько 50 % бета-частинок. Оскільки альфа- і бета-випромінювання мають невелику проникаючу здатність, то вони небезпечніші при потраплянні в організм людини чи безпосередньо на шкіру.

Гамма-випромінювання представляє собою електромагнітне випромінювання, яке виділяється ядрами атомів при радіоактивних перетвореннях. Гамма-випромінювання супроводжується бета-розпадом, а інколи альфа-розпадом.

За своєю природою гамма-випромінювання подібне до рентгенівського, але має значно більшу енергію. Розповсюджується із швидкістю світла.

Гамма-кванти не мають електричного заряду, тому їх іонізуюча здатність значно нижча, ніж у альфа- та бета-частинок. Поряд з цим гамма-випромінювання має найбільшу проникну здатність і є основним фактором уражаючої дії радіоактивних випромінювань.

Нейтронне випромінювання – це потік нейтронів. Швидкість розповсюдження нейтронів досягає 20 000 км/с. Нейтрони не мають електричного заряду, тому легко проникають в ядра атомів і захоплюються ними. Нейтронне випромінювання має сильну вражаючу дію при зовнішньому опромінюванні.

Характеристики радіоактивності

Шкідливий вплив радіоактивного випромінювання на живі організми зумовлений, зокрема, тим, що це випромінювання іонізує атоми цих організмів. Суть процесу іонізації полягає в тому, що під дією радіоактивного випромінювання електрично нейтральні за нормальних умов атоми і молекули речовин розпадаються на пари позитивно та негативно заряджених частинок-іонів. Іонізація речовин супроводжується змінами їх основних фізико-хімічних властивостей, а для біологічної тканини – порушенням її життєдіяльності. Як одне, так і інше за певних умов може порушити роботу окремих елементів, приладів і систем промислового обладнання, а також викликати ураження людей.

... Читати далі »

Категорія: Захист України | Переглядів: 19 | Додав: lybchenko85 | Дата: 09 Лют 2024 | Коментарі (0)

Завдання

1. Ознайомтесь з наданими документами і розбийте джерела на первинні й вторинні.

2. Проаналізуйте джерела за змістом і визначте, які основні ознаки ідей автономії чи самостійності подано в програмах політичних партій.

а) Якою вбачали ідею автономії політичні партії російської та Австро-Угорської імперій?

б) Якою вбачали ідею самостійності політичні партії російської та Австро-Угорської імперій?

в) Чи згодні ви з коментарями істориків?

3. Підготуйте повідомлення «Спільне й відмінне в програмах українських політичних партій російської та Австро-Угорської імперії щодо майбутнього України».

Микола Міхновський «Самостійна Україна»

«Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією нацією: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Нині ми всі солідарні, бо зрозуміли, через що були в нас Берестечки і Полтава.

...мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».

«<...> 2. Кожна національність, з яких тепер складається Росія, мусить мати автономію на своїй території з окремою краєвою репрезентаційною радою, якій належатиме право видавати закони й порядкувати у всіх справах в межах цієї території. Кожна така автономна одиниця має право, рівне з правом кожної іншої одиниці. Реформована держава мусить бути федерацією таких національних одиниць.

.6. Українська Народна Рада сама виробляє краєву конституцію, яку не може ні відміняти, ні скасувати загальнодержавний парламент, але ся конституція не може суперечити вище згаданим основним вседержавним законам.

7. Українська Народна Рада має право рішати всі ті справи, які не належать до державного парламенту. Вона, яко хазяїн краю, порядкує всіми землями й водами Української території.»

Із програми Української соціал-демократичної робітничої партії (грудень 1905 р.)

«...Українська с.-д. партія перш за все і головним чином вимагає:

1) демократичної республіки, у якій найвища державна влада у всіх міжнародних і тих внутрішніх ділах, що стосуються всієї російської держави, належить виключно одному виборному законодавчому зібранню народних представників;

2) автономії України з окремою державною інституцією (сеймом), якому належить право законодавства у внутрішніх справах населення тільки на території України. <...>

7) Резолюція про автономію України

.потрібно передати всі питання, у яких виявляються національні пригноблення, до рук зібрання представників національно-територіальної одиниці, другий черговий з’їзд У.С.-Д.Р.П. для розвитку класової боротьби і продуктивних сил України приймає в свою програму домагання автономії України із законодавчим сеймом в ділах того населення, що живе на території України».

Примітка. Україну з’їзд визнає тільки в етнографічних межах.

В. Дорошенко. Значіння «України»

в історії розвитку української національної свідомості (Збережена стилістика 1920-х років)

«.Політична програма націонал-демократичної партії змагала до того, щоби «в австрійській державі, територія заселена українцями творила одну відрубну й одноцілу провінцію, з якнайширшою автономією в законодавстві й адміністрації». Вона змагала «до поділу Галичини на дві частини, причому з української частини Галичини й Буковини мала б бути створена спільна провінція з окремою краєвою адміністрацією і окремим, національним сеймом.

У відношенні до зазбручанських українців з’їзд ухвалив: «Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців підтримувати такі змагання, що ведуть до перетворення абсолютистичної російської держави в конституційно-федералістичну, оперту на автономії національностей.»

«Нашим ідеалом повинна бути незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації об’єдналися в одну новочасну, культурну державу».

«.ми змагаємо до того, щоби цілий український народ виборов собі національну волю та політичну самостійність; наша ціль — вільна держава українського люду, українська республіка».

«Українська молодіж усіх австрійських вищих шкіл, зібрана на вічу у Львові дня 14-го липня 1900 р., зваживши, що тільки самостійна національна держава є одинокою формою, в якій можливий правильний розвій народу в сучасності і на будуче, зваживши, що брак державної самостійності в українського народу відбивається тяжко на його економічнім і культурнім стані та спиняє всякий його розвій, а в кінці, зваживши, що тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою, признає і заявляє, що здвигнення самостійної української держави в етнографічних границях є непремінним і доконечним.

... Читати далі »

Категорія: Історія української державності та культури | Переглядів: 109 | Додав: lybchenko85 | Дата: 24 Січ 2024 | Коментарі (0)

 

Українські землі у складі російської імперії

на початку ХХ ст.

На початку ХХ ст. українські землі, що входили до складу російської імперії, поділялися на три генерал-губернаторства, які, своєю чергою, ділились на губернії: Малоросійське (Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії), Київське (Волинська, Подільська і Київська губернії) і Новоросійське (Катеринославська, Таврійська та Херсонська губернії). В адміністративному відношенні кожна губернія складалася з 10–12 повітів – з волостей – сіл. Керівництво губерніями здійснювали губернатори, призначені царем із середовища вищих військових і відомих дворян. Повіти очолювали капітани-справники, на чолі волості стояв обраний волосним сходом старшина. Йому підпорядковувалися сільські старости, яких обирали сільські громади.

Початок ХХ ст. позначився у промисловості на українських землях одночасно двома процесами: завершенням промислового перевороту та економічною кризою 1900–1903 рр. Вона супроводжувалася поглинанням слабших підприємств сильнішими, зменшенням чисельності дрібних фабрик і заводів та збільшенням, зміцненням і об’єднанням великих, значно посилилася концентрація виробництва. Цей прогрес зумовив утворення монополій у промисловості.

Першою монополією, що виникла в Наддніпрянській Україні ще 1887 р,. був синдикат цукрової промисловості, що об’єднав 203 цукрових заводів, які належали родинам Бобринських, Браницьких, Бродських, Потоцьких, Терещенків, Харитоненків, Ярошинських, та посідав друге місце за виробництвом продукції у світі після Німеччини. У 1902 р. сформувались одразу три монополії: «Продамет», «Трубопроводи», «Продвагон», у 1904 р. «Продвугілля». Одночасно з концентрацією промисловості відбувався приплив іноземного капіталу, банківський капітал зливався з промисловістю. Економічне зростання охопило головним чином вугільно-металургійну промисловість Донецько-Криворізького регіону. Царський уряд сприяв прогресу головним чином сировинних галузей народного господарства України і свідомо гальмував розвиток інших.

У сільському господарстві уряд намагався зупинити процесс обезземелення селян через стимулювання общинного землеволодіння. Община (зазвичай – селянська громада одного села), була власником надільних ділянок та сільгоспугідь, а окремі її члени Були користувачами наділів. Наділи періодично перерозподілялись. Така система зрівнювала становище общинників, запобігала розоренню найбідніших. Разом із тим община обмежувала господарську ініціативу селян. У 1906 р. царський уряд розпочав т.зв. столипінську аграрну реформу (назва від ініціатора її проведення П. Столипіна).

Реформа передбачала: ліквідацію общинного землеволодіння, передання селянських наділів у приватну власність (відруб).

Загострення соціальних суперечностей посилювало соціальну напруженість у суспільстві, активізувало суспільно-політичний рух. У січні 1900 р. у Харкові сформовано першу нелегальну українську політичну партію – Революційну українську Партію (РУП; Д. Антонович, М. Русов, Л. Мацієвич, П. Андрієвський), програмним документом якої стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна». У 1900 р. створена Українська соціалістична партія (УСП; Б. Ярошевський та М. Меленевський). У 1902 р. Виникла Українська народна партія (УНП; М. Міхновський О. Макаренко), що представляла націоналістичний напрямок і виступала з позицій державної самостійності України.

Ліберально-демократична течія українського політикуму була представлена Українською демократичною партією (УДП; О. Лотоцький, Є. Тимченко, Є. Чикаленко), створеною у 1904 р. Радикальні члени УДП утворили у 1905 р. Українську радикальну партію (УРП; Б. Грінченко, С. Єфремов, Ф. Матушевський).

УРП висувала вимоги надання широкої національно-територіальної автономії Україні.

У 1904 р. була створена Українська соціал-демократична спілка («Спілка»). Партія в основному базувалася на марксистських ідеях. У грудні 1905 р. частина учасників РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком і С. Петлюрою створили Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1905 р. була створена Українська демократично-радикальна партія (УДРП; А. Лотоцький, Є. Чикаленко, Б. Грінченко), що відстоювала ліберально-демократичні позиції, ідею встановлення в імперії конституційної монархії, яка надала б Україні автономію в складі росії.

У 1908 р. у Києві з ініціативи членів УДРП для координації діяльності українського національного руху засновано Товариство українських поступовців (ТУП; М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко, С. Петлюра, В. Винниченко, А. Ніковський).

Основними напрямами діяльності ТУП були: культурницька робота, виховання національної свідомості, створення блоків з іншими організаціями у відстоюванні політичних свобод, поширення кооперативного руху.

Західноукраїнські землі на початку ХХ ст.

На початку XX ст. у західноукраїнських землях під владою Австро-Угорської імперії істотних змін у соціально-економічному та політичному становищі не відбулося. Становище промисловості та сільського господарства: завершилося формування основних галузей фабрично-заводської промисловості й визначилися напрями її подальшого розвитку, збереглося майже повне переважання дрібної промисловості; завершився переворот у технічному устаткуванні. Збільшився видобуток нафти. Друге місце після нафтодобувної посідала деревообробна промисловість. Успішно почали розвиватися швейна, взуттєва і килимарська галузі виробництва. Загалом промисловість мала однобокий, переважно сировинний характер розвитку.

Певне значення для економічного розвитку Галичини мало будівництво електростанцій у повітових містах і великої електростанції у Львові, але основна частина робітників працювала не на фабриках, а ремісниками. Отже, промисловість зробила деякий крок уперед, однак орієнтація на добування та первинну обробку сировини, залежність від іноземного капіталу перетворили західноукраїнські землі на ринок збуту.

Поглибилася соціальна диференціація селянства. Заможним польським, румунським й угорським землевласникам належало близько 50 % усієї землі, а економічне становище решти селян було надзвичайно тяжким, що посилювало еміграцію. Примітивне селянське господарство переживало кризу, особливо повільні темпи розвитку. Селяни гостро відчували не тільки соціальний, а й національний гніт.

... Читати далі »

Категорія: Історія України | Переглядів: 61 | Додав: lybchenko85 | Дата: 21 Січ 2024 | Коментарі (0)

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Березень 2024  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Архів записів
Друзі сайту
Copyright MyCorp © 2024
uCoz