Останнім етапом у розвитку античної культури стала цивілізація Стародавнього Риму. Древній Рим, як жодна інша держава, уплинув на хід загальнолюдської історії завдяки, по-перше, створенню "всесвітньої", а точніше — пансередземноморської імперії, що акумулювала кращі досягнення древніх культур Європи й Близького Сходу, і, по-друге, катастрофі цього культурно-політичного конгломерату, на уламках якого виникли й візантійсько-слов'янські культури, й середньовічна західноєвропейська цивілізація, що зуміла завдяки успадкованим різними шляхами й у різний час античним культурним традиціям затвердитися в положенні лідера сучасного цивілізованого світу й визначити шляхи формування загальнолюдської культури й цивільного суспільства в ХІХ-ХХ ст. Блискуча, яскрава, інтелектуально бездоганна грецька культура мало була пристосована для завдань глобальної перебудови суспільного буття, як це мало місце в період найвищої експансії Рима з його невтримним прагненням до зовнішніх завоювань і надмірно політизованою культурою, що стала найбільш функціональним, раціоналістичним і стійким в умовах постійного розширення сфер впливу типом античної цивілізації, довговічність якої проявилася ще й у тому, що традиції римської культури на багато сторіч пережили її політичне тіло.
Завдяки ранній консолідації декількох незначних і культурно відсталих сільських громад у громаду цивільну й небаченої фанатичної орієнтації на політичну експансію Рим за кілька століть перетворився з маленького містечка на березі Тибру в центральній Італії, що цілком контролювалася етрусками, у наймогутнішу й величезну імперію, що охоплювала майже всю Британію, усю континентальну Європу на захід від Рейну й південь від Дунаю, велику частину Азії на захід від Євфрату, Північну Африку й острови Середземномор'я. У період пізньої Республіки й перших століть Імперії Рим безроздільно володарював над басейном Середземномор'я, підкоривши своїй владі практично весь античний культурний хронотоп. Вищим досягненням римлян і їх внеском в античну й сучасну культуру стали не невитончені мистецтва, а юриспруденція, адміністративне й державне управління, міське планування. Велич культури Рима складалася в створених ними й доведених до досконалості в умовах античного часу військово-політичних і соціально-економічних механізмів і установ.
Римське суспільство вже в період Республіки було майже цілком мілітаризованим і не уявляло собі життя без війни, але поряд з цим вело дуже гнучку й структуровану політику стосовно об'єктів своїх войовничих стремлінь, інкорпоруючи скорені народи у власне культурне середовище й соціально-політичну систему; союзники й васали Рима, що прийняли його традиції, врешті-решт ставали римськими громадянами, що античний час означало бути громадянами світу, а це привело практично до денаціоналізації влади (у період принципату сенатські місця й навіть імператорський трон нерідко займали вихідці із самих різних областей Середземномор'я), інтернаціоналізації населення Римської імперії, глобалізації культурного й громадського життя і введення єдиного життєвого стандарту, що для багатьох означало входження в коло найбільш розвинутої цивілізації стародавності й мало епохальні наслідки. Римське право, що представляло собою дуже складну, але глибоко продуману систему прецедентів і коментарів, було на початку VIв. кодифіковане візантійським імператором Юстиніаном і стало основою сучасного західноєвропейського й міжнародного права. Римські дороги, що зіграли величезну роль у розвитку систем комунікацій, збереглися донині й сьогодні дивують своєю добротністю, а в античному світі вони просто не мали собі рівних. Римські міста демонстрували безпрецедентний рівень комфорту й гігієни з їхніми системами водопроводів, очисних споруджень, дамб і акведуків (у І ст. до н.е. система водопостачання в Римі забезпечувала на кожного жителя до 600-900 л води на день, а Нью-Йорк у середині ... Читати далі »
Словосполучення «стародавня Греція» у багатьох асоціюється з високою античною культурою, мудрими афінськими філософами, відважними спартанськими воїнами та величними храмами. Насправді ж стародавня Греція, це не одна, а відразу кілька цивілізацій, які розвивалися і трансформувалися протягом століть. Серед них можна виділити:
Мінойську цивілізацію, яка існувала в ранній період розвитку древньої Греції, з нею пов’язана, наприклад, знаменита легенда про Тесея і Мінотавра, що має ймовірно під собою якусь реальну історичну основу.
Ахейську цивілізацію, саме про цей період пише Гомер у своїх епічних поемах «Іліада» і «Одіссея».
Еллінську цивілізацію, власне період найвищого розквіту давньогрецької цивілізації.
Також і саму територію стародавньої Греції прийнято умовно поділяти на три частини: Північну, Середню і Південну. У Південній Греції перебувала войовнича і сувора Спарта, серце античної Греції – Афіни, розташовувалися в Середній Греції, на Півночі ж знаходилась Фессалія та Македонія. (Остання, втім, не вважалася «тру грецькою», македонці були швидше напівгреками-напівварварами, ось правда в історії самої древньої Греції їм була призначена значна роль, але про це дивіться далі).
Карта стародавньої Греції.
Грецькі медичні праці
Першим документально зафіксованим свідченням про грецьку медичну практику можна вважати сцену з Іліади Гомера, де описується лікування поранених солдатів у Троянській війні. Наприклад, Гомер барвисто описує, як Патрокл очищає рану Евріпілусу теплою водою. Медичні питання і лікарі також часто згадуються в інших видах грецької літератури, часом навіть в комедійних п’єсах. Але найбільш докладні медичні праці ми знаходимо в 60 трактатах, які часто приписують Гіппократу (V–IV століття до н.е.), його вважають «батьком медицини» в її класичному розумінні.
Гіппократ.
Праці Гіппократа стосуються всіляких медичних тем, але можуть бути згруповані за основними категоріями: діагностика, біологія та анатомія, лікування і загальні рекомендації для лікарів.
1. Одне з унікальних явищ у світовій культурі – культура Індії. Це – одна з найстародавніших культур. Специфіка індійської культури почала складатися ще в IV тис. до н.е., а перша цивілізація на території Стародавньої Індії з’явилась в III тис. до н.е. Тоді ж були засновані перші міста – столиці цієї цивілізації, яка в своєму розвитку не тільки не поступалася шумерській та єгипетській, а й у дечому навіть перевершувала їхній рівень. Ці міста називались Мохенджо-Даро і Хараппа. Їхнє населення нараховувало приблизно по 100 тисяч чоловік Ці стародавні міста контролювали великі території. Розквіт стародавньоіндійської цивілізації припадає на період від 2300-х по 1900-і роки до н.е. Ця процвітаюча цивілізація базувалась на землеробстві, ремісництві, торгівлі та мореплавстві.
Головним заняттям жителів долини річки Інд, де надовго зосередився центр економічного й культурного життя Індії, було землеробство. Вони вирощували пшеницю, ячмінь, горох, просо. Стародавня Індія є батьківщиною такої культури, як бавовник. У ремісничому виробництві важливу роль відігравали прядіння та ткацтво. Уже в ті часи Індія вивозила бавовняні тканини в сусідні країни – Шумер і Єгипет. Причому індійці навчились робити тканини з бавовника такої якості, що одяг з них можна було протягнути через маленьке кільце. Ці тканини були дуже дорогими і називались ситець, в честь богині ріллі Сіти.
Особливе значення для вивчення культури Стародавньої Індії мають письмові джерела, насамперед сукупність найбільш ранніх текстів – Веди (дослівно з санскриту – „священне знання»). Це стародавні пам’ятники індійської релігійної літератури Вони складалися протягом багатьох століть (кінець II – початок І тис. до н.е.).
Вед було чотири. «Рігведа (Веда гімнів). «Самаведа» (Веда пісень). «Яджурведа» (Веда для жертвоприношень»), «Атхарваведа» (Веда заклинань).
«Рігведа» складається з 1017 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами могли тільки люди, обізнані в духовних питаннях.
«Самаведа» складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Рігведі».
«Яджурведа містить інструкції по проведенню жертвоприношень.
В «Атхарваведі» зібрані різні пісні та обряди, в основному призначені для лікування хвороб.
Веди написані на стародавньоіндійській (ведійській) мові, або на мові санскрит, що означає «досконалий», «оброблений». На основі санскриту була створена і своєрідна писемність. Алфавіт складався з 48 букв, з яких 12 – голосних. Майже всі слова на письмі в санскриті пишуться укупі, разом, розділені лише рядки. Санскрит здобув широке розповсюдження в Індії як важливий засіб спілкування між численними племенами і народностями. Володіння санскритом було ознакою освіченості та культурності.
Цінним джерелом для вивчення індійської культури першої половини І тис до н.е. служить епічна література. Основними пам’ятниками епічної літератури стали «Махабхарата» («Велика війна нащадків Бхарати») і «Рамаяна» (Сказання про подвиги Рами»). Вони також записані на санскриті в перших століттях н.е., але в своїй основі вони вже існували в IV ст. до н.е. Ось уже більше двох тисячоліть ці поеми надзвичайно популярні. Їх герої Крішна («Рамаяна») обожнені і вважаються уособленням Вішну – одного з важливих божеств сучасного індуїзму, який утвердився як панівна релігійна система країни в період пізньої давнини й у Середньовіччі. Індуїзм поділяється на дві основні течії – вішнуїзм і шіваїзм. Від вішнуїзму відділяється ще один напрямок – крішнаїзм.
Давні індійці добилися значних успіхів у розвитку наукових знань. Видатним досягненням давньоіндійської науки було створення десяткової системи лічби, якою нині користується весь світ. В Індії вперше було застосовано знак нуль. До речі, цифри, які називаються арабськими, насправді були винайдені індійцями, а вже потім перейшли до арабів. Значним інтелектуальним здобутком давньо індійської цивілізації стало винайдення на початку нашої ери гри в шахи.
В епоху «Рігведи» почав складатися й такий
... Читати далі »
Культура Стародавнього Сходу є одним з найважливіших етапів в історії людства. Саме тут виникають найдавніші цивілізації, тобто суспільства, що вирізняються з первісного океану культури виникненням перших держав, соціальною диференціацією, наявністю офіційної релігійно-культової традиції, містами як осередками культури й, звичайно, писемністю. За доби перших цивілізацій остаточно закріплюється виокремлення людського роду з тваринного світу, зароджується спеціалізація сфер культурного буття, формуються такі специфічні елементи культури, як література, право, мораль, мистецтво тощо.
В цілому під східними розуміються культури народів, що мають неантичні культурні корені. Тут і далі варто враховувати, що політичні, географічні й культурні рубежі часто не збігаються, й одна країна може в культурному відношенні належати Сходу, а в політичному — Заходу, держава ж, географічно розташована в Азії, в культурному відношенні може тяжіти до Європи.
У давні часи на території Близького Сходу розквітнули могутні цивілізації: Межиріччя, Єгипет, Індія, Китай. У соціально-політичному плані загальними відмітними рисами більшості з цих цивілізацій були: деспотичний характер правління воднораз із жорсткою монополізацією й централізацією влади , персоніфікація влади у фігурі деспота (царя, фараона), сакралізація, тобто абсолютне підпорядкування усіх форм суспільного життя релігійним нормам, повна домінація держави над людиною.
Давньосхідні держави тримались централізованістю влади, яка сходилася на постаті сакралізованого правителя, реалізовувалась через розвинений чиновницький апарат, спиралася на залежність формально вільних землеробів, ремісників.
2. Культура Стародавнього Єгипту.
Усі відзначені вище риси повною мірою притаманні культурі Старо... Читати далі »
1.Проблема епохи Відродження в сучасній культурології.
2.Типологія й періодизація культури Відродження.
3.Характерні риси італійського Відродження.
4.Прикметні риси Північного Відродження.
1. Проблема епохи Відродження в сучасній культурології.
У сучасній науці існує кілька точок зору щодо терміну "Відродження". У широкому сенсі цей термін означає етнокультурне піднесення, спалах національної самосвідомості, активізацію розвитку національної культури (наприклад, "процес національного Відродження в Україні"). У вузькому сенсі мова йде про певний період розвитку світової, головно європейської, культури в період з кінця XIII століття (Італія) до початку XVII століття (в деяких європейських країнах — Англії, Португалії, Польщі, Україні — трохи пізніше), протягом котрого більшість європейських країн виявили у своїх національних культурах ознаки типологічної спільності, які дозволяють визначити їх як ренесансні. Саме таке значення терміна "Відродження" ("Ренесанс" — від франц. Кепаіззапсе) прийнято в цьому розділі навчального посібника.
Слід зауважити, що культура Відродження аж ніяк не є необхідною стадією розвитку для будь-якої національної культури (на відміну від міфологічного — первісно-античного чи теоцентричного — середньовічного етапів). Деякі характерні риси Ренесансу були пережиті окремими культурами на пізніших етапах розвитку. От чому серед істориків і культурологів не вщухають суперечки відносно не лише ролі й місця, але й закономірності Ренесансу як необхідної ланки в культурному процесі. Загалом існують три основні парадигми інтерпретації цього культурно-історичного феномену:
доба Відродження є цілком самостійним, якісно новим етапом в історії європейської культури, що наслідує Середньовіччю, але при цьому залишається ментальною протилежністю останнього як культурно-історичний феномен, споріднений з греко-римською античністю;
• Ренесансявляє собою останню стадію розвитку Середньовіччя, квінтесенцію всього виробленого й усвідомленого європейською культурою за десять середньовічних століть (видатний голландський культуролог Й. Хейзінга називає Ренесанс "осінню Середньовіччя");
• Ренесанс— епоха переходу від Середньовіччя до Нового часу з усіма властивими такому "мосту" протиріччями, непослідовністю, регресивними проявами (наприклад, феномени Реформації й Контрреформації, секуляризації й інквізиції тощо).... Читати далі »
Тема 2. Походження та головні етапи розвитку культури.
План заняття:
1. Розвиток первісної культури, її періодизація, типологічні ознаки й досягнення
2. Формування вірувань і культової свідомості у первісних людей
3. Мистецтво як засіб пізнання дійсності у первісному суспільстві
Палеоліт (стародавній кам’яний вік). 1 млн. – X тис. до н. е.
На зміну першій формі існування людського суспільства –первісному стаду – прийшла родова община, відбулася племінна організація суспільства. Родинні зв’язки велися по материнській лінії (матріархат).
Основним заняттям населення було збиральництво і полювання. Люди навчилися виготовляти знаряддя праці із каменю, одяг, споруджували житла, добували вогонь. Намітився поділ праці між 11 чоловіком і жінкою. Чоловіки займалися переважно полюванням, жінки – домашнім господарством. Почало зароджуватись мистецтво, первісні релігії: фетишизм, тотемізм, магія, анімізм.
Мезоліт (середній кам’яний вік). IX тис. – VI тис. до н. е.
Відбулося танення льодовика і утворення сучасних природнокліматичних умов.
Винайдено лук і стріли, гарпун, голки, кам’яні сокири, гачки.
Зроблено перші спроби приручити диких тварин – собаку, бика, свиню.
Крім мисливства, одним із основних занять стає рибальство, починає розвиватись тваринництво й рослинництво.
Неоліт (новий кам’яний вік). VI тис. – IV тис. до н. е.
Відбувся перехід від привласненого до відтворного, продуктивного господарювання – землеробства і скотарства. Цей процес отримав назву „неолітичної революції”.
Завершилося формування техніки обробки каменю: пиляння, шліфування, сверління.
З’явилися перші штучні матеріали, створені людиною – обпалена глина (кераміка) та тканина. Глиняний посуд швидко набував поширення, його форми і орнамент на різних територіях мали свої особливості. За такими знахідками археологи визначають кордони і час існування окремих археологічних культур. В Україні виділено понад 10 неолітичних археологічних культур.
Виникають прядіння, ткацтво, з’явився ткацький станок.
Енеоліт (мідно-камяний вік). IV тис. – III тис. до н. е.
У IV тис. до н. е. люди освоїли перший метал – мідь. Термін енеоліт вживають щоб позначити перехідний кам’яний вік, тобто таку добу неоліту, коли поруч із кам’яними знаряддями праці використовувалися і знаряддя з міді
Наймогутнішою культурою епохи енеоліту була Трипільська культура, яка існувала з IV тис. до III тис. до н. е , названа так через поселення поблизу с. Трипілля (Київщина), дослідженого чеським археологом В.Хвойкою.
Бронзовий вік. II тис. – I тис. до н. е.
Бронза – перший метал, штучно створений людиною. Використання бронзи сприяло зростанню продуктивності праці. Відбувається перший суспільний поділ праці – відокремлення скотарства від землеробства.
На зміну родовій общині прийшла сусідська (територіальна), почала проявлятися майнова диференціація. У суспільстві утвердилися патріархальні родинні відносини.
Тема 1. Вступ. Предмет Культурології як науки про культуру.
План
1. Предмет і завдання дисципліни
2. Культура як предмет культурології
3. Основні концепції культурології
1. Предмет і завдання дисципліни
Формування культурології як своєрідної галузі наукових досліджень розпочалося наприкінці XX ст., коли розмежування, уточнення та поглиблення досліджень світоглядних дисциплін призвело до виокремлення напрямів різноманітних знань. У процесі свого становлення та розвитку культурологія узагальнювала й зводила до спільного знаменника понятійний апарат, єднала культурно-мистецькі дисципліни, надаючи можливість цілісно осягнути культурологічне сприйняття світу й діяльності людства. Таким чином, культурологія — це система знань про закономірності й розвиток культури, засоби усвідомлення її суті. Вона відкриває цикл гуманітарних предметів, що викладаються у вузах. Основні функції культурології полягають у тому, що, не підміняючи викладання філософії, історії, політології й релігієзнавства, вона знайомить читачів із методикою аналізу й вивчення духовних здобутків народів світу, певний внесок до яких зробив український народ. Отже, культурологія — це комплексне гуманітарне дослідження явищ і законів культури. Культурологія розширює історичний аспект культури філософськими, антропологічними, соціологічними підходами до аналізу, вивчення та узагальнення теоретичних проблем, явищ та феноменів культури. Культурологія — це особлива галузь гуманітарного знання, що синтезує у собі філософські, історичні, антропологічні, етнографічні, соціологічні та інші дослідження культури, тобто специфічний спосіб життєдіяльності людини, головним змістом якої є гуманізація природи й суспільства. Культурологічний підхід до вивчення естетичних явищ характеризується своєю багатоплановістю.
Це не тільки комплекс історичних, філософських і культурознавчих дисциплін, а й самостійна наукова дисципліна в системі соціально-гуманітарних знань. Таким чином, культурологія — це наука, яка вивчає специфіку розвитку матеріальної та духовної культури цивілізацій, етносів, націй у конкретно-історичному періоді, їх взаємозв´язки та взаємовпливи. Культурологія могла б концептуально впливати на формування культури суспільства, розробляти засоби втілення її у життя, а також розробляти основи державної політики, направленої на задоволення духовно-культурних потреб як усього суспільства, так і конкретної людини.
Методи й принципи культурології. Оскільки культурологія базується на стику багатьох наук, спектр методів і принципів дослідження її досить широкий. Він становить епістемологію культури , представлену загальною системою методологічних підходів, принципів і методів пізнання, систематизації й аналізу світових культурних процесів: Діахронний — виклад явищ, фактів і подій світової та вітчизняної культури у хронологічній послідовності. Синхронний — порівняльне дослідження в одному обраному проміжку часу без звертання до історичної ретроспективи або перспективи. Порівняльний — виявлення загальних та особливих закономірностей, тенденцій розвитку, сфери взаємовпливу культур, визначення їх своєрідності або спорідненості. Типологічний — виявлення типологічної близькості історико-культурних процесів. Археологічний — вивчення загального стану розвитку культури минулих поколінь на підставі матеріальних знахідок. Семіотичний — ґрунтується на вченні про знаки, що дає змогу вивчити знакову систему, структуру або текст будь-якого артефакту. Психологічний — вивчення суб´єктивних механізмів функціонування культури, індивідуальних якостей людини та несвідомих психічних процесів. Біографічний — тлумачення явищ культури через відображення біографії та особливостей творців культурних цінностей. Цивілізаційний — осмислення явищ культури через інтегративні галузі спеціалізованих гуманітарних і природничих знань у контексті культурної епохи.
У 2003 р. на відміну від курсу «Українська та зарубіжна культура», що обмежувався рамками історії культури, «Культурологію» було введено як базову навчальну дисципліну в перелік предметів, що вивчаються у вищих навчальних закладах України.
Термін «культурологія» у 1909 р. запропонував німецький філософ і фізик Вільгельм Освальд, який виявив різницю між культурологією й соціологією, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт (1900 —1975 pp.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця «Наука про культуру» (1949 р.) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначення предмета культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика1 і посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження «культурологія» закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.
В українській культурології визначилися три напрями дослідження:
Перший. Традиційна історична культурологічна школа. Вона займається виявленням та описом фактів, подій і досягнень світової, національної або регіональної культури чи певної культурно-історичної епохи (Середньовіччя, Відродження, Просвітництва та ін.).
Другий. Філософія культури або теорія культури. її завдання полягає, по-перше, в осмисленні та поясненні культури через її найзагальніші й найістотніші риси, по-друге, у розкритті провідних тенденцій в еволюції культури, причин розквіту або кризових явищ.
Третій. Соціологія культури досліджує функціонування культури в цілому або наявні у ній субкультури — масову, елітарну, міську, сільську, жіночу, молодіжну та ін. Цей напрям дослідження вивчає зрушення та зміни, що відбуваються у культурі, а також реакцію на них різних верств населення.
Отже, культурологія — це наука, що орієнтується на етику соціального й гуманітарного знання про людину й суспільство, вивчає культуру як цілісність, як специфічну функцію й модель людського буття.
2. Культура як предмет культурології
Термін «культура» походить від латинських слів «colo», «cultio», що означає обробіток, «colore» — обробляти, вирощувати, а пізніше — поклонятися та вшановувати богів чи предків. До середини І ст. до н. є. ці слова пов´язувалися із землеробською працею, але Марк Порцій Катон (234—149 pp. до н. е.) у своєму трактаті «Про землеробство» уже пише не
... Читати далі »
Світ культури, у якому існує людство, є складним і багатоманітним, тому світову культуру слід усвідомлювати як рівноправне співіснування культур усіх народів. Це співіснування побудоване на фундаменті взаємозбагачення різних національних культур, неприпустимості претензії на лідерство з боку окремої національної культури, визнанні загальнолюдської культури вищою за її різновиди через те, що вона їх об'єднує в єдине ціле та сприяє взаєморозумінню в наповненому суперечностями світі.
Проте в ситуації культурного розмаїття, історичного співіснування різних народів закономірно актуальним є питання щодо особливостей національних культур. Ознакою сучасності є визнання за кожною національною культурою права на відстоювання власної самобутності, самостійне існування й розвиток, а також визнання тенденції її зближення з іншими культурами.
Розмову про національну культуру слід починати з осмислення поняття "народ". Це поняття поєднує уявлення про такі соціальні групи, як плем'я, народність, нація. Зрозуміти, що об'єднує народ в єдине ціле, можна на основі історичного підходу, згідно з яким народ, тобто етнос, - це історично усталена на певній території стійка біосоціальна сукупність людей, які мають загальні стабільні риси, особливості культури, мови, усвідомлюють свою єдність, свій генетичний зв'язок з іншими представниками цієї самої групи та відмінність від інших.Людина сприймає себе нащадком попередніх поколінь, пам'ять про які передається в часі. Так формується історична спадкоємність, що й визначає цілісність народу-етносу. Важливо зазначити, що поняття "народ-етнос" є не тільки біологічним, а й соціальним, оскільки базується не на реальному генетичному зв'язку ("нащадок по крові"), а на самосвідомості людей (інакше це призводить до расистських спроб ділити людей на "щирих" і "нещирих" представників етносу).
Історичні умови, у яких існують народи-етноси, утворюють різні соціальні зв'язки. Це зумовлює появу етносоціальних спільнот -субетносів - неголовних етносі", які підпорядковані основному етносу(так, у складі українського народу є такі субетноси, як гуцули, лемки, бойки тощо). Тому народ як етносоціальна спільнота поєднує людей різного етнічного походження, оскільки об'єднуючі чинники не вичерпуються, як уже підкреслювалося, уявленнями про генетичну спорідненість.
Поняття "нація" в науковій літературі використовується в таких найбільш поширених значеннях.
По-перше, нація - це сукупність громадян держави, тобто це народ, який досяг певного рівня культурного розвитку й певного ступеня політичної організації. Він об'єднаний спільною мовою й культурними традиціями і організований в єдину державу.У такому розумінні нація -територіально-політична спільнота, синонім держави.
По-друге, нація - історично сформована стійка спільнота людей, для якої е характерним єдність економічного життя, мови, території, психологічних рис(національний характер, національна свідомість та ін.). У такому розумінні нація - соціально-історичне явище, яке виникає в період подолання феодальної роздробленості й зародження капіталізму, а держава як важливий чинник консолідації нації не є її обов'язковою ознакою.
Становлення більшості сучасних європейських націй пов'язане з переходом від феодальних відносин, що базуються на натуральному господарстві, до буржуазних, основою яких є ринкове господарство (доба пізнього Середньовіччя), у процесі чого формується національна самосвідомість, утворюється національна мова - у цілому національна культура.
Національна самосвідомість формується під час утворення національної держави (як це відбувалося в Західній Європі) або під час національно-визвольних рухів, коли керманичі суспільства звертаються до широких верств населення з ідеями національного визволення, національного єднання тощо (як це було, наприклад, в Україні).
Отже, національна самосвідомість обумовлюється почуттям причетності як до певної етнічної культури, так і до певної національної культури, які можуть не збігатися (наприклад, у багатонаціональних державах живуть люди різного етнічного походження - "канадські українці", "американські китайці", "французькі араби", "німецькі турки" тощо).Національна самосвідомість - це усвідомлення представниками нації себе єдиною цілісною спільнотою в системі національних відносин на основі сукупності національних цінностей, уявлень, традиційтощо.Національна самосвідомістьтакож може бути визначена яксамовизначення людини в системі національних відносин, утвердження себе як носія національних цінностей, мови, традицій та ін.
У процесі утвердження й усвідомлення національно-культурної окремішності найголовнішу роль відіграє мова.Вона є основою мовлення, фундаментом людської комунікації, засобом передавання думок, сукупності знань і уявлень людей про світ. Національна мова є явищем історичним. її виникнення і становлення пов'язані з епохою утворення націй.
Мова як фундамент і ознака національної культури постає у двох формах - усній і писемній.
... Читати далі »
, який виявив різницю між культурологією й соціологією, а також використав цей термін для опису специфічних явищ, яким є культура як феномен суто людської діяльності. У 1939 р. американський філософ Леслі Уайт 
(1900 —1975 pp.) увів цей термін у контекст антропологічних досліджень про культуру. Його праця «Наука про культуру» (1949 р.) сприяла виділенню культурології в окремий напрям досліджень, поставила питання про необхідність визначення предмета культурології як науки та започаткувала цілісний підхід до вивчення явищ культури. Однак у західноєвропейській науковій традиції культурологія у розумінні цілісного сприйняття культури не утвердилася. Феномен культури розглядався там із соціально-етнографічних позицій. Тому провідними науками про культуру у Європі та Америці стали соціальна та культурна антропологія, соціологія, структурна антропологія, історична культурологія, семіотика1 і посткультурна лінгвістика. Як окремий напрям наукового дослідження «культурологія» закріпилася в Україні та ряді країн СНД, поєднавши у собі культурно-історичний, філологічний, просвітницький та ідеологічний аспекти культури, філософію, міфологію, етнографію, психологію, художню практику.